Лікування.

 

Вже другу годину у кімнаті парували ненав’язливі аромати з аромалампи, атмосфера намагалась бути легкою та необтяжливою, окрім слів які розповідав Джісон психіатру. Мінхо намагався не підслуховувати та зануритися у роботу, проте історії які розповідав цей хлопчина дивували. Старший то обурювався, то пронизувався жалістю, то відчував страх. Він не розумів, як цей хлопчина витримував знущання, на перший погляд, таких близьких людей, йому навіть не було місця де сховатися не говорячи про порятунок, а якби й віднайшов, то б його мрії лопнули, як мильна бульбашка, через те, що він ніби як собака на короткому повідцю, яка нездатна відірватися від нього як тільки б він не намагався. 

 

 

Після довгої розмови лікар загасив свічку в аромалампі та направився до Лі.

 

 

- Хване, ну, що там?- цікавість вирвалася назовні швидше ніж старший встиг подумати.

 

 

- Хьонджін нахилився до старшого та пошепки розпочав: Це жахливо… За чотири роки роботи у клініці своїх батьків я ще ні разу не зустрічав подібного…- поглянувши у сторону меншого він продовжив,- ти казав що він щось вживав.

 

 

- Так, зараз.- Хо дістав баночку з сумки Джі та протягнув Джіну,- ці таблетки.

 

 

- Він оглянув ємкість, а потім прошипів: психотропні препарати й так шкідливо впливають на організм, але це… Дивовижно, що він ще досі не зійшов з розуму й не вчинив самогубство…

 

 

- Перед очами у Лі знову постала картина понівеченого тіла молодшого. *Невже за цим приховано ще щось?* Хо притиснув руку до чола та зчепив зуби, процідивши: Чорт… І як йому допомогти!?

 

 

- Що стосується моєї компетенції, то можу запропонувати комбінування психотерапії з прийомом менш шкідливих антидепресантів.

 

 

- Ти, бляха, давно серветок не їв!?

 

 

- Джісон, як і будь хто інший, не зможе відразу відмовитися від цієї наркоти. Єдиний спосіб до одужання це змінити депресанти та осунути те, що викликає панічні атаки…- він розумів роздратування свого друга і бажання допомогти Джі, тому спокійно роз’яснив спосіб лікування та те, що може допомогти бідоласі.

 

 

Після цієї розмови настав час лікування. При початку Джі відчував то втому, то гіперактивність. За тим він ходив або більш пригніченим, ніж зазвичай, або вивільняв свою агресію, незадоволення та роздратованість на Лі, звинувачуючи у всьому. Опісля менший став дуже сентиментальним. Будь яке слово у його бік і він вже не міг зупинити потік сліз, що ринули, тому Мінхо постійно намагався бути поряд та заспокоювати хлопчину у своїх обіймах. Складалось таке враження, що кімната Джісона потрохи перетворюється на їхню спільну з Хо. Речі, які вони ділили на двох, особиста зубна щітка та рушник Мінхо у ванній, декілька флаконів парфумів на трюмо. Джісону було спокійно та затишно поряд з старшим, він розумів, що синці з його тіла сходили лишень завдяки Лі, адже він постійно намагався або відволікти пана та пані Хан, або забирав Джі до себе на роботу тим самим навчаючи, або відвозив раз на тиждень на неофіційну консультацію з Хваном. У такому темпі промайнуло неповних шість тижнів.

 

 

Одного вечора після чергового напруженого дня який складався з довгих лекцій Хо, Джісон опустився у гарячу ванну та не міг насолодитися тишею та безтурботністю. Він напевне вперше за довгий час не відчував тривоги, стресу, відчаю, а його тіло не пекло від численних ран які довго не загоювалися. Сьогодні вони вирішили поглянути фільм, щоб відволіктися від навчання та трохи розслабитися. Зчаста Лі сторонився Хана, однак зараз менший був доволі дивним та підпустив Хо до себе ближче. Хлопці ніколи не просили бути друзями один одного, але вони без слів відчували якими близькими стали. Старший ліг неподалік від меншого, вмостився та включив фільм. Джі ж все крутився та не знаходив собі місця. Мінхо поглянув на нього та мовив:

 

 

- Якщо хочеш щось сказати, то кажи.

 

 

- Хьон…- хлопець трохи зам’явся та підхопився сідаючи так, щоб бачити лице старшого,- Пам’ятаєш, про ті рани та синці на моїх грудях?

 

 

- Мінхо злегка підвівся відкладаючи ноутбук в сторону, на його обличчі було помітне хвилювання: Тобі щось болить? Чи ті сволочі знову щось заподіяли!?

 

 

- Ні. Насправді…- Джі опустив погляд та почав грати зі своїми пальцями,- тоді вони боліли та були потворними, але зараз…- Хан стягнув з себе футболку оголюючи свій торс, на що Хо застиг не відриваючи очей від тіла хлопця,- Як бачиш все загоїлося. Я хотів щоб ти побачив як сильно ти мені допоміг. Ніякі слова не опишуть моєї вдячності, але… Дякую, що не був байдужий.- Джісон досі не підвів очей, щоб поглянути на Хо. 

 

 

- Старший протягнув руку торкаючись коротких та довгих порізів, які вели від ключиць до живота. Тіло меншого здригнулося від лоскочучих доторків: Соні,- рука хьона застигла на пресі юнака,- ти колись хотів вкоротити собі віку?- Хан схопив руку Лі та подивився на нього зустрічаючись поглядами.- Можеш не відповідати…- Мінхо хотів відвернутися, але почув тріпотіння чужого голосу.

 

 

- Лишень раз.- навкруги постала тиша,- Лиш раз я хотів задушити себе,- Джі поклав руку Хо на свою шию трохи стискаючи,- Однак, моє життя мені не належить, щоб розпоряджатись ним.

 

 

Старший притягнув юнака до себе вперше так відверто торкаючись голого тіла меншого. Лі картав себе за бажання побачити ці шрами, що приховувалися за цупкою тканиною, адже краще, щоб їх взагалі ніколи не було. 

 

 

- Обіцяю, відтепер ніхто навіть не претендуватиме на те, щоб керувати твоїм життям.

 

 

Було чутно як менший зашморгав носиком, не стримуючи емоції. Мінхо несвідомо почав сильніше обіймати заспокоюючи і Джі і себе. Хан ніжно обвів плечі, ховаючи своє обличчя у вигин шиї пр

отилежного. Вони ще довго обіймалися, а потім разом заснули.