Таємниця 20 років

Усміхнений літній чоловік неквапливо йшов вулицею, озираючись на всі боки.«Ах, як же добре опинитися в рідному місті, в місці, в якому я виріс і в якому пройшли мої дивні дні молодості», – подумав Едвард. Багато фрагментів з минулого промайнуло у нього перед очима. Те, як його матір звільнили з роботи і вони залишилися ні з чим. Чи те, як він крав книги у матері через велику любов до них. І навіть його перша закоханість.

 А тепер, вже сивоволосий, детектив проходив по вулиці, де якийсь юнак намагався виконати пісні Генка Вільямса. Але раптом погляд Едварда зупинився на дівчині, що йшла в картатій сорочці і в підкочених джинсах. «По її вигляду можна подумати, що десь тут автомайстерня», – спало на думку чоловікові.

– Доброго дня, Барбара, – зупинившись, привітався із нею містер Уайт.

– Здрастуйте, дядечко Ед! – голосно вимовила вона і підбігла обійняти давнього знайомого.

– Ого, та ти виросла. Минулого разу, коли я тебе бачив, ти була – ось така! – жестом він показав до пояса.

– Не може такого бути, – розсміялася дівчина. – Давно ми з вами не бачилися… Ой, вибачте, я б ще з вами поговорила, але мені вже пора, до побачення! – крикнула вона втікаючи.

– Матері привіт передавай, – з усмішкою вимовив він.

 Раніше Едвард був дуже дружний із сім’єю Робінсон, але після від’їзду за кордон він так і не зумів побачитися з місіс Робінсон і її дочкою Барбарою. Вони хіба що пересилали один одному листи та фотографії.

 І так, згадуючи давні часи, Едвард навіть не помітив, як підійшов до фонтану, де у нього була призначена зустріч.

– Містер Уайт? Я Рональд Хілл, комісар до ваших послуг.

 До детектива підійшов повненький чоловік середнього віку в діловому костюмі й з високим циліндром на голові.

– Можна просто Едвард, я приватний детектив, мене найняла дружина жертви. Вдова Міллер. Оскільки я тільки розмовляв з потерпілою, хочу почути офіційну версію події, і що там з тілом?

– Окрім містера Міллера було виявлено ще два трупи. Відомо, що це були діти Кетрін та Лейла Міллер. Дівчатка 10 років. Бідні діти, Господи, – зітхнув комісар.

 Обличчя Едварда різко спохмурніло, було видно, що до нього прийшла страхітлива думка.

– Почекайте…Вони близнюки?

– Двійнята, – почув він у відповідь, що підтвердило здогадку детектива. – Вбили їх близько півночі, на цю поляну жертв хтось привів, ми вважаємо, що чоловік в першу чергу задушив дітей, а після і сам повісився. Їх тіла знайшли сьогодні в річці, яка протікає поруч.

– Стривайте, але вам не здається, що ця історія… – після сказаної фрази Едвард затнувся і про щось замислився.

– Так, можливо є зв’язок з тим вбивством, яке Ви намагалися розслідувати 20 років тому, але так і не прийшли до розгадки. Насправді це я запропонував вдові Міллер найняти Вас.

– Дозвольте підійти до трупів, – холодним голосом вимовив детектив.

– Звичайно, вони там, – показав рукою за собою комісар.

 Кожен крок, що робив Едвард до цих мертвих тіл, лякав його. Тіла ще були в нормальному стані, не зважаючи на гематоми на шиї. Чоловік задушив дітей батогом, а сам повісився на мотузці , ні того, ні іншого не було. Слідів самозахисту у дітей не виявлено, той же почерк. Він знав, що вони мають справу з серійним вбивцею, і сподівався, що нічим жахливим це дивне розслідування не закінчиться.

1 глава

 Тіла дівчаток лежали лицем одна до одної. На обох красувалися білі нічні сорочки, й перше, що впадало у вічі, дивлячись на них, – це поранені ступні. Як би дивно і загадково не звучало, але здавалося, ніби дівчатка самі сюди прийшли. Сліди на траві від брудних ніг не розмазані, значить вони дійшли спокійно, без опору. «Окрім цих ступень, інших доказів немає… І це засмучує», – подумав Едвард та

цокнув язиком.

