Розділ 2. Що у ньому Гаррі проймається нелюбов’ю до порталів, а Мелфой поводиться токсично

— Останки схожі на людські, — відказав Гаррі, скривившись.  

— Це вони і є, Поттере, — Мелфой прикрив ніс рукою і нахилився, оглядаючи кістки ледь вкриті залишками зсохлої плоті, якої до того ж не вистачало у значному об’ємі. — Нічого цікавого, — продовжив він. — Тупа сокира, напівгнилий одяг. О, а це… — він змахнув паличкою, й кармінового відтінку камінь висковзнув з-під струхлої тканини до їх очей. Висічені на його поверхні знаки у світлі лумуса блимнули. — Якийсь амулет?

— Йому не допоміг, — Гаррі знизав плечима. Бліда тінь за їхніми спинами тим часом зсунулась уліво. — До речі, — його пальці опустилися на древко, а голова нахилилася до плеча, — навряд чи він просто зламав шию.

Мелфой гмикнув, й заразом з тим десь над вухом почувся неприємний скрегіт і клацання. Й тоді Гаррі шпарко обернувся, вихоплюючи паличку. Пара червоних точок майнула в темряві й кинулася прямо на них.

— Іммобілус , — видихнув він. 

Істота повисла в повітрі, інтенсивно виблискуючи очима. Невисока, худа, з блідою шкірою та потворним підборіддям. З відкритого рота стирчали гострі жовті зуби, а кігтиста лапа застигла в бажанні вчепитися в шию.

— І що це збіса таке? — Мелфой із неприхованою цікавістю обійшов його кругом. Кінчики його пальців смикнулися. 

— Не чіпай, — насупився Гаррі, не зводячи з нього погляду. — Раптом воно небезпечне.

— Та невже, Поттере, — виплюнув Мелфой. — А на вигляд — справжнє янголятко, — переконавшись, що воно знерухомлене, Драко усе таки тикнув у нього палицею, що взяв невідомо звідки. — Як Геґрідові скрути. Між іншим, можеш прихопити із собою, йому сподобається, — додав він, кривляючись. — Так миле се звірятко. Диви які сердешні оченята, йому, либонь, самотньо тут.

Гаррі раптом схотілося послабити або геть зняти чари, що стримували істоту, але натомість він не втримався і розсміявся. Бо можливо, на якусь секунду, йому здалося, що в голосі Драко немає й краплі образи. Невже, він жартував?

— Мерлін боронь, щоб такий по Гоґвортсу бігав, — похитав головою Гаррі.

— Ага, а коли він пари йому не знайде і почне схрещувати види? — Мелфой обернувся до нього. 

Їх очі зустрілися, і Гаррі ще встиг помітити на його губах вдоволену усмішку, що в ту ж мить — зникла.

— Ну ні, воно залишиться тут, — гмикнув Гаррі. — Обійдемося без сувенірів. Ходімо.

— Тобто? — брови зійшлися на переніссі. — Ти його так і залишиш?

— А що як це загрожений вид? — відмахнувся він. — Не варто скорочувати популяцію.

Гаррі здалося, зіниці Мелфоя здійснили повний оберт. Проте він змовчав, проходячи повз далі.   

А незабаром стало зрозуміло, вид навряд чи загрожений. Зате дуже агресивний. 

Гаррі жбурляв заклинаннями праворуч і ліворуч, розчищаючи дорогу, а істоти все прибували і прибували. Деякі були трохи більше і м’язистіше, а деякі мали головні убори у вигляді черепів. Але й ті, й інші, й треті вже неодмінно замахали. Й зрештою Гаррі не придумав нічого кращого, ніж начаклувати вогняне кільце. Сполохи полум’я, схоже, лякали тварюк, і ті, шиплячи, воліли не висовуватися з темних закапелків.

Проблема була у тому, що слідів іншої арки виявити їм так і не вдалося. Гаррі не ставив запитань. Допоки . Втім, питати в невимовних що-небудь зазвичай не мало сенсу, у відповідь почуєш: «Засекречено», «Не має значення». Або в грубому варіанті: «Не пхайте носа, куди не просять, авроре». Він час від часу косився на Мелфоя, що, на перший погляд, залишався байдужим, й роздумував — у випадку з ним, певно, буде ще гірше. 

