Деградація

У кожного з нас є минуле і є сьогодення. А от своє майбутнє декотрим людям доводиться виборювати. Бо життя — це щоденний поєдинок, побоїще, у якому немає наперед визначених переможців та переможених. І часом, коли ми починаємо падати, біля нас опиняється хтось, хто встигає нас впіймати.

Це історія про те, якою руйнівною буває втрата коханої людини.

Наскільки принизливою може бути чиясь упередженість.

Про почуття провини, котре повільно роз’їдає зсередини.

І про те, як сильно може понівечити доля.

Але коли б ми ризикнули, коли б простягнули руку, то мали б чудову нагоду побачити, як власні пальці переплітаються з чужими. Як вони зчіплюються настільки міцно, щоб ми були певні — нас ніколи й нізащо вже не відпустять.

Я — живий шаблон досконалого життя. Двадцятиоднорічний багатий синочок грошовитих батьків. Завжди в оточенні друзів та дівчат, котрі мало під ноги не стеляться. Хлопець з прекрасною шкільною освітою та наперед розпланованою долею. Батько котрого — владний, схиблений на роботі та репутації юрист, що хоче мати ідеального сина, а матір — неврастенічка, обколена ботоксом та постійно під кайфом від «Прозака». Хлопець з другим будинком у Гемптонсі та приватним гольф-клубом. Хлопець, котрий вчиться на юриста, є капітаном футбольної команди та їздить на червоній ламборджіні.

Луї Вільям Томлінсон, так, сране кліше.

А тоді я зустрів його. Зеленоокого. З купою різної маячні у голові. З його хворобою.

Гаррі Едвард Стайлс. За його спиною — дев’ятнадцять років життя.

А ще обсесивно-компульсивні розлади.

Порушення особистості.

Відгородженність від зовнішнього світу.

Психоз.

Невроз.

Насилля.

І мовчання.

Мені подобалося моє шаблонне життя. А тоді прийшов він і все зруйнував.

Зигмунд Фройд говорив: «Хочеш витерпіти життя, то готуйся прийняти смерть». І я з ним не згоден. Він помиляється. Я прийняв смерть, однак життя для мене все таке ж нестерпне.

(с) Гаррі

— Ааааххх, Луї! — пронизливий стогін відлунює кімнатою, і моє спітніле тіло валиться на матрац.

Я перевертаюсь на спину, втуплюючи погляд у стелю та намагаючись віддихатись. Дідько, це було класно. Крісті, Сара, Люсі, чи як там її звуть — черговий класний трофей. Ще одна дівчина серед натовпу таких самих.

— Котра година? — і, не даючи часу на відповідь, хапаю її зап’ясток та дивлюсь на годинник. — Блять!

П’ятнадцята десять. Це що, бляха, жарт якийсь? Різко зриваюсь з ліжка й кидаюсь збирати розкиданий кімнатою одяг. Вбираюсь, вислуховую її пустопорожнє скиглення.

— В мене лекція за п’ять хвилин. Де в біса поділись ті срані черевики?

— Ти мені подзвониш?

— Ясно що ні.

Образи, котрі летять в мене одразу потому, як завжди, ті самісінькі. Мені все одно. Я до них вже звик. Намагаюсь якось привести волосся до ладу, та врешті здаюся — марна трата часу. Хапаю куртку, сумку та ноутбук.

— Ну ти й сволота!

Роздратовано пирхаю собі під носа й відчиняю двері.

— Послухай, Крістен…

— Я Елеанор!

— Точно, Елеанор. Нам було добре, ти дуже талановита і таке всяке. Та на цьому все, добре? Я не…

Насилу встигаю пригнутись, ухиляючись від лампи, котру вона кидає мені просто в голову. Ого. Дивлюсь на неї, шоковано кліпаючи очима. Прекрасно, все цікавіше й цікавіше. Не можу стримати іронічний смішок, розглядаючи розсипані підлогою скляні уламки.

— Гаразд, зрозумів. І тобі гарно провести день, — і покидаю кімнату під звуки її криків.

Двері клацають за моєю спиною, і я глибоко вдихаю. Божевільна. Губи так і розтягуються в посмішці. А тоді я дивлюся на екран свого айфона. Майже двадцять по третій.

— Дідько.

Зараз мені залишається лише кинутись бігти. Бо з початку занять пройшло три тижні, й за весь цей час ще дня такого не було, аби я прийшов вчасно.

У такі миті я надто чітко розумію, наскільки кампус мого університету величезний. До авдиторії підходжу, ледве живий. Зненацька двері відчиняються й мене різко штовхають.

— А можна обережніше? — викрикую з несподіванки.

Впираюсь руками в коліна й випростовуюсь, намагаючись віддихатись. Поглядом встигаю вихопити вихор кучерявого волосся, що стрімко віддаляється коридором.

— А вибачення для кого вигадали? — Певно що не для нього, бо він навіть не обертається. — Придурок.

Поправляю сорочку та пригладжую волосся пальцями, перш ніж увійти до лекційної зали.

— Ви тільки гляньте, містер Томлінсон! Яка честь, що ви прийшли на мої заняття.

Закочую очі й падаю на одну з лавок. Завжди одне й те ж. Я гадав, викладачі університету не звертають уваги на студентів. Але, ймовірно, коли твій батько — один з найщедріших місцевих спонсорів, то це все змінює.

Навіть хвилини не минає, а я вже дістаю свій макбук та підключаюсь до мережі кампусного чату. Лекцію слухаю краєм вуха.

Нові повідомлення, нові номери, образи, запрошення на вечірки — серед цієї купи мотлоху мою увагу привертає один лист.

✉ Анонім:
Що б ти робив, коли б тобі
залишилося жити сто днів?

Без підпису, без імені. Заходжу на профіль відправника, та це нічого мені не дає. Жодних фото чи описів, жодної інформації про себе, лише пуста сторінка та нікнейм «Анонім». Я вагаюсь кілька секунд, та врешті відповідаю.

✉ Я:
Гадки не маю… Жив би, напевно.
Намагався б жити.

І я чекаю. Втуплююся в екран, постукуючи пальцями по столу, але нічого не відбувається. Відповідь так і не надходить.

Минуло дванадцять днів, і я нажив собі безглузду звичку щодня надсилати Анонімові повідомлення з відліком часу. Відповіді я так жодного разу й не отримав, отож гадки не маю, нащо я це роблю. Але його питання мене занепокоїло. В голові раз по разу зринають різні нісенітниці та сюжети, один страшніше іншого. А що, коли через сто днів він збирається скоїти якусь дурню? Хто його знає.

✉ Я:
88.

Хвилин зо десять не зводжу очей з екрану свого макбуку, не звертаючи ані крихти уваги на шум та метушню кав’ярні довкола мене. Врешті натискаю «Надіслати» й підіймаю голову. Погляд одразу ж вихоплює хлопця, котрого я вже якось бачив — того самого, що штовхнув мене тоді в коридорі. Він розлючений, перевертає піднос якомусь іншому хлопцю. Всі на них дивляться. Я сиджу задалеко, аби почути, про що вони говорять, але в повітрі відчутно напругу.

— Хай, бро. — Я здригаюся, коли Ліам нечутно підкрадається до мене.

Кидаю на нього швидкий погляд, перш ніж знову зосередити увагу на сцені, що розігралась переді мною. Містер Кучеряшка раптом боляче штовхає плечем бідолаху, і коли той падає — швидко крокує геть з кав’ярні.

— Не звертай на нього уваги, — Ліам вдруге вириває мене з потоку моїх думок.

— Що з ним не так? — врешті відриваю очі від виходу й дивлюся на свого найкращого друга.

Той знизує плечима.

— Без поняття. Кажуть, ніби-то він хворий. Та байдуже. Прийдеш на вечірку завтра ввечері?

Хапаю флаєр, котрий він простягає мені.

— Обов’язково, як же таке пропустиш.

— Круто! Ну, я тоді пішов, бо в мене заняття… — він глипає на свій годинник, — о, просто зараз. Побачимось пізніше.

Я починаю сміятись.

— Ага, добре, давай.

Він щезає так само раптово, як і з’явився. Я змахую рукою на прощання, спостерігаючи, як він покидає кав’ярню. І я не знаю чому, але мій погляд знову й знову наштовхується на двері, через котрі вийшов Містер-Я-Всіх-Штовхаю. Дивлюсь на них якусь мить, перш ніж хитнути головою, зібрати речі й самому покрокувати геть.

✉ Я:
71.

Натискаю «Надіслати». Я лежу в ліжку з макбуком на животі, перечитую повідомлення й проглядаю надіслані цифри. Я вже навіть не сподіваюсь отримати бодай якусь відповідь і саме збираюсь вимкнути макбук, коли на екрані висвічується сповіщення про вхідне повідомлення. Роблю великі очі, бо не можу в це повірити. Він, чи може то вона, нарешті мені відписав! Зручніше вмощуюсь в подушках, перш ніж відкрити чат, й на мить мене огортають сумніви. Ніби я чекав занадто довго, аби от так от просто взяти й повірити, що мені прийшла відповідь. Врешті все ж його відкриваю.

✉ Анонім:
Якого дідька ти робиш?

✉ Я:
Зворотній відлік.

✉ Анонім:
Нащо?

✉ Я:
Що станеться за сто днів?
Ну, тобто вже за сімдесят один.

✉ Анонім:
Нічого.

Сиджу, як ідіот, якусь мить, втупившись в екран, гадки не маючи, що сказати. Спершу мені хочеться пообзивати його як лише можна. Ось уже двадцять дев’ять днів я пишу йому. Двадцять дев’ять днів чекаю його відповіді. Гадаю, я маю право на щось більше за просте «нічого». Та перш ніж я встигаю щось відповісти, бачу, що він вже офлайн.

— Чорт!

У розпачі жбурляю макбук на підлогу й вимикаю світло.

Я це так не залишу.

За вухом — ручка, в руках — купа книжок. Я крокую бібліотекою, шукаючи, де примоститись, та проклинаючи себе за те, що не залишився вчитися у своїй кімнаті. Майже всі місця зайняті. Із тих, хто б сидів за столиком на самоті та читав, вибір невеликий: або білявка, котра жує жуйку й надуває бульбашку кожні десять секунд, або Містер-Я-Всіх-Штовхаю. Вагаюсь декілька секунд, бо й справді мушу позайматись, а декольте Міс Всесвіт дуже сильно відволікатиме. Роздратовано зітхаю й падаю в крісло навпроти хлопця.

— Привіт.

Він ніяк не реагує, навіть голови не відводить від своєї книжки. Манери у нього, по правді, так собі.

Я розпаковую підручники й починаю працювати. Права працівників, нуднішого ще в житті не бачив. Час від часу позираю на нього — здається, те, що він читає, викликає у нього щире зацікавлення. І як він це робить? Я заледве три сторінки подужав, а в мене вже мігрень. Шумно видихаю, та все ще жодної реакції. Він або настільки сконцентрований на читанні, або вкрай уперто мене ігнорує.

Я повертаюся до роботи, мої пальці граються з ручкою, несамовито стукаючи нею по столі. Відчуваю якийсь порух перед собою. Зводжу погляд на хлопця, і навіть попри те, що його голова усе ще опущена, я розумію, що він не зводить погляду з моєї руки. Вигинаю брову, бо, виявляється, він таки здатен якось реагувати.

Мене це веселить, і я продовжую крутити ручку у пальцях. Він стискає зуби.

— Якісь проблеми?

Він не відповідає мені, навіть не дивиться на мене. Знову. Натомість різко підводиться, згортає книгу та крокує геть. Повірити не можу. Я спостерігаю за тим, як він йде. У цього хлопця справді серйозні проблеми.

Сволота.
(с) Гаррі

Махатма Ганді свого часу зауважив: «Велич і моральний прогрес нації можна виміряти тим, як ця нація ставиться до тварин». Ця нація — ница й деградована. Мене від неї нудить.
(с) Гаррі.

✉ Я:
66.

✉ Анонім:
Досить.

✉ Я:
Ні, не досить. Поки не
скажеш, що має статися.

✉ Анонім:
Я вже тобі казав.
Нічого.

✉ Я:
Хто ти?

✉ Анонім:
Яка різниця?

✉ Я:
Ти знаєш, хто я. Тому мені
здається несправедливим,
що ти не кажеш, хто ти.

✉ Анонім:
Хіба я просив тебе
писати мені?

✉ Я:
Нащо тоді спитав таке?

✉ Анонім:
[…]

✉ Я:
Не відповіси? Ти ж знаєш,
я бачу, що ти не вийшов(-а)
з мережі.

✉ Анонім:
Вийшов.

✉ Я:
То ти хлопець?

✉ Анонім:
Так.

— Луї.

— Хмм?

Я перечитую розмову, котру ми з Анонімом мали чотири дні тому. Я більше нічого не встиг йому тоді сказати, бо він вийшов з мережі. Але принаймні тепер я знаю, що це хлопець.

— Луї.

Це вдруге він мені відповів, й відтоді так і не дався чути. Щойно я надіслав йому нове повідомлення з відліком.

✉ Я:
62.

— Луї!!!

Я здригаюся від несподіванки й гашу екран свого макбуку, перш ніж підвести голову й глянути на розлючену Елеанор.

— Що?

— Я вже п’ять хвилин намагаюсь з тобою поговорити, але ти, здається, чхати на мене хотів.

Гадаю, відповідати їй чи ні. Правда її навряд чи потішить. Та й узагалі, я гадки не маю, чому ношуся з нею. Хоча, коли відверто, тиждень тому у клубному туалеті вона мала дуже резонні аргументи. Чи, вірніше сказати, резонні аргументи мали її рот та язик. Роздратовано зітхаю, запихаю макбук назад у сумку й нарешті беруся за гамбургер, котрий, по ідеї, мав би вже давно з’їсти й забути.

— Це все, що ти їси? — не можу втриматись від запитання, коли бачу три шматочки сирої моркви на її тарілці.

— Так, — знизує вона плечима, і я закочую очі.

— Привіт, народ, — Ліам з’являється ніби нізвідки десь позаду мене, плескає мене по плечу, а тоді опускається в крісло поряд. — Ого! Вважай не вдавися, — вражено дивиться він на тарілку Елеанор, і я напихаю рот гамбургером, лиш би не засміятися. — Ти що, на дієті?

— Ні, просто слідкую за фігурою.

— І за чим тобі там слідкувати? За кістками?

І раптом це стає сильніше за мене, і я більше не можу стримуватись — дивлюся, як Елеанор кривить похмуру міну, й починаю реготати вголос. Врешті-решт прокашлююсь та починаю корчити із себе джентльмена.

— Досить, Ліаме, відчепись від неї.

Ймовірно, вираз мого обличчя видає мене з головою, однак мій найкращий друг все ж міняє тему — дає мені флаєр-запрошення на ще одну вечірку.

— Бляха, бро, ось це — ось це! — стане вечіркою століття!

Я розглядаю листівку якусь мить, перш ніж віддати її назад.

— Я не зможу. На цих вихідних маю їхати до батьків.

— Та ну ні, ти що, так не можна. Відклади до наступних вихідних.

— Ні, Ліаме. Ти ж знаєш мого тата. Він знову запланував зіграти у гольф, типу, як батько з сином. Він же потім виїсть мені мозок чайною ложкою, якщо я не приїду.

Той більше не наполягає, бо має вдома такого самісінького. Наші любі татусі — компаньйони, найкращі друзі, а заразом і два найбільші покидьки в світі. Тож Ліам добре знає, чим я ризикую, якщо не поїду.

…

✉ Я:
59.

Дивлюся на екран, пальцями постукуючи по кутку макбука. На годиннику вже перевалило за третю ночі, а я ніяк не можу заснути. Гадки не маю, чим ця історія так мене зачепила. Тим більше що це хлопець. Та є в ньому щось таке, що не відпускає. Хоча, можливо, це просто розчарування від того, що я не отримую відповідей. Я не знаю.

Повертаю голову до Елеанор, котра лежить у мене під боком й дивиться на мене з-під сонних, напівзаплющених повік.

— Що ти робиш?

— Нічого, спи давай.

Закриваю ноутбук, ставлю його на підлогу біля ліжка, обертаюся до Елеанор спиною і засинаю.

…

Ми розсілись по лавах в аудиторії та вже годину ніяк не можемо дійти згоди в питанні романтичних стосунків Верлена та Рембо. Ще трохи, і в мене знову почнеться мігрень.

— Коли б вам сказали описати їх історію одним словом, то що це було б за слово?

Я закочую очі й слухаю відповіді, котрі лунають то тут, то там.

— Гомосексуальність…

— Руйнація…

— Пристрасть…

… І бла-бла-бла. Навіть викладач, здається, знуджується — сидить за своїм столом й обводить присутніх втомленим поглядом. Нічого іншого від них не чути, всі замовкають, бо насправді всім їм начхати на Верлена з Рембо.

— Шантаж, — зрушує тишу хрипкий голос.

— Містере Стайлс, — професор випрямляє спину й підпирає пальцями підборіддя. — Продовжуйте.

Я повертаюсь, аби глянути туди ж, куди той дивиться, й наштовхують поглядом на Містера-Я-Всіх-Штовхаю — він сидить через декілька місць від мене й крутить у пальцях ручку. Усі погляди прикуті до нього, та йому, схоже, байдуже. Ніхто з присутніх не мовить ні слова, навіть не рухається — усі ніби чогось чекають. Це вперше, коли він заговорив, а я ж навіть не знав, що він узагалі відвідує цей курс.

Нарешті він підводить голову й дивиться на викладача. Він продовжує гратися ручкою, і, здається, те, що він опинився в центрі уваги, його аніскілечки не хвилює.

— Емоційний шантаж — це найвлучніше характеризує їх історію, особливо історію Верлена, бо йому буквально зірвало дах.

Він випростується й декілька митей дивиться на мене згори вниз. Я почуваюсь так, ніби вмерзаю у лід, бо, чорт забирай, як очі можуть бути настільки зеленими?

Він знову переводить погляд на викладача.

— Десь між четвертим та десятим липня сімдесят третього він переслідував Матильду, погрожував їй. Казав, що накладе на себе руки, якщо вона не повернеться, але він загрався і все обернулося проти нього. Восьмого липня йому доставили лист, в котрому погрожували вже йому — Рембо грозився, що піде у військо, якщо той покине його. Вся їх історія, від початку до кінця, заснована на емоційному шантажі, і саме це й спонукало Верлена кілька днів потому вистрілити в Рембо.

Я повертаю голову до професора. Той виглядає вкрай збентеженим, відтягує комір сорочки та прочищає горло.

— Так, містере Стайлс, Ви абсолютно праві. Дуже цікава точка зору щиро кажучи.

Професор намагається зберегти самовладання, проте виходить не надто добре. Я знову дивлюся на хлопця, та той лише знизує плечима й далі втуплюється у велетенську книжку перед носом, ніби нічого не сталося. Ніби то не він щойно змусив всю аудиторію замовкнути. Ніби то не на нього уважно дивились сто п’ятдесят пар очей. Ніби то не він щойно поставив на місце викладача — найбільшого недоумка на всьому клятому світі. Я в захваті, та й, схоже, не лише я. Всі вражені, всі навколо перешіптуються, а він… А йому однаково, він знову з головою пірнув у читання. З якої він узагалі планети?

…

— Як тобі лекції? Цікаво? Вже познайомився з якоюсь дівчиною?

✉ Я:
56.

Натискаю «Надіслати».

— Луї Вільям Томлінсон!

Блокую екран та ховаю айфон в кишеню, перш ніж глянути на маму.

— Що?