 Цокання стало його хибною звичкою ще в дитинстві. Одного разу, коли мати помітила нестачу книжок у бібліотеці, вона одразу збагнула, що їх взяв її син, і дуже на нього розсердилася. Мати почала сварити його, а 7-річний Едвард в цей час, щоб відволіктись від крику, непомітно для себе почав цокати язиком. І з того часу кожного разу, коли він нервував або був незадоволеним, ця звичка починала нагадувати про себе.

 Едвард схилився над тілами, їхні обличчя були з синюшністю, на повіках дрібні червонуваті плями – це точкові крововиливи, які й вказували на те, що дівчата померли від странгуляційної асфіксії. Потім детектив щільно почав розглядати гематоми на їхніх шиях. У обох вони були майже однакові, странгуляційні борозни бурого кольору, при нападі на дітей батіг обернули два рази на трахеї та почали душити, на це вказувала подвійна борозна. Дівчата померли приблизно через 5 хвилин.

 Не все було відомо через те, що патологоанатом ще не робив розтин, і тому Едвард зробив записи у своєму блокноті та крикнув комісару: «Я закінчив, до побачення».

 Голова детектива була забита різним: згадками про друге вбивство, роздумами, чому батько вбиває, та сподіванням, що він зможе знайти відповіді на свої запитання.

 Одразу після огляду місця злочину Едвард поїхав за своїми речами на вокзал, а потім у свою квартиру, в яку не повертався близько 20 років. Нарешті він опинився у дворі, де здається ще нещодавно зізнавався Мері у коханні та після відмови кожного дня приносив під її вікна букети. Мері була дуже гарною дівчиною, яка завжди слідувала модним тенденціям та мала гарний смак в одязі. Але це не єдине, що подобалося в ній Едварду. Вона була щирою, доброзичливою та завжди допомагала людям, мала м’який характер, і на її обличчі завжди сяяла гарна усмішка.

 Сходи, якими детектив підіймався на свій 3 поверх, здавалося за роки, що його не було, почали ще більше скрипіти. «Сподіваюся, валіза не продавить ці сходинки. Хоча мене витримує ж», – подумав Едвард та розсміявся. Його не можна було назвати товстою людиною, але він був пухким. У молодості детектив завжди був високим, струнким, з широкими плечима та мозолистими руками через зайняття на перекладині. А зараз від його стрункості залишився лише спогад. Піднявшись сходами й відкривши двері, Едвард потрапив у свою квартиру. Вона була такою ж самою, як і 20 років тому: брудно-зеленого кольору шпалери з узором квіток, на яких висіли фотографії його матері та Едварда ще юним хлопцем, дерев’яна підлога, висока вішалка з трьома гачками та дзеркало увесь зріст. Так виглядав передпокій у його квартирі. Знявши свій одяг та поставивши валізу, він зайшов до вітальні, там було дуже морозно, але чисто. Чому він дуже здивувався, але швидко зрозумів причину.

***

 – Чого в тебе так брудно? Тітка Елізабет тільки вчора поїхала до Франції, якщо вона це побачить, точно примусить тебе це все прибирати, – з усмішкою критикувала кімнату Едварда Мері. – Але якщо тобі потрібно, я можу прибрати тут, коли буду вільна.

– Та я тільки відкрив агенцію, тому не дуже слідкую, – виправдовувався юнак, – мені треба робітників шукати, а не дитину малу слухати та напружувати її ще й роботою.

– Дурень! – зі сльозами на очах викрикнула дівчина та вибігла з кімнати. Ця фраза про малу дитину завжди її ображала, в них була не дуже велика різниця у віці, майже 9 років, але тому, що їй було тільки 17, її матір не дозволяла Мері довго гуляти з ним.

– Точно дурень… – сказав Едвард та цокнув язиком.

 А потім, щоб примиритися з Мері, він вирішив зробити дублікат ключа, для того, щоб вона прибирала там, як і пропонувала раніше.

 Згадуючи про ці моменти, він вже не відчував до неї того кохання, тільки повагу та дружнє ставлення до Мері. Подумавши про те, що треба буде зайти та подякувати їй за те, що прибирала в його квартирі, він дістав дрова з каміна та запалив його. «Обігрівач» був з не дешевих, він 4 зарплатні збирав та відкладав на те, щоб купити камін. Коричнево-бурого кольору, викладений звичайною цеглою та димар, замаскований кожухом. Ось це добро коштувало не малих грошей.

