Побачення.

 

Мінхо розплющив очі. Будучи в напівсонному стані він протягнув руку шукаючи крихітне тіло поряд, однак нікого не знайшов. Після вчорашнього Хо охопила спрага. Незважаючи на лінь, він підвівся й направився на кухню. Вже за дверима Лі відчув приємний запах їжі й почув брязкання посудом. Його настрій в мить піднявся, розуміючи, що його Білченя шурхотить готуючи їм сніданок. Зайшовши у кімнату Лі помітив Хана, який розкладав страви на стіл, сервіруючи все. Він протирав миски від зайвої вологи, а коли побачив Хо, то відразу защебетав: 

—Я замовив нам сніданок, а також воду від похмілля. 

—Мінхо підійшов беручи одну пляшку води, відкорковуючи він запитав: Ти, турбуєшся про мене? Але, ні. Не бери в голову.— Ніби, щоб не наврочити, Лі швидко відмахнувся від своїх слів й зробив великий ковток, після чого продовжив,— Ти звертався до Хьонджіна? 

—Ще ні… 

—Тобі варто якнайшвидше це зробити… 

Старший продовжив хлептати воду, а Джі завмер допитливо цікавлячись: 

—Ти… Пам’ятаєш, про що ми говорили ввечері? 

—Га? Вибач, я вчора перепив, тому не пам’ятаю. Я щось не те сказав? 

—Ні, нічого… Просто, думав, що в компанії ти не будеш багато пити… 

—А, я й справді там довго не був. Я ходив з друзями. 

—Оу, і хто вони?— у меншого ніби запалали вогники в очах спрямовуючи їх на Лі. 

—Ти сьогодні надто допитливий.— Мінхо усміхнувся, зачаровано вдивляючись на молодшого й помітив, як той зашарівся. Зробивши ще один ковток він продовжив,— Окрім Хьонджіна, якого ти вже знаєш, там були Бан Чан та Со Чанбін. 

—Ті самі два репера!? 

—Так…— Хо залився сміхом,— Вони щось вкоїли? Якщо вже ти й про них знаєш… 

—Як їх не знати!? Вони знамениті продюсери та репери!!! 

—Ти ними захоплюєшся? Хочеш познайомлю?— Хан не знав куди діти своє зашаріле обличчя,— Ах~ точно, милий, ти ж пишеш лірику? Якщо ти не проти я можу показати твої ідеї їм. 

—Ні, ні, ні. Я не думаю, що це варте хоч крихти їхньої уваги… 

—Ніби ігноруючи старший продовжив: Тоді вирішено. Після клініки зустрінемося з ними.— Лі самовдоволено підійшов до Джісона відбираючи тарілку з чужих рук й відставляючи її на стіл,— Соні, давай сьогодні пропустимо сніданок та поїдемо здамо аналізи у клініку, адже у твій організм потрапили наркотики…— турботливо роз’яснював Мінхо. 

Хан помітив, що Лі став більш тактильним, проте Джі вже знав причину такої поведінки, також він знав, що Хо не пам’ятає, про що обмовився, але й розказувати менший не мав наміру. 

Обстеження минули доволі швидко, тому вже о час дня вони зустрілися у кафе з двома неймовірними реперами. 

Чан з Чанбіном прийшли першими, тому вже сиділи за столиком. Хан трохи хвилювався і бува почав задкувати й відмовлятися, але Хо обійняв його за плечі, що додало сміливості, і вони разом підійшли до друзів. 

Першим їх помітив Бан. Вставши з місця він помахав парі, привертаючи їхню увагу. 

—Хо, я здивувався коли ти захотів, щоб ми знову побачилися, але тепер я розумію,— з милою усмішкою мовив Кріс,— Це ж цей хлопчина, про якого ти вчора цілий вечір говорив?— Мінхо обдарував старшого «милим» поглядом,— Ой, тобто, казав, зранку, що з ним прийдеш,— підбираючи правильні слова виправився хлопець. 

—Чанбін ніяково засміявся та втрутився: Варто ж напевне представитися.— Со протягнув руку меншому,— мене звати Со Чанбін, а це Бан Чан. 

Хлопець потиснув руку й також ласкаво представився. Поки Лі пропалював діру в Крістофері вони вже сіли за столик під час чого обмінялися кількома словами, з часом доєдналися й старші. Джі було на диво зручно, він вперше міг поділитися з кимось своїми ідеями, обговорити їх, покращити. Вони спілкувалися так, ніби знайомі вже довгий час. 

Лі спостерігав, як усмішка на обличчі меншого стає більш ширшою та щирішою, як він мило воркує, та з таким захопленням розповідає, про створення декількох текстів, як інші друзі підхоплюють цей настрій, ділячись своїм досвідом, як менший все далі й далі віддаляється від нього, як серце пробиває болючий ниючий удар, коли він просто бачить це. Настрій Мінхо зіпсувався в ту ж саму мить. Він не повинен це відчувати, Лі має щиро зрадіти, тому що Джі, нарешті, усміхається, бо менший, нарешті, відволікся від своїх проблем, але це почуття осіло глибоко в Хо. Мінхо не зводив очей від Джісона, опустивши погляд нижче він поклав свою долоню на коліно Хана, проводячи рукою до внутрішньої частини стегна, міцно, однак не боляче, здавлюючи. Джісона аж пересмикнуло від цих доторків й він трохи зніяковів. Поглянувши на винуватця Джі поклав поверх чужої руки свою власну й підсунувся ближче шепочучи йому на вухо: 

—Припини торкатись мене… 

—Але я хочу…— Хан бува хотів повернутися, щоб прошипіти, що йому не цікаво, що Хо там собі хоче, як раптом Лі провів рукою ще вище майже торкаючись чутливого місця, й продовжив,— Тебе… 

—Джі різко встав й розгублено заговорив: Я вийду ненадовго… Скоро повернусь… 

Репери трохи розгубилися, але кивнули, потім їхній погляд впав на самовдоволення обличчя Лі. Чан видихнув та суворим голосом мовив: 

—Хо. Що ти сказав йому? 

—Мінхо сперся на стіл підпираючи обличчя: Правду… 

—Чанбін додав: І що це за правда така, що хлопчина так збентежився? 

—Я вважаю це, трохи, особистим. 

—Не роби дурниць…—застеріг Со. 

Діжсон перевів подих та повернувся до компанії, але там сидів лише один Лі. 

—Де всі? 

—До них зателефонували й їм довелося піти.— Хо встав з місця й підійшов до меншого,— Вони просили передати вибачення й казали, щоб ми зустрілися ще раз… 

—Мінхо, це ж брехня? Насправді ж ти сказав піти їм. Так?— Хан засміявся і з сарказмом продовжив,— А як же твої слова, що ніхто навіть не зазіхне на право керувати моїм життям? Але стривай, саме ти знову його обмежуєш. 

—Старший блукав очима по обличчю  меншого, й звів брови: Можеш не вірити, але все так, як я й кажу…

 

Лі похмурів й направився до виходу.