Розділ 3. Світанок

Було багато речей, яких я волів би не знати або ж які мені не подобались. Іноді вони підпадали під одну категорію, іноді навіть поряд не стояли.

Наприклад, я не хотів знати, чому так сталося, що я опинився поза межами Японії. Я вісімнадцять років прожив в маленькому містечку біля річки, де в дитинстві ловив жаб, просто тому, що інших занять там не було. Жаб ловив мій батько, його батько, батько його батька; це було нашою сімейною традицією — ловити жаб, і мені це не подобалося.

Ще я волів би не знати, чому Кенді дозволив Хідану залишитися. Він мало розмовляв і мало посміхався, взяв за звичку стріляти в усіх цигарки та працювати з ранку до ночі. Хідан теж мені не подобався, і Кенді це знав, але цього разу він вирішив до мене не дослухатися. Сью нічому його не навчила.

З моменту, як Сью нічому не навчила Кенді, минуло два роки й одна пора. Позаминулого тижня пішов перший сніг, цього — почалися заметілі, проте робота в теплицях, звісно ж, не скасовувалася. Всі хотіли їсти, але просто так їжу в Інвайті ніхто не отримував, особливо якщо ти невідомо хто невідомо звідки та невідомо з якою кількістю вбитих за плечима.

Тож Хідан працював найбільше. Я вже звик прокидатися і засинати без нього… Не те щоб мене сильно турбувала його присутність, та все ж. Ви вже в курсі — я жив з Наруто, щойно ми прийшли в Інвайт, та і для Сакури мій дім теж був ледь не прохідним двором. Мені подобалося чути, як о шостій ранку хтось щось бурмотів собі під ніс, навіть якщо я не знав, хто це.

Хідан не бурмотів. Він вставав з останніми зірками, пив гарячий чай, одягався — мовчки. Потім брав пальчатки з шафки в коридорі й взувався, теж мовчки. Потім мовчки десь працював, мовчки обідав, мовчки повертався назад і мовчки, бляха, лягав спати. Якби він мені подобався, я б почав обурюватись, але було навпаки, тому я теж робив все мовчки.

Так і минула осінь — мовчки.

Мене розбудив Наруто: він щось тихенько наспівував, і я прокинувся. Я визирнув з-під ковдри та зрозумів, що половину будинку чомусь не бачив.

— Тебе бджоли покусали? — Наруто заглянув до спальні у своїй дурнуватій шапці з помпоном і посміхнувся.

— Де ти бачив бджіл у грудні?

— Ну, Хід же звідкись узявся.

Узявся.

Впевнений, і у вас є речі, яких ви воліли б не знати або ж які вам не подобались. І у вас теж є людина, яка підпадає під ці категорії або і поряд не стоїть. Хідан був такою людиною для мене — це ви вже знаєте, але найстрашнішим було те, що він став місцевим приколом. Груповою травмою, ілюзією або дежавю Інвайта було те, що всі почувалися так, ніби Хідан завжди тут був. Він як кіт, до якого всі звикли, що той вештається навкруги, або як привид, якого мешканці будинку вже не бояться. Хідан постійно комусь допомагав і при цьому казав не більше двох слів: “Гаразд” і “Залюбки”. Звісно ж, що всі швидко отримали ту групову травму.

Для місцевих Хідан став такою собі людиною-постійністю. Кожен таку має: можливо, це ваша давня подруга, з якою ви чомусь перестали спілкуватись. У вас була купа спільних інтересів, ви навіть дарували одне одному подарунки на Різдво, а потім батьки відправили вас навчатися в інше місто, і спілкуватися ви перестали. Минув рік, за ним ще і ще… І ось: ви розмовляєте зі своїм знайомим, що ту подругу знає, запитуєте: “Як там вона?”, а ваш знайомий каже, що в неї вже сім’я і друга вагітність.

Так і народжується людина-постійність.

Перше Різдво в Інвайті для Хідана ще не настало, спільних інтересів у нього ні з ким не було. Він просто мовчки жив своє життя людини-постійності. Я сподівався, що так він і закінчить. Як мало я знав.