 На каміні були розташовані фотографії та книжки, декілька оповідань Вольтера та деякі збірники Джона Локка. Едварду завжди подобалися науковці та філософи. Тому до 7 років він мріяв стати відомим саме в цих сферах, але доля вирішила інакше.

 Вирвавшись з думок про минуле, детектив взяв свою валізу та почав розкладати речі по своїм місцям. Перше, що йому трапилося на очі, це фотографія жінки підписана «Луїза, Італія 1930 рік». Дівчина на цій фотокартці була юною, худорлявою, з блідою шкірою, зі світлим русявим волоссям та великими карими очима, вона мала прямий ніс з маленькою горбинкою, яку було майже не видно, та біля вуст маленька мушка. Одягнена вона в білу шифонову сукню-олівець з невеликим декольте, прикритим вшитою бежевого кольору підкладкою з мережива.

 – Луїзо, ось ми і опинилися в Англії, як ти того і хотіла, – сумним тоном вимовив Едвард та поставив цю фотографію на письмовий стіл перед своїм обличчям. Він посміхнувся, дивлячись на цю фотографію, і продовжив розкладати речі по місцям. В кімнаті стало значно тепліше, і він, переодягнувшись, пішов подякувати Мері за догляд за його квартирою.

 Едвард постукав у двері, і згодом вони почали відкриватися. Раптом детектив побачив статного чоловіка, який був одягнений в білу сорочку з джемпером та чорні класичні штани.

 – Доброго дня, а ви до кого? – усміхаючись, запитав він.

 Детектив почав відповідати, але побачив Мері. Літня вродлива жінка йшла до дверей, в її русявому волоссі виднілася сивина, а на обличчі з’явилися зморшки. Навіть фігура відрізнялася від тієї, що була в молодості, але красу вона не втратила. Мері вдягнена в блакитну сукню в клітинку, що трохи облягала тіло, а трохи була вільною, з жакетом. Ліф був прилеглим, а спідниця багатошарова. Побачивши знайомого, Мері витерла руки об фартух, який був пов’язаний зверху, та швидко зняла його, поклавши на стілець.

 – Мартіне, це наш сусід Едвард, – після цієї фрази вона посміхнулася та кинулась до Едварда з обіймами. Вона була все такою ж самою, тією малою Мері, яку він знав.

– Привіт, – це єдине, що вимовив детектив, жінка не відповідала, вона плакала в його сорочку, вони занадто довго не бачилися. Заспокоївшись, Мері запросила його за стіл та покликала Барбару. Поки дівчина наряджалась та робила зачіску, літня жінка вирішила познайомити чоловіків між собою.

– Знайомтесь, Едвард, це мій зять Мартін. Мартін, це мій друг та сусід Едвард, – по її усмішці зрозуміло, що вона була дуже рада бачити свого давнього друга.

  Вона дістала вино зі шафи та налила своєму гостю та зятю. А потім поклала на тарілки їжу: банглер і пюре, курячу тікку масалу та на десерт силабуб. За професією Мері була вчителькою, але готувала неймовірно. Кожного дня Мері, її чоловік Меттью та Барбара з Мартіном снідали різною їжею, наприклад, частіше за все це був омлет та валлійський рідкісний, напевно через те, що її донька обожнювала поєднання грінок та сиру як у валлійському рідкісному, а Меттью смажені яйця.

 І ось, коли вони вже почали їсти, прийшла Барбара. Дівчина була вдягнена в білу сорочку та бежевого кольору класичні штани. В неї було розпущене волосся, яке побачити в неї було дуже рідко.

 – Добрий вечір, дядечко Ед! – коли вона тільки вчилась розмовляти, їй погано вдавалася буква «р», і тому для неї Едвард був Едом.

– І тобі привіт, Барбі, – тому що він був хрещеним батьком для неї, детектив багато часу проводив поруч з дитиною, так в неї й з’явилося це скорочення в імені.

– Привіт, люба, – привітався до неї Мартін. Вона підійшла до стола та сіла поруч зі своїм чоловіком.

  Якщо не звертати увагу на імпульсивний характер дівчини, в них були чудові стосунки. Обидва кохали та добре ставилися одне до одного.