— Луї, май совість і слухай трохи, коли матір з тобою говорить.

Повертаю голову до тата й ледве стримуюсь, щоб не закотити очі. Завжди одне і те ж. Одну неділю щомісяця я маю грати роль ідеального сина.

Я прибираю лікті зі столу й випростовуюсь.

— Вибач, мам, трошки відволікся. Що ти там казала?

Вона витирає рот серветкою, перш ніж зробити ковток чаю.

— Питала, чи ти зустрів вже якусь дівчину.

Ну от, маєш. Дещо в цьому світі не змінюється — щоразу пізній сніданок на веранді, щоразу одна й та сама розмова. Мені так і хочеться сказати, що ні, нікого не зустрів, бо нащо, коли маю таку, що розсуне переді мною ноги, коли захочу, й відсмокче мені, досить непогано до речі, коли захочу. Я вже навіть уявляю її перекошене обличчя й концерт, який вона влаштує своєму психологу. Стримую глузливу посмішку й важко зітхаю.

— Мам. Мені лише двадцять один. Маю ще купу часу щоб когось знайти.

І тут вона раптом стає однією з тих вічно ображених матусь. Бо вона ж хоче почати бавити внуків до того, як зістаріється, а я, здається, роблю все, щоб не дати її такого щастя. Потім вона знову починає розповідати мені про дочок своїх друзів, які, як вона сподівається, могли б привернути мою увагу і одна з яких, цитую, «могла б стати мені ідеальною дружиною». Тато читає газету й час від часу втручається в розмову, щоб підтримати матір. А я їм круасани, намагаюсь не дивитись на годинник що півхвилини й чекаю тієї миті, коли нарешті можна буде встати з-за столу.

Зазвичай на цьому все й закінчується. Після сніданку я цілую маму у щоку, потискаю татову руку й вертаюсь в гуртожиток з чеком на величезну суму в кишені, й наступні три тижні від мене ні слуху ні духу. Але не сьогодні, бо сьогодні ми граємо в батьківсько-синівський гольф. Тобто, говорячи простою мовою, батько мною незадоволений.

Матір у величезному крислатому капелюсі на голові та з сонячними окулярами на носі, розляглась на траві за кілька метрів від нас й гортає сторінки журналу «People». Вона махає мені рукою, її губи розтягуються у широкій променистій усмішці. Я всміхаюсь їй у відповідь, а тоді знову повертаюся до тата — він б’є ключкою по м’ячу, і той котиться простісінько в лунку.

— Гарний удар.

Я встаю туди, де мить тому стояв тато, ставлю м’яч та прицілююсь перед тим, як вдарити по ньому.

— Минулого тижня дзвонив декан університету.

Ну, починається. Недовго ж він протримався. Я зітхаю.

— Що сказав?

Вдаряю по м’ячу.

— Що ти пропустив купу занять, а на ті, котрі ти відвідував — постійно спізнювався.

Дивлюся, як мій м’яч котиться повз лунку. Знову зітхаю. Це буде дуже, дуже довгий день.

Я майже ні разу не потрапляю куди треба, й весь час тільки те й роблю, що мовчки вислуховую докори та нарікання. Погоджуюся з усім, навіть не намагаючись щось заперечувати. Я ж син найщедрішого спонсора університету, я ж не хочу зганьбити ідеальну репутацію мого любого татуся та заплямувати світле ім’я нашої родини. Оцінив би хто мою іронію…

Минає декілька годин. Я вкотре обіцяю, що поводитимусь краще, і мене нарешті відпускають.

…

Повертаюсь у кампус уже потемки. На вулиці злива, і я підспівую музиці, що ллється з динаміків радіо, вистукуючи ритм по керму. Сьогодні все пройшло не так вже й погано.

Дзвонить мій айфон. Я піднімаю слухавку, затискаю айфон між плечем та вухом. Це Ліам. Ми заводимо звичну розмову — як і завжди, йому треба знати абсолютно все, що сталося за цей день. Кепкую з нього, коли він каже, що на наступних вихідних його батько теж кличе його до себе. Така собі черга, ага. Він розповідає мені про вечірку, котру я пропустив — просто шалену, коли вірити його словам.

— Дідько!

Кидаю телефон, різко б’ю по гальмах та вивертаю кермо. Собака вискакує на дорогу ніби нізвідки. Шини пробуксовують по мокрій дорозі, та все ж у мене виходить спинити автівку. Моє тіло тремтить від потрясіння, а серце б’ється мов навіжене. Чую крик Ліама, котрий звучить із телефона звідкись з-під сидіння, проте я його ігнорую. Відчиняю дверцята, виходжу під зливу й одразу ж мокну до нитки. Бачу тварину, що лежить посеред дороги. Лайно, просто бляха сране лайно. Блять. Бампер трохи зім’ятий. До біса його. Підходжу ближче та сідаю навпочіпки перед бідолашним звіром, перед ні на кого не схожим велетенським дворнягою. Він ще живий і жалісливо скавчить. Блять. Потираю обличчя долонею. Якщо я візьму його до машини, то він зіпсує мені сидіння. Вагаюсь кілька секунд.

Дістало, як же мене все це дістало. Я не можу просто так його тут залишити.

— Гаразд, добре, йди сюди.

Підіймаю його та несу до машини. Господи, який же він важкий. Відчиняю багажник ногою та обережно кладу його всередину, перш ніж знову сісти за кермо. Втискаю педаль газу в підлогу, не хочу, щоб він здох в моєму авто.

Дощ посилюється, коли я паркуюсь на стоянці біля нічної ветеринарної клініки. Ледве встигаю вийти надвір, як з кабінету виходить Містер-Я-Знаю-Все-Про-Верлена-Та-Рембо. А він що тут забув? Чи може я все ще сплю і мені це сниться?

Менш ніж за мить він теж промокає наскрізь.

— Я… Я їхав, а він вискочив нізвідки… Я не міг цього уникнути… Він…

Відчиняю свій багажник. Він дивиться на мене кілька секунд, перш ніж взяти собаку на руки — він підіймає її без жодних зусиль та швидко заносить в приміщення. Я не задаю питань, просто йду за ним до задньої кімнати. Він кладе його на металевий стіл та риється у шухлядах, шукає якісь інструменти. Я стою в кутку кімнати й спостерігаю за ним. Я не знаю, що мені робити.

Що ще у ньому є крім асоціальності? Хто він такий? То він поціновувач літератури, то ветеринар-початківець…

Роззираюсь навколо себе.

— Все буде добре, ти молодець.

— Ясно що все буде добре, — насуплююсь я, — я не постр…

Підводжу голову й бачу його, схиленого над собакою. Він гладить її по голові й дивиться на мене здивованими очима. О, то він говорив з собакою, а не зі мною… Раптом я, як ніколи, почуваюсь справжнім дурнем. Він знову перемикає увагу на бідну тварину, і я більше не кажу ні слова. Він промацує пальцями кожен м’яз. Його руки — плавні й лагідні, і він говорить з собакою так, ніби намагається її заспокоїти. І це майже дивно. З людьми від поводиться так холодно, але тут, з цією собакою, він… турботливий.

— Обережно, зараз болітиме.

— Ш-що?

І знову він звертається не до мене. Різко смикає за задню лапу тварини, і та скавчить так, ніби от-от має вмерти.

— Ти що робиш?! Ти бляха на голову хворий!

Він вдає, ніби мене тут немає, продовжує ніжно її гладити.

— Все минулося, все пройшло.

Я стою, шокований, і коли скавуління нарешті стихає, він підводить на мене очі.

— У нього була вивихнута лапа, мені треба було її вправити.

Ого. Навіть не знаю, що відповісти, та він, судячи по всьому, відповіді й не чекає. Він знову розвертається до мене спиною, дістає шприц й обережно вводить його собаці в шию.

— Ти що, вчишся на медика?

— Ні.

— З нею все буде гаразд?

— Так.

Я стискаю щелепи. Своїми короткими відповідями він змушує мене почуватись якось геть неправильно. Собака спить, коли він вкотре підіймає її на руки та несе до кошика.

Цікаво, він хоч розуміє, що наскрізь промок? Бо він в самій лише білій футболці й навіть не тремтить, допоки я тут стою та вмираю від холоду в светрі й пальто. Він сидить навпочіпки біля кошика, і я не бачу, чим він там зайнятий, але йому, схоже, начхати на мою присутність.

Чесно кажучи, все це збиває мене з пантелику. Я стою, як придурок, біля входу в кімнату, дивлюся на нього й роздумую, мені піти геть чи залишитися. Та цю проблему врешті-решт вирішує він сам, повертає голову до мене.

— Чому ти все ще тут?

Ну, принаймні, він говорить без натяків.

— Я… я не знаю. Може мені треба заповнити якісь папери чи щось таке?

Почуваюсь цілковитим кретином. Його погляд мене бентежить. Він проглядає мене наскрізь, і мені доводиться відвернутись.

— Я…

— Збив собаку, бо не вмієш кермувати?

Це вже занадто, він зачепив мою гордість. Та за кого він себе має? Підіймаю голову та пропалюю його сердитим поглядом.

— Та пішов ти.

Але його це, схоже, анітрохи не вразило. Він дивиться на мене декілька секунд, знизує плечима й знову вся його увага поглинута собакою. Скажіть мені, що я сплю і він мене насправді не ігнорує? Хоча, звісно що ігнорує. Він просто бере та ігнорує мене. Я настільки приголомшений, що просто розвертаюсь і йду звідти, нічого більше не кажучи. А він навіть з місця не зсувається. І лише тоді, коли я вже майже доходжу до своєї автівки, я бачу через скляні двері, що він робив увесь цей час. Він сидить на підлозі, перед кошиком, і гладить собаку. Я грюкаю дверима й забираюся геть, кидаючи наостанок швидкий погляд у дзеркало заднього виду.

Та хто в біса цей хлопець такий?

Ну й вали.
(с) Гаррі

Скільки я себе пам’ятаю, у мене завжди була ця потреба розширювати власні кордони, байдуже, кордони це розуму чи тіла. Мені просто треба розуміти, що я нікому не потрібен. Мені треба відчувати небезпеку, аби знати, що я все ще існую. Життя не має жодної цінності без ризику його втратити.
(с) Гаррі

— Ох, бля… — закушую губу й смикаю Елеанор за волосся, щоб змусити її прискорити темп.

Штовхаюсь стегнами вперед, вільною рукою чіпляючись за полицю позаду мене. Сьогодні я вкотре намагався дати їй зрозуміти, що вона просто шльондра, що вона мене вже дістала, а натомість опинився в комірчині в літературному крилі, де вона стоїть переді мною на колінах з моїм членом у роті, і — господи боже — вона збіса обдарована у цьому. Стискаю її волосся сильніше, різко подаюсь вперед і не можу стримати стогін, коли кінчаю їй у горло.

— Прокляття, Ел…

Дихаю судомними ривками, мої груди швидко здіймаються й опадають, коли я дивлюся на неї згори вниз. Вона усе ще на підлозі, навколішки, витирає губи тильним боком долоні, всміхаючись, як лисиця. Ця дівчина маніпулює мною за допомогою сексу, і я щоразу потрапляю на її гачок.

Ледве встигаю надягнути труси, коли двері комірчини різко відчиняються і в мене здивовано втуплюється пара зелених очей. Цього разу мене не стає на те, аби вигадати йому якесь дурнувате прізвисько — настільки сильно я паралізований його поглядом. Він виглядає розлюченим, і цієї самої миті я вперше розумію, чому люди його бояться. Від його погляду холоне кров, і навіть Елеанор, здається, забуває, як дихати.

Все це триває, ймовірно, заледве десять секунд. Десять секунд, протягом яких він не зводить з мене очей. Десять секунд від проглядає мене наскрізь. А тоді забирається геть. Просто так. Гримає дверима та йде, не сказавши ні слова. А я стою на місці у повному шоці.

— Що з ним не так?

Високий голос Елеанор приводить мене до тями, і коли вона врешті підводиться, я реагую достобіса дивно — я серджусь на неї, відштовхую її від себе.

— Відвали.

Виходжу в коридор, насилу встигаючи застібнути джинси, і грюкаю за собою дверима.

…

— А він сексі.

— Та ти глянь лише — в нього ж явно біди з головою.

— Та це так, але все одно він сексі. І я б була не проти, якщо…

— Привіт, дівчатка. Про що балакаєте?

Ми з Ліамом ставимо таці на зайнятий дівчатами столик, я вмощуюсь біля Елеанор. Даніель впивається в губи Ліама. Ого, це щось новеньке. Та коли Ел намагається мене ось так поцілувати, я відвертаюсь. Трахатись — це, звісно, добре, але я не збираюся грати роль аж настільки гарного бойфренда. Тому вона відповідає Ліаму, рот котрого нарешті залишають в спокої.

— Про Стайлса.

Вона кивком показує на Містера-Я-Вбиваю-Поглядом. Той сидить за столиком сам один, попиває колу й знову щось читає.

— Впевнена, він класно трахається.

— Кажуть, психопати в цьому дійсно непогані.

Ліам береться за їжу, дівчата продовжують розмовляти про щось своє — я їх навіть не слухаю. Натомість я дивлюсь на нього, суплячи брови. Він усюди ходить з цією своєю великою книгою, і мені цікаво, чому він так на ній зосереджений.

— О, а пам’ятаєш ту його колишню? Боже, як там її звали…

— Може Сара?

— Ні, явно не Сара. Саманта, ось.

— Ага, точно, Саманта! Чула, вона кинула через нього універ, бо він влаштував їй справжнє пекло.

І раптом їх розмова починає мене цікавити. Дивлюсь на Даніель, вигнувши брови.

— Тобто «влаштував їй пекло»?

Вона нахиляється вперед і глипає на нього, ніби він, сидячи за десять метрів від, міг би їх почути, і каже, стишуючи голос:

— Він нібито її зґвалтував і…

Проте Елеанор її перебиває.

— Господи, верзеш казна-що. Ніхто нікого не ґвалтував. Він був нею одержимий.

Вона потягує свій апельсиновий сік через соломинку, і мені хочеться гепнути її, щоб продовжила розповідати. Вона дуже повільно, ніби спеціально, аби лише побісити мене, ставить склянку на стіл.

— Він переслідував її, ходив за нею всюди, — нарешті каже таким голосом, ніби розповідає якусь місцеву легенду. — Засипав її повідомленнями, постійно дзвонив їй, словом — мучив її. Бідна дівчина, він так її залякав, що їй довелось змінити університет.

Ліам починає реготати.

— Боже, ну й фігня.

Дівчата знизують плечима.

— Ну, таке розказують.

Всі, окрім мене, міняють тему розмови, а я знову дивлюсь до нього. Він, ніби відчувши це, зводить на мене погляд. І я відвертаюсь. Вдаю, що нічого не сталося, що мене цікавить розмова за моїм столиком. Навіть обіймаю Елеанор за плечі. А коли через кілька секунд знову наважуюсь на нього глянути, то розумію, що, крім недопитої коли на столі, по ньому не залишилося й сліду.

…

Сімнадцять днів без жодних ознак життя. Гадаю, якась частинка мене вже встигла змиритися з тишею. Та я однаково не можу перестати надсилати повідомлення з відліком.

✉ Я:
49.

Натискаю надіслати, кидаю свій макбук на ліжко та йду в душ. Я привчив себе не сидіти, як ідіот, перед екраном і не чекати відповіді, яка однаково не прийде. Та сьогодні я почуваюсь якось дивно.

Сорок дев’ять. Ми перетнули екватор. Намагаюсь викинути ці думки з голови.

Сьогоднішнє тренування видалось нелегким. Перша у цьому сезоні гра вже за тиждень. І наш футбольний тренер тиснув на нас як ніколи, бо, на його щиру впевненість, ми абсолютно до неї не готові.

— Срань якась.

Після душу я просто надягнув боксери й заліз під ковдру, обклавшись книжками, і ось уже півгодини як намагаюсь писати есе по філософії. Останню третину цього часу я просто безтямно стукаю олівцем по сторінці книги, проте нічого не відбувається — у голові пустка, там, де має бути есе, теж пустка, а я потихеньку починаю сходити з розуму.

Дивлюся на свій увімкнений макбук — на ньому усе ще розгорнута сторінка Аноніма. Відкладаю олівець, бо все рівно сенсу в ньому зараз жодного, я ж не написав ні рядка. І ось так, лежачи з комп’ютером на животі, надсилаю йому ще одне повідомлення.

✉ Я:
Філософія — відстій.

Це вперше я таке зробив — надіслав йому два електронні листи в один і той самий день. Тобто, я маю на увазі, надіслав, не отримуючи відповіді на листи взагалі. Не знаю, нащо я написав йому таку дурню, та він же однаково не відповість.

Гадаю, йому подобається заскакувати людей зненацька. Бо я навіть не встигаю вдихнути й видихнути, перш ніж бачу нове вхідне повідомлення. Повірити не можу.

✉ Анонім:
Що за тема?

Він що, сміється? За два тижні — жодної відповіді, а тепер він ось так от просто бере й питає «що за тема»? Я, навіть не замислюючись, що кою, надсилаю йому якусь маячню, а він бере й відповідає? Мені сміятися чи плакати?

✉ Я:
Чи є свобода лише ілюзією?

✉ Анонім:
Платон, Декарт і Спіноза.

✉ Я:
Що?

✉ Анонім:
Посилайся на них. Платон засуджував
схильність загалу ототожнювати
свободу волі та імпульсивне здійснення
всіх бажань. Декарт визначав свободу
волі як те, що пов’язує людину з Богом.
А Спіноза показав, що для існування
людині не обов’язково потрібна свобода.

І я наче громом уражений. А найгірше те, що йому для відповіді знадобилося менше хвилини. Ніби знати таке — це щось природне, щось на кшталт арифметики чи визначення часу за положеннями стрілок на годиннику.

✉ Анонім:
Всі будуть чіплятись за те, що
людина сама себе робить вільною.
А ти повинен опиратися на слова
людей, котрі вважають, що не
мають права на свободу. Це трохи
складніше.

Ага, отже, часу відповісти він мені навіть не дав — вирішив просто закопати з кінцями. Біля нього я почуваюсь цілковитим бовдуром.

Ми заводимо розмову, хоча правильніше буде говорити, що він розповідає, а я записую. Він цікавиться моєю думкою, розпитує мене, ані миті не виявляючи зверхності й не роблячи недоречних зауважень. Я висловлюю свої думки щодо певних речей. Декотрі з них, ті що просто пошарпані й давно не актуальні, він лише трохи підправляє, змішує зі своїми. Коли вони, ті мої думки, геть недобрі — він пояснює, чому саме. Та навіть якщо я абсолютно неправий, і ми обоє це знаємо — він знаходить спосіб якось мене підбадьорити. І я це збіса ціную.

З ним дуже легко. З ним я навіть не почуваюся настільки тупим, наскільки вартувало б порівняно з його охрініти яким багажем знань.

І от, три години потому, я маю майже що дисертацію про ілюзію свободи. Та найгірше з усього цього те, що я й не помітив, як минув час, бо навіть попри те, що мене завжди жахала філософія, мені це сподобалося.

✉ Я:
Дуже тобі дякую. Без тебе
я б так нічого й не написав.

✉ Анонім:
Нема за що.

Пальці зависають над клавіатурою, я застигаю у ваганні. Ми спілкувались більш ніж три години, але я досі нічого про нього не знаю. Та й узагалі говорили ми виключно про філософію. Кілька секунд нервово кусаю губи. Я не хочу, аби він зараз знову замкнувся й безслідно щез. Так, залишилося ще цілих сорок дев’ять днів. Але час спливає непомітно, а я дуже, дуже хочу знати, що станеться, і бажано, звісно, ще до того, як воно станеться. От дідько. Гаразд, наважуюсь спробувати.