Тренована роками витримка давалася взнаки. Попри все, Гаррі обіцяв собі пам’ятати — людина перед ним насамперед співробітник Відділу Таємниць, головний ліквідатор у справі, і лише потім Драко Мелфой. 

Він також добре пам’ятав, що Мелфой не був дурнем. Щоб не казав Корнер, Гаррі знав, Крауді не назначає головними будь-кого. Пригадуючи шкільні часи, він також не сумнівався у тому, що на відміну від більшості невимовників у Мелфоя вистачило б навичок рознести цих тварюк на шмаття помахом палички. Проте… якщо дивитися уважніше, він поводився дивно . Кусав губи, розсіяно сіпав ремінь сумки. Кілька разів смикався від свисту проклять.  

І зрештою Гаррі не витримав.

— Отже, у печері арки немає, — обережно озвучив він очевидне і, поки Мелфой не встиг почати гарчати, додав: — Який у нас план тепер? 

Мелфой відірвався від одного зі своїх артефактів й перевів розсіяний погляд на нього. 

— Нам потрібна інформація. Якщо пощастить — місцеві чарівники. Я можу спробувати відстежити магічний слід, але тут інше тло та поле. Потрібен час.

— Час, — повторив Гаррі. — І скільки часу?

— Не знаю, — він відсторонено повів плечем. — Поки не можу сказати.

— Але…

— Поттере, потім, — Мелфой засунув сферу назад у сумку, й рвучко розвернувся. — Там, здається, є вихід.

— Стривай, — гукнув його Гаррі. 

— Ну що ще? — глянув через плече він.

— Може виявитися, що місцеві чарівники не дуже доброзичливі або їх зовсім тут немає. Що тоді?

— Тоді ми, мабуть, залишимося тут до смерті, — виплюнув він. — Втім, якщо не поспішиш, я не обіцяю, що твоя не наступить раніше.

Пречудово, — подумав Гаррі. Дуже, бляха, мило.

Денне світло різало очі, що призвичаїлися до темряви. Свіжий вітерець омивав обличчя. Вибравшись з ущелини, вони обігнули тернисті зарослі квітучих чагарників, що надиво солодко пахли, і вийшли на путівець. У повітрі ще стояв запах озону, і сонце виблискувало на мокрому листі. 

Вони пройшли метрів зо п’ятдесят у повній тиші, допоки до них не долинули придушені поривами вітру крики. Й за черговою звивиною дороги стало зрозуміло, голос належить чоловікові. 

Навколо заваленого набік воза юрмилися істоти з печери. Чоловік у розірваній куртці і високих шкіряних чоботях, покритих брудом, залізши на саму його вершину, оборонявся, розмахуючи ціпком, і кричав щось нерозбірливе. Розкидані ящики служили тварюкам сходами, і вони навалювалися хвилями, намагаючись ухопити чоловіка за край одягу й стягти донизу.

— Це віз, — Драко скривився. — Віз із конем.

— Очевидно, — відповів Поттер. — І що не так? 

— Що? — розлючено виплюнув він йому в обличчя. — Це, схоже, довбане середньовіччя. 

Гаррі подумав, що для людини, яка їздила в Гоґвортс на каретах з фестралами, Мелфой надто вибагливий. Але прикусив язика і тільки мугикнув. На що Драко пирхнув і попрямував до, певно, купця.

— Зараз ще виявиться, що в них тут лютує чума, — на межі чутності прошипів він.

Істоти, варто було їм тільки побачити, що людей побільшало, а біля одного з них ще й жевріє вогонь, кинулися навтьоки. Чоловік явно зітхнув з полегшенням. Його обличчя набуло, наскільки Гаррі міг судити, виразу вдячності й захоплення.