– А де тато? – запитала Барбара та подивилась на годинник, який висів за її спиною, – Вже сьома година, він все ще в автомайстерні? – по сумному виразу обличчя дівчини було зрозуміло, що таке відбувалося не перший раз.

– Він ще працює, донечко, не хвилюйся ти за нього, – слова, що сказала Мері, наповнені коханням, вона дуже любила його, але це відчуття не можна назвати взаємним. Їхні стосунки ніколи не були чудовими, матір Мері просто знайшла «гарну партію», не зважаючи на почуття хлопця. Його батькам також сподобався цей союз, тому побажання дітей в цьому не враховувались.

 Більшість часу Меттью проводив у автомайстерні, а Мері в його очікуванні. Барбара усе дитинство чула від свого батька, яка її мати нікчемна, та з часом сама почала не дуже люб’язно поводитися з нею.

– Складно примиритися? – пробуркотіла собі під ніс дівчина.

– Не починай знову, – втомлено вимовила Мері. На її очах з’явилися сльози, і вона, посміхнувшись гостеві, вийшла з кімнати.

– Сонечко, ну чого ти так, вона ж твоя мати, – почав заспокоювати Барбару Мартін.

– А я не обирала собі таку матір, яка не може розлучитися з тим, хто її ненавидить. Вона ж протягом 25 років терпить, терпить і знову терпить. Тому, що хочу, то й кажу. Вона ж знову не буде скандалити. Ця жінка ніколи слова першою не скаже, – після того, що на емоціях випалила Барбара, вона вибігла з кухні і залишила Едварда з Мартіном в шоці.

– Вибачте, мені вже треба йти, самі розумієте… До побачення, Мартін. Був радий познайомитися, – знайшовши влучний момент, літній чоловік вийшов з квартири.

 Зайшовши до себе додому, він почув, як відкрилися двері, як вибіг Мартін за своєю дружиною. І як в голос заплакала Мері. Едварду було дуже боляче через те, що вона не стала щасливою, чоловік не кохає її, донька не поважає. Лише зять добре ставиться до літньої жінки. Через свій м’який характер вона виростила таку доньку, яка в старості не тільки стакан води не принесе, а і привіт не скаже.

 В нього не було дітей, та і сам не дуже хотів мати малих дітей, які тільки плачуть і все руйнують. Можливо, через дитинство, де мати сама виховувала Едварда, ніхто не показав йому справжньої любові в сім’ї. Звісно, Елізабет любила свою дитину, але через переживання після смерті доньок та чоловіка завжди сварилась на сина та гіперопікала його.

Едвард зателефонував знайомому психіатру, з яким він познайомився ще в 30 роках. Вони були давніми друзями, під час однієї справи в Італії детектив й потоваришував з відомим Ендрю Маєром, одним з перших «лікарів розуму».

– Слухаю, це хто?

– Це Ед, ти казав тобі подзвонити, коли прибуду до Англії. Так ось, я вже тут.

– О, це добре. Що за справа? Важка?

– Ох, це… Той вбивця, – на тому боці слухавки почувся грохот. – Ало? Ен. Ен! Ти тут?

– Зі мною все добре. Я від здивування чашку випустив з рук… Так значить тобі потрібна допомога саме по моїй професії.

– Так, минула теорія про вбивство, яке скоїла дружина, не підтвердилась. І мені починає здаватися, що це може бути пов’язане з психологією.

– Насправді ти, можливо, правий. Є таке явище, як гіпноз. І напевно, вбивця саме так і керує розумом своїх жертв. Але це не мій фах. В мене є знайомий, який спеціалізується саме на гіпнозі, коли я знайду його та переговорю з ним, обов’язково тобі зателефоную.

– Дякую, Ендрю, ти мені дуже допоміг.

– Не забувай про свого друга та дзвони мені. Все, до побачення!

– Бувай, Еммі привіт передавай.

– Звичайно, передам, – засміявся Ендрю та поклав трубку.

 Вперше вони познайомились під час розслідування вбивства з таким самим почерком, як і зараз, в Італії. Це був 1930 рік, якщо не згадувати тоталітарну фашистську владу тих років, то в країні нічого не змінилось. Едвард декілька разів був в Італії, ще зі своєю матір’ю, батьком та сестрами. Але пам’ятною для детектива стали не ці поїздки в дитинстві, а через 40 років, коли він приїхав на розслідування злочину.