✉ Я:
Скажеш, як тебе звати?

✉ Анонім:
Ні.

І він знову офлайн.

— Чорт би це все побрав…

Зіштовхую макбук з себе, й він валиться на ліжко. Я стискаю зуби від власної дурості. Я сам винен.

…

Музика, що дзвенить у вухах — просто оглушлива, клубні туалети — мерзенно гидотні, а блондинка, котра обвиває мою талію ногами й котру я притискаю до розмальованої стіни кабінки, не перестає стогнати. У мене болить голова, хоч я ще навіть нічого не пив. Блондинка впивається нігтями мені у спину, і я пришвидшую темп. Що швидше, то голосніше вона кричить. Це те, від чого мені добре, від чого я ловлю кайф, але її крик настільки роз’їдає мені череп, що я притискаю руку до її рота. Нехай замовкне. Хоча ні, мені це не подобається взагалі ні краплі. Вона мене бісить. Ось уже три дні мене все довкола бісить. З того дня, коли я востаннє говорив з Анонімом. З того з дня, з якого він перестав мені відповідати.

Я все ще надсилаю йому повідомлення з відліком. Сьогодні це було вже «46». Бляха, що зі мною не так? Я повинен зараз думати явно не про нього. Зціплюю зуби. Мої рухи стають різкішими, а ця ідіотка кричить ще голосніше навіть попри те, як сильно я притискаю долоню до її рота. Сука. Все одно не можу викинути його з голови. Розчаровано стогну і без попередження виходжу з неї.

— Якого…

— Закрийся.

Вона ледве встигає опустити спідницю, коли я виштовхую її з кабінки. Пропускаю повз вуха потік бруду, котрий вона одразу ж на мене виливає, грюкаю дверцятами просто у неї перед носом, а тоді спираюся на них та обхоплюю голову руками. Господи, та що ж зі мною таке… Кидаю погляд вниз, на брудний туалет, натягаю білизну та джинси. Розчаровано зітхаю. Я ж так не роблю, я не затискаю дівчат по туалетах. У мене скоро поїде дах. Мої нерви натягнуті мов струни. Дістаю з кишені айфон аби перевірити, чи написав він мені щось. Нічого, пусто. Айфон в стіну, падає на землю.

Мені треба забратися звідси геть. Подалі від цієї музики. Від цієї задухи. Від запахів. Усе це зводить мене з розуму.

Мій телефон не подає жодних ознак життя, і це дратує мене ще сильніше. Зриваю свою злість на кермі та педалі газу. Спідометр зашкалює. Мені просто треба лягти й заснути, а завтра, коли я прокинуся, все знову буде нормально. Я викину його з голови. Це все, напевно, через перевтому, стрес від занять, суботню гру, і… І я ще зроду не вигадував собі таких жалюгідних виправдань.

Виїжджаю на міст. Освітлення тут препаскудне, тож я сповільнюю автівку. Заглядаю у вікно.

— Якого…

Помічаю чиїсь обриси. Хтось стоїть на виступі шириною сантиметрів із десять, не більше, розкинувши руки нарізно. А внизу, прямісінько під ним, простягається шосе. Я знову збавляю швидкість.

— Та що за нахрін?..

Скажіть, що мені це сниться. Це ж знову він. Стоїть за крок від порожнечі. Очам не вірю. Що він в біса коїть? Я паркуюсь на узбіччі й виходжу з машини, йду до нього. Він стоїть до мене спиною. І я знаю, знаю, що так робити не можна, бо він може смикнутись і впасти, проте мій мозок геть не працює, і я починаю кричати.

— Якого дідька ти там робиш?!

Мені пощастило, що він навіть не здригається, а навпаки, продовжує незворушно стояти з розкинутими руками ще певний час, а потім повільно повертається до мене. І хоч навколо темно, біля нас немає жодного ліхтаря, я однаково можу розгледіти, що його повіки заплющені, а сам він здається цілковито розслабленим. Ніби то не він будь-якої миті може впасти та вбитися.

Він повільно розплющує очі й дивиться на мене. Я шокований. Я переляканий. Один неправильний рух — і його тіло розіб’ється на шмаття. Я тремчу. Намагаюся вирівняти свій голос.

— Злізай бляха звідти.

Він вивчає мене поглядом, а тоді знову відвертається. А я почуваюся так, наче мене от-от вирве. У мене паморочиться в голові, а йому хоч би що.

Не мовлячи ні слова, він опускає руки й плавно зістрибує з краю на тверду землю. Я нічого не можу з собою вдіяти і знову починаю кричати.

— Тобі що, в біса, жити набридло?! Вирішив вкоротити собі віку? Та що, блять, з тобою не так?

Я навіть не зрозумів, коли встиг підійти до нього аж настільки близько. Між нами — трохи більше метра. Раптом він починає посміхатися. Це все для нього якийсь жарт? Він же буквально з мене насміхається. Стискаю кулаки та міцно зціплюю зуби.

— Що смішного?

— Ти, — знизує він плечима.

У мене відбирає мову. Всього якусь нещасну мить тому він стояв на низькій огорожі та вдивлявся у прірву глибиною в тридцять метрів, проте сміється він, звісно ж, з мене. Здається, я ось-ось вбухну.

— Та ти знущаєшся!

— Ні. Чому ти так думаєш?

Він дістає з кишені цигарки, прикурює одну. Простягає пачку мені, та я його жест ігнорую. В мені закипає злість.

— Чому я так думаю?! І ти ще смієш мене питати, чому я так думаю?!

Він робить затяжку та повільно видихає дим, перш ніж відповісти мені. Таке враження, що він навмисно мене провокує.

— Ти сказав, що я знущаюсь, але це не так. Тому мені стало цікаво, чому ти так подумав.

Зненацька я розумію, що ні, він не намагається мене якось спровокувати. Він це серйозно. Його очі не іскряться ані насмішкою, ані навіть веселощами чи бодай краплею виклику. Він просто запитав мене, бо й справді не може второпати, чому я гадаю, ніби він знущається. Я настільки приголомшений, що не можу відшукати правильних слів. Стою, наче у землю вкопаний. І коли відповіді він так і не дочікується — розвертається до мене спиною та починає крокувати геть. Я таки вибухаю. Ноги самі несуть мене за ним. Нехай не думає, що йому це ось так просто минеться.

— Та ще б трохи, і ти б…

— Я не збирався стрибати, — відрізає він

Його голос спокійний та зібраний. А от мій стає майже що істеричним. І той факт, що він повертається до мене спиною й ходить собі туди-сюди так, ніби нічого не трапилося, змушує мене просто скаженіти.

— Ні, ну ти серйозно?! Ти бляха стояв над прірвою, над сраним нічим! Та що з тобою таке?!

Ймовірно, я трохи перестарався, бо раптом він завмирає.

— Ти злякався? — шепоче він так тихо, що я заледве можу це розчути.

— Що?

Він повільно розвертається до мене обличчям, пропалює мене пильним поглядом. У блідому місячному світлі його райдужки здаються сірими, наче грозове небо. Не знаю, чи то через ці райдужки, чи то від того, як він на мене дивиться, та у мене вкотре відбирає мову. Під його проникливими очима мій гнів розсипається на друзки. У мене забракне слів описати те, що я відчуваю. Мені незручно, я збентежений. Він ніби проглядає мене наскрізь, намагається мене прочитати. Цікаво, він хоч усвідомлює, що він зі мною зараз робить? Чи він на всіх так дивиться?

— Ти злякався?

І знову я ледве його розчув, безмірно зачарований його очима. Цікаво, як йому вдається залишатися таким спокійним та розслабленим, коли я щойно накричав на нього мов останній псих? Таке враження, що його нічим не візьмеш, і це збіса дезорієнтує. Тому я просто відповідаю:

— Так.

Бо так, я злякався, коли побачив його там, на краю. Будь-хто на моєму місці злякався б. Він дивиться на мене, не кажучи ні слова. Робить ще одну затяжку й знову крокує геть. Чорт забирай, що він знову собі вигадав?!

— Куди ти?

— Додому.

Ага, ну звісно ж. І як я сам не додумався? Спершу він грається у самовбивцю бозна де, а тоді спокійнісінько повертається собі додому. Наче все добре. Наче то не він проводить вечори, стоячи над прірвою з розпростертими руками. Всі так роблять.

Я стою, розтуливши рота, намертво прирісши до свого місця, й навіть не маю сили якось зреагувати. Спостерігаю за тим, як його силует розчиняється у довколишній темряві. Й лише опісля розумію, що, здається, щойно я пережив найхимерніший момент у своєму житті.

…

— Містере Томлінсон?

Авдиторія потроху пустіє. Я саме збираюся йти до виходу, коли викладач гукає мене. Зціплюю зуби й повертаюся до нього, натягуючи на обличчя фальшиву усмішку. Чого йому? Підходжу до його столу, і він передає мені моє есе про людську свободу.

— Мої вітання, містере Томлінсон.

Що? Це вперше мене хвалить за домашку, але я навіть не знаю, що й думати, бо дивиться він на мене вкрай дивно.

— Самі писали?

Мені враз стає некомфортно. Чухаю пальцями потилицю.

— О, ну, ем… так. А..а що?

На його губах грає легка посмішка. Він ніколи не всміхається. Я бачу, що він мені не вірить. Він продовжує пропікати мене цим дивним поглядом, а я тим часом намагаюсь вгамувати свою параною. Проте він не робить жодних зауважень, навпаки — ще раз вітає мене. І коли я нарешті виходжу за двері, то взагалі не розумію, що оце щойно було.

Гаррі. Мене звати Гаррі.
(с) Гаррі

Мілан Кундера писав: «У грі ніхто не вільний, гра є пасткою для гравця». Я не хочу втрапити в цю пастку. Але що, коли в історії Кундери поразка насправді була перемогою? Ти про це думав? Я готовий зіграти з тобою. Питання лише в тому, хочеш ти виграти чи програти.
(с) Гаррі

Лунає фінальний свисток, і я пірнаю вниз. Просто заплющую очі, широко розводжу руки та падаю колінами у траву. Піт стікає з мого волосся, футболка прилипла до тіла. Я ледве дихаю. Але я забив цей сраний гол. За десять секунд до кінця. Я вдарив по м’ячу настільки сильно, що мало не роздробив собі ногу. М’яч відбився від штанги, воротар кинувся в інший бік, і я забив гол. Ми перемогли з рахунком 4:3. 

На трибунах зібрався весь кампус. І поки довкола мене біснуються та істерично кричать вболівальники, я поволі намагаюся віддихатися. Тіло усе ще тремтить від адреналіну — ми, чорт забирай, виграли першу гру цього сезону.

Я підводжусь, розвертаюсь. До мене біжать решта хлопців з команди, а я шукаю поглядом батька — він, аж груди випнувши, стоїть на краю поля разом із таким самим сповненим гордощів тренером та аплодує.

А тоді я помічаю його. Він завмер біля входу в роздягальню, тримаючи руки в кишенях пальто, і не зводить з мене погляду своїх безкінечно зелених очей. І час наче зупиняється. Усе відбувається мов у сповільненій зйомці. Я чую лише шалений стукіт власного серця. Навколо мене не існує нічого й нікого, тільки його погляд. І менш ніж за секунду мене обступає моя команда, і він зникає. Шум знову вдаряє по барабанних перетинках. Довколишня дійсність повертається. Мене відривають від землі, несуть на своїх плечах. Я купаюся в ейфорії. Ми — переможці.

В роздягальні цілковитий безлад. Ми перевдягаємося. Дремо горлянки криками та співами. Хлопці плескають мене по плечу. Я забив три м’ячі з чотирьох разом із переможним. Сьогодні я — зірка, і мені це збіса подобається. 

Я саме знімаю майку та капітанську пов’язку, коли мене кличе тренер.

— Молодчина, Томлінсоне.

І знову вир привітань. Навіть мій батько, котрий прийшов разом з тренером, каже мені парочку приємних слів, а від нього ж таке не кожного дня почуєш. Ми трохи розмовляємо про кожен забитий гол. Про фінальний рахунок, мої атаки, мою тактику. Про наступну гру. Врешті-решт роздягальня порожніє, і я йду в душ останнім.

Виходжу звідти з обмотаним довкола стегон рушником, обтрушуючи волосся від води. Зі щілини у металічних дверцятах стирчить складений навпіл клапоть паперу.

Вітаю.
Г.

Роззираюся довкола. В кімнаті ні душі. Тільки я.

Один з гравців команди влаштовує в себе вдома вечірку з приводу перемоги. Пиво тече рікою — після тижня «сухого закону» через підготовку до гри тепер всі напиваються так, що мало через вуха не ллється. Я не можу й кроку ступити аби хтось мені не всміхнувся, не підморгнув чи не привітав мене з перемогою — це повторюється знову й знову, наче пластинку заїло. Елеанор гордовито носить мою капітанську куртку. Ми підносимо вгору червоні пластикові стаканчики з горілкою, цокаємось. Танцюємо Напиваємось. Дуркуємо. Через замкнені двері кімнат чутно стогони та звуки сексу.

— Та чесно тобі кажу! Він прикував його до батареї і пішов собі.

— Наручниками.

— Ви впевнені?

Троє дівчат пліткують в коридорі, і мене пробиває на сміх. Не те щоб я сильно накидався, однак випив достатньо, аби час від часу ноги підгинались і мене трохи поводило вбік.

— Стайлс просто хворий на голову.

Якого?.. Сам лише звук його імені змушує мене спинитися. Я встаю позаду них, прихиляюсь до стіни та дістаю телефон з кишені — вдаю, наче пишу повідомлення. Наче мене абсолютно не цікавить їх розмова.

— Він звільнив його аж через добу. Цілу добу той просидів прикутий і повністю голий.

Не знаю, через алкоголь це чи ні, та я відчуваю, як по моїй спині стікають крапельки холодного поту. Мене штовхає якась дівчина, котрій мало бракує, аби виблювати мені під ноги — я аж підскакую і впускаю свій стакан. Горілка розливається на підлогу. Мені недобре. В мене болить голова.

Решта наших розсілися на дивані у вітальні, я прямую до них. Гадаю, це все через алкоголь. А ще через втому, матч, нервову напругу і оце все. Музика занадто гучна, людей навколо забагато. Вони сміються й не припиняють базікати — моя голова скоро вибухне. Мені жарко, перед очима все пливе щораз сильніше.

— Я йду звідси.

Ліам зводить на мене погляд.

— Все нормально?

Витираю піт з чола.

— Все ок, просто змучений якийсь.

Нахиляюся до Елеанор, щоб забрати свою куртку, бо це моя куртка, і мене бісить, коли вона її надягає на себе. Та тільки-но я збираюся стягнути її, як вона вихоплює з кишені записку.

— «Вітаю», підписала якась «Г.». Ооооой, в нашого Луї з’явилась таємна шанувальниця!

Вона сміється, проливає половину свого стакану на мою куртку. Я стискаю кулаки — вона геть п’яна. Вихоплюю в неї папірець.

— Заціпся, Ел.

Вона далі регоче, а мені хочеться її чимось гепнути. Забираю свої речі і сам мовчки забираюся геть.

Таксі висаджує мене перед університетом. Я йду прямісінько до своєї кімнати, сяк-так роздягаюсь, падаю на ліжко й одразу ж поринаю в сон.

Я прив’язаний до батареї. Я роздітий та змерзлий. Його зелені очі пильно за мною стежать. Наручники боляче стискають мої зап’ястки, я докладаю усіх можливих зусиль, намагаючись вирватися, та він чхати на це хотів. Стоїть, де стояв, одягнений  у своє сіре коротке пальто, та дивитися на мене. Я кричу, зриваючи голос, щоби він звільнив мене, та він цього не робить. Продовжує стояти незворушно певний час, а тоді шепоче:

— Ти належиш мені, Луї. 

Я прокидаюся, різко розплющую очі. Моє тіло усе в холодному поту, я задихаюсь. Світло у кімнаті так і залишилось невимкненим. Підіймаю голову, дивлюся на будильник — дві хвилини по четвертій. Важко падаю на матрац, зітхаю — це всього лиш поганий сон. Легені усе ще ніби кліщами стиснуті — я втуплююся в стелю, змушуючи себе вирівняти дихання, та поглядом однаково раз за разом вертаюся до куртки. Коли врешті заспокоююсь, то лізу в кишеню та дістаю звідти папірець, розгортаю його й пробігаюсь очима по написаному.

Вітаю.
Г.

Мій макбук лежить на ліжку біля мене, на екрані відкрий останній електронний лист, що я надіслав Аноніму — той, як завжди, прочитав, але не відповів.

✉ Я:
42.

Згортаю нашу переписку. Не випускаючи з рук папірця, заходжу на сайт університету та переходжу у розділ «Список студентів». Я знаю, що саме шукаю, і, гадаю, що вже знаю відповідь. Але мені треба це побачити — чорним по білому. Набираю його ім’я у пошуку — результат готовий менш ніж за три секунди.

«Гаррі Едвард Стайлс. Факультет психології».

Г як Гаррі. Я зрозумів це ще до того, як побачив на екрані. Та все одно мене проймає шок і потрясіння. Це якось моторошно. Я гортаю його профіль, але крім дати народження там більше нічого немає. Попередні навчальні заклади, захоплення, хоббі, мрії та інша дурня, котру нас просять заповнити при вступі, порожні. Він нічого не написав про себе, ані рядочка. Немає навіть номера його кімнати, хоча це й обов’язковий пункт. Хіба що в нього немає кімнати на території кампуса… Цей хлопець — одна суцільна загадка. В мене від нього мороз по шкірі.

…

Вже більше двох годин я не вилажу з бібліотеки. В мене починається мігрень, але найгірше те, шо я застряг і ніяк не можу зрушити з місця. Мені в житті не закінчити це есе вчасно. Я здаюся. Займуся цим трохи пізніше, зараз мені потрібне свіже повітря. Залишаю все лежати, як воно є, на столі, і вже підводжуся й збираюся піти, коли помічаю його за одним зі столиків за кілька метрів від мене — він знову сидить і читає ту свою бісову книжку. Мені вже навіть не хочеться вигадувати йому смішні прізвиська. Мимоволі ковзаю рукою у кишеню куртки та намацую записку. Не знаю, чому тягаю її всюди з собою, але вже три дні вона не дає мені спокою. Декілька секунд вагаюся, чи варто до нього підходити. Чорт забирай, та що тут думати? Підходжу, кидаю папірець на стіл.

— Пояснити нічого не хочеш? — кажу холодно та досить грубо.

Він кілька секунд витріщається на записку, а потім знизує плечима та втуплюється назад у книгу.

— Просто хотів тебе привітати.

І що? Це все? Я мало не накидуюся на нього, швиргонувши папірця на стіл, а він просто собі знизує плечима, навіть не глянувши на мене, і продовжує читати. Він що, навіть не запитає, як я дізнався, що це він? Е, ні, цього разу я це так просто не залишу.

— Нащо?

Мій голос стає ще різкішим та неприємнішим. Він нарешті зводить на мене погляд.

— Тобто «нащо»?

— Нащо ти привітав мене?

— Бо ти це заслужив.

Він каже це так природно, що я геть збитий з пантелику. Я гарно зіграв, тому він вирішив мене привітати. Відчуваю себе бовдуром, цілковитим та невиправним бовдуром. Проте мені вдається опанувати себе. Я настільки не хочу дати йому виграти, що майже почав поводитися як зарозумілий ідіот.

