The Wizard. Wild Hunt

День Поттера летів під три чорти із самого ранку. Варто було ще несміливому сонцю торкнутися фіранок, порив вітру засвистів і загрюкав шибками, а за ним, прямісінько посеред його спальні, у вихорі з’явився напівпрозорий патронус Кінгслі.

— Останки схожі на людські, — відказав Гаррі, скривившись.  

Гаррі куняв, спираючись на зігнуту в коліні ногу. Яків розбудив їх вдосвіта, і заспаний та скуйовджений він  набрав в струмку поблизу води й влігся спати у возі. От тільки, щойно вони рушили, спати стало незручно, й вітер пробирав до тремтіння.

Гаррі роз’явився в обумовленому місці, коли вже стемніло, обережно тримаючи під руку Феліцію Корі (він з’ясував, що саме так звуть чародійку). Феліція жестом показала, що з нею все добре, і вони попрямували у бік світла, що пробиралося крізь зарості чагарнику.

Гаррі лежав посеред зелені квітучого поля, вдивляючись у перисті хмари, що повільно ковзали небом, і неквапливо вдихав аромат вітряниці. Було спокійно. Навколо мірно гули бджоли, час від часу перелітаючи з одного бутона на інший. Сонце засліплювало, Гаррі мружився.

— І довго ми тут сидітимемо? — спитав Драко, втупившись у синє небо.