Мелфой, абсолютно чистий, у дорогій міністерській мантії, що відливала на сонці сріблом, вірогідно, справляв враження заможної людини. Гаррі в запиленій аврорській формі виглядав не так поважно, але чоботи та рукавички з драконячої шкіри (або багряна мантія?) теж, ймовірно, вразили чоловіка, і він раптом став дуже низько кланятися, сиплячи геть не зрозумілими словами.

Мови тут навряд чи б мали відповідати їхнім. Проте Гаррі здалося, що він вже колись чув щось схоже. Як мінімум вона звучала по-людськи.

— Якою мовою він говорить? — спитав він в Мелфоя.

— Звідки мені знати? — закотив очі той. — Я невимовник, а не лінгвіст. 

Купець на мить затнувся, зіщуливши очі, певно, вловивши, що його не розуміють і заговорив інакше.

— Ceádmil, gratia elaine! — промовив він урочисто, й продовжив з не меншою завзятістю: — Dh’oine dice Hen Llinge? Elaine dh’oine va’en?

І тоді Гаррі пригадався надміру зимний грудень, коли в кінотеатрі біля Ґримо крутили першу частину Володаря кілець, і йому з Герміоною вдалося витягти Рона на прем’єру маґлівського фільму. Вони тільки-но закінчили стажування, і їх офіційно взяли в штат. На наступні дві частини їм двом вже довелося витягувати Герміону. 

— Звучить, як ельфійський із Володаря кілець, — сказав він вголос, придушивши в собі усмішку. 

— Ні, — заперечив Мелфой. 

— Так, — швидше за звичкою огризнувся Гаррі. — Постривай-но, невже ти дивився фільми?

— Я маю на увазі, що це більше нагадує суміш латини з німецькою, — розжував Мелфой. Гаррі кліпнув, він зараз серйозно проігнорував його питання? — І звучить це грубіше.

— То спробуймо латину. Може, спрацює.

— Спробуй- мо? — знущально потягнув Драко. — І що ти йому скажеш? Експеліармус*?

— Ха-ха, — скривився Гаррі, а Мелфой розвернувся до купця і почав запитувати: 

— Connaissez-vous cette langue? Kennen Sie diese Sprache? Conosci questa lingua? ¿Conoces este idioma? Tu Latine non loquuntur? 

Проте чоловік дивився із чистим нерозумінням, чухаючи густу, але охайно острижену бороду.

— Скільки мов ти знаєш? — спитав Гаррі в Драко.

— Декілька, — сухо відповів він.

— Отже, спробуємо інакше, — Гаррі підібрав із землі камінець, сів навпочіпки і почав креслити на землі арку з якої все почалося. Брови Мелфоя поповзли вгору.

— Поттере, аврорам мізки мати не належить, чи ти, як завжди, особливий? — Гаррі підняв очі на нього й кілька разів кліпнув. — Магія тобі навіщо, Пікассо?

— А що як він… Е-е-е… Маґл?

— Коли ти збирався спопелити тих створінь пару хвилин тому — тебе не турбувало, що він… Е-е-е… Маґл? — перекривив його Драко. Гаррі заскрипів зубами, і Мелфой додав: — Ну, і на шиї в нього такий же амулет, як в того, що був у печері.

— Не лізти ж йому в голову? — огризнувся Гаррі.

— О, Мерлін та Моргана! Чому з усіх, хто міг би опинитися тут, це саме ти.

І тоді в Гаррі майже увірвався терпець, він підхопився на ноги й зробив кілька кроків уперед. 

— Мелфою, бляха, сучий ти непотріб, — він стиснув пальці до хрускоту. — Ти може вже нарешті це припиниш? Не моя вина в тому, що нас затягнула довбана арка.

Мелфой рикнув й у вихорі власної мантії повернувся до нього, підхоплюючи за грудки. Чоловік утиснувся в похилений віз і злякано заголосив.

— А чия по-твоєму? — голос його зривався на крик, а обличчя спотворилося в огиді. — Моя? То я тебе залишатися не просив, це в тебе героїзм заграв у дупі. Трахався б зараз із журналістами на конференції з кислим єбалом або ж чим займаються національні герої?! 