— І тому ти вирішив запхати записку у мою шафку?

Він знову стенає плечима.

— Так.

І знову втуплюється у свою книжку. І в цю саму мить я розумію, що граю сам із собою, більше того — програю самому собі. Бо він не грає. Він не кидає мені виклик, не провокує мене. Він просто захотів мене привітати і зробив це по-своєму. Я ніяк не можу цього второпати, і це заганяє мене у глухий кут. Я виставив себе посміховиськом, а тому гадки не маю, що заважає мені просто забратися геть, та щось підказує, що це залишки моєї непорятованої гордості. А тому ховаю руки в кишенях куртки і сідаю в крісло навпроти нього. Певний час я мовчки спостерігаю за ним, і я впевнений — він про це знає, проте, здається, його це анітрохи не турбує.

— Що читаєш?

Не підводячи очей, він підіймає книгу. «Химерна пригода з Доктором Джекілом та містером Гайдом», гаразд. Моторошна історія, вибір непоганий.

— Тобі подобається?

— Так.

Він ані на мить не відривається від читання, і мені стає цікаво, чи то він розмовляти з людьми не вміє, а чи спеціально так чинить. Я завмер на місці, втупившись у нього поглядом. Гадаю, я чекаю від нього якоїсь реакції. Не те щоб я колись був особливо самозакоханим, але таке ігнорування з його боку виводить з рівноваги, особливо тих, хто до такого не звик. Ну тобто люди рідко коли бувають до мене байдужі, але він… Йому, схоже, на мене начхати. Йому, схоже, узагалі на все навколо начхати. Ніщо не може дістати його, ніщо не може похитнути його увагу. Він читає, рядок за рядком, ніби я — пусте місце. Певний час потому він все ж зводить на мене очі.

— Чого тобі?

Його запитання — як сніг на голову. І у мене знову немає на нього відповіді, бо, чесно кажучи, я гадки не маю, чого мені хочеться. Я навіть не знаю, чому продовжую стояти й витріщатися на нього, чому всюди тягаю за собою записку, чому звертаю увагу на всі ті чутки, що переповідають про нього. Але він мені муляє. Є у ньому щось таке, що не дає мені спокою, та я краще помру, аніж зізнаюся йому. Цього разу я вирішую витримати його погляд. Досить з мене на сьогодні сплюндрованої гордості.

— Ти завжди такий?

Він насуплюється.

— Який це?

— Дивний.

Бачу, як одразу ж тьмяніє його зелена райдужка. Відчуваю, що зачепив його за живе. Він опускає очі, намагається не зустрічатись зі мною поглядом — вперше за весь цей час.

— Я не дивний.

І раптом з того, як він це каже, я розумію, що не просто зачепив його — я зробив йому боляче. Мені вдалося, нарешті. Але замість того, аби пишатися цим, мені стає соромно. Та я просто не можу не поводитися як остання сволота, і наче намагаючись відплатити за кожен той раз, коли почувався біля нього повним бовдуром, додаю:

— Ага, як скажеш. Та ти просто рідкісний дивак.

Тільки-но слова зриваються з мого язика, я розумію, що зайшов задалеко. З острахом чекаю його реакції. Він незрушним, задумливим поглядом втуплюється у двері, і я помічаю, як він стискає зуби. Мимоволі згадую його сповнені ненавистю очі там, у комірчині для мітел, чи коли він в кафетерії штовхнув того хлопця, котрий так і не насмілився якось йому суперечити. Навіть погано його знаючи, я розумію, що він далеко не той, кого варто дратувати, але, гадаю, я волів би, щоб він розлютився чи вдарив мене. Що завгодно було б краще за це. Він згортає книжку та крокує геть. Без зайвих слів чи поглядів, просто йде, не озираючись. Я ще ніколи в житті не почувався таким жалюгідним.

…

✉ Я:
Перестань так робити.

✉ Анонім:
Як робити?

✉ Я:
Постійно мене ігнорувати. Я ж
бачу, що ти в мережі, хоч і не
відписуєш. Залишилось всього
тридцять дев’ять днів.

✉ Анонім:
Можеш просто забути про
цей клятий відлік? Будь ласка.

✉ Я:
Ні.

✉ Анонім:
Чому?

✉ Я:
Бо не можу. А ти не маєш
права просити мене про це
забути.

✉ Анонім:
[…]

✉ Я:
Ну от, от ти
знову це робиш.

✉ Анонім:
Що роблю?

✉ Я:
Перестаєш мені відповідати.

✉ Анонім:
Я тобі відповідаю.

✉ Я:
Так, але не на моє запитання.
Що станеться, коли
закінчиться зворотній відлік?

✉ Анонім:
Тобі поставили гарну
оцінку за есе?

✉ Я:
Ти ж навіть не думаєш мені
відповідати, правда?

✉ Анонім:
Я вже купу разів тобі казав.
Нічого не станеться.

✉ Я:
А+

✉ Анонім:
Вітаю.

✉ Я:
Мене навіть викладач
привітав.

✉ Анонім:
Я знав, що в тебе
все вийде.

✉ Я:
Це все завдяки тобі.

✉ Анонім:
Ні, це завдяки нам обом.

✉ Я:
Все ще не плануєш казати,
як тебе звуть?

✉ Анонім:
Ні.

✉ Я:
Чому?

✉ Анонім:
Тому.

✉ Я:
Це не відповідь.

✉ Анонім:
Іншої в тебе не буде.

✉ Я:
Тоді буду кликати
тебе Анонімом.

✉ Анонім:
Анонімом? Серйозно?

✉ Я:
Ага. Якщо не подобається,
то скажи мені, як тебе звати.

✉ Анонім:
Та ні, подобається.
Гарна ідея.
Звучить таємничо.

✉ Я:
Не люблю таємниці.

✉ Анонім:
Брехня.

✉ Я:
Ні.

✉ Анонім:
Всі люблять таємниці. Така наша
природа. Ми прагнемо пізнати те,
чого не розуміємо, і хочемо мати те,
чого мати не можемо.

✉ Я:
І чого ти хочеш?

✉ Анонім:
Надто багато речей, котрі
ніколи не зможу отримати.

І він виходить з мережі. Просто так, посеред розмови. А я не можу перестати всміхатися, бо це вперше. Це вперше ми по-справжньому поговорили.

…

Я мушу вийти звідси. Мене накриває паніка. Повітря в легенях не вистачає. Подумки проклинаю Ліама, а заразом і себе за те, що повівся на це лайно. Я вже хвилин десять як замкнений у дзеркальному лабіринті на ярмарковій площі. У мене клаустрофобія. Серйозно, я не драматизую — з самісінького дитинства. Не переношу замкнені простори, мене від них трясе й паралізує. Я відбився від решти й ніяк не можу знайти вихід. У голові паморочиться, я наштовхуюсь на кожнісіньке дзеркало. Я тремчу, по спині та скронях стікають крапельки холодного поту. Що далі заходжу, то сильніший мій переляк. Я задихаюся. Не можу набрати повітря у груди. У мене приступ астми. Мені потрібно забратися звідси. Потрібне повітря, інакше втрачу свідомість. Знову врізаюся в дзеркало, впираюсь в нього — змушувати себе дихати стає все важче й важче. От-от знепритомнію. Ноги мов з вати зроблені, тіло тремтить як у пропасниці. Я наче опинився посеред ожилого кошмару.

— Луї?

Різко розвертаюся, коли відчуваю, як чиясь рука м’яко лягає мені на поперек. Зелені райдужки дивляться просто на мене. З горла виривається хрип.

— Я… Мені треба вийти звідси.

Тіло паралізоване від страху. Мені геть сперло дихання, я ледь можу говорити.

— Знаю, заспокойся.

Він бере мої руки в свої, і я не маю анічогісінько проти, бо втратив здатність якось реагувати чи усвідомлювати навколишню дійсність. Опускаю погляд на його пальці й белькочу:

— Мені… Мені бракує повітря. Мені треба… — мене роздирає страх.

— Луї, Луї, глянь на мене.

Я його майже не чую. Все, що я бачу — це дзеркала довкола нас. Відчуваю, як він обережно обхоплює пальцями моє підборіддя та змушує підвести голову.

— Глянь на мене.

Я слухаюся, дивлюся йому просто в очі.

— Я..я мушу вийти звідти.

— Знаю, зараз вийдемо, заспокойся. Дихай глибоко.

 І він вдихає та видихає разом зі мною.

— Ось так. Все гаразд.

Його голос сповнений спокою, він тримає мої руки в своїх, і я відчуваю, як він великими пальцями пестить мої долоні. 

— Дивися лише на мене.

Роблю, як він каже. Не зводжу з нього очей.

— Ти знав, що дружина Роберта Луї Стівенсона, автора історії про доктора Джекіла та містера Хайда…

Не можу розібрати його слів. Мій мозок відмовляється працювати, проте у мене складається враження, що він крокує назад, не дивлячись під ноги. Дихати стає все важче, тіло раз у раз пробивають дрижаки. Погляд вихоплює дзеркало за дзеркалом — вони оточують нас зі всіх сторін, викривляють наші відображення. Відчуття таке, наче вони стискаються довкола нас. Я нажаханий до півсмерті.

— Луї, дивися на мене.

Він ніжно стискає мої руки, аби привернути мою увагу, і я зводжу на нього повні переляку очі.

— Він переписував книгу. Його дружина знищила перший рукопис, вважала його повною маячнею. Не пам’ятаю точно, вона його наче чи то спалила, чи то порвала.

— Я не…

— Роберт Луї Стівенсон. Луї. Звернув увагу? Його звати так само, як тебе.

Він все говорить і говорить. Мені важко сприймати те, що він каже, його слова не мають жодного сенсу. І я зосереджую всю свою увагу на його очах, на тому, як він дивиться на мене, не відводячи погляду, і як пальцями продовжує пестити мою шкіру.

— Ось і все.

— Ш..що…

— Все закінчилося, Луї. Все добре. Ти назовні.

Я роззираюся довкола, проте не помічаю довкола нас більше жодного дзеркала. Я на вулиці й знову відчуваю, як легені наповнюються повітрям. Але як… Як таке можливо? Я ж навіть зрозуміти нічого не встиг.

— Луї! — розвертаюсь і бачу, що до мене біжить стривожена Елеанор.

Мене лихоманить, перед очима все розхитується. Коли я знову повертаюся до нього, то його поряд уже немає. Мої долоні так і зависають в повітрі, огорнуті порожнечею, допоки його проковтує натовп. Я смертельно блідий та ледве притомний. Ноги підкошуються, і я падаю на землю. Елеанор падає біля мене навпочіпки, щось схвильовано тріскоче — я майже не чую її слів. Я спостерігаю за тим, як він зникає серед атракціонів, серед м’яких іграшок та солодкої вати, і врешті до мене доходить сенс усього, що він говорив. Він відволікав мене, не давав впасти у відчай, аж допоки не вивів мене назовні.

Я не дивний.
(с) Гаррі

✉ Я:
Д-37.

✉ Анонім:
Що ти робиш?

✉ Я:
Дні рахую.

✉ Анонім:
Ні, ні, я маю на увазі, чому ти додав
літеру Д на початку? Ти ж так не
робиш. Це дуже незвично. Я не хочу,
щоб ти так робив. Не хочу, щоб щось
змінилося. Не міняйся. І нічого не
змінюй. Будь ласка, не треба.

✉ Я:
Та це ж не трагедія. Я просто
захотів трішки різноманіття…

✉ Анонім:
Ще й яка трагедія, Луї. Ти не маєш
змінюватися. Не міняйся ніколи,
чуєш? Ніколи більше так не роби 

✉ Я:
Я… Вибач. Не знав, що для
тебе це аж стільки важить.
Більше так не буду.

✉ Анонім:
Так, важить. Обіцяєш мені?
Будь ласка, пообіцяй. Скажи, що
більше так не вчиниш, що більше
жодних змін. 

✉ Я:
Обіцяю. Обіцяю, що більше
не буде жодних змін. 
Будь ласка, заспокойся…

✉ Анонім:
[…]

✉ Я:
Не відповіси мені?

✉ Анонім:
[…]

✉ Я:
Аноніме?

✉ Анонім:
[…]

✉ Я:
Давай знаєш, як зробимо? Ти вийдеш
з мережі хвилин на десять, тоді
знову зайдеш, і ми вдамо,ніби нічого
не сталося. Добре?

✉ Анонім:
[…]

✉ Я:
Вважатиму, що це означає «так».

Десять хвилин потому

✉ Я:
37.

✉ Анонім:
Дякую, Луї.

✉ Я:
Тобі краще?

✉ Анонім:
Так.

…

Просто є певні звички, котрі стають життєво необхідними. Котрі, попри всю їхню безглуздість, стають точками відліку, орієнтирами, на котрі ми опираємось, рухаючись вперед. Щоранку тричі переставляти будильник, перш ніж встати з ліжка. Завжди купувати лише улюблену марку кави. Щоразу, сідаючи за стіл, обирати одне й ж те саме місце. Спершу зашнуровувати лівий черевик, і тільки тоді — правий. Дії, котрі перетворюються на щоденні ритуали, і якщо якогось прекрасного дня зробити в них бодай маленьку похибку — абсолютно все піде коту під хвіст, і ми почуватимемося геть розгубленими.

Аноніму потрібно, щоби відлік залишався незмінним.

В «Отелло» Вільям Шекспір писав: «Ревниві зовсім не тому ревнують, що є для того привід чи нагода. Вони ревнують, бо ревниві, й край. Сама себе зачне, сама й породить потвора ця». Він лише забув додати, що від ревнощів нутрощі скручує настільки сильно, що аж блювати хочеться. Ревнощі породжують руйнацію та з дня на день по крихті відбирають розум.

(с) Гаррі

Я зможу, я це зроблю. Ні, не зможу. Рхххааа. Дідько.

Почуваюся цілковитим дурнем — я вже хвилин десять як припаркувався біля ветеринарної клініки, але досі не вийшов зі своєї автівки. А найгірше те, що я бачив його через скляні двері приймальні, так що він, певно, теж мене побачив. Тим більше що в мене не найскромніше на світі авто. Не кожного дня зустрінеш червоний кабріолет Ламборджіні. 

Я скидаюся на кретина. Ні, не скидаюся — я і є кретин. Стукаю пальцями по керму, наче це може мені бодай якось допомогти. 

Та господи, це ж не важко. Відчинити дверцята. Сповзти з сидіння. Зачинити дверцята. Замкнути автівку. Піти до будівлі. Відчинити двері. Підійти до нього. Висловити вдячність. Запитати, нащо він мені допоміг. Можливо, ще раз висловити вдячність. І піти. Це легко. Хоча, ймовірно, не настільки легко, як хотілося б, бо я продовжую поводитися як повний придурок — я усе ще навіть з місця не зрушив.

Роздратовано пирхаю — чесно кажучи, я навіть не знаю, чого мене так напружує те, що треба йому подякувати. До того ж, чорт, мені вартує просто взяти й забратися звідси. Я його ні про що не просив, він сам прийшов. Ну от, все, я знову починаю стукати по керму.

Він збиває мене з пантелику. Те, що сталося у дзеркальній залі на ярмарковій площі, збило мене з пантелику. Ось уже два дні я не можу перестати про це думати. Знову й знову прокручую цю сценку в голові й ніяк не можу зрозуміти, чому він так вчинив. Я крутив цю ситуацію так і сяк, проте на думку не спала жодна вагома причина, особливо враховуючи те, що коли я востаннє його бачив, то повівся з ним просто огидно. Тому ні, я дійсно не розумію, навіщо йому було допомагати мені. Та й взагалі, звідки він взявся? Тому що це я теж намагаюся зрозуміти, і, здається, я не бачив його раніше, до того, як він знайшов мене, цілковито розгубленого й огорнутого панікою, посеред дзеркал. Хоча, натовп тоді був чималий, нащо мені було його шукати?

Так, гаразд, я відпускаю кермо, бо коли продовжу так по ньому стукати, то врешті пошкоджу шкіряну оббивку. Заплющую очі, глибоко вдихаю та виходжу назовні.

Певно, той факт, що я, як ідіот, п’ятнадцять хвилин простирчав у своїй машині, трохи мене роздратував, бо я смикаю за двері занадто різко. Ніби звичайного дзенькання дверних дзвіночків було б недостатньо. Підходжу до стійки, спираюся на неї. Він сидить з опущеною головою, втупившись у свій комп’ютер, та перш ніж я встигаю бодай розтулити рота, він каже:

— Привіт, Луї.

Він навіть не підводить голови, не дивиться на мене, та я однаково помічаю, як кутики його губ смикаються у ледь помітній глузливій посмішці. Ага, отже для того, аби прикинутися, ніби він не бачив, як я стільки часу сиджу в автівці й борюся сам із собою, совісті у нього недостатньо. Мало того, він ще й насміхається з мене. Мені більше не хочеться просити у нього вибачення. Абсолютно не хочеться. Проте піти просто так, нічого не сказавши, я теж не можу. Тому бовкаю найперше, що спадає мені на думку.

— Як там пес поживає?

Міцно зціплюю зуби. Це якийсь маразм. Як там пес поживає? Серйозно? Відтоді, як я його збив, я жодного разу ним не цікавився, а тепер просто так взяв і запитав? Гіршого й вигадати годі.

Подумки проклинаю і себе, і його, а його усмішка тільки ширшає. Та господи боже мій, я зараз ту срану усмішку заштовхаю йому в горлянку.

— Ти справді щойно запитав, як там собака?

Ясно, він вирішив до мене докопатися. Я дратуюся, бо усвідомлюю — це вже вкотре я ганьблюся перед ним. Вкотре поводжуся наче зарозумілий довбень.

— Ну… так.

Він набирає на клавіатурі ще кілька слів, перш ніж нарешті підводить голову й дивиться на мене. Бачу, як сильно він намагається стримати посмішку.

— З ним все гаразд.

— Чудово.

Ця ситуація його явно розважає, і я стискаю кулаки.

— Його взяли до сім’ї більше місяця тому.

Він робить наголос на останніх словах. Ага, тобто він вирішив не просто докопатися, а закопати мене з кінцями, а я, як останній дурень, ще й лопату йому подаю.

— До гарної сім’ї?

— Так, дуже гарної.

— Він щасливий?

— Так, щасливий.

— Добре. Бо я був би не надто радий дізнатися, що він живе з людьми, котрі погано до нього ставляться.

— Вони дуже добре до нього ставляться, не хвилюйся за це.

— Вони його добре годують?

— Так, вони його добре годують.

— В нього є будка?

— Нема за що, Луї.

— Га? — одразу ж зривається з моїх губ.

І він повторює:

— Нема за що.

Бачу по його очах, що він усе зрозумів. І десь глибоко всередині я вдячний йому за це. Вдячний, що не дав мені зганьбитися ще більше. Ми не зводимо один з одного поглядів, і дивно, але оце вперше я не відчуваю жодного дискомфорту. У кутиках його вуст знову розквітає ледь помітна посмішка, тепер уже не глузлива, а проста, звичайна. Котра, однак, в’яне, щойно сигналить його пейджер. Він читає повідомлення, що висвітлюється на екранчику, і я бачу, як блідне його обличчя.

— Дідько.

Він спритно перестрибує через стійку, маючи при цьому вкрай стурбований вигляд, і не знаю, нащо, але я простую за ним. Гадки не маю, заважаю йому чи ні, та коли він притримує для мене задні двері — припускаю, що таки ні. Ми поквапом перетинаємо щось типу внутрішнього подвір’я і за якихось пару секунд опиняємося коло дівчини, що стоїть на колінах перед собакою, здається, лабрадором.

