Двадцятиріччя.

***

На наступний день тіло Джісона нило від болі, адже той старий маразматик штовхнув його зачепивши недавні побої які ще не зійшли. Єдина думка що його тішила це те що від сьогодні він не буде бачитися з другом батька, який навчав його та водночас домагався на кожному занятті непристойно торкаючись меншого. Переодягнувшись та привівши себе в порядок він за графіком відправився на перший поверх щоб поснідати з «родиною». Прийшовши він очікував побачити лишень матір, але несподівано для себе за столом сидів ще й Лі Мінхо. 

 

-Доброго ранку,- привітався менший не підводячи очей, проте з матір’ю він відчував себе трохи вільніше.

 

-І тобі доброго. До нас завітав твій новий вчитель, я сама щойно познайомилася і відразу переконалася, що мій чоловік й справді не прогадав. Такий ввічливий та прекрасний молодий. Ти неодмінно мусиш хоч трохи почерпнути від нього його вдачі.- жінка заходилася продовжувати нахвалювати Лі коли ж сам він не міг відвести погляду від меншого.

 

*Знову цей оціночний погляд… Бридко.* За дозволом Джісон сів навпроти Лі та приступив, як і всі, до трапези, але жінка поглянула на нього та подивувалася.

 

-Не пригадую щоб дала дозвіл на те щоб ти їв.

 

Рука Джісона здригнулася і він покірно поклав прибори на місце: Пробачте.

 

-В тебе не було вчора апетиту? Чому ти пішов у свою кімнату та невилазно сидів у ній до цього моменту? Ти хоча б розумієш як мені було соромно перед гостями!?- останнє речення жінка мало не прокричала, ледь стримуючись. Звісно вона хвилювалася про власний імідж, а не про нові синці на тілі хлопця.- Якщо вже такий гордий, то ще потерпиш без їжі…

 

Джі опустив руки на коліна та погоджуючись кивнув у залі посіла така рідна Хану тиша яку зрідка перебивав лепіт жінки який адресований їхньому гостю. Мінхо ж поглядав на хлопця, проте намагався не акцентувати ще більшої уваги на ньому. Доївши пані Хан в останнє за сьогодні звернулася до Джі. 

 

-Дитино, через жахливі манери, можеш сьогодні більше не приходити сюди, я скажу служницям прослідкувати за тим щоб до твого гидкого рота навіть крихта не потрапила. А тепер зникни з очей моїх.- вона навіть не поглянула на сина, а потім мило усміхнулася та звернулася до Хо,- пане Лі, ця безтолковщина приведе вас до кімнати для занять,- одна зі служниць протягнула батіг жінці, а вона передала його Мінхо,- це в разі того, якщо буде пащекувати, також можете вивільнити стрес.- Юнак вагаючись взяв його та міцно стиснув у руці, на що панянка усміхнулась.- Гаразд, на цьому все.

 

Мінхо плівся позаду Джі який злегка шкутильгав. Старший не розглядав приміщення, адже його погляд був прикутий до постаті що перед нам, а в голові лише прокручувалося те скільки разів цей хлопчина отримував тим, що зараз у нього в руках. Зайшовши до дальньої кімнати, з якої навіть якщо будеш кричати то навряд чи хтось почує, Джі зачинив двері та, ніби як пес, чекав команди. Хоч Лі бачив його вдруге він впевнений, що вираз його обличчя не змінний. Все той же пустий погляд, синці під очима, куточки рота які, напевне, ніколи не підіймалися у щирій усмішці, вуста, які кровоточили від численних покусів, бліда від виснаження шкіра, на вигляд він нагадував мерця. Йому по справжньому стало жалко хлопчину який потерпав від домашнього насильства, не замислюючись Хо відкинув батіг кудись у кут кімнати та підійшов до Джі ближче. Через різницю у зрості Лі опустив погляд та побачив обриси синців, які приховував високий комір сорочки. У Мінхо щось впало всередині, він, як одержимий, розстібнув декілька ґудзиків та розгубив всі слова коли побачив понівечені груди хлопця. Джісон застиг від неочікуваних дій, а потім не чекаючи дозволу підняв очі та заверещав.

 

-Прибери від мене свої руки, педик!- менший почав виривати сорочку з рук Лі.

 

-Джісон, ти не так зрозумів.- Хо відпустив його та помітив, як на очах меншого збігаються сльози коли він тримтячими руками застібувався.

 

-Можеш бити, знущатися тільки не роби зі мною «це».- було видно що Хан дезорієнтований та починає задихатися на межі від панічної атаки.

 

-Я не маю наміру тебе кривдити…

 

-Хах~,- цей сміх здався істеричним,- скільки разів я чув щось подібне і кожен раз якийсь новий виродок намагається зґвалтувати мене.

 

Лі дивився як Хан возився з останнім ґудзиком, який не годен застібнути. Він хотів заспокоїти меншого, але не знав, як правильно. Відійшовши від нього подалі, Хо заговорив.

 

-Я не певен, що нам варто сьогодні починати заняття, беручи до уваги твій стан.

 

-Я в порядку…

 

-*В якому, блять, місці?* Подумав старший дивлячись на випрямленого парубка який прикував свій погляд до підлоги: Тоді…- Мінхо розумів, що Джі ніколи не зрушить з місця, якщо не наказати йому.- Підійди та поглянь на мене - Лі ще ніколи не відчував себе настільки паскудно як зараз.- Вчора я хотів подарувати тобі браслет на честь твого дня народження, але…- старший помотав головою намагаючись не нагадувати, а потім простягнув вишукану коробочку, яку дістав з кишені,- Хоч із запізненням, але вітаю з двадцятиріччям.

 

Хан підвів здивовані очі, однак на обличчі не виднілося жодної радості.

 

-Джісоне, я розумію, що ти не довіряєш мені і в якійсь мірі боїшся, але…- вони дивилися в очі один одному.- я хочу допомогти тобі.

 

-Ти нічого не зможеш зробити…- прошепотів менший.

 

-Я буду поряд!- очі Хо забігали шукаючи хоч якусь надію у протилежному погляді.- Тебе ж сьогодні мали покарати за непослух? Я щось вигадаю, щоб ти не пішов у той бісовий кабінет.

 

-Гадаєш, що, якщо він сьогодні нічого не зробить, то не захоче зробити це піз

ніше?- голос Джі був виснаженим й ледь чутним.