І тоді Гаррі стиснув руки ще сильніше, і нігті до болю врізалися в долоні. Ні, він не чекав подяки, але хоча б відсутності звинувачень. Мелфоя, здавалося, переповнювала настільки пекуча ненависть, що була готова знищити все довкола. 

— Що, Потті, правда очі ріже? Цього разу благородство не виправдало засобів? — він шалено вишкірився. — Допевне, шкоду… 

Проте домовити він не встиг, Гаррі вчепився в його зап’ястя.

— Ні, Мелфою, — прошипів він. — Зараз я шукав би твій труп. 

Навколо почала тріскотіти магія, і Мелфой розтиснув пальці, коли його шкіру обпекло закляття. 

— І будь певен, — продовжив Гаррі, — я не пішов би нікуди, допоки не знайшов. Це — по-перше, — він видихнув, намагаючись заспокоїтися, і відпустив руки Драко. — А по-друге, хіба це не ти вирішив вразити усіх нас самовідданістю? — Гаррі хотів додати, що, по-третє, він ходить на ці срані конференції не по своїй волі. Але вирішив — Мелфой це однаково не схоче чути. Тому натомість розважливо додав: — Хочеш компроміс? Ми обидва проєбалися, по руках? Послухай, я не хочу з тобою лаятись. Давай уже якось потерпимо один одного й докладемо всіх зусиль, щоби повернутися назад?

Драко, нестерпна дупа, Мелфой підібгав губи й на межі чутності викарбував: 

— Авжеж. 

І Гаррі похитав головою, бо той зовсім не змінився, як і раніше, намагаючись вколоти щонайдужче, знаходив його недоліки і тикав ними, втрапляючи точно в ціль і з легкістю доводячи до ручки.

Драко тер зап’ястки, зиркаючи спідлоба. І Гаррі навіть стало трохи совісно, бо, можливо, він перегнув палку. Проте коли звичний, нахабний вираз обличчя повернувся на місце, ця думка розчинилася сама собою. Вкотре уникаючи діалогу, Мелфой дістав з кишені паличку й вишкірився у надто ввічливій посмішці до переляканого купця, але перш ніж почати прошепотів:

— Сподіваюся, це не місцевий Джон Хеторн*.

Гаррі кліпнув. А Мелфой змахнув паличкою.

Й опісля того перед чоловіком постала трохи прозора, але цілком чітка ілюзія двох силуетів, що знаходилися біля арки. Потім вона змінилася на обриси карти та книг. І нарешті будинків, зображуючи контури міста. 

Чоловіка магія не здивувала. Він лише зітхнув і пробурчав щось під носа. А потім тицьнув у себе пальцем і повільно промовив:

— Я-кі-в.

— Драко Мелфой, — він протягнув вперед долоню, було не зрозуміло, чи прийнято тут тиснути руки — ніхто з них не мав знати напевно, але Мелфой, схоже, розраховував, що жест за грубість не визнають. Втім, Яків на рукостискання відповів і навіть повторив за ним його ім’я. Зрадівши хоча б примарному розумінню, Гаррі зробив те саме, представляючись.

Яків почовгав до перекинутого краму, схилився, розв’язуючи вузли полотняного мішка, й діставши зсередини промоклий пергамент, поморщився. Мелфой підійшов ближче, заглядаючи в карту, що стискали вузлуваті руки, й змахнув паличкою, висушуючи її. 

Яков відсахнувся, роззявивши рота, а потім недовірливо повертів пергамент в руках. 

І тоді Драко зітхнув, змахуючи паличкою ще раз. Віз вирівнявся і відламане колесо стало на місце. Ящики та мішки дружною низкою поринули всередину, попутно очищаючись від бруду. 

На це Яків аж засяяв, здавалося, він от-от знову почне кланятися, але Драко тикнув рукою в карту. І тоді той кивнув і прокреслив пальцем шлях. Вказав на назву міста. Повторив уголос. Мелфой зобразив у повітрі годинник, щоб допевне — сонячний, пісочний та механічний.

Купець підозріло насупився, але схилився до землі й намалював камінчиком місяць і сонце, показуючи два пальці. Кілька разів позначив контури міста на карті, а потім тикнув на чарівну паличку, що Драко досі тримав у руці, й намалював шибеницю.

