6 липня 2004, 20:15
Детройт, Мідтаун, квартира номер 31.
— … і це аут! Рахунок 8-0 на користь «Ред Сокс». Це вже сімдесят друга перемога команди з Бостону в поточному сезоні! Що скажеш, Джиме, можливо «прокляття» Світової серії закінчиться для них у цьому році?
Ел вкотре кривиться, втримуючись від гострого бажання ризикнути і зменшити гучність телевізору. Кидає обережний погляд на щуплого чоловічка, який заснув за переглядом бейсбольного матчу. Як взагалі можна спати в такому шумі? Вона ненароком робить глибокий вдих — запах дешевого пива одразу ж забиває ніздрі.
За вікном майже стемніло. Колсон вже півгодини сидить на підлозі чужої квартири поверхом нижче від Філової — власник забув зачинити балконні двері. Її пальці міцно стискають старенький телефон, який вона стягнула з журнального столику біля крісла. Можливо, варто подзвонити мамі?
І що вона їй скаже?
«О, мам, привіт! Як поїздка? Чудово. Тридцять хвилин назад я стала свідком того, як у квартирі Філа когось підстрелили. До речі, насправді він працює не викладачем історії, а таємним агентом. Ще мені прийшлося вдертись до чужого помешкання. Але квитки на зворотній автобус я досі маю — зустрінеш мене ввечері дев’ятого на автовокзалі в Торонто?».
Дивовижно, що адекватна частина її міркувань досі не позбавлена гумора. Чоловік у кріслі голосно схропує, змушуючи її перелякано підірватись на ноги. Так чи інакше, довше залишатись в цій квартирі не можна. Ел підхоплює наплічник і без докорів сумління кидає до нього мобільний телефон. Далі навшпиньках прямує до виходу, але зупиняється, відчуваючи, що забула про щось важливе.
Ісусє… Кросівки залишились у квартирі Філа.
Ел з сумнівом ворушить пальцями у вовняних шкарпетках, розуміючи, що назовні так вийти не може. Глибоко зітхає, присідаючи біля взуттєвої полиці в коридорі. У чоловіка в кріслі розмір ноги невеликий як на дорослу людину. Вона обирає найновіші кросівки і натягує їх, намагаючись не принюхуватись. Не так вже й погано — розмірковує Колсон, піднявшись на ноги — навіть не скажеш, що зняті з чужих ніг, якщо не приглядатись.
Вона нервується, але вибору нема. Холодні пальці міцно охоплюють ручку дверей, відкривають замок. Ел визирає у вузький отвір, оглядаючи коридор — нікого. Вона обережно вислизає назовні і безшумно, по міліметру причиняє двері, сподіваючись, що вони автоматично зачиняться — як і в квартирі Філа.
Колсон повільно видихає, а тоді ледь не скрикує, коли помічає по праву руку від себе темношкіру жінку, яка стоїть біля сусідніх дверей. Мабуть, тільки що вийшла зі своєї квартири. Вона дивиться на неї кілька секунд, піднімаючи догори тонку брову.
— Хіба у Гарольда є діти?
Ел нервово поправляє лямку наплічника, що сповзла зі спини.
— Я… небога, — невпевнено лопоче вона.
Жінка повільно схиляє голову набік, примружуючи очі. Непереконана. Більше за все Колсон боїться, що вона здійме шум і чоловіки з квартири Філа прийдуть по неї. Це підштовхує її до неочікуваної сміливості.
— Ми з мамою нещодавно переїхали в місто, — швидко, плутано пояснює Ел, відводячи погляд. — Вона постійно на роботі і часто лишає мене з Гарольдом, щоб я не була сама. Але…
Колсон зупиняється, не впевнена, що сказати далі. Ця брехлива історія вигадана не на пустому місці. Її сусідці Кеті не так пощастило з дядьком, як їй. Хоча тут з якого боку глянути — принаймні до його будинку не вдираються озброєні люди.
— Гарольд знову напився? — тим часом робить припущення жінка, по-своєму сприймаючи її паузу.