                                                             ***

 Вокзал був білого кольору, виглядав велично, з великими люстрами та арками, вийшовши з нього, можна було побачити площу з бруківкою, де було багато пішоходів, люди йшли на роботу або з роботи, чи в школу. Їздили карети з кіньми та перші на той час трамваї. Поряд була вулиця, де старі люди продавали картоплю мішками та овочі, які назбирали у своєму городі.

 Сорокап’ятирічний Едвард йшов вулицею, його русяве волосся було зачесане й залаковане на бік, а з одягу – біла сорочка, синя краватка, чорний класичний костюм та такого ж кольору капелюх.

 Детектив йшов на зустріч з новими колегами, було вбито двійнят і батька. На цей раз дівчатам було 16 років, старші за минулих жертв. «Можливо, вбивця не знайшов того самого віку, чи вік взагалі не мав значення?» – подумав детектив.

 Коли Едвард прибув на місце злочину, він побачив перед собою парк: там було озеро, декілька дерев та пара лав. Слідча група вже перебувала там, вони оглядали тіла, шукали докази, яких, на здивування, не було виявлено, чи поки не знайшли. Діло було дивним. Едвард підійшов до групи та привітався з ними.

– Доброго дня. Детектив Едвард, – заговорив з ними чоловік, на щастя в університеті він вивчав декілька мов, і однією з них була італійська. Тому жодних проблем щодо мовного бар’єра не виникло.

– Не погоджуюсь, що він добрий, – зітхнув високий чоловік з трубкою в руці. – Я Ендрю Маєр, рад познайомитися з вами. Я психіатр, допомагаю зрозуміти мотиви вбивці.

– Маєр? Не дуже ви на німця схожі, – посміхнувся детектив. Чоловік навпроти нього був худорлявим зі смуглою шкірою та карими очима. Ендрю мав кучеряве темне волосся і був вродливим. Але не виглядав, як німець, що не можна було сказати про його прізвище.

– Англійці як завжди, – обернувся і крикнув своїм колегам психіатр.

– Я жартую, вибачте, якщо образив, – в Едварда було погане ставлення до німців

через першу світову війну, яка закінчилась всього 10 років тому. Він сам і його друзі воювали на цій війні в 1916 році проти країн Четвертного союзу. Під час одного з боїв за декілька метрів від нього вибухнула граната, і він отримав тяжкі поранення. А його друзі загинули на тій війні. Звичайно, зараз був мир, та треба було забути про минуле. Але Едвард досі відчував провину за смерть товаришів і через те ненавидів ті країни, проти яких він боровся.

– Я Джованні Гроссо, слідчий, – до детектива звернувся невисокий шатен з кучерявим волоссям по плечі та блакитними очима. На вигляд він був зовсім ще хлопцем, в очах грали сонячні промені, а на вустах була яскрава усмішка.

– Приємно познайомитися, я можу побачити, що з тілом? – запитав у групи Едвард.

– Ходімо, – коротко відповів Джованні та повів детектива до парку.

 Одне тіло висіло на дереві, два інших лежали лицем одне до одного, на шиї дівчат було багато гематом, здавалось, що їх душили декілька разів, але рани були не однаковими. В однієї дівчинки не було жодних подряпин крім борозни, а в її близнючки були подряпини на долонях, наче вона трималась за щось шершаве. Вдягнені дівчата були в білі нічні сорочки, навіть по цим деталям вимальовувався почерк вбивці. На батька й дивитися не було цікавим, він вчинив самогубство, але навіщо це все запланували? І хто це зробив? Батога, яким вбили дівчат, не було знайдено. «Вже друге вбивство, якщо не зупинити цю людину, далі буде більше жертв», – подумав Едвард.

 Раптом він почув чийсь дуже гучний крик, чоловік озирнувся та побачив невисоку молоду жінку, на вигляд років 25. Вона мала світле русяве волосся та великі карі очі, що на сонці виглядали наче з янтарю, ніс з невеликою горбинкою та родимку біля вуст. Ця дівчина була в білій сукні з аксесуарами та в такому ж кольору взутті. Незнайомка голосно кричала та захлиналася в сльозах. «Напевно, це родичка жертв», – подумав Едвард та підійшов до дівчини, яку вже тримали за руки і заспокоювали слідчі.