— Два дні до міста, де вішають, певно, чарівників? — підсумував Гаррі, потираючи перенісся.

— Добре, вони тут є — відказав Драко. 

— Куди вже краще, — зітхнув він.

Мелфой зняв із пальця один із перснів, і провів пальцем шлях, який до цього показав торговець. Потім кивнув на них двох. Яків похитав головою, зображуючи біля горла промовистий жест. Мелфой закотив очі й тицьнув пальцем у село на околицях міста. Яків примружився, прицінюючись до персня, глянув на віз і, зрештою, повільно кивнув.

Можливо, перстень і справді здався купцю цінним, або йому просто було незручно відмовляти після того, як вони допомогли. Або ж він побоювався, що вони в будь-якому разі зачарують його, і використають у своїх цілях, хіба тільки безоплатно. Але в результаті наступної гри в пантоміму вони виміняли свої мантії й перстень на темно-сірі полотняні плащі, карту й заборону від Якова на використання магії в дорозі. 

Гаррі стало цікаво, що Яків робитиме із мантіями, тому що, наскільки він міг судити, вони не зовсім відповідали їхній моді, проте це вже була не його справа. 

Сонце перетнуло зеніт і повагом котилося нижче, коли Яків запряг кобилу, що після сутички з тварюками, на їх щастя, не встигла втекти далеко. Мелфой зневажливо крутив шматок сірої ганчірки в руках.

— Просто вдягни, — Гаррі вже розпрощався із червоною мантією, залишившись у темному кителі. — Ти надто помітний.

Мелфой знову зиркнув на нього спідлоба. 

— Якась ганчірка на це не вплине, — буркнув він. 

— Так-так, — Гаррі і бровою не повів, вираз його обличчя залишився байдужим. — Тільки після вас, лорде Мелфой, — він у напівпоклоні показав на віз.

І майже міг заприсягтись, що чув як заскреготіли зуби Драко, коли той залазив усередину.  

 

---

 

Мелфой сидів у навпроти, гортаючи книги, позичені в Якова, і час від часу щось виписував у блокнот. Безладні пасма волосся, що хиталося від вибоїстої дороги, спадали на очі. Залеглі синці під очима виразно проступали на блідій шкірі, а вії не приховували трохи припухлих повік

Гаррі мало не запропонував йому зробити перерву, але вчасно прикусив язика. Він також хотів спитати про перстень, що той без роздумів віддав Якову, але відмів питання одразу ж як воно спало йому на думку. 

Здавалося, що за вісім років Мелфой майже не змінився. Вісім. Гаррі покатав цифру на язиці. На рік більше, ніж вчаться в Гоґвортсі. На два більше, ніж у Гоґвортсі, вчився сам Гаррі. Він ніколи б не подумав, що Мелфой піде працювати у Відділ Таємниць. Не те щоби він сумнівався у його навичках. Швидше, в бажанні. 

Тоді, одразу після судових розслідувань, коли Луціуса посадили в Азкабан, а Нарцису з Драко виправдали, він несподівано поїхав вчитися у Францію, і, ймовірно, це було на краще. Бо то були роки сповнені арештів і публічного осуду. Насправді Гаррі думав — він не повернеться, але років зо п’ять тому, він розгорнув теку з поточною справою і побачив виведене “Драко Мелфой” у графі консультант В.Т.  

Якщо подумати, у Міністерстві Мелфой тримався відокремлено та зарозуміло. Не те щоб Гаррі насправді спостерігав, але й не помічати цього було просто неможливо. Збіса пряма постава, крижаний погляд, уїдливі коментарі та — як вірний супутник — шепіт за спиною.

Мелфой раз у раз закушував губу, від чого вона стала майже червоною. Гаррі спіймав себе на тому, що відверто витріщається, і відвернувся.

Вони проїжджали вересові пустки, залиті сонцем виноградники, самотні селянські хати з поріділими дахами. Обігнули напівзруйновану покинуту садибу. Перетнули через кам’яний міст невелику річечку. На дорозі іноді траплялися вершники. Вони, у червоних шатах з орлами на щитах, з підозрою косилися на віз. Рідше зустрічалися чоловіки та жінки в лахмітті чи пастухи з отарами овець.