Наруто пахнув Френковою кавою. Сам Френк смердів, однак його кава — пахла. Я глянув на стіл, але для мене кухлика там не було, натомість стояли тарілка і Хіданове горня, що він знайшов його під час свого першого патруля. Я насупився.

— Ти дивись, він ще й сніданок лишив, — кивнув Наруто, прослідкувавши за моїм поглядом. — Не чоловік, а мрія.

Я пирхнув. Ми дійсно готували по черзі, як і домовилися, жодного разу не збились, однак ми не мали звички готувати один одному — таким був негласний закон. Але на столі стояла тарілка і Хіданове горня. Я взяв його і відпив — теплий трав’яний чай.

— Сподіваюсь, отрути тут немає, — тихо мовив я. Наруто гмикнув.

Я одягнув сорочку, та вона виявилася з плямою, тож наверх я одягнув светр. У Шерон крутив поперек — цьогорічна зима обіцяла бути жорстокою.

— Хід, звісно, виглядає, як паскуда…

Він і є паскуда. Наруто відкрив двері, коли я взув чоботи та забрав горня.

— Та навряд чи стане тебе труїти.

— Поживи з ним — і побачиш.

Зимове повітря виявилося холоднішим, ніж я очікував: при першому вдихові в носі все вкрилося інеєм, а з видихом повалив густий пар. Наруто щільніше натягнув шапку, мені раптово захотілося за ним повторити. Горня гріло руки та горло, шкода, що недовго.

Ми пішли повз будинки вузенькою вулицею. Головною дорогою на старому снігоочиснику їздив Джо, він посигналив нам, і Наруто махнув йому рукою. Про снігоочисник в Інвайті згадували тільки коли снігу навалювало вище за пояс. Зазвичай всі працювали лопатами, і на це йшли дні; на те, щоб знайти для снігоочисника паливо, йшли місяці. Я зупинився, коли біля мене пролетіла сніжка. Неподалік на подвір’ї гралися діти, вони навіть не звернули на мене уваги.

За кілька хвилин ми дійшли теплиць. Наруто зупинився біля Сакури: вона порпалася в землі садовою лопаткою; на голові в неї була зелена бандана. Я махнув їй горням, а потім опустив погляд. В метрі від мене на колінах стояв Хідан, він зосереджено копав — може, садив помідори чи пекінську капусту, хрін його знає. Він підняв на мене очі, глянув на горня в моїх руках, і ми разом відвели погляд кудись у бік. Я відпив.

Ввечері Кенді зібрав всіх біля східних воріт. Я знав, що цієї ночі мав йти в патруль, і Наруто теж, однак визначати пару було те саме, що грати в лотерею. Тому я часто повертався з вилазок лаючись, а ззаду йшов Ноель.

Бог не вірив у мене, тому що я не вірив у нього, тож я навіть не просив про помилування. Я вже уявляв, як завтра знову повернуся лаючись. 

— Ні, хлопче, і не мрій. — Кенді махнув зошитом біля Нарутового носа. — Третій… Четвертий патруль однією парою! Навіть он Шіка скільки з Голмом не ходив. — Ніби в мене взагалі був вибір.

— Боже, ну Кенді, ми ж стільки добра приносимо, — махнув руками Наруто, як мала дитина. — Останній раз — і все! Потім став, з ким захочеш.

Кенді зітхнув з піднятими бровами, що та жіночка. Він подивився на Саске і вказав на нього підборіддям.

— Ну а ти що думаєш?

Саске мало думав. В сенсі, він думав навіть забагато, але не озвучував своїх думок, і в цьому ми були схожі. Наруто ж майже не думав і майже не закривав патякало. Саске схрестив руки на грудях.

— Ти однаково не поставиш нас разом, навіть якщо обидва попросимо.

Кенді гмикнув і кивнув. Махнув зошитом один, два рази, щось обдумуючи, а потім помітив за чиєюсь спиною Волтера Лойда. Я озирнувся, бо вже й забув, що той взагалі ходив в патрулі. Його вилазки завжди проходили повз мене.

— Гей, красунчику! А ну йди сюди.

На “красунчика” Волтер відгукувався швидше, ніж на своє ім’я. Він став біля Саске і повторив його позу.