— Карло?

— Кепські справи, дитина розміщена неправильно.

— Чорт.

— Я приведу Марка.

— Давай, тільки швидко.

Я розумію далеко не все з того, про що вони говорять, проте обоє виглядають вкрай занепокоєними. Спостерігаю за тим, як дівчина йде геть.

— Луї?

Повертаю голову до нього. Собака скавулить, він стоїть біля неї навколішки, і, чесно кажучи, я дещо розгублений. Нарешті задаюся питанням, що я тут роблю.

— Луї, тобі доведеться мені допомогти. Вона скоро народить, але щеня розміщене неправильно, і вона боїться. Ходи сюди.

Половину його слів пропускаю повз вуха, надто наляканий болісним скавчанням, що щириться подвір’ям, проте роблю, як він каже, вклякаю біля нього. Він бере мою руку та кладе на верхню частину живота тварини.

— Її звати Мейсі. Говори з нею, заспокой її. І гладь рукою, ось так, — він кладе руку на мою, показує, що і як робити. А я не можу витиснути з себе ні звуку, бо мене до півсмерті жахає кожен стогін Мейсі. — Гаразд, ти зможеш це зробити?

Певно, я йому відповів чи кивнув, бо він більше не звертає на мене уваги. Він робить… не знаю, що, і не надто хочу знати. Гадаю, витягує щеня. Відчуваю, що от-от знепритомнію від крові, однак роблю, як він сказав — гладжу собаці живіт, і раптом розумію, що насправді я натискаю на нього, допомагаючи їй народити.

— Все буде добре, люба, ти впораєшся.

Він розмовляє з нею, каже різні заспокійливі дурнички. І слава богу, що він це робить, бо я вже встиг забути, що взагалі-то це все належало робити мені. По правді сказати, я не те щоб звик розмовляти з собаками, а особливо з тими собаками, що народжують і скавчать так, ніби помирають.

Усе моє тіло дрижить, проте я не можу відвести від нього погляду. Його обличчя аж витягнуте, проте скривавлені руки діють обережно, зі знанням своєї справи. Він зосереджений на тому, що робить, говорить з Мейсі спокійно та м’яко. І найгірше те, що це, схоже, працює — допоки я вже мало не на межі паніки, собака по трохи заспокоюється. Ще якась мить, і скавчання, котре, здавалося, ніколи не припиниться, зовсім стихає.

— От і все. Все закінчилося.

Я повертаюся обличчям до нього. Він тримає в руках крихітний, весь перемащений кров’ю шерстяний клубок, проте це клубок, котрий рухається і живе. У нього спітніле обличчя, але він усміхається. По-справжньому усміхається, і його очі аж іскряться радістю.

— Глянь-но.

Мені забирає кілька секунд, аби зрозуміти, що він говорить до мене. Дивлюся на новонароджене цуценя, і це так безглуздо й банально, та мені він здається просто чарівним. І я теж усміхаюся.

— А ось і ми.

Розвертаюся й бачу, що до нас крокує дівчина, а поряд з нею йде, ймовірно, той самий Марк. На ньому білий халат, тому я припускаю, що він ветеринар. Знову повертаюся до Гаррі — він кладе цуцика на шию матері й витирає руки до джинсів, зводячи на мене погляд.

— Луї? Луї, ти як?

— Добре.

Принаймні, спершу мені так здається. Він знову виглядає стурбованим. І, чесно кажучи, я почуваюся зовсім не добре. Мені зле, мене зараз знудить.

— Точно? Ти блідий.

Я відчуваю, як він допомагає мені встати, як обіймає мене за талію та підтримує, доки ми перетинаємо подвір’я. Я мало що усвідомлюю, світ йде обертом і я відчуваю, що зараз таки зомлію.

— Ти тільки не впади без свідомості.

— Не впаду.

А тоді ми знову опиняємося всередині, мені жарко і я відчуваю, як скронями збігають крапельки поту. Він саджає мене на стілець та зникає, аби за мить повернутися зі склянкою холодної води та сісти поряд зі мною. Вода приносить мені полегшення. На мить заплющую очі, аби прийти до тями.

— Як почуваєшся?

— Краще.

У голові вже не так паморочиться, та й нудити перестало. Певно, моє обличчя знову набрало кольорів, бо занепокоєність Гаррі, здається, трохи влягається. Та він все одно не зводить з мене очей.

— Гадаю, ми назвемо його Луї. Цуцика.

— Хах. Дуже смішно.

Проте він не жартує. Я випростуюся на своєму стільці, він теж сідає прямо, готовий будь-якої миті піймати мене, якщо я впаду.

— Обережно, ти все ще блідий. Пробач. Я не знав, що ти боїшся крові. — Я теж не знав. — Дякую тобі. — Дивлюся на нього й ніяк не можу второпати, за що він мені дякує. Він, певно, це розуміє, бо продовжує: — Без тебе я не зміг би врятувати цуценя, так що дякую. 

Гадки не маю, щиро він це каже чи ні. Я ж нічого такого не зробив, хіба що мало не втратив свідомість. Та все одно я страшенно пишаюся собою, бо допоміг малюку Луї народитися на світ.

…

— Оо, не може бути! Тільки не кажіть, що це Луї!

— Він був таким чарівним малюком, правда?

— Аввв, найчарівнішим на світі.

Неділя. Бранч на веранді. Елеанор воркоче разом з моєю мамою, а я не можу перестати роздратовано закочувати очі. Повірити не можу, що взяв Елеанор з собою — між нами немає нічого, крім сексу, та вона, здається, просто не хоче цього розуміти. Але моя мама настільки виклювала мені мозок питаннями, чому я ніколи не приводжу свою дівчину, і я собі подумав, що коли один раз покажу їй Елеанор, вона від мене відчепиться. І тепер я справді, справді про це шкодую. Мама не вигадала нічого кращого — пішла й дістала альбоми з моїми дитячими фотографіями, і ось уже півгодини я змушений вислуховувати фрази типу «ой, та це ж він!», «ох, який же він милий», «яка гарна дитина», «божечко, Луї, це ти!». Я от-от вибухну, але натомість лише посміхаюся — настільки вимушено та фальшиво, що взагалі не розумію, як вони на це ведуться.

А тоді мама вирішує мене добити.

— Як давно ви разом?

Я захлинаюся чаєм, і Елеанор відповідає замість мене.

— З початку осені.

Найгірше те, що вона шкіриться аж до вух, страшенно собою задоволена. А мама одночасно обурена й у захваті.

— Але ж Луї, чому ти нічого не розповідав?

Бо ми не разом. Ми просто трахаємось. Але вони знов завели якусь розмову, та й у будь-якому разі я не певен, наскільки слушно було б отаке сказати. Я ж не хочу, аби матір злягла із приступом. Натомість дістаю з кишені айфон і пишу Анонімові.

✉ Я:
35.
P.S. Я зараз накладу
на себе руки.

✉ Анонім:
Що сталося?

✉ Я:
Мама витягла сімейні
альбоми і показує фотки
моїй псевдо-дівчині.

✉ Анонім:
Це аж так страшно?

✉ Я:
Мені там чотири. І я голий.

✉ Анонім:
Дійсно, така собі ситуація.
Можна дещо спитати?

✉ Я:
Звісно.

✉ Анонім:
Чому ти зустрічаєшся
з Елеанор?

✉ Я:
Я не зустрічаюся з
Елеанор, я просто
її трахаю.

✉ Анонім:
Тоді наступного разу запиши
мамі ваше секс-відео — це
непогано замінить фотографії.

 З горла мимоволі виривається смішок. Вони здивовано витріщаються на мене, тому я відкладаю телефон вбік та вдаю, наче страшенно зацікавлений розмовою.

— Вибач, про що ви говорили?

— Елеанор якраз казала, що записалася на курс психології і що їй вона дуже легко дається.

Єдине, що їй справді легко дається — це смоктання членів. Проте я нічого не кажу, бо не певен, що мамі це б сподобалося. Уявляю її обличчя, коли б я дійсно ввімкнув їй наше з Елеанор секс-відео. Вже бачу, як її очі сповнюються обуренням та потрясінням, як вона прикриває їх долонею — мені доводиться закусити губу, аби вкотре не розреготатися.

Навіть попри мою розмову з Анонімом, день тягнеться як жувальна ґумка. Ні, справді — день тягнеться дуже довго та марудно, весь просочений обридлими розмовами про лаки для нігтів, моду та різних людей.

Ми повертаємося в кампус коли вже перевалило за десяту вечора. Вмикаю в автівці Aerosmith, бо не хочу розмовляти. Годі вже з мене, наслухався Елеанор за весь день так, що коли вона ще бодай щось скаже, то я просто візьму і виштовхаю її десь на узбіччя. Проте, судячи з усього, в її голові зароджується зовсім інша ідея, й вона ковзає рукою мені між ніг.

— Луї…

Я прибираю її руку.

— Перестань.

— Ну сонце, ну давай…

— Не називай мене так.

От цікаво, коли я з нею говорю, вона мене хоч колись слухає? Бо це не вперше я прошу її не називати мене так. Я не її хлопець, тому свої гниленькі прiзвиська нехай тримає при собі.

— Чорт забирай, Ел!

Я різко повертаю кермо і ледве встигаю вирівняти авто. Вона знову ковзнула рукою по моїх джинсах, я й помітити не встиг.

— Ти якась хвора чи що? Ми могли розбитися! Не бачиш, що я за кермом?

Повертаюся до неї — вона закушує губу й робить абсолютно безневинні очі, перш ніж почати розстібати ґудзики своєї блузки. І раптом я починаю вагатися, мені більше хочеться вдарити її — я не б’ю дівчат, та для неї міг би зробити виняток — чи з’їхати на узбіччя.

— Та годі тобі, Луї. Дай я подбаю про тебе.

І звісно ж, звісно ж вона знову перемогла. І я з’їжджаю на узбіччя.

На стоянці університету я паркуюся незадовго до опівночі. Весь той час, відколи п’ятнадцять хвилин тому висадив Елеанор біля її будинку, я сидів і бідкався собі під носа, що мені знову заморочили голову. Нарікав, що не можу її здихатися, що вона сексом прив’язала мене до себе. Зв’язала по руках і ногах. Я ніколи не можу встояти перед її приставаннями, бо врешті-решт вона завжди отримує що хоче. Наприклад, мою капітанську куртку. Бляха, от же ж дідько. Вона знову пішла в ній. Гепаю дверцятами своєї автівки. Вона мене вже дістала. Це бляха моя довбана куртка!

І, схоже, не я єдиний тут на нервах — щойно я розвертаюся, як бачу Стайлса, і навіть більше не вигадую йому прізвиська. Стайлса, котрий мало не пролітає через паркінг десь за десять метрів від мене. Він прямує до велетенського чорного Рендж Ровера. Господи боже, якого біса? Та він, схоже, ледве на ногах стоїть і зібрався водити авто? Сподіваюся, це якийсь жарт. Кілька секунд — і я вже біля нього. Він спиняється, бачачи мене, та вибір насправді у нього був невеликий — я ж встав простісінько перед ним. Я не помилився, від нього тхне алкоголем.

— Будь ласка, скажи, що ти не зібрався сідати за кермо.

Він зиркає на мене так. ніби хоче спопелити на місці.

— Відійди.

Гаразд, він явно чимось дуже сердитий, проте я не розгублююся. Якщо він поведе авто в такому стані, то вб’ється. Побачивши, що я навіть з місця не зрушую, він зненацька штовхає мене в плече так, що я аж заточуюсь, і відчиняє дверцята.

— Прокляття! Ти ж не в тому стані, щоб їхати кудись!

Та він мене навіть не слухає. І тоді я роблю найтупіший та найнерозсудливіший вчинок у моєму житті — я обходжу його позашляховик та сідаю у крісло поруч. Бачу, як він стискає кермо, аж кісточки біліють. Він пильно вдивляється у лобове скло, кожен м’яз його тіла напнутий до неможливого, щелепи напружені, зуби міцно стиснуті. Він не сердитий, ні — він просто розлючений.

— Вилазь.

— Ні.

— Забирайся. З. Мого. Авто.

З його голосу сочиться отрута, він чітко промовляє кожнісіньке слово. 

— Ні.

Цікаво, він мені зараз вріже чи як? Але ні, він продовжує дивитися просто перед себе. Якщо він сподівається, що коли ігноруватиме мене, я не витримаю й втечу, то він глибоко помиляється.

— Чудово.

І перш ніж я встигаю якось зреагувати, перш ніж я встигаю бодай пасок безпеки пристебнути, він різко здає назад та рвучко гальмує. Ледве я хапаюся рукою за панель приладів, аби не заїхати нею собі в обличчя, коли він знову тисне на газ.

— Ти головою поїхав?

Він летить по шосе, не оглядаючись, підрізаючи кожне авто — водії змушені сигналити, аби ми в них не врізалися.

— Боже, спинися! Ти нас вб’єш! — я щосили чіпляюся за ручку у мене над головою. — Чорт би тебе побрав, Гаррі, зупинися! Не будь ідіотом!

І він знову так різко гальмує, що я аж підскакую, почувши позаду нас гудок автомобіля, котрий заледве встиг уникнути зіткнення.

— Вимітайся.

Я занадто приголомшений, щоб відповісти чи навіть поворухнутися. Мене трясе. Я розвертаюся й бачу, як із кабріолета позаду, стиснувши кулаки, виходить чоловік. Нічого доброго це не віщує. Він гримає у вікно з боку Гаррі, щось кричить. Гаррі його ігнорує, розвертається до мене й дивиться потемнілими очима.

— Вимітайся.

— Ні.

Якщо я його полишу в такому стані, то він просто розіб’ється. Гадки не маю, якого дідька я все ще тут — моє серце от-от розірветься на шмаття. Кров упереміш з адреналіном несамовито стугонить у жилах, чоловік продовжує гепати у шибу й кричати, та йому байдуже. Я навіть не певен, що він це чує. Ми дивимося один на одного безвідривно, і коли він розуміє, що я не збираюся відводити погляд — до скреготу стискає зуби, і його очі стають ще темнішими. Він злостиво вмикає першу передачу та знову рушає, залишаючи того чоловіка скаженіти посеред дороги. Я чіпляюся за своє сидіння, поки він проїжджає на кожне червоне світло, обганяє кожне авто на шляху.

— Блять, та ти хворий! Зупинися, чорт забирай! Ти нас вб’єш!

Здається, це стало для нього останньою краплею. Він так різко викручує кермо, що я не можу стримати крик, коли в нас мало не врізається вантажівка. Він з’їжджає на узбіччя, цього разу я не встигаю якось собі зарадити й з розмаху вдаряюся обличчям до панелі. Очманілий, я не помічаю, як він виходить з автівки, і перш ніж я встигаю хоч щось зрозуміти, він відчиняє мої дверцята, хапає мене за плечі та витягує назовні. Він штовхає мене, я втрачаю рівновагу й боляче падаю на землю. Зводжу на нього очі — він височіє наді мною, пропалює мене поглядом. Руки, мов струни, витягнуті вздовж тіла і стиснуті в кулаки.

— Коли я кажу вийти з мого авто — ти виходиш з мого авто.

Гаразд, от зараз він точно мені вріже. Навіть не торкаючись його, я відчуваю, що його аж трясе від люті. Я розгублений, не можу ані встати, ані навіть поворухнутися, тому просто чекаю. І чекаю. Але нічого не відбувається. Він дивиться на мене ще декілька секунд, а тоді розвертається, сідає в своє авто та зривається з місця так само різко, як до того гальмував. Кидає мене тут, самого, бозна де. Я навіть спам’ятатися не встигаю, як світло фар його позашляховика вже тане десь удалині. Підношу руку вгору, торкаюся своєї брови — звідти сочиться кров. Я абсолютно спантеличений. Ніяк не можу второпати, що оце щойно сталося. Якесь бляха сране божевілля.

Вали до своєї курви.
(с) Гаррі

Любий Щоденнику,

Залишилося тридцять чотири дні. 

В мене їде дах, я божеволію. Не можу перестати уявляти його руки на ній. Як він торкається її, як пестить її, як цілує. Як займається з нею коханням. Мене зараз знудить.

Я бачу її щодня, вона носить його куртку так, ніби та куртка належить їй. Мені хочеться зірвати її з неї, їй вона не пасує. Вона не має права її носити. Саманта мала право носити мій одяг. Елеанор не має жодного права носити одяг Луї, якщо він просто її трахає. Гадаю, гірше й бути не може. Вона носить його куртку в обмін на секс. 

Їх тіла оголені й переплетені — ці образи не виходять з моєї голови. Уявляю як вона, вся вкрита потом, викрикує його ім’я, коли кінчає. Здається, я зараз вибухну.

Вчора я його й пальцем не торкнувся, не зміг. Коли він відмовився вийти з мого авто, мені вдалося стриматися. Я його не вдарив, хоча мені дуже хотілося. Але я не вдарив. У мене вийшло. Здається, нарешті я починаю рухатися далі.

Я не спав, відколи кинув його на узбіччі. Нові ліки мене виснажують. Спробую відпочити, бо вже не витримую.

На добраніч.

✉ Я:
33.

✉ Анонім:
Як ти?

✉ Я:
Ти вперше цікавишся
тим, як я.

✉ Анонім:
Це не відповідь
на моє питання.

✉ Я:
На моє ти ніколи не
відповідаєш, так що
маю повне право зробити
те саме бодай раз.

✉ Анонім:
Я вже купу разів відповідав
на твоє питання. Це ти не
хочеш прийняти відповідь.

✉ Я:
Бо я тобі не вірю.

✉ Анонім:
Чому?

✉ Я:
Бо я знаю, що за тридцять
три дні щось станеться,
але ти не хочеш сказати,
що саме.

✉ Анонім:
Будь ласка, давай
змінимо тему.

✉ Я:
Ні.

✉ Анонім:
Луї.

✉ Я:
Хочеш, аби я ще раз
спитав, як тебе звати?

✉ Анонім:
Перестань.

✉ Я:
Бо що? Зникнеш з мережі
й декілька днів мені не
відповідатимеш? Вже звик.

✉ Анонім:
Ти злишся через
пластир на брові?

✉ Я:
Я не злюсь. Звідки ти
знаєш про пластир?

✉ Анонім:
Так, ти злишся.
Бачив тебе в кампусі.
Що ти з собою зробив?

✉ Я:
Я не злюся.
Впав на футбольному
тренуванні.

✉ Анонім:
Ти злишся.
Нащо брешеш?

✉ Я:
Ти мене дратуєш.
Звідки ти знаєш,
що я брешу?

✉ Анонім:
Тебе дратують мої слова
про те, що ти злишся?
Бо позавчора твоя брова була
в порядку, а сьогодні в тебе
пластир. І за той час в тебе
не було жодного тренування.

✉ Я:
Так.
Ти аж настільки
за мною пильнуєш?

✉ Анонім:
Як же я люблю парадокси.
Так.

✉ Я:
Нащо тобі пильнувати
за мною?

✉ Анонім:
Бо мені це треба.

✉ Я:
Ти в курсі, що
це стрьомно?

✉ Анонім:
Так, я в курсі. Тебе непокоїть,
що за тобою спостерігають?

✉ Я:
Ні, мене непокоїть,
що я не знаю, хто саме
за мною спостерігає.

✉ Анонім:
Ти ж не розповіси,
що сталося з твоєю
бровою, правда?

✉ Я:
Ні. Ти не скажеш мені,
хто ти, правда?

✉ Анонім:
Ні.

