Саманта і Гаррі

День 103

Привіт, Сем, це я…

Вибач, що не прийшов до тебе раніше. Не було сили. Я боявся, я маю на увазі, прийти до тебе поговорити. Я боявся, бо знав, що ти мені не відповіси, а я не хочу слухати тишу. Я не хочу чекати відповіді, якої не буде. Це дуже важко, я не витримаю. Мені бракує твого голосу, Сем. Насправді мені бракує всього, і я не думаю, що ти взагалі усвідомлюєш, наскільки мені бракує тебе. Наскільки мені без тебе важко. Я намагався. Я справді намагався, та більше не можу. Я думаю про тебе весь час, ти ніколи не покидаєш моїх думок, і я більше не наважуюся засинати. Бо щойно я заплющую очі, як твої образи зринають в моїй голові, постійно змінюючи одне одного, наче для того, щоб не дати мені забути мої помилки. Я втомився, Семі, я так більше не можу. Я заїбався, я справді заїбався. Що б я не робив — мені настільки боляче, що я гадки не маю, як з цього вибратись. З кожним днем я занурююсь усе глибше й глибше. Я просто хочу, аби увесь цей біль припинився. Я просто не хочу, щоби мені й надалі було боляче. Три дні тому я хотів приєднатися до тебе. Я весь день провів, чекаючи, коли ж наберуся достатньо сміливості, щоби зробити це, та я не зміг. Бачиш, наскільки я жалюгідний? Я тепер навіть свою смерть не можу контролювати. Я відчуваю, що усе вийшло з-під контролю, Сем, я відчуваю, що узагалі нічого більше не контролюю. Все втратило сенс, відколи він з’явився у моєму житті. Він усе перевертає з ніг на голову, і я почуваюся розгубленим. Його звати Луї, і він увесь час усміхається. Його усмішка просто неймовірна.

Коли б ти тільки могла побачити його, Сем, побачити його посмішку… Вона настільки прекрасна, що обпікає тебе зсередини. Мені подобається бачити, як він усміхається. Це через нього мені не вдалося стрибнути, через його усмішку — я не хотів, аби через мене вона згасла. Така усмішка, як у нього, не має права гаснути. Твоя теж не мала такого права, Сем. Мені бракує твоєї усмішки, і те що ти втратила її — моя провина. І я не можу змусити його втратити свою, я не хочу, щоби через мене згасла друга усмішка, Сем. І, гадаю, в глибині душі я хочу й надалі дивитись на його усмішку. Він грає у футбол, він навіть капітан футбольної команди університету, і в нього червоне авто. Думаю, ти б його зненавиділа, я теж його спершу ненавидів, проте він інший. Він не боїться мене, не тікає від мене, як решта, навіть витрачає час на те, щоб вдарити мене чи, принаймні, спробувати. Гадки не маю, чому він це робить, але мені подобається, бо так я відчуваю, що щось означаю для нього. Часом він нагадує мені тебе — ти теж била мене, коли сварилась зi мною, і я вважав тебе чарівною. Я бачу в ньому частинку тебе, і, гадаю, це йде мені на користь. Він подобається мені, Сем. Він мені дуже подобається, і я почуваюся винним, почуваюся так, наче зраджую, наче підводжу тебе. Я так не можу, Сем, я не хочу кохати когось іншого, та все ж є у ньому щось, що не залишає мене байдужим. Як гадаєш, можна кохати двох людей одночасно? Гадки не маю, що саме відчуваю до нього, знаю лише, що коли він поряд, мій біль трохи вщухає і мені здається, наче життя не таке вже й важке.

