-Більше тебе не буде
-Завтра на цій землі
Ми сиділи разом в ванній, вдихаючи повітря вологої кімнати. В обіймах, та таких, наче останні. Тепло не було хоча і лежали повністю заплутані а ковдрах, а тіло тремтіло. Ще колись я в цій ванні чистила зуби з раннього ранку, а він брив свою 3-х денну щетину, сьогодні їй вже більше тижня, та не яскравий, сонячний ранок а темна, гучна ніч. Промовляли вірші які дарували надію, наче й посмішка була, яка кожного разу лише здавалась справжньою.
Знов вибух, штукатурка почала спиратись на голову, я вже й не плакала, вже розуміла, що скоріш за все ми до кінця не доживемо.
На телефонах були повідомлення якісь, від родичів, мам, пап, друзів та лише телеграм канали цікавили. Написали що запуск, разом випустили тяжкий видих який був жахливіший ніж після останнього повідомлення про випуск, я чесно кажучи, вже нічого не хотіла. Так якось було, не так як раніше. Раніше щастя було, раніше на цю ванну дивились з щастям, бо сами заробили на її ремонт, раніше, ах, раніше..
Червоні очі в нього, червоні й в мене, але нам не можна було плакати, нам треба було бути лише сильними. Ми знали що у разі нашої смерті родичі знають все та що, знали де ми були, знали пароль від сейфу, в якому були документи та остання записка, не знали ми, чи буде той сейф працювати після того як в наш будинок прилетить ракета.
-як ми будемо святкувати з тобою перемогу?
-думаю, спалимо ту записку.
Я вжалася у груди чоловікові, чекаючи відбою тривоги, так наче вона чимось допоможе..
Хвилину я вже заснула, мені було тяжко в такій ситуації, йому тяжче, я знала..
Очі відкрила через годину, в обіймах було вже й не так прохолодно. Сиділи, лежали, декілька разів в карти зіграли, але наче краще стало, та не так все солодко, почули ми, що хтось біжить.
-це ж не до нас?
Його тремтячі руки, а колись фактор який вплинув на наші відносини, примкнули до мого роту, показавши всім своїм видом що треба мовчати.
Двері в ванну були зачинені, проте всі розуміли що відкрити їх легко.
Хтось ломився у вхідні двері, я плакала, тихо звісно, але плакала.
Перші двері вони відкрили, а там і другі.
-я тебе кохаю, все буде добре.
-я тебе теж кохаю.
Я давала відповіді з щирістю, я знала, це останній раз коли я говорю про любов.
Русня щось балакала, я не хотіла це чути, я відчувала як йому страшно, бо чітко відчувала його биття, а він розумів як страшно мені.
Резинові чоботи ходили по нашій хаті, спочатку у зал, який був майже при в ході, потім на кухню, а потім ванна, вони навіть не дійшли до нашого ложа, і дякую.
Ручка почала обережно відчинятись, проте коли с першого разу двері не відкрилися, ручка почала дригатись з великою кількістю разів.
-це кінець?
-..
Мовчання, я і так розуміла, що кінець.
-скажи ж щось на останок
-сподіваюсь ми в наступному до житті будемо кохаючими собаками
Ми завжди мріяли завести собаку, коргі чи шпица, когось. А одного разу розмова зайшла про те ким би хотіли бути у наступному житті, якщо життя після смерті існує.
Двері відчинилися, вони зайшли схватили мене за хвіст, потягнули, моєму чоловіку сказали йти за мною. Нас поставили біля стінки, яку ми до війни пофарбували, та планували в майбутньому повісити мірку росту для нашої «кровушки» котра повинна була народитись через всім місяців.
Перший вистріл, він впав, з його грудей, в якин ще п’ять хвилин тому билопь сердце, тепер текла кров.
Я не просила їх залишити мене живою, я знала що моє життя неможливе без любові.
Я впала друга, прям на нього, тепер з мене, з мого живота текла кров. Сьогодні і назавжди наша кров стала сумішшю першої та другої групи. Останній раз я самого мовити що кохаю його, взяла його руку, та померла, в обіймах коханого, коли на наші бездиханні тіла, дивились загарбники..
Відгуки