Кенді підняв руки, ніби в кіно, коли хтось із героїв намагався оцінити, як би виглядала якась сцена у вічку фотоапарата чи на великому екрані. Наруто насупився і глянув на мене, я насупився теж.

— Так, наче непогано…

— То що хоч “непогано”? — запитав Наруто.

— Коротше, хлопці, підете втрьох.

Наруто і Саске водночас вигукнули, Волтер вигнув губу і знизав плечима. Йому було по цимбалах.

Ми рідко коли ходили в патрулі групами, зазвичай тільки якщо знали, що саме ця вилазка буде небезпечною, а набоїв на всіх не вистачить. Ті, хто йшли попереду і позаду, були живими щитами, ті, хто йшли по центру, теж, але мали більше шансів…

Просто хочу сказати, що ходити парами було легше, хоча іноді здавалося, що навпаки.

Сперечатися з Кенді не мало сенсу, тому Саске плеснув Наруто по плечу, і вони осідлали коней. Вже біля воріт наші з Наруто погляди зустрілися; було зовсім темно, його обличчя торкалося світло останніх інвайтських ліхтарів. Він посміхнувся і махнув мені рукою. За хвилину я дізнався, що в патруль піду з Ноелем, ще через дві — що Хідан складе нам компанію.

Мовчки проковтнувши слова Кенді, я натягнув рюкзак. Певен, ви відчули роздратування, тому що я відчував саме його. Кенді рідко коли з кимось рахувався: візьміть звичайного працівника завода і посадіть його в крісло директора — отримаєте те, що отримав я, Наруто, Саске і все місто. І це було не вперше.

Щойно пішов сніг, я зрозумів, що з дірявим дахом зимувати буде складніше, ніж було восени, тому я рішуче пішов до Кенді просити про допомогу. Та знову отримав те, чого не хотів: Кенді ледь не вмовив мене переїхати взагалі.

В моєму будинку в кухні був чорний слід від цигарки, тому що колись я п’яний виліз у вікно палити. На одвірку вхідних дверей — позначки ножем, коли Саске з Наруто почали сперечатися, хто з них вищий. У ванній дзеркало було розмальовано трафаретами, що їх колись вирізала нам Сара. Переїзд і далеко не входив в мої плани, просто Кенді щось спало на думку, потім це “щось” він озвучив вголос, а коли я з ним не погодився, “щось” перетворилося на його хвору ідею. Часом я думав, що в нього дійсно не все в порядку з головою.

Але ж це Кенді. Його дивакувату харизму на нюх знала кожна собака.

Ми вийшли з Інвайту, коли було трохи по сьомій. На карті Кеті відмітила мені недоторкані місця; я йшов попереду, кінь піді мною повільно хитався з боку в бік, ззаду Ноель щось насвистував собі під ніс. Ніч була тихою. Я був певен, що завтра знову повернуся лаючись, а ззаду будуть йти Ноель і Хідан.

Невдовзі нас настигла заметіль. В Інвайті я чув, як поскрипували ворота і гуляв протяг, але серед клятих американських степів звичайний вітерець перетворювався в справжню хуртовину. Мені довелося кинути хлопцям мотузку, аби ті не загубилися між дерев або не застрягли в снігу, а з моєю (чи ж з їхньою) вдачею хтось з нас міг і загубитися або застрягнути.

Треба було віддати належне: кінь, хоч його прізвиська мені так ніхто і не сказав, тримався навіть краще за мене. Я припав до нього всім тілом, коли заметіль почала дужчати; подумки я так його і прозвав — Вітерцем. Наруто б розреготався, розкажи я йому. Карту я дістати не міг, проте здогадувався, що плестися до найближчого будинку ми будемо ще стільки, скільки плелися від Інвайту. Загалом нашою ціллю був Центердейл на південному заході звідси, однак я вже не був певен, чи йшли ми саме в його напрямку.

Коли мій капюшон остаточно замело снігом, я почув, як крикнув Хідан. Ноель озирнувся, і у світлі його ліхтарика Хіданова рука піднялася в напрямку самотнього будинку. Байки про те, що з втратою одного органу загострюються інші, все ж таки не брехали. Я той будинок спочатку не помітив.