– Ви були знайомі з померлими?

– Та що ви таке кажете, вони не померли! Лючія, Лаура, тато! Дівчата, встаньте. Будь ласка, не залишайте мене одну… Я не хочу бути самотньою, я буду допомагати, – в дівчини почалась істерика. І через те, що вона не заспокоювалась, Джованні вилив на неї воду зі фляги. Вона вся тремтіла чи то від холоду, чи від переповнених емоцій.

– Вони ж ще такі діти були, а тато… Хто з ними це зробив? – питала та дивилася на них дівчина великими повними сліз очима. І на якусь мить Едвард пізнав в ній себе.

– Як вас звати? І можете, будь ласка, назвати ще імена та прізвище ваших померлих родичів? Я дуже співчуваю вам, якщо ви не можете дати відповідь зараз, ми дамо вам час заспокоїтися.

– Луїза Нітті, а то мої сестрички – Лючія та Лаура Нітті. І мій батько… Господи, який Ірод це з ними зробив. За що? – дівчина ридала дуже голосно, ледве стоячи на ногах.

 Її ноги тремтіли, а сама Луїза виглядала наче мертва: бліда з великими синцями під очима та з покусаними губами, які погризла за той час, що намагалась заспокоїтися. Ендрю тримав її під руки, щоб вона не впала, а Джованні тихо, спокійно розмовляв, заспокоюючи дівчину. Едвард стояв і нічого не міг зробити, він бачив в ній свою мати, коли тій сказали, що тато з сестрами були вбиті й знайдені при таких самих обставинах. Можливо, детектив і далі був би занурений у спогади, але дівчина втратила свідомість, і команді знадобилась допомога англійця.

Вони віднесли Луїзу в агенцію та викликали знайомого лікаря, який би допоміг їй прийти до тями. Відділення поліції виглядало невеликим, там було маленьке вікно та шкільна дошка, щоб записувати докази розслідування. Крім стільців та столів була лава, на яку вони й обережно поклали дівчину.

 Через деякий час, коли Луїза прийшла до тями, місіс Стівенсон, яка була лікарем, попросила всіх вийти та довго вела розмову з дівчиною, чи допитуючи її, чи заспокоюючи, не зрозуміло. Потім лікар вийшла з кімнати сама і закрила за собою двері, щоб її було гірше чути.

– Я привела її в більш-менш нормальний стан, дала їй валер’янки, й бідолашна заснула. Поки що в неї шок, тому розповіла лише деякі речі. Підозрюваних немає, вона не знає, хто це міг вчинити, бо в дівчат не було ніяких ворогів, а тато вже давно був на пенсії й сам не працював, лише були агентства від його імені й фабрики. Якщо судити по минулим жертвам, вік дівчат не грає ніякої ролі. Першого разу це були 10-річні близнюки, цього разу – 16-річні. В однієї з дівчат був хлопець, можете ще поговорити з ним. Його ім’я… Вона назвала його Тіммі. Повне ім’я дівчина, на жаль, не знає. Це все, що мені вдалося дізнатися.

– Цієї інформації вже достатньо, Моніко, дякую тобі за співпрацю! – першим заговорив Ендрю.

– Була рада допомогти вам, хлопці. Тримайтеся. Сподіваюсь, ви впіймаєте цього покидька.

 Як тільки жінка вийшла з відділення, усі почали мовчки переглядатися. Едвард дивився на стелю в роздумах: «Чи є в них ще якась інформація, щоб знайти вбивцю? Може Тіммі щось знатиме?»

– В документах немає ніяких даних про Тіммі?

– Друже, знав би ти, скільки в нас тут Тіммі може бути. Не знаю, як у вашій Англії, але тут ніхто так дітей не називає. Це псевдонім чи скорочення. Тож даних по «Тіммі» не має. Це не місто з двохтисячним населенням, це велике місто, на кожного пацюка досьє ще не зробили. Щось не подобається? Можеш повертатися у свій «London of the capital city of Britain». Окреме дякую за те, що вивчив італійську мову, але краще б…

– Замовкни, Джо, краще б ти так за діло узявся, – грубим голосом вимовив невідомий чоловік років 60 на вигляд. Едвард подумав, що це головний відділу, бо хлопець зупинив свою тріаду та, стукнувши рукою по стіні, вийшов на вулицю.