— Будь ласка, не кажіть йому, — просить Ел, відчуваючи, як на очі навертаються справжні сльози. — Я просто почекаю маму в кав’ярні біля будинку — вона ж цілодобова?
Філ казав, що цілодобова — у нього була ідея завітати туди за гарячим какао десь опівночі. Але обличчя незайомки і досі виглядає непроникним. Колсон готується тікати — або ж наважитися на правду? — аж раптом жінка знесилено видихає, хитаючи головою.
— Ось як зробимо, дитинко, — каже вона, крокуючи їй назустріч, — я проведу тебе до кав’ярні — моїм малолітнім бешкетникам якраз закортіло пончиків проти ночі — заодно переконаюсь, що ти в безпеці. Подзвониш при мені мамі, щоб вона знала, де ти?
Ел невпевнено киває, направляючись вслід за жінкою. Це добре, міркує вона, що не прийдеться покидати будинок самостійно.
Вони чекають на ліфт, а потім виходять з під’їзду. Нова знайома кладе руку їй на плече, коли помічає чоловіка, що розвалився на лавочці біля головного входу. Колсон з острахом впізнає у ньому того, хто виглядав з розбитого вікна у квартирі Філа — всередині все застигає від жаху. Кріста — як вона сама представилась — продовжує розповідати їй щось про власних синів легковажним, веселим тоном — але її плечі напружені, а вільна рука міцно стискає сумку. Чоловік проводжає їх нахабним поглядом, аж поки його не відволікає телефонний дзвінок.
***
Ел напружено посміхається, прикладаючи слухавку до вуха.
— Мамо? — каже вона невпевнено, коли гудки закінчуються. — Ти скоро звільнишся?
Інтонації з телефону змушують Крісту нахмуритись. «Це що, французська?» — питає вона беззвучно і Колсон здригається, швидко киваючи.
— Так-так, слухай, просто він знову напився, тому я почекаю тебе в кав’ярні навпроти, добре? — вона робить вигляд, що ретельно дослухається до відповіді. — Ага, люблю тебе, бувай.
Ел поскоріше завершує дзвінок і кладе телефон перед собою на столик. Брови Крісти знову високо підняті.
— Ми… приїхали з Канади. Мама переважно говорить тільки французською, але хоче, щоб я більше практиктувала англійську, — вона кілька разів кліпає очима, уникаючи прямого погляду — залишається сподіватись, що американці дійсно знають про канадців виключно стереотипні жарти.
Жінка навпроти дивиться на неї прискіпливо. Колсон совгається на місці, з острахом очікуючи, що її обман розкриють і змусять дзвонити знову. Місіс Дамокль — її вчителька французської мови, що в побуті навідріз відмовляється говорити англійською — точно впізнає її голос з другого разу і обов’язково поскаржиться батькам. Вона і номер її пам’ятає тільки з однієї причини — занадто часто доводилося дзвонити і уточнювати деталі чергового творчого завдання.
Ел ненавиділа французську мову. А вчителька французської мови терпіти не могла Ел.
Кріста глибоко зітхає, розуміючи, що добровільно Колсон нічого не розповість.
— Слухай… ти вже достатньо доросла, щоб я могла спитати прямо. В тебе точно все добре?
Вона на секунду прикриває очі, ніби про щось розмірковуючи. Кудряве волосся, що вибилось з високої зачіски, рухається біля самих скронь в такт її словам, привертаючи увагу Ел.
— Я можу дозволити тобі переночувати у мене, — доповнює жінка, підіймаючи догори вказівний палець. — Одну ніч.
Ел дуже хоче погодитись. Опинитися в теплі та безпеці і хоча б кілька годин не думати про те, що їй робити далі. Вона нервово переплітає руки в замок і заперечливо хитає головою. Повернутися в будинок, ризикуючи наштовхнутись на тих чоловіків? Що, як вони знайдуть квартиру Крісти?
Нова знайома купує їй гарячий шоколад і кілька пончиків — не зважаючи на протести. Про всяк випадок пише свій номер телефону на серветці і бере з неї обіцянку подзвонити в разі потреби. Вона стискає їй плече і Ел спонтанно обіймає її у відповідь.