Гадаю, мені треба поговорити з тобою про нього. Я хочу, аби ти знала його не таким, яким його знають інші, а таким, яким його бачу я. Певен, якщо ти дізнаєшся про нього через мене, то будеш трохи менше сердитись на мене через турботу про нього. Насправді я такий сердитий на себе за турботу про нього, що, гадаю, мені треба, щоб ти теж про нього турбувалась. Я постійно думаю про тебе, іноді думаю про нього і звинувачую себе в цьому. Я не маю права, Сем, я не маю права так про нього думати. Я мав би думати лише про тебе, але тепер він теж засів у мене в голові, і я не знаю, як його звідти витягти. Я не хочу його звідти витягати. Думаю, він мені потрібен, тому й кажу собі, що якщо він тобі сподобається, то, можливо, я матиму право думати про нього, не відчуваючи провини. Він зовсім не той, ким здається, Сем. Він не той тупий футболіст, як усі ті хлопці, котрих ми завжди ненавиділи. Він інший. Він схрещує руки на грудях, коли роздратований, а коли нервує чи напружений, то говорить зі швидкістю світла. Ти не уявляєш, як багато він може говорити, і його слова не завжди мають сенс, про його м’який голос, він мене заспокоює, як і твій. Мені здається, він не любить тишу і тому так багато говорить. Він супиться, коли засмучений, а коли зосереджений — стискає губи. У нього збираються маленькі зморшки в куточках очей, коли він посміхається. Вони блакитні. Його очі, вони блакитні, і я ніколи не бачив таких ясних очей, як у нього. Вони сяють. Вони сяють чимось, що ми давно втратили: Невинністю. Мені подобається його погляд, Сем, він чистий, не бреше. Якось увечері він розповів мені історію. Ти знала, що Прибулець дружив із Суперменом? Я цього не знав, але в його світі це так. Я хочу, щоб він розповідав мені більше історій, щоб чути його голос. Я хочу бути частиною його світу, Сем. Я хочу захистити його, я не хочу дати життю знищити те, що сяє в його очах.

Я хочу захистити його, але три дні тому, коли я хотів стрибнути, світло в його очах більше не сяяло. Він виглядав так само, як і ти, коли хвилювався за мене. Я боюся, Сем, я боюся, що я знищу його, як знищив тебе. Що, коли єдиний спосіб вберегти його усмішку  — триматися від нього якнайдалі? Я не знав, як захистити тебе, і не хочу зазнати невдачі з ним. Я знаю, що для нього краще було б, щоб я полишив його, але я не можу так вчинити. Тепер уже пізно.

Коли я збирався стрибнути, а він прийшов за мною, йому вдалося зробити те, що мені не вдалося з тобою. Він з’явився вчасно. Я звинувачую себе, Семе, якби ти тільки знала, наскільки я звинувачую себе. Якби я відчув, що ти йдеш, якби я прокинувся, якби я прийшов вчасно, ти б була сьогодні тут? Я знаю відповідь, і її надто важко прийняти. Мені шкода, Сем, мені так шкода, що я не зміг врятувати тебе того дня. Мені шкода, що я не зміг тебе захистити. Ніколи собі не пробачу. Докори сумління їдять мене зсередини, і я на це заслужив. Я заслуговую на таке страждання. Ти втратила своє життя через мене, через те, що я не знав, як бути поруч з тобою. Пробач мене, Сем, будь ласка… Мені потрібно, щоб ти пробачила мене. Щоб ти зрозуміла, що я не мав сміливості прийти до тебе раніше, бо ти не можеш мені відповісти. Я більше не можу терпіти цю тишу, я хотів би знову почути твій голос. Я провів більше ночей тут, на цьому кладовищі, ніж у власному ліжку. Я лежав на сусідній могилі і гадав, що коли буду поруч, ти почуватимешся менш самотньою, проте, гадаю, насправді це було потрібно мені. Мені потрібно було відчувати тебе поруч. Я тут уже дві години, а ти досі здаєшся такою далекою. У мене всередині постійно ця порожнеча, Сем. Порожнеча, котра болить і котра навіть важча за тишу. Я відчуваю, наче чекаю чогось, що ніколи не станеться. Навіть не знаю, чого насправді чекаю. Щоб більше не боліло, я гадаю. Думаєш, колись мені перестане боліти? Як вважаєш, я зможу встати? Мені здається, що це заздалегідь програна битва.

Я хочу спробувати, Сем. Я хочу спробувати перекроїти себе. Хочу спробувати заповнити цю порожнечу. Я хочу знову жити. Ти завжди будеш частиною мене, частиною мого серця. Ти — в кожній моїй думці, в кожному моєму жесті. Ти — всюди довкола мене. Ти — частина мого життя. Ти живеш в моїх спогадах, але, гадаю, я хочу мати майбутнє, Сем. Я не знаю, чи вдасться, проте, думаю, його посмішка варта моїх зусиль.

Луї повернув мені бажання у щось вірити. Ще не знаю, у що саме, але поки що я просто хочу вірити.

Хочу вірити, що він зможе мене врятувати.

Скоро світанок, я втомився. Я повертаюся, але я приходитиму до тебе завтра і щодня після цього. Нарешті я більше не боюся чекати відповіді, котрої не отримаю. Мені просто потрібно відчути твою присутність.

До завтра.

Я кохаю тебе, Саманто.