Виявилося, це було тимчасове фермерське житло. Можливо, колись якийсь заклопотаний дядько тікав сюди від жінки глянути телек і випити холодного пива, можливо, він просто інколи тут ночував. Ми не знали, але ми були вдячні йому за камін, припасені дрова та воду. Ноель навіть знайшов консерви. Було прийнято рішення дочекатися кінця заметілі.

Я знаю, про що ви думаєте: це найгірша ситуація, в якій я тільки міг опинитися. Звісно ж, я не певен до кінця, тому що можливо ви думаєте, що якимось чином я на це заслужив, і я навіть зможу з вами погодитись. Я буркотливий, навіть дратівливий; мені подобається гіркий тютюн і не подобається крафтове пиво. Я неідеальний. Тому, так, якимось чином я на це заслужив, однак я не завжди так вважав. Тієї миті, що я сидів і дивився, як Хідан розтоплював камін, а Ноель все ніяк не міг напитися води, я думав, що гірше дійсно не буває.

Я неідеальний, тому я помиляюся.

Біля будинку був імпровізований гараж, в якому коні навіть змогли поспати. Ноель теж зміг поспати, але я і Хідан не змогли. Заметіль була лячною, однак він не лякався зовсім. Хідан дивився на вогонь і про щось думав… Як же я хотів зазирнути до нього у голову. Так ми просиділи невідомо скільки, може, години три, а може й більше: за цей час Ноель прокинувся; я встиг облаяти хіба що поперек Шерон. Ні до Хідана, ні до Ноеля мої прокльони не дійшли, бо не було за що. Вони не казали ні слова.

Ми дійшли Центердейла, я навіть не знав, котра була година, — Ноелевий годинник постійно вкривався снігом. Центердейл здавався меншим за Інвайт, і я не міг зрозуміти, навіщо Кеті відправила нас туди, де до пандемії жили самі пенсіонери. Хоча коли закінчувалися припаси, ми лазили й по більш зниділим місцям.

Ноель запропонував розділитися, тому що домівок в Центердейлі й так було небагато. Задоволений ілюзією свого над нами командування, він рушив уперед, я звернув до найближчого будинку, Хідан за мною — до сусіднього. Всередині стояв затхлий запах. Спочатку я навіть сприйняв цвіль за грибок, однак інфіковані мені так і не трапилися, ні на горищі, ні в підвалі. Зате я знайшов чийсь щоденник.

Після Спалаху подібних речей стало набагато більше. Зник зв’язок, Інтернет, і люди повернулися до того, з чого все починалося. Можливо, колись інфекція піде, а онуки дітей нашого покоління захочуть дізнатися, що ж усе-таки сталося і чому їхні дідусі й бабусі сивіли вже в повноліття. Тому я взяв щоденник і уважно його прочитав. Нічого цікавого там не виявилося, і я лишив його у вітальні — онукам дітей нашого покоління.

Я натрапив на Хідана, щойно вийшов з будинку. Місяць почав зникати, і Хіданове волосся загорілося в досвітньому світлі, немов автомобільна фара вночі. Я давно не бачив автомобільних фар вночі. Ми разом осідлали коней і рушили в бік Ноеля, але щось було не так. Хідан майже ніколи ні на кого не дивився, однак зараз він не дивився вдвічі сильніше. Він слідкував за дорогою, немов когось там виглядав: можливо, Ноеля, можливо, саму Смерть з косою.

За секунду ми почули крик і постріл. Смерть з косою йшла з Ноелем під руку.

Ідіот нісся з кінцевого будинку на коні й вів за собою валку клікерів. Вони звивалися, що ті змії, і клекотали, як птахи в Гелловінську ніч. Я швидко витягнув Анаконду з кобури та прицілився, однак кінь піді мною зробив зляканий крок назад, Хідан заплутався у своєму рюкзакові, а Ноель лиш прискорився. Я потягнув повід на себе і розвернув Вітерця в бік, що ним ми зайшли в Центердейл. План був один — тікати.