✉ Я:
Гарних снів, Аноніме.

✉ Анонім:
І тобі, Луї.

Бо дії говорять голосніше за слова. Бо слова стають заміною дій. Луї закривається від Аноніма, бо злиться на Гаррі. І саме тому, що той закривається, Анонім, навпаки, відкривається йому.

«Я тікаю від тебе — ти біжиш за мною. Я біжу до тебе — ти тікаєш від мене».

Але коли мова йде про трикутник, формула втрачає будь-який сенс. Нарешті філософія легша за математику.

Ніколи не розумів людей, котрі оплакуюсь мерців. Ми оплакуємо свою втрату. Свою порожнечу у грудях. Своє горе. Ми не оплакуємо мертвих — мертві вже нічого не відчувають. Оплакувати треба живих. Тих, хто залишився. Тих, хто страждає від цієї втрати. Бо мертвому байдуже. Він не страждає. Він просто мертвий.
(с) Гаррі

Маленька стрілка годинника на моєму зап’ястку, котра невпинно біжить по колу. Білявка, що накручує пасмо волосся на мізинець. Ботан, який постійно облизує палець перед тим, як збирається перегорнути сторінку. Бібліотекарка, котра щось там друкує на своєму комп’ютері й морщить носа щоразу, коли хоче підсунути назад на перенісся окуляри, що весь час сповзають. Павук, що перебігає авдиторію та зникає десь під плінтусом. Цокання годинника, що висить на стіні над подвійними дверима. Ручка, котра раз за разом скочується похилою поверхнею стола і котру я постійно підіймаю.

Роблю глибокий вдих. Здається, абсолютно все довкола набагато цікавіше за розгорнутий переді мною підручник з права. Дістаю свій айфон та перевіряю, чи немає нічого від Аноніма. Вранці я надіслав йому повідомлення з відліком, але він досі так і не відповів. Учора від нього теж ні слуху ні духу. Може, він на мене загнівався? Бо щойно мені починає здаватися, ніби нам вдалося знайшли спільну мову, як він тікає від мене. І це так пригнічує. До кінця зворотного відліку залишився лише тридцять один день, і здається, наче перший лист від нього надійшов цілу вічність тому, але я пам’ятаю все так добре, ніби це сталося вчора.

«✉ Анонім:
Що б ти робив, коли б тобі
залишилося жити сто днів?»

Дурня якась, в цьому повинен бути сенс. Він запитав таке не навмання. Це не те питання, яке задають без причини, аби було. З кожним днем я все сильніше відчуваю, наче всі мої нутрощі скручуються вузлом, бо навіть попри те, що він мені каже, я знаю — щось має трапитися.

✉ Я:
Вибач.

Натискаю «Надіслати». Зазвичай я не прошу вибачень, але я просто не можу його зараз втратити. Не за тридцять один день до кінця відліку. З голови не виходить думка, що він збирається щось утнути. Знову зітхаю й відкладаю телефон, намагаючись знову сконцентруватися — чи, радше, без «знову», просто сконцентруватися — на підручнику з цивільного права.

Зрештою я таки потроху просуваюся вперед, і в мене навіть досить непогано виходить. За годину я відкладаю олівець та потягуюся, аж раптом мій погялд вихоплює силуєт. О, господи. Мимоволі підношу руку до брови й кривлюся, коли намацую під пластирем три шви. Здається, я починаю марити. Він за якихось п’ять метрів від мене, і це після того, як щез, наче й не було, на цілих чотири дні. На чотири дні, що я сходив з розуму від хвилювання, чи з ним бува нічого не трапилося, чи він не вбився на своєму позашляховику. А тепер він знову з’являється, от так от собі просто бере й огинає стелажі, втупивши очі в книжку, котру тримає однією рукою, та захоплено покусуючи кінчик ручки, котру тримає іншою. Ні, я справді, справді починаю марити. Хіба може хтось мати стільки нахабства? Гадаю, він може все. Він вільно йде між столів, навіть не дивлячись під ноги. Чорт би його побрав! Я чотири дні поспіль не можу собі місця знайти від хвилювання, а він прийшов до бібліотеки й читає, наче нічого й не сталося. Наче то не він кинув мене на узбіччі після того, як я розсік собі брову до його панелі приладів, бо цей сучий син був п’яний і розлючений. Здається, я зараз вибухну. Він простує до дверей, от-от вийде з читацької зали. Я вибухаю. Підводжуся, шаркаючи стільцем, й кільками кроками обходжу два столи. Він не помічає, що я біля нього, і я різко штовхаю його в плече.

— Ти як? Все добре?

Він витріщається на мене, а я прикидаюся, що оглядаю його з ніг до голови, маючи при цьому відверто зарозумілий вигляд. Навіть хапаю його за край футболки й вдаю, наче збираюся оглянути його спину.

— Нічого собі не зламав?

Він згортає книжку, запихаючи ручку між сторінок. Я відпускаю його й зводжу на нього погляд.

— Ну і як, досі живий-здоровий?

— Луї, давай не тут, — шепоче він й озирається.

Я теж озираюся й розумію, що всі погляди прикуті до нас. Я влаштував їм непогане шоу, та мені на це начхати. Я занадто розлючений, аби зважати на них. Чотири срані дні.

— Що? Тебе раптом захвилювали чиїсь погляди?

Бачу, як він скрипить зубами.

— Ану тихо там.

Повертаю голову до бібліотекарки — та дивиться на нас вбивчим поглядом крізь скельця окулярів, та я чхати на неї хотів. Знову зводжу на нього очі, вже збираюся накричати, та він не дає мені часу. Хапає за лікоть й тягне до виходу, і я настільки ошелешений, що навіть не перечу проти цього. Коли ми врешті опиняємося в безлюдному коридорі, він грубо розвертає мене обличчям до себе.

— Пояснити не хочеш?

Він хоче пояснень — він їх отримає. Висмикую руку з його хватки.

— З чого б такого мені почати? Бо, знаєш, я навіть вагаюся. Може з того, як ти штовхнув мене в коридорі? Або ні, чекай, я знаю. Давай з того, як ти увірвався в комірчину для прибиральників, а потім забрався геть. Або про те, як тоді, в бібліотеці, ти забрався геть, як остання падлюка. Хоча ні, давай може краще про той випадок, коли ти уявив себе супергероєм і полетів рятувати біднесенького хлопчика, що заблукав серед дзеркал, а тоді знову втік. Обирай.

Слова самі по собі злітають з моїх губ. Тупаю ногою. Гаразд, я дійсно розлючений. Я розмахую руками, коли говорю, а він просто стоїть собі, на обличчі — ні краплі емоцій, і це дратує мене ще більше. Я штовхаю його у плечі. Він трохи заточується, та я не даю йому часу якось відповісти — наношу ще один удар:

— Тобі ж подобається тікати, правда? Це ж якраз про тебе — звалювати, як остання падлюка. — Він знову ніяк не реагує, і це зводить мене з розуму. — Може ти скажеш там, я не знаю, хоч щось?

Він лише стенає плечима.

— Хочу дати тобі закінчити.

Вау, як люб’язно з його боку, вмерти можна.

— Та що тобі в біса робиться?! Ти висадив мене на сраному узбіччі і забрався! Що з тобою блять не так?!

Гаразд, добре, я себе не тямлю зі злості. Це вже я, певно, втретє питаю, що з ним не так, але я чотири дні поспіль хвилювався за нього як чортяка, і той факт, що він стоїть, мов укопаний, і ніяк не реагує, просто мене добиває. Я себе не контролюю, б’ю його в обличчя. Він такого не передбачив. Його голова від удару смикається вбік, і я раптом дуже чітко усвідомлюю, що накоїв. І ціпенію. Час, здається, спиняє свій біг. Навколо нас панує мертва тиша. На кілька довгих секунд він завмирає, а я не можу навіть пальцем поворухнути. Цього разу я певен, що він просто так це не залишить. Він підносить руку до щелепи й масує її пальцями, повільно розвертаючи голову до мене. Я чекаю, що він зараз вріже мені, що обсипле мене прокльонами чи бодай зиркне злісно, проте замість усього цього він посміхається. Я марю. В мене галюцинації. Я щойно з’їздив йому кулаком по зубах, а він… Він посміхається. В мені знову починає клекотати гнів, і я схрещую руки на грудях.

— Ну і чого ти смієшся, не скажеш?

Сраний придурок. Він забирає руку від обличчя.

— В тебе хороший правий хук.

— П..перепрошую, що?

Роблю великі очі. Здається, у мене якісь проблеми зі слухом. Він знизує плечима.

— Не думав, що ти так гарно б’єш. Наступного разу знатиму.

А ні, я все добре почув. І найгірше тут те, що це навіть не іронія, не провокація, а просто спостереження. І раптом мої руки опускаються донизу, я мало не розтуляю рота. Цього не може бути, то певно якийсь жарт. Я накричав на нього, вдарив його, а він мені тут щось плете про мій правий хук? Він вкотре збиває мене з пантелику настільки, що в мені не залишається анічогісінько, навіть гнів випаровується.

— Ти що, знущаєшся?

— Ні, я серйозно. Не думав, що ти маєш стільки сили.

Що ж, я гадки не маю, на якій планеті живе він, але я почуваюся так, ніби мене викинуло кудись у четвертий вимір. Ніби я знаходжуся десь у паралельному світі. Саме так, в паралельному світі за купу світлових років від планети Земля. Він розвертається і крокує геть, а я настільки ошелешений, що просто стою й дивлюся, як він йде, і мені дійсно, дійсно цікаво, чи це все, бува, мені не наснилося. Бо коли б то мені хтось з’їздив по щелепі, слушно то було б чи ні, я б явно не всміхався й не говорив би з ним про силу удару — й секунди б не минуло, як я б теж йому врізав. Ні, це неможливо, в комплекті з цим хлопцем мусить йти якась інструкція до використання.

— О, і Луї… — він обертається, і я бачу, як він виймає щось із кишені джинсів, а тоді кидає мені. Я інстинктивно підіймаю руку, щоб піймати. — Стисни його в долоні. — Переводжу погляд вниз, на ґумовий м’ячик, не розуміючи, що він хоче цим сказати. Тоді він торкається своєї брови, нагадуючи мені про мою. — Коли шви зніматимуть. Затисни у руці, щоб не думати про біль.

Відвертається і йде геть. Я стискаю м’яч, спостерігаючи, як він щезає у коридорі. Поправка: це не я, це він знаходиться в паралельному світі.

— Бал тільки за два тижні, а Даніель вже мене доколупує, щоб я пішов і допоміг вибрати їй сукенку.

Спираюся на більярдний кий і мимоволі здригаюсь. Ліам б’є по кулі й забиває в лунку.

— Підеш з нею?

Він знизує плечима перш ніж вдарити ще раз.

— Так. — Він промахується. Моя черга.Згинаюся над столом, цілюся у шістку. — А ти? Підеш з Елеанор?

Тепер плечима знизую я.

— Не знаю. Можливо. — Б’ю по кулі. — Вона мене дістала. До неї не доходить, що ми не разом.

Шістка закочується в лунку. Я трохи посуваюся, приглядаючись до наступної.

— А що там за фігню говорять про тебе зі Стайлсом?

Серце пропускає удар, кінчик кия раптом ковзає по покриттю стола. Я намагаюся вдати, ніби нічого не сталося, натягнути на обличчя маску відстороненості, й зосереджуюся на кулі.

— Ти про що?

— Не придурюйся, Луї, ти прекрасно знаєш, про що я. Що це був за цирк у бібліотеці?  Чутки розповзаються дуже швидко.

Так, знаю, дякую. Я підводжуся, випростуюсь і дивлюся на нього.

— Нічого. Він просто штовхнув мене, Ліаме, і я дав йому здачі.

— А мені казали інакше.

— Відколи ти слухаєш, хто тобі що каже?

— Відтоді, як це почало стосуватися мого найкращого друга і того хворого на голову.

Закочую очі й роздратовано пирхаю.

— Ти там дивися, обережніше, бо біля Даніель сам стаєш як дівчина, — намагаюся розсміятися, але виходить фальшиво, і я знаю, що його таким не візьмеш, проте він не наполягає. — Ходи, бо спізнимось на тренування.

І, не давши йому ані секунди на відповідь, проходжу повз нього й простую до виходу з кафетерію кампуса, міцно стискаючи зуби. «…того хворого на голову». Мені довелося добряче стримуватися, аби не гаркнути на Ліама, щоби не казав на нього так.

З тренування я повертаюся майже мертвий. Тренер був не в гуморі і протримав нас до десятої вечора. Тож я буквально падаю на ліжко. В такі моменти я просто невимовно вдячний татковому банківському рахунку за те, що можу дозволити собі кімната на одного, без сусіда.

Беру свій макбук і надсилаю листа Анонімові.

✉ Я:
30.

Масажую шию, перш ніж влягтися на подушку. Вже майже засинаю, коли чую звук вхідного повідомлення. Я ледь підводжуся, тру очі й кладу ноут на живіт.

✉ Анонім:
За що ти вчора
просив вибачення?

✉ Я:
Я поводився з тобою
грубо без причини.

✉ Анонім:
Не треба було. Та й
певен, причину ти мав.

✉ Я:
Так, мав. Чому ти два
дні мені не відписував?

✉ Анонім:
Бо не хотів говорити.

✉ Я:
Чому?

✉ Анонім:
Просто.

✉ Я:
Що робиш?

✉ Анонім:
Фільм дивлюся.

✉ Я:
Який?

✉ Анонім:
Форест Ґамп.

✉ Я:
Чесно? Я його обожнюю.
Чекай, в мене є DVD, разом 
глянемо. На якій ти хвилині?

✉ Анонім:
Давай. Перемотаю на
початок. Скажи, коли 
будеш готовий, щоб
разом запустити.

Ми провели вечір за переглядом фільму. Разом. Коментували кожен момент, змагалися, хто з нас зможе сказати більше реплік швидше Тома Генкса. Так, тут він мене, звісно, просто розгромив. Він знав їх усі напам’ять, слово в слово, але і я не пас задніх, отож, аби вберегти залишки моєї гордості, ми зійшлися на нічиї.

Мені сподобалося робити це з ним. Дивно, але оті неповні дві години я почувався так, ніби сидів поруч з Анонімом. Я не знаю про нього анічогісінько, навіть його імені. І я до цього вже навіть звик. Та ця мить дала мені зрозуміти, що ми з ним маємо бодай трохи спільного. І це було збіса приємно.

Півгодини до опівночі. Тренер знову нас затримав, і тепер я ледве тримаюся, аби не відрубатись за кермом. Підкручую гучність радіо — сподіваюся, Coldplay не дасть мені заснути. Та, зрештою, він виявилося зайвим — за кілька секунд сон як рукою знімає і я широко розплющую очі.

— Що за?.. Якого дідька він там забув?

Надворі глупа ніч, та я бачу, як він заходить у ворота цвинтаря обабіч дороги.Ніколи не вірив у карму, долю та іншу хрінь, та, здається, де б я не був і щоб не робив, я завжди з ним перетинаюся.

Вагаюся кілька секунд, та зрештою вирішую їхати далі. Нехай собі захоплюється відтворенням сцен з фільмів жахів скільки влізе, це не моя проблема.

І все ж… що він в біса робить на кладовищі о такій порі? Не над прірвою висить, і на тому спасибі. Але, господи боже, це ж цинтар. Нічний цвинтар. Нічого страшнішого не знайшов?

Пальці вистукують дрібний нервовий ритм по керму, і я не можу перестати заглядати у дзеркало заднього виду щоп’ять секунд.

— Грррггр… блять, та пішло воно все.

Пригальмовую, перш ніж розвернутись посеред дороги та припаркуватися перед кованою брамою. Вимикаю запалювання і, трохи знервований, виходжу з автівки. Не те, щоб я колись був боягузом, але й кладовище вночі — місне не з найприємніших. Запхавши руки до кишень піджака, я походжуся між могил, шукаючи його, аж поки нарешті не помічаю його аж коло іншого виходу.

— Ей!

Я зрозумів, що він почув мене, по тому, як різко спинився, але не обернувся. Підходжу ближче, аж поки не опиняюся за метр від нього. Він стоїть незрушно. Гадки не маю, в яку він грає гру, але це моторошно.

— Що ти тут робиш в такій годині?

Нарешті він розвертається до мене, і навіть попри нестачу світла я помічаю вологий блиск в його очах. Чорт, такого я не чекав.

— А ти?

І такого, загалом, теж.

Вже, певно, всоте я почуваюся перед ним цілковитим дурнем, бо не можу ж я йому сказати, що швендяюсь цвинтарем посеред ночі, бо пішов за ним. Хоча, чесно кажучи, оце зараз вперше мені байдуже, вважає він мене ідіотом чи ні. Його очі на мокрому місці — ось що мене тривожить.Він завжди змушував мене думати, ніби нічого не може його дійняти. Ніби ніщо не може його зачепити. Але в його зелених очах бринять непролиті сльози, і це мене повністю вибиває з колії. Якусь мить ми дивимося одне на одного, мовчимо, і я не знаю, чекає він відповіді чи ні. Але від болю, що застиг в його очах, усе всередині мене перевертається з ніг на голову. Біль цей глибокий, наче вирва, і треба бути цілковитим бовдуром, аби не второпати, що він, певно, втратив когось із близьких. Самому важко осягнути, та думка, що він може мати близьких людей, чомусь видається мені дуже дивною. Ні, справді, для всіх він — одинак, замкнутий та жорстокий. І через всю ту дурню, шо про нього розповідають, я навіть встиг забути, що він — звичайна людина і може відчувати усе те саме, що відчувають інші. 

Та він завжди здається настільки впевненим собі, майже недосяжним, що бачити його таким для мене наче ляпас. Тиша затягується, проте, здається, його це ані краплі не турбує, тільки мене. Мені стає геть ніяково. 

— Може, тебе підкинути?

Бачу, як він насуплюється, і подумки проклинаю себе за свою недоумкуватість, тож намагаюся виправити ситуацію.

— Та просто я не бачив, щоб твій джип десь тут стояв, ну і якщо ти пішки, то я цей, маю авто, тобто ну, якщо хочеш йти пішки, то йди, звісно, але міг би…

— Добре.

Хвалити бога, він мене перебив, бо я сам собі копав могилу. Так, цвинтарі — то явно не моє. Я просто киваю, і він йде за мною. Ми мовчи проходимось між надгробків, він вмощується на пасажирському сидінні, я сідаю за кермо.

— Куди тобі треба?

— До кампусу.

І втуплюється у бокове вікно. Чесно кажучи, мені так незвично бачити його тут, в моєму авто. Бо він усе ще Гаррі Стайлс — той, кого всі обходять боком. Від котрого усі сахаються.

Заводжу авто, й одразу ж вмикається магнітола.

— Тобі подобається Coldplay?

Кидаю погляд на нього — він знизує плечима. Знову втуплююся у дорогу. Він й так не надто балакучий, а тепер усе стало ще гірше. Знаю, йому зараз недобре, і, гадаю, непогано було б ним поговорити. Тому намагаюся якось почати розмову.

— Яку музику ти слухаєш?