Коли стало темніти, Яків звернув із дороги й зупинився. Він обернувся до них, вказуючи на небо. Гаррі кивнув і зіскочив із воза, допомагаючи розбити табір. 

Мелфой мовчки перебрався під дерево і, поки Гаррі збирав хмиз для багаття, продовжував креслити щось у блокноті.

Повітря холодало, і коли Гаррі набирав воду у струмку неподалік, шкірою почали бродили сироти. Він звів очі у чисте небо, бачачи яскраві — не їхні — зорі.  

А коли повернувся, опустився поруч із Мелфоєм, заглядаючи йому через плече. Магічні формули та розрахунки, акуратно виведені, поєднувалися з місцевим письмом, чітко скопійованим із книг. Драко з осердям стискаючи перову ручку, закреслив кілька останніх рядків і зім’яв лист, розтираючи очі.

Він помітив, що Гаррі спостерігає лише тоді, коли той зітхнув в нього над вухом. І тоді здригнувся і відсахнувся, як від прокаженого. Гаррі зиркнув на нього, намагаючись вкласти у погляд весь той осуд, що мав, але вирішив промовчати і пересів на інший бік від багаття.

Коли Яків розкрив кошик із харчами і запропонував їм хліб з сиром і сушені фрукти, Мелфой заперечливо похитав головою, а Гаррі погодився. Місцева їжа виявилася зовсім нічого. Хоча сир був незвично жирним, а хліб сухим, за весь день йому так схотілось їсти, що він би не став перебирати.

А коли вони доїли, Яків задумливо втупився на своїх супутників і, наважившись, усе ж таки вивудив із засіків дві ковдри. Показуючи, що вночі буде холодно, він потягнувся, розім’явши спину, і пішов спати у віз.

Лежати на землі було неприємно. Гаррі помітив, як Мелфой нишком трансфігурував пару великих каменів у якусь подобу матраца і вже лежав, дивлячись у небо. Сам Гаррі, доки Яків не бачив, поставив навколо кілька щитів. Якщо вночі до них навідаються гості, то їм не поздоровиться.

— Яка ймовірність, що нас шукатимуть? — спитав він, підвівшись, щоби підкинути в багаття кілька великих полін, які б не встигли зотліти до ранку. 

— Ти національний герой.

— Ти знаєш, що я не про це, — відказав він. 

— Що ж. Навряд нас вважають мертвими.

Гаррі кивнув. Мабуть, це відобразилося б у їхніх особистих справах, а в Мелфоя ще й на родовому гобелені. Він скептично оглядав подобу ліжка, перш ніж змиритися і впасти на нього горілиць. Як раптом, на його подив, Драко продовжив.  

— Ми підозрювали, що арка може виявитися якимось переходом, — сказав він це очевидно-неохоче, а потім ще й додав: — Однак, світів може бути тисячі, мільйони.

— Можливо, варто було просто залишитися там і чекати. Наші, може, вигадали б як нас звідти витягти.

— Або ми раніше вмерли б з голоду.

— Або так, — погодився Гаррі, думаючи, що Мелфой власне за весь день так нічого і не з’їв.

Він загорнувся в ковдру щільніше, намагаючись зберегти якнайбільше тепла. Гаррі знав — на ранок вогкість прокрадеться під одяг, — їм і так пощастило, що сонце за день висушило вмитий дощами ґрунт. Багаття приємно потріскувало дровами, а в траві заспокійливо співали цвіркуни. Від ковдри пахло маслом, а гілки чагарників, що нагадували ялівець, виявилися не найкращою підстилкою. Тіло гуло від отриманих напередодні забоїв, проте Гаррі, тільки прикривши очі, почав провалюватися в сон.

Мелфою, мабуть, стало холодно, і, на межі свідомості, Гаррі відчув, як спину зачепили його зігрівальні чари. Він подумав, що той певно не розрахував із дальністю.