Із зараженими я не зустрічався вже довго. Один-два на ціле мертве поселення були традицією: ще на початку, коли люди не мали імунітету, грибок можна було підхопити навіть з туалетного паперу в громадській вбиральні. Його заносило в небачені куточки Америки, і всі до цього звикли, але я ніколи не звикну до зграй. Коли заражених набирається на групу підтримки команди з соккеру — стає дійсно страшно. Пістолет в руках починає тремтіти, а очі наповнюються слізьми; не тому, що ви розумієте: вам залишилося всього нічого, ні. Так в цьому світі не буває. Ви плачете, тому що усвідомлюєте: шанс вижити зменшився. Вас переповнює відчайдушність, злість і смуток, і ви стріляєте — або біжите.

Ми бігли. Нас переповнювали відчайдушність, злість і смуток, проте ми не зупинялися, а ще ми не плакали, адже шанс вижити був великим.

Ноель порівнявся з нами й приставив руку до рота, аби перекричати вітер:

— Варто розділитися, тоді вони розгубляться!

Я загарчав. Годі з мене було розділення і Ноелевих команд.

— Потрібно розвернутися, щоб вони не добігли Інвайту! — крикнув я.

Ноель насупився і глянув на мене, потім глянув на Хідана. Той кивнув, і ми повернули праворуч. Якщо пам’ять не підводила, північніше лежав Вест-Бранч, звідки я мав фотокартку зі статуєю Ісіди, подарунок від Джо. Вест-Бранч був поганим варіантом, тому перед самим містом ми звернули в поле. Там клікери й лишилися, серед пустих ґрунтів в компанії самої Смерті з косою.

Наближалася ріденька лісосмуга. Почало з’являтися сонце, Ноель і Хідан мовчки йшли попереду. Я відчував між ними напругу і загалом міг зрозуміти, звідки вона взялася. Ще я міг зрозуміти Хідана — та тільки його.

Щойно я минув останнє дерево, Хідан задер ногу і щосили пхнув Ноеля в ребро, той з криком звалився з коня. Я зупинився, коли він швидко скочив на ноги й підійшов до Хідана, задерши свою біляву голову. Мені було цікаво, як же скінчиться їх сварка, тож я мовчав. Мовчав, як завжди мовчав Хідан, але ж рано чи пізно всьому приходить кінець.

— Зовсім охуїв, вилупок? — Ноелевий голос спотворився через злість.

Хідан скочив з коня перед самим Ноелем і знову пхнув його, той ледь не впав на спину.

— Це ти тут вкрай охуїв.

Це був він. Ще один пам’ятний момент, другий розділ моєї коханої історії. Я дивився на цей розділ і не знав, що з собою робити. З-поміж того, що Хідан майже ніколи ні на кого не дивився, він ще й жодного разу не виходив із себе. Але зараз він дивився на Ноеля, і в його очах була відчайдушність. Схоже, дратував Ноель не мене одного.

— Грьобаний командир, — Хідан вхопив Ноеля за барки, — думаєш, тобі твої пройоби завжди будуть сходити з рук? Твоя бісова срібна ложечка в сраці ледь нас не вбила! — Він кинув Ноеля на сніг і повернувся до коня. — Їбучий… норвежець.

Не встиг Хідан засунути ногу в стремено, як Ноель схопив його за капюшон і потягнув назад. Хідан ледь втримався на ногах — і тоді Ноель вирішив добити. Він заніс ногу, щоб пхнути, як пхнули його самого, та Хідан схопив Ноеля за чобіт і повалив на землю. Він сів зверху, підняв Ноеля за горловину куртки й заніс кулак.

Кенді був конфліктною людиною. Хідан знав це, бо бачив, як той вічно з усіма сперечався, однак бійки в нас були рідкістю. Сам я ніколи не вирішував чвари кулаками — це Хідан теж знав, бо бачив. Його погляд з-під лоба зустрівся з моїм з висоти. Він опустив кулак і боляче стукнув Ноеля об землю.

— Пішов ти.

Хідан осідлав коня, і ми рушили — тепер стежиною між хлопцями йшов я. Мій погляд не сходив з Ноелевої спини. Його куртка і рюкзак були мокрими, а у волоссі заплуталася гілка; під ногами рипів сніг, в носі знову все вкрилося інеєм. Але щось досі було не так, і це гризло мене зсередини. Я озирнувся на Хідана, але він не підняв на мене очі у відповідь, а коли повернувся назад, я зрозумів.

Я витягнув Анаконду з кобури та підняв її. Клацнув запобіжник.