Кав’ярня цілодобова — а ще Кріста домовляється з офіціанткою, що та не вижене її, поки за Ел не прийде мама. Не те щоб вона від цього у захваті — особливо коли Колсон вп’яте за кілька хвилин клацає кришкою мобілки.
Може і справді подзвонити батькам? Вона впевнена, що мама буде в Детройті вже до ранку. Не лишаючи собі часу для сумніву, Ел набирає номер і розчаровано кривиться, коли оператор повідомляє, що коштів на рахунку недостатньо для міжнародних дзвінків. Вона витратила всі хвилини на розмову з місіс Дамокль.
Колсон перевіряє умови тарифного плану. Вона не може подзвонити до Канади, але… досі пам’ятає номер дядька.
Люк був впевнений, що Філ в небезпеці. Чи варто все ж дзвонити йому? Що, як він вже шукає її, а те, що сталося у квартирі — якась помилка? Може, Люк несповна розуму — або грабіжник, і чоловіки, що вдерлись до квартири — насправді з поліції?
Вона сповзає на столик, продовжуючи стукати телефоном по лобі. Офіціантка кидає на неї несхвальні погляди, наливаючи каву пізньому відвідувачу. Ел нахабно мружиться у відповідь.
Думка, що Люк все вигадав, чомусь викликає супротив всередині неї. Але тривога за Філа пересилює.
— Алло? — голос з телефону спокійний, врівноважений — Ел майже вірить, що все буде добре.
— Філ! — хрипло гукає вона, а тоді прочищає горло. — Я…
— Де ти? — перебиває він її. — Елхен, я повернувся до квартири, двері зачинені, а тебе немає.
Вона застигає. Філ ніколи — ніколи з великої букви Н — не називає її повним ім’ям. І не говорить з нею таким тоном.
— Двері зачинені? — чомусь перепитує Ел.
— Так, хіба ти не пам’ятаєш? Замок автоматичний. Я бачив, що ти лишила ключі на кухонній стійці.
Звісно, думає Ел, от тільки двері вибили.
— Мені… мені стало нудно, — невпевнено каже вона — слова царапають горло, але казати правду здається максимально дурною ідеєю. — Вирішила вийти до парку, що поруч з твоїм домом. Телефон забула в квартирі, а потім трошки загубилась. Якийсь перехожий люб’язно позичив мобілку.
Вона чує якийсь шум в динаміку — чужі голоси, звуки бійки? — а тоді знову — голос дядька.
— Вибач, зайчику, — каже він, — піднімав з підлоги монетку.
Колсон відчуває, як терпнуть кінчики пальців. Справа не тільки в словах, а й в тому, як Філ їх вимовляє.
— Прийдеш за мною? — язик ледь рухається у роті, але вона знає, що треба говорити далі — говорити спокійно, ніби нічого не сталось. — Чекатиму на лавочці. Тут ще якийсь пам’ятник поруч.
— Звісно, — пауза. — Тільки нікуди не йди.
Ел дає йому коротку обіцянку, а тоді клацає кнопкою завершення розмови. Повільно піднімається зі свого місця і прямує на вихід, відчуваючи напругу кожним м’язом. Гарячий шоколад і пончики лишаються на столі незайманими.
Колсон зупиняється, обережно виглядаючи з-за рогу кав’ярні. Звідси добре видно вхід до під’їзду, де розташована квартира дядька. Вона чекає кілька хвилин, до останнього сподіваючись, що він вийде сам, і тоді вона з полегшенням зможе кинутись йому назустріч.
Ел впізнає його навіть у вечірніх сутінках. Звідси не видно виразу його обличчя, але вона помічає чоловіка, що йде одразу за напружено виструнченою спиною Філа. І ще одного, який чекає їх трохи далі — біля повороту на паркову алею. Вона заплющує очі і притискається потилицею до холодної стіни за спиною. Робить кілька глибоких вдихів, розмірковуючи. У неї залишилась єдина доступна опція.