Відчуваю порух з його боку і зводжу погляд на нього. Він дістає з кишені флешку та вставляє у магнітолу, після чого знову повертає голову до вікна, спирається на виступ та підпираючи підборіддя долонею. Гараз, зрозумів, розмовляти він не хоче. Sia у динаміках починає наспівувати Breathe Me, і я більше не намагаюся заговорити. Поїздка проходить у тиші, лиш важні депресивні пісні змінюють одна одну. Мимоволі поглядаю на нього що дві хвилини чи близько того. Він спостерігає за тим, як змінюється пейзаж за вікном, і навіть попри те, що він відвернувся, я бачу, що його очі досі блищать вологою. В якусь мить його щокою навіть скочується сльоза, та він швидко витирає її тильним боком долоні. Десь за п’ятнадать хвилин я паркуюся на автостоянці. Ледве встигаю витягнути ключ із замка запалювання, як він уже відчиняє дверцята.

— Дякую.

І, навіть не давши мені відповісти, вискакує на вулицю. Я дивлюся, як він йде між автівок, а коли переводжу погляд вниз, то розумію, що він забув свою флешку.

Прокручую її в руці. Вставляю в USB-порт. Виймаю. Обертаю в руці. Знову підключаю. Ще раз виймаю з порту. Зітхаю. Обертаю в руці. Вставляю у порт. Знову виймаю. Втуплююся у неї поглядом. Обертаю в руці знову і знову. Раз за разом. Звичайна собі флешка. Чорна. Гризу нігті. Агрхх, бляха, я не можу так вчинити. Різко закидую її в шухляду тумбочки, щоб більше не її бачити. Щоб перестати думати про все те, що на ній може бути.

«І ця втрата роз’їдає мене зсередини».
(с) Гаррі

✉ Я:
28.

✉ Анонім:
Глянемо фільм?

✉ Я:
Чому я?

✉ Анонім:
Тобто?

✉ Я:
Чому я? Ти міг надіслати
повідомлення кому завгодно.
Нас в кампусі більше п’яти
тисяч, але чому саме я?

✉ Анонім:
Бо ти відрізняєшся.
Ти інший.

✉ Я:
Інший ніж хто?

✉ Анонім:
Ніж усі.

✉ Я:
Та нічим я ні від
кого не відрізняюся.

✉ Анонім:
Ще й як відрізняєшся.

✉ Я:
І чим же це?

✉ Анонім:
Ти — це ти.

✉ Я:
Розкажи щось
про себе.

✉ Анонім:
Не люблю про
себе говорити.

✉ Я:
Але я нічого про тебе не
знаю. Ну будь ласка…

✉ Анонім:
Я боюся темряви.

✉ Я:
Що, справді?

✉ Анонім:
Ага. Повна темрява
мене паралізує.

✉ Я:
Чому?

✉ Анонім:
Бо нічого не видно.

✉ Я:
А що тоді тобі
подобається?

✉ Анонім:
Самотність.

✉ Я:
Чому?

✉ Анонім:
Бо коли ти сам, то
ніхто не осудить.

✉ Я:
Але бути самому — важко.

✉ Анонім:
Краще вже самотність,
аніж людський осуд.

✉ Я:
Краще нехай вже мене
засуджують, ніж
я маю бути сам.

✉ Анонім:
Краще хай я буду сам, ніж
мене мають засуджувати.

✉ Я:
Залишу вибір
фільму за тобою.

✉ Анонім:
«Щоденник пам’яті» підійде?

✉ Я:
Супер. Мені подобається.

Бо слова завдають більше болю за дії. Бо біль від удару минеться. Бо навіть найпростіші з образ можуть мати наслідки. Бо осуд може завдавати болю. Бо репутацію можна зруйнувати. Бо ми завжди будемо казати, що нас це все не торкається, що нас воно не зачіпає. Бо ми сильніші за це, і завжди знайдуться ідіоти, котрі в це повірять. Бо одного вечора ми когось образимо, навіть не здогадуючись, що та людина й так уже розірвана на шмаття. Бо, зрештою, що таке якась там образа? Дурня. Але це неправильно. Слова небезпечніші за удари.

Навіть недосяжне може зламатися. Оскільки те, що казали інші, знищило Аноніма, самотність — його єдиний захист.

Артур Кестлер писав: «У страждань є свої  кордони, у страху їх немає». Але не боятися страждань — найгірше, що може бути, бо без страху кордони стираються. Я ніколи не боявся сраждань.
(с) Гаррі

✉ Анонім:
Повірити не можу.

✉ Я:
Все добре, все
окей. Досить.

✉ Анонім:
Ну, ну але все одно.

✉ Я:
Аноніме. Замовкни.

Я надіслав йому звичне повідомлення з відліком — сьогодні це 27, і потім ми вирішили, що нині ввечері дивитимемось «Початок» з Леонардо Ді Капріо в головній ролі. Тільки от я анічогісінько не зрозумів, тому в кінці йому довелося усе пояснюватти. Я далі не розумів. Він пояснив мені вдруге. Та це теж не допомогло. Мені пояснив втретє, але це було навіть гірше за перші два рази.

✉ Анонім:
Луї? Ти ще тут?

✉ Я:
Ні. Я образився.

✉ Анонім:
Але ж це не складно.
От дивись, ти…

✉ Я:
Попереджаю, якщо ти
знову візьмешся за якесь
своє псевдонаукове
пояснення, то я вдушуся
власною подушкою.

Судячи з усього, це його розсмішило. А тоді він сказав, що хоче справедливості, тому зізнався, що не вміє грати в тетріс і що ніколи не розумівся в цій грі, тож настала моя черга з нього познущатися. Він має здібності до філософії, тому без проблем розуміє найскладніші на світі фільми, але от в складанні кубиків явно пасе задніх. Хоча, я забув одну важливу деталь: пояснити правила гри словами майже неможливо. Тому я намалював йому малюнок.

✉ Я:
Ти з мене смієшся,
я знову образився, ясно?

✉ Анонім:
Вже й посміятися
не можна?

✉ Я:
Ні.

✉ Анонім:
Ти жорстокий.

✉ Я:
Досить базікати.
На, дивись.

Малюю я, звісно, просто жалюгідно. Я намагався зобразити гру якомога краще, зі стрілками та поясненнями, що за чим. Намалював платформу з уже побудованими лініями та написав інструкцію:

1. (пустий отвір з самого краю) (стрілочка) Тут ти маєш вільне місце шириною в два квадратики.
2. (схематичне зображення фігурки, котра падає зверху вниз) (стрілочка) Гра дає тобі фігурку.
3. (стрілочка від схематичного зображенні №2 до пустого отвору №1) (стрілочка) Веди фігурку ось сюди.
4. (під малюнком) Треба запхати фігурку в пустий отвір, щоб утворилася повна лінія, тоді лінія щезає.
5. Треба утворити якомога більше ліній, щоб не дати тій фігні доповзти до верхівки, інакше програєш.
6. Фігурки можна обертати у всіх напрямках.

Весь малюнок — в закарлючках, місцями підтертий.

✉ Анонім:
…
Ти намалював кота?

✉ Я:
Люди зазвичай думають, 
що це кролик. Здається,
в мене прогрес.

✉ Анонім:
Якщо чесно, я вагався.

✉ Я:
Ну хоч правила зрозумів?

✉ Анонім:
Не те щоб. Смайлик,
котрий ти прималював,
відвертає мою увагу.

✉ Я:
Наступного разу
дам посилання
на Вікіпедію.

✉ Анонім:
Не треба. Вікіпедія
не пише твоїм почерком
і не малює котів, схожих
на кроликів.

І я гадки не маю, чому, та остання фраза змусила мене посміхнутися. По правді, я усміхався весь вечір, навіть коли він знущався з мене. Бо вперше за сімдесят три дні я відчув, що десь там, за своєю ширмою, він усміхається теж.

— Побудь тут, лікар скоро прийде.

Вона смикає шторку й залишає мене самого. Я зітхаю й роззираюся довкола. Завжди ненавидів лікарні. Від запаху ліків, дезінфектора, білих стін і цього от всього у мене мороз по шкірі. Я розглядаю все коло себе, навіть мацаю пакет зі стерильними інструментами, що лежить на столику поруч. Зрештою зводжуся на кушетці, сідаю й махаю ногами в повітрі, що дві хвилини позираючи на годинник. Та чим він там таким, бляха, зайнятий?

Він з’являється аж за п’ятнадцять хвилин. Відклеює пластир з моєї брови та оглядає шви, знімає одним за одним — їх усього три, проте, здається, у лікаря вистачає часу, щоб розповісти мені про ціле своє життя. Проте я його не слухаю, бо надто зайнятий. Зайнятий тим, що стискаю та розтискаю кульку в долоні, знову й знову кажучи собі «не думай про біль». Гадки не маю, чи це самонавіювання, а чи може його порада дійсно спрацювала, та я не відчував болю. Я не відчував анічогісінько.

Коли я виповзаю зі спортзалу в центрі міста, вже перевалило за десяту вечора. Дві години безперервного лупцювання боксерської груші мало мене не вбили. М’язи аж гудуть від болю, волосся усе ще мокре після душу. Я прямую через підземний паркінг до своєї автівки, і я аж ніяк не очікував, що якісь придурки вирішать побитися неподалік. Їх голоси відлунюють від стін, я обережно підкрадаюся ближче й ховаюся за позашляховиком. Їх там троє проти одного. Чи радше троє на одного. Вони обернуті до мене спинами. Двоє з них тримають хлопця, котрого б’є третій. Я не бачу його обличчя, та він виглядає жахливо, а удари, що сипляться один за одним, геть безжалісні.

— Що, Стайлсе, все? Сили закінчилися? 

Серце завмирає у грудях, очі мимоволі ширшають. Бляха, та не може бути…

— Це все, що ти можеш, Зейне?

Дідько, замовкни, чорт забирай. Ісусе милий, та, ти не в тому стані. Удар в живіт, котрий він отримує одразу потому, настільки сильний, що мені стає його шкода. Коли б ті двоє не тримали його, то, мабуть, він би просто звалився на землю, та замість того він продовжує їх провокувати. Він іронічно сміється. Що він бляха коїть? Хоче, щоб його вбили чи що?

— Її ти так само бив?

Блять, Стайлсе, заціпся, заради бога.

Я не можу розібрати, що він каже, та іншому хлопцеві воно явно не подобається. Він б’є його в обличчя, і я бачу, як розлітаються бризки крові. Це вже занадто.

— Дайте йому спокій, кретини.

Виходжу зі своєї схованки та йду до них. Вони всі розвертаються до мене, і він, користуючись нагодою, виривається й падає на авто. Чорт, його стан навіть гірший, ніж я гадав. Він зиркає на мене.

— Забирайся, тобі тут не місце.

Я його ігнорую та вклинююся між ними, встаючи на його захист.

— Валіть звідси.

Але мій супергеройський порив зазнає краху. Мені в обличчя прилітає такий сильний хук правою, що аж голова смикається вбік. Його голос луною дзвенить позаду мене.

— Клятий ти виродок!

Однієї миті я приголомшений ударом, а наступної усе відбувається занадто швидко. Я ледве встигаю усвідомити, що це він щойно кричав, що це він кидається на того, хто мене вдарив. Що ще один з них штовхає й притискає мене спиною до автівки. Я намагаюся звільнитися, але не можу. А він тим часом — один проти двох, оскаженіло наносить удар за ударом.

— То ти тепер зі Стайлзом тусуєшся?

Я не дослхаюся до того, що говорить хлопець, котрий тримає мене за комір. Я надто шкований. І не можу відвести від нього очей. Йому прилітає один удар, він повертає два. Як він узагалі в такому стані досі на ногах тримається? Це ледь не виходить за межі людських можливостей. Він мав би зараз лежати на землі, напівмертвий, а не завдавати ударів такої сили. Однак, зрештою, обоє хлопців валяються у відключці. Він випростується, підходить й відштовхує того, хто мене тримав, метрів на три від мене.

— Не. смій. його. більше. навіть. пальцем. чіпати.

Вони стоять за метр один від одного, дивляться очі в очі, пропалюють поглядами наскрізь. А я стою, прикутий до машини жорстокістю, що розігралась перед моїми очима, й не можу навіть пальцем поворухнути. Відчуваю, що їм так і кортить вгризтися один одному в горлянки. Дивлюся на одного, тоді на іншого, перш ніж спинитися на ньому. Я ще а житті не бачив стільки ненависті в одному погляді. Цей погляд мене майже лякає. Навіть хлопець навпроти здається геть розгубленим. І, між іншим, має на це всі причини. У нього побите обличчя, роздерта футболка, його ребра важко здіймаються на кожному вдиху, проте замість того, щоб лягти на землю й померти, він стоїть, лицем до лиця, з витягнутими по швах, заляпаними своєю та чужою кров’ю, стиснутими в кулаки аж до білих кісточок руками. ВІдчуваю, що він от-от вибухне. І раптом я розумію, наскільки правдиві чутки. Наскільки він небезпечний. Його погляд сповнений найщиріщшої, найлютішої ненависті. Вони довго витріщаються один на одного. Грають у гру під назвою «програє той, хто перший опустить погляд». Мені здається, я втрапив до якогось кошмару. Наче мені сниться нічне жахіття. І слава богу, що першим лякається той другий хлопець, бо я знаю що той так просто би не здався.

— Давайте, народ, пішли.

Заплющую на мить очі й зітхаю з полегшенням, розуміючи, що увесь цей час я навіть не дихав. Коли я їх розплющую, то бачу, як підводяться двоє інших. А той так і стоїть, напружений до неможливого. Він такий напружений, так міцно стискає щелепи, що всі його вени і м’язи аж напнулися від натуги.

— Ще побачимося, Стайлсе.

— Геть. 

Ніколи не чув, щоб його тон був настільки похмурим та крижаним. Інший хлопець щось каже, та я не звертаю уваги. Вся моя увага зосереджена тільки на ньому. Його кулаки все ще міцно стиснуті, а погляд досі повен ненависті — якщо вони б вони вирішили повернутися, то він більш ніж готовий до нової бійки.

Навіть тепер, коли вони всі пішли, він продовжує нерухомо стояти й витріщатися на двері. 

Я, зрештою, скидаю з себе заціпеніння й роблю крок до нього. Усе моє тіло тремтить.

— Стайлсе… — ледве чутно мовлю я, наче боюся злякати його різким звуком чи того, що він може й за мене взятися. Хтозна. 

І я був правий, він різко розвертається до мене, і я відступаю на крок, коли бачу його зелені очі з щирокими чорними зіницями — там блискотить той самий вогонь, що й коли він дивився на них. Божевілля в концентрованому вигляді. Я не можу рухатися, не можу дихати. Мене повністю паралізувало. Гадки не маю, скільки ми ось так стоїмо, наче камінні статуї, та я відчуває, як у мене кров холоне в жилах. А тоді він кліпає кілька разів, наче до нього нарешті доходить, що це всього лиш я. Наче він врешті опановує себе. І його очі поволі стають просто… його очима. Бачу, як розслабляються його м’язи, і в ту мить, коли він робить крок до мене, його тіло наче усвідомлює кожен отриманий удар, і він починає падати.

— Блять.

Ледве встигаю його підхопити, перш ніж він звалився б на землю. Хапаю його за плече, за руку, аби не дати впасти, і він стогне від болю, тримаючись за ребра.

— Дідько, ти в порядку?

— Хіба схоже, що я впорядку?

Він міцно зціплює зуби, кривиться від болю. У нього розбита нижня губа й розсічена брова, а синець під оком починає наливатися фіолетово-чорним. І то я ще не рахую синців та саден, що видніються крізь розірвану футболку. Погоджуюся, питання було тупим, але я усе ще в шоці. Іншою рукою я обхоплюю його за пояс, і він зі вигинає спину, стогне, коли я торкаюся його талії. Певно, у нього переламані ребра. Намагаюся посадити його до моєї автівки, та йому навіть поворухнутися важко. Здається, він от-от помре просто у мене на руках.

— Я відвезу тебе в лікар…

Не встигаю договорити, як він намагається різко вирватися, випльовуючи різке й злісне «ні». Я такий ошелешений, що не встигаю ні пом’якшити падіння, ні навіть якось зреагувати — його вага тягне мене вниз, ми валимося на авто, а потім він, з перекошеним від болю обличчям, скочується вниз й сідає на землю. Я так і завмираю, шокований.

— Чорт, зараз не час грати у супергероя. Дай мені відвезти тебе до…

— Ні.

Він втуплюється у мене похмурим поглядом.

— Досить, бляха, гнати хрінь!

— Ні.

— Стайлсе, чорти б тебе побрали, не будь ідіотом!

— Я туди не поїду.

Мене охоплює паніка, бо йому мало бракує щоб вмерти. Впертий, блять, як осел. Та що йому не так з тими лікарнями? Витираю обличчя від крові, озираюся через плече, наче десь там ховається рішення чи бригада лікарів. Вже думаю, чи не варто викликати швидку, та його стогін повертає мене в реальність. Я вклякаю біля нього. Очі заплющені, голова відкинута назад, на дверку позашлховика, піт стікає скронями — навіть попри гематоми я бачу, який він мертвенно-блідий. І, добре, окей, я не панікую, ні. Я переляканий до півсмерті.

— Ві..відвези мене додому.

Слова далися йому важко, і коли він знову розплющує очі, в них таїться скільки мольби, що  хоч я й розумію, що краще за все було б відвезти його до відділення невідкладної допомоги, я здаюся. Просто киваю. Закидую його руку собі на плечі.

— Йти зможеш?

Тепер киває він.

Обхоплюю рукою його талію і якомога обережніше допомагаю йому встати. Цього разу я стараюся так не натискати на його бік. Та тільки-но вставши, він знову мало не падає.

— Прокляття. — притуляю його до дверцят. — Посидь тут, я скоро. — Ніби він збирається кудись тікати.

Кажу дурню за дурнею — ця ситуація повністю вибила мене з колії. Хоча, з іншого боку, таке зі мною не щодня трапляється. Я біжу до свого авто, даю задній хід, під’їжджаю ближче до нього, і менш ніж за три хвилини знову допомагаю йому підвестися. Він хрипить крізь зціплені зуби, коли я допомагаю йому сісти на пасажирське сидіння, й одразу ж потому відкидає голову на спинку, підтягую коліна під себе та впирається стопами в панель приладів. Шкіряна оббивка зіпсована кров’ю, та мені байдуже. Зачиняю дверцята й швидко сідаю за кермо. Він повністю заглиблюється  себе. Називає мені адресу, і я рушаю.

— Поясниш?

— Ні.

Я не наполягаю. Я так нервую, що за п’ятнадцять хвилин ми вже коло його дому. Це що ще бляха за хороми? Якщо у мене грошей кури не клюють, то у нього їх узагалі хоч лопатою греби. Щойно я припарковую авто та допомагаю йому вибратися назовні, як у кожному вікні запалюється світло. До нас, на ходу зав’язуючи пасок шовкового халата, біжить чоловік років сорока з вигляду.

— Господи боже ж ти мій! Гаррі, що ти знову наробив?

Його голос такий же різкий та суворий, як і риси обличчя. І, не звертаючи на мене ані крихти уваги, наче мене не існує, він забирає Гаррі з моїх рук та веде до хати. Той досі тримається за ребра, досі ледве переставляє ноги. Я йду за ними.

— З Гаррі все буде добре?

Це безглуздо, але я не хочу залишати його.

— Їдь додому, Луї.

— Але…

Він навіть голови не обертає до мене, зате обертає його батько, ну, тобто я гадаю, що це його батько.

— Він правий, їдьте додому, містере…

Я настільки здивований гордовитим, крижаним тоном його голосу, що відповідаю, навіть не усвідомлюючи цього.

— Томлінсон. Луї Томлінсон.

— Містере Томлінсон. Дякую, що привезли мого сина. Далі я сам. Їдьте додому.

