6 липня 2004, 00:17
Детройт, Мідтаун, конспіративна квартира Щ.И.Т.а.
— Ти про це вікно говорила? — питає поліцейський, показово барабанячи кісточками пальців по цілому склу.
Ел ще раз оглядає квартиру Філа, повільно обертаючись на місці. Тепер вона напівпуста. Всі особисті речі зникли — навіть її кросівки. Ніяких слідів збройної сутички. Ніяких ознак, що тут хтось жив в останні кілька днів.
— Дівчинка просто вирішила пожартувати, — сонно відзивається лендлорд будинку, спираючись на одвірок. — Тут ніхто не живе вже зо три місяці.
Колсон пирхає, а тоді робить кілька імпульсивних кроків в його сторону.
— Чому ви брешете?
Той лиш повільно піднімає догори брови, майстерно імітуючи здивованість.
— Сусіди, — пропонує Ел, знову обертаючись на поліцейського, — сусіди мали б щось чути.
— У лівому крилі на цьому поверсі зайнята лиш одна квартира — та, що в дальному кінці коридору, — лендлорд лиш знизує плечима, — Детройт не дуже популярне місце для життя.
Вона прикриває очі, розуміючи, що зайшла у глухий кут. Це була остання ниточка. Набрати Філа більше не вдавалось — оператор повідомляв, що такого номеру не існує. В поліцейській базі він числився як не зареєстрований. Квартира виявилась пустою і підчищеною.
— І що мені тепер з тобою робити?
Але питання скоріше риторичне, бо її думку більше ніхто не враховує. Поліцейський повертає її в уже знайому кімнату для допитів і згодом залишає наодинці, кидаючи ліниве «Посидь тут поки». Ел втомлено привалюється до спинки незручного стільця.
Двері зачинені нещільно, а поліцейський відділок зовсім маленький. Колсон чує розмову чергових так добре, ніби вони сидять поруч.
— Залишимо її в кімнаті допитів, служба у справах дітей приїде тільки зранку.
Другий поліцейський невдоволено клацає язиком.
— Там же тільки стілець. Може пустимо її до кабінету шефа, на диван?
— Ага, щоб вона усі шафки підчистила?
Пауза.
— І не дивись на мене так. Ти бачив її здерті руки? А волосся? Я що, по-твоєму, не знаю, як виглядає місцева шпана?
— Каже ж, що з Канади. І квиток при ній, і посвідчення…
Поліцейський знову пирхає.
— З Канади, як же. І номер її мами не відповідає за тієї самої причини, що й телефон міфічного «дядька».
Його співрозмовник протяжно позіхає.
— Жорстокий ти, Кортоне. Дітей в тебе просто немає.
— Дітей… Ці діти вже вп’яте за останні три тижні надсилають фейкові повідомлення про мінування — і телефон встигають скинути, зарази. Думаєш, комусь з тих підривників більше шістнадцяти років? Та дорослі люди…
Далі Ел не слухає. Тихо відчиняє двері, прослизаючи в коридор. Йти повз чергових не варіант, але далі по коридору є відкрите вікно. Вона обережно зістрибує на землю — пощастило, що відділок на першому поверсі. Упускає додолу наплічник і повільно сповзає по стінці, не звертаючи увагу, що шорсткий камінь царапає плечі через тонку тканину футболки.
Холодно. І пахне лайном. Вона скуцьорблюється, намагаючись зберегти тепло, а потім пригадує, що має теплу кофту з собою. Ел заглядає до наплічника і натикається поглядом на кіндер-сюрприз в обгортці. Дурна, абсурдна ідея. Як і все, що вона робить останні кілька годин.
Але чекати службу у справах дітей теж занадто ризиковано. Хто гарантує їй, що замість соціальних працівників не прийдуть ті самі люди, що забрали Філа? Краще пошукати телефон-автомат і спробувати додзвонитися мамі.
Вона знесилено зітхає, відкидаючи голову назад. М’язи ниють від втоми і холоду, а мозок настільки перегружений, що не одразу інтерпретує шум кроків, що стає все голосніше. Нарешті неясне відчуття тривоги формується у чітку реакцію і Колсон застигає, а тоді різко повертає голову вліво, зустрічаючись поглядом з темноволосою жінкою.
Це поліцейська з відділку — просто без форми її впізнати важче. Вона єдина не задавала питань, хоч була присутня у кімнаті допиту, коли Колсон вперше там опинилась.
І повертатися назад жодного бажання Ел не має. Вона повільно піднімається, обережно оглядаючись через плече — провулок біля поліцейського відділку невеликий і темний, але вона добре бачить прохід за її спиною — шлях до відступу.
— Ну і куди ти підеш? — питає в неї поліцейська, збиваючи з думок.
Ел здається, що вона чує її голос вперше — трохи хриплий, глибокий, він ніби належить людині набагато старшій, ніж жінка, що стоїть перед нею.
— Туди я не повернусь, — нарешті відповідає Колсон, киваючи на вікна відділку.
Поліцейська знизує плечима, провертаючи у руках зв’язку ключів.
— Офіцер Кортон не особливо приємна людина — можу тебе зрозуміти, — її повні губи складаються у ледь помітну посмішку, яка швидко зникає. — Можу запропонувати натомість свою квартиру — не фортеця, але на маленький щит від неприємностей зійде.
Ел випрямляється, повністю повертаючись обличчям до співрозмовниці.
Щ.И.Т. знайде тебе. Вони завжди знаходять.
Вона відкриває рот, щоб задати питання, але жінка заперечливо хитає головою.
— Не зараз, — каже вона, — і не тут.