Дивлюся на Гарі, чекаю від нього якоїсь реакції — жесту, слова чи бодай погляду. Нічого. ВІн так і стоїть з опущеною головою, зігнувшись навпіл від болю. Дивлюся, як вони віддаляються від мене, як заходять в дім, як за ними зачиняються двері. Здається, я починаю сходити з розуму. У мене забирає кілька хвилин щоб зібратися докупи та дійти до автівки. Я просто в дикому шоці від нинішнього вечора. Мене трясе. Я весь у крові. Весь. Маячня якась.

Не можу заснути. В голові знову й знову прокручується сьогоднішній вечір. Я знову бачу, як на нього сипались удар за ударом. Як він тримався на ногах аж поки ті хлопці не пішли. Як тільки тоді він дозволив собі впасти. Хто вони в біса такі? І яке йому до них діло? Від їхнього «ще побачимося» у мене мороз поза спину. До речі про мороз поза спину. Я, бляха, бачив його батька лише кілька секунд, але навіть за цей короткий час встиг зрозуміти, що з таким я б теж зійшов з розуму. І що це за фігня творилася з його зіницями? За ними навіть райдужки не було видно, я ще такого не бачив. Це було дуже стрьомно. Він був дуже стрьомним. І як він узагалі так довго залишався при свідомості після всіх цих побоїв? Хіба що він робот. Точно, насправді цей хлопець — не людина. Він чи то інопланетянин, чи то генно модифікований, чи може ще якась хрінь. Не можу перестати гризти нігті від хвилювання. Сподіваюся, з ним все гаразд і батько відвіз його до лікарні. Хоча чому б мені взагалі про нього хвилюватися? Це не моя проблема. Краще б я так непокоївся про моє авто та шкіряні сидіння, котрі він зіпсував своєю кров’ю.

Щільніше закутуюся в ковдру та заплющую очі.

…

Рентген. Сподіваюся, батько принаймні зробив йому рентген ребер.

— Все нормально?

— Га? А, так.

Ми щойно переспали. Елеанор поклала голову мені на груди та пестить мій живіт. Чесно кажучи, я не слухав ні слова з того, що вона мені казала, і мені начхати. Я думав про інше.

— Ти дивилася «Початок»?

— Ні. 

Вона підводить голову — її досі рожеві після оргазму щоки, розпатлане волосся та ідеально доглянуті нігті мене бісять.

— А що?

А ще мене бісить її високий голосочок, не хочу його чути.

— Нічого, розслабся.

Збираю розкиданий підлогою одяг та починаю вдягатися. Вона загортається в простирадло й дивиться на мене.

— Вже йдеш?

— Так.

Вона встигла звикнути, що я тікаю після кожного траху й перестала влаштовувати істерики. 

— Прийдеш сьогодні на вечірку?

— Ні.

Застібаю джинси й надягаю футболку.

— Але чому? Луї, ти маєш прийти!

Добре, про істерики я погарячкував.

— Бо не хочу.

— Та ну Луї, це буде класна вечірка, ти просто не можеш таке пропустити!

Її драматичний тон теж мене бісить.

— Ел, заспокойся. Будуть інші вечірки.

— Так, але ця буде просто неймовірна!

Я роздратовано фиркаю й сідаю на ліжко, щоб взутися.

— Ну тоді я пропущу неймовірно класну вечірку.

— Але чому?!

Бо я не хочу йти на її срану вечірку. Завжди одне й теж. Шикарний будинок, алкоголь, косячки, секс, а потім хтось викликає поліцію через шум вночі й усі опиняються на вулиці. У довгостроковій перспективі це повна срака. Мене це бісить, мені набридло. Мені більше подобається дивитися вечорами фільми разом з Анонімом. Але я не можу їй цього сказати. Я нікому не казав, навіть Ліаму, і не збираюся.

— Просто. Бо не хочу. Не зли мене, зараз не той час.

Підводжуся, вдягаю свою капітанську куртку, бо я нізащо не залишу її тут знову.Щоправда їй це, здається, не подобається. Вона сідає на ліжку. 

— Луї, що не так?

— Все прекрасно. Просто мене дістали ці тупі туси для підліків, от і все. Я вже це переріс.

Вона виглядає геть збитою з пантелику.

— Що з тобою коїться, Луї? Ти якийсь інший. Ти змінився.

Не можу втриматися він неприємного іронічного сміху.

— Та що ти взагалі про мене знаєш? Елеанор, досить, крім мого члена ти в мені більше нічого не бачиш.

— Але ж ми…

— Що ми? Ніяких нас нема. Ми просто трахаємось. Скажи мені, коли ми з тобою востаннє по-справжньому розмовляли?

Вона так і завмирає з широко розплющеними очима та розтуленим ротом.

— Та яка тебе муха вкусила?..

— Ніяка. Все зі мною нормально.

Хапаю свою сумку й вилітаю з її кімнати, голосно гримнувши дверима.

✉ Я:
24.

Щойно я надіслав йому одне повідомлення, як одразу почав набирати інше.

✉ Я:
Будь ласка, відпиши мені.

✉ Анонім:
Не хочу розмовляти.

✉ Я:
Тому ти не відповідав
цілих два дні?

✉ Анонім:
Так.

✉ Я:
Чому не сказав?

✉ Анонім:
Що не сказав?

✉ Я:
Чому не сказав, що
не хочеш розмовляти.

✉ Анонім:
Бо коли мені не хочеться
розмовляти, то мені не
хочеться розмовляти.

✉ Я:
Так не можна.
Я ж хвилююсь.

✉ Анонім:
Ти справді за
мене хвилюєшся?

✉ Я:
Так.

І він знову не відповідає. Я так і сиджу, вдивляючись в екран, гризу нігті, але нічого. Жодної відповіді. І в мене знову з’являється це передчуття, це відчуття, наче він вислизає від мене. Щоразу він мені відкривається тільки для того, щоби потім ще більше закритися. Після тридцяти хвилин очікування я втрачаю всяку надію. Я знаю, що сьогодні він мені більше не відпише. Ще не так пізно, я міг би сходити на ту вечірку, та мені не хочеться. Ледве годинник показує одинадцяту вечора, як я вимикаю світло й засинаю, морально вбитий.

Завжди гадав, що студентський менталітет відрізняється від школярського. Що люди еволюціонують. Я дуже сильно помилявся. Тупий качок так і залишається тупим качком. Королева балу залишається королевою балу. Бобан завжди буде ботаном, а мудак завжди буде мудаком. І найгірше тут те, що я почуваюся на верхівці цієї ієрархії, тоді як він не належить до жодної з перерахованих мною ланок. Він у своєму світі.

Щойно він заходить в їдальню, як половина присутніх втуплюється у нього поглядами. І перше моє почуття — полегшення. Він не ходив на заняття три дні, і тепер, коли я бачу, як він стоїть, як ходить, я дихає, я почуваюся так, наче мені камінь звалився з плечей. Як би я не себе не переконував, що мені байдуже, що чхати я на нього хотів, що це не моя проблема, проте тепер, коли він тут — розумію, що справді хвилювався.

Коли інші помічають його розбиту губу, пластир над бровою та синець під оком, зусібіч роздається шепотіння. Йому, як і завжди однаково. Він сідає за столик недалеко від нас із банкою коли та книгою. Гадаю, я захоплююся ним за це. За те, як він ігнорує людей, як пропускає все повз вуха, наче ніщо не може його зачепити. Втім, перешіптування швидко переростають у провокації та йдуть з нашого столика. Хлопці з команди вирішили стати ще більшими довбнями, ніж зазвичай. 

— Гей, Стайлзе, що це з тобою? Інші психи відмутузили? 

Стискаю зуби, щоб не втрутитися. Навіть попри те, що він повернувся до нас спиною, я бачу, як напружуються його м’язи під футболкою — певно, я не єдиний скриплю зубами. Провокації продовжуються.

— Агов! Ти оглух чи що? 

Бляха, та зреагуй вже якось, скажи хоч щось. Обернись, дай йому в пащеку. Що завгодно. Тільки не дозволяй їм ось так до тебе чіплятися. Давай, Гаррі… Але нічого. Жодного руху, жодної реакції. 

Коли я помічаю, як Джош хапає свою порожню бляшанку, то збираюся втрутитися, але не встигаю нічого зробити, бо він жбурляє її. Бляшанка вцілює йому просто в потилицю, падає й котиться по землі, і раптом у мене складається таке враження, що світ перестає обертатися. В їдальні настає мертва тиша. Джош завмирає, переляканий тим, що зробив. Так, тобі є чого боятися, я знаю що кажу.

Якщо раніше на нього дивилися половина присутніх, то тепер дивляться геть усі. Якусь мить він сидить незрушно, а тоді спокійно згортає книгу й підводиться. Ніжки стільця шаркають по підлозі, гуркотом грому розриваючи цілковиту тишу. Він підіймає бляшанку та підходить до нас. Ніхто не наважується навіть поворухнутися. Його погляд прикутий до Джоша, котрий геть розучився дихати. Навіть попри крижаний погляд, сам він здається повністю розслабленим. Він ставить банку перед собою.

— Ти впустив.

Джош не може відповісти, плете щось абсурдне й нерозбірливе. Він хотів здатися смішним, хотів побути цікавим, але забув, що задирається до сильнішого за себе. І я навіть не уявляю, чому, та мене настільки сильно розпирають гордощі, що мені аж доводиться закусити губу, щоб не посміхнутися. Він дивиться на Джоша з висоти свого зросту, відверто над ним насміхається. А потім, не кажучи більше ні слова, розвертається. Він знову розгортає свою книгу, допиває колу, викидає банку в смітник перед дверима та виходить у коридор.

Вау. Я… просто вау. Приголомшено спостерігаю за тим, як він щезає. І не я один. Спершу просто шепотіння поступово переростає в глузливе посміювання над Джошем, котрий, певна річ, намагається врятувати залишки своєї гордості уїдливим зауваженням, хоча навряд чи йомубодай щось зараз допоможе.

Я підводжуся.

— А ти куди зібрався?

— Піду привітаю його. Нарешті хоч хтось зміг заткати твій смердючий рот. Давно про це мріяв.

І, навіть не дочекавшись його реакції, виходжу з їдальні.

Бачу його посеред коридору.

— Зачекай!

Він розвертається й дивиться, як я підходжу ближче. І коли я бачу його очі, то розумію, що насправді він розігрував виставу. Що насправді йому боляче. Дідько… У мене мало сльози на очі не навертаються. Нутрощі скручує вузлом. Мені соромно. Мені соромно, що я нічого не зробив. Що не втрутився.

— Чого тобі?

Тон його різкий.

— Я… я просто хотів вибачитися. Не зважай на них. Вони повні кретини, раз таке роблять.

Він лише стенає плечима та відвертається, проте цього разу я так легко його не відпущу. Хай знає.

— Чому? Чому ти ніяк не реагуєш? Чому дозволяєш їм тебе діставати, коли можеш надерти їм зад навіть в такому стані?

— Вони не можуть мене дістати.

— Перестань, звісно ж, вони можуть

— Ні.

— Ти що, занадто гордий, щоб визнати це?

Я знаю, що, ймовірно, зайшов трохи задалеко, та мені боляче бачити, як він отаке робить. Вдає, ніби йому байдуже, хоч насправді це не так. А ще, гадаю, після того, як я бачив його таким розлюченим й небезпечним там, на підземному паркінгу, мені просто необхідно побачити, що він теж має слабкості. Необхідно переконатися, що його можна ранити і що йому болітиме, як і всім.

— Справа не в гордості.

— Та господи, звісно, в ній. Ти надто гордий, щоб визначти, що вони завдали тобі болю.

Я був різкішим, ніж хотів, та мене дратує його гра в супергероя. Він зупиняється без попередження, аж я мало не врізався в нього, й розвертається до мене обличчям.

— Чорт забирай, та ти справді занадто тупий, щоб зрозуміти. Я не маю права цього визнати. Не маю права показати їм, що мені боляче. Бо якщо я покажу їм, що вони можуть завдати мені болю, стане тільки гірше. Вони зрозуміють, що я маю слабкі місця, а коли хтось хоче знищити людину, то саме в них він і цілить. Тому ні, Луї, діло не в сраній гордості. У мене просто немає вибору.

В його голосі, в його очах стільки гніву, що мені стає недобре.

— Але чому ти взагалі ніяк не реагуєш? Чому допускаєш таке?

Він видає злісний іронічний смішок, кидаючи погляд на двері їдальні.

— Повір, легше бути тупим, аніж слабаком.

Після чого розвертається до мене спиною та крокує геть. Я настільки вражений його словами, що просто мовчки стою й дивлюся, як він іде. Він — найнезбагненніша людина з усіх, що я колись зустрічав. Йому надирають зад на паркінгу, він б’ється з дуже небезпечними покидьками, протистоїть їм без краплі страху. Але при тому дозволяє футболістам, у котрих члени більші за мізки, зачепити його за живе. Я справді не можу цього втямити. Але що більше його слабкостей я виявляю, то сильнішим він мені здається — ось що насправді мене приголомшує. Що більше він дозволяє себе зачіпати, то недосяжнішим виглядає.

Запихаю руки до кишень куртки. Він встигає відійти метрів на десять, коли я окликую його.

— Агов, Стайлзе!

Він обертається, і я кидаю йому дещо. Він ловить на льоту

— Стискай це в руці.

Вказую пальцем на свою брову, маючи на увазі його.

— Коли шви зніматимуть. Затисни у руці, щоб не думати про біль.

Він переводить погляд на ґумову кульку, перш ніж знову глянути на мене, і я бачу легку посмішку на його губах.

— Спробую.

Він відвертається та йде. І знову я відчуваю полегшення, бачачи, як він простує коридором, а не стікає кров’ю на підземному паркінгу.

«Він хвилюється за мене».
(с) Гаррі

✉ Я:
20. Сьогодні ти
хочеш розмовляти?

✉ Анонім:
Ні.

✉ Я:
Глянемо фільм?

✉ Анонім:
Ні.

✉ Я:
Ти якийсь нудний. А якщо
я хочу поговорити?

✉ Анонім:
То маєш друзів.

✉ Я:
Але я хочу з тобою.

✉ Анонім:
Чому?

✉ Я:
Подивимось «Титанік»? 

✉ Анонім:
Чому, Луї?

✉ Я:
Бо мені подобається
говорити з тобою.
Задоволений?

✉ Анонім:
Так.

✉ Я:
І це все?

✉ Анонім:
Тобто все?

✉ Я:
Я тут, значить, зізнаювся, що
мені подобається з тобою
спілкуватися, а ти мені кажеш
просто «так»?  

✉ Анонім:
Як бачиш.

✉ Я:
Я зробив щось не так?

✉ Анонім:
Ні.

✉ Я:
Тоді чому ти не хочеш
говорити зі мною?

✉ Анонім:
Просто.

✉ Я:
І мене має влаштувати
така відповідь?

✉ Анонім:
Так.

✉ Я:
А як не влаштовує?

✉ Анонім:
Трахти Елеанор
і тебе попустить.

✉ Я:
А тобі що, заздрісно?

✉ Анонім:
Ого, і як ти здогадався?
Згораю від заздрощів. 
Завжди хотів трахнути
Елеанор.

✉ Я:
Не знав, що ти
вмієш в сарказм.

✉ Анонім:
Щодня дізнаєшся
щось новеньке.

✉ Я:
Та в тебе справді
гімняний настрій.

✉ Анонім:
Я попереджав, що
не хочу говорити.

✉ Я:
Пофігу. Мені вдалося.

✉ Анонім:
Що вдалося?

✉ Я:
Поговорити з тобою.

Бо ти не завжди можеш перемогти.

Бо іноді поразка цінніша за перемогу. 

Бо в їх історії немає переможця та переможеного.

Цього вечора обоє заснуть з посмішкою на губах.

 Я:
19. Все ще не хочеш
розмовляти?

✉ Анонім:
Ні… Але я не 
хочу бути сам.

✉ Я:
Тоді я побуду
з тобою.

✉ Анонім:
Дякую.

✉ Я:
Тобі навіть говорити не
доведеться. Я можу
лялякати за двох.

✉ Анонім:
Чесно?

✉ Я:
Чесно. Зачекай, маю ідею.
[…] Мене видно?

✉ Анонім:
Ні, все розмите.

— А так?

✉ Анонім:
Дивлюся на
твою стіну.

— Тепер добре?

✉ Анонім:
Так. Тепер бачу тебе.
Що це все за книги?

— Комікси. Коли ми з Ліамом були малими, то любили грати у гру. Ми брали книгу й міняли всі діалоги, повністю переписуючи історію. Людина-павук чи Супермен?

✉ Анонім:
Супермен.

— Прекрасний вибір. Тоді поїхали! Але май на увазі, що мені може забракнути уяви. Востаннє, коли я таке робив, мені було дванадцять. 

Часом буває, що ми почуваємось спустоженими та безрадісними, й самі не знаємо, чому. Та й не обов’язково мусить бути якась причина. Нам просто погано та й все. Того вечора Аноніму було сумно й важко на серці. Він не хотів спілкування, але й сам бути теж не хотів. Луї залишився з ним. Він показав йому кожну сторінку комікса, кожен фрейм.

Супермен гасав на бетмобілі. Він одружився з Жінкою-кішкою, а Лойс Лейн розчавив слон. Та місця інопланетянину там не знайшлося. Додому вiн повернувся на феррарі, а тоді й з Метрополіса подався геть. Поїхав жити в Париж, аби щоранку напихатися круасанами. Його найкращим другом був Лекс Лютор. Ще він крутив любов з Ланою Ленґ, але тільки тому, що актриса гарна. Він врятував світ сім разів.

Анонім лежав у своєму ліжку та слухав історію, котра не мала жодного сенсу. Він пропускав картинку через дві, а потім дивувався, що взагалі той інопланетянин робить. Та все це не мало жодного значення. Бо його власний супергерой заснув з книгою на животі, навіть не здогадуючись, що по той бік екрану наступні кілька годин дехто невпинно за ним дивився. І що цей хтось почувався при цьому менш засмученим, менш спустошеним. Менш самотнім.

Цього вечора світ врятував не лише Супермен.

Бо кожному з нас потрібен супергерой, хай навіть без надздібностей.

Супергерой Аноніма — звичайний студент, котрий вчиться на юриста.

✉ Анонім:
Солодких снів, Луї.

✉ Я:
18. Можна спитати?

✉ Анонім:
Давай.

✉ Я:
Чому ти спершу так
довго мені не відповідав?

✉ Анонім:
Тобто?

✉ Я:
Я писав тобі щодня, і 
ти не відписував перших 
29 днів. Чому?

✉ Анонім:
Мені потрібен був час.

✉ Я:
Для чого?

✉ Анонім:
Щоб переконатися.

✉ Я:
В чому?

✉ Анонім:
Що ти не відступишся.

✉ Я:
А якби відступився?

✉ Анонім:
Я б не витримав.

✉ Я:
Але я не відступився. 
І навіть близько не 
збираюся.

✉ Анонім:
Залишишся зі мною
до кінця? Обіцяєш?

✉ Я:
Обіцяю.

Дозволивши людині ввійти у наше життя, ми ризикуємо побачити, як одного дня вона йде від нас.

Анонім вперше відповів через двадцять дев’ять днів.

Двадцять дев’ять днів — це час, котрий йому знадобився, аби зрозуміти, що Луї не покине його.

Луї не відступився, бо хотів дізнатися, що станеться за сто днів.

Від простої цікавості утворився зв’язок, і тепер ніщо не стане йому на заваді. Він зобов’язаний знати.

Бо Анонім впустив його у своє життя, і він не має наміру його покидати.

Він не дасть цьому закінчитися.