– Вибачте за його поведінку, він ще нічого не розуміє, що з нього взяти: дитина дитиною. Я Лоренцо Ді Діо, рад з Вами познайомитися.

– Едвард, дякую за теплі вітання, я розумію, і тому не вибачайтесь.

– Добре мати справу із людиною, яка все розуміє з пів слова, – засміявся Лоренцо та дістав цигарку, – будете?

– Не палю, дякую.

– Ендрю, що ти сидиш рота роззявивши, піди допоможи дівчину розбудити та відвести додому. Та й залишайся поки з нею чи Елі туди відправ.

– Так, сер, – голосно вимовив Ендрю та вийшов з кімнати.

– Едварде, скільки тобі років, хлопче?

– Я 85 року.

– Охо-хо, не схоже, що ти настільки старий. Молодший на 15 років мене, я думав тобі років 30. Якась чарівна дієта? Чи через те, що ти не палиш цигарки? – засміявся Лоренцо, і з ним і сам Ед.

– Тіла відіслані на розтин чи ще ні?

– Вони вже у патологоанатома. Будемо чекати на результати.

– Зрозумів, дякую за відповідь. Мені ще треба заселитися в готель, тому я піду. Було цікаво познайомитися з вами, Лоренцо.

– І мені також, хлопче. Бувай!

 Едвард вийшов з відділення та пішов до готелю, який йому забронювала його агенція. Будинок виглядав неймовірно, білі колони з мармуру, висока стеля та статуї на даху. Чоловік попрямував до адміністрації, де йому видали ключ від номера на 3 поверсі.

 Номер виявився гарним: одномісним, з видом на центральну площу, покращеного варіанту кімната з балконом. Білі шпалери, підлога з дуба, на стелі висіла велика кришталева люстра. Перед вікном – дерев’яний стіл з горщиком кактуса, двома стільцями, великим килимом та дубовою шафою. Балкон був у французькому стилі з маленьким стільцем. Ліжко невелике, але гарне, з чистою білизною і торшером коло нього.

– Це не дім, але тут хоча б затишно, – вимовив Едвард, сідаючи на ліжко.

 В голові детектива було багато різних думок: як буде жити та дівчина, що щойно втратила всю сім’ю, і як таке сталося, що вбивця знову з’явився. Ед пам’ятав свої емоції, коли сказали, що його сестер та батька вбили. Як впала його мати на коліна та голосно закричала, цей крик назавжди залишився в його спогадах, галас відчаю, скорботи, розпачу і суму. Занурившись у спогади, він не помітив, як заснув.

Так і закінчився перший день в Мілані. День, який він запам’ятав, як той, що перевернув його життя.

                                                        ***

 Детектив вдягнувся, причесав своє волосся та вийшов з квартири. Біля дверей напроти стояли Мартін з Барбарою та про щось розмовляли.

– Привіт, любі сусіди! – не встиг Едвард привітатися, як йому на голову впав номер з його двері. – Клята шістка, і за що мені таке з самого ранку? – подивився вгору й крикнув він.

– І вам привіт, це вам к щастю, я читала в журналі, що цього дня Всесвіт буде подавати нам різні знаки, а шість означає силу!

– Добрий ранок, не слухайте її, вона перечитала різних журналів, – засміявся Мартін та ніжно погладив Бар по голові.

– Ось ти знову починаєш…

 Вирішивши не чекати неприємності та сварки з самого ранку, детектив вийшов на вулицю. Погода була сонячною, ні єдиної хмарки, і тому він пішов на кладовище, де були поховані його родичі. Едвард давно не відвідував сестер з батьком, він боявся, що якщо мати помітить, що він був там, то буде знову плакати. А Ед зовсім не хотів бачити сліз своєї матері. Чоловік почав цокати язиком, спогади з минулого дуже нервували його, через це він вдарив себе по нозі і пішов у відділення до Рональду.

– Добрий день, Рональд. Розтин вже зробили?

– Так, так. Зараз пошукаю, візьму документи, – знайшовши  папку, чоловік почав шукати потрібний йому документ. Едвард для себе підмітив, що в папці за цей рік було листків 40, тобто злочинність з тих часів, коли чоловік тут жив, зросла.

– Ось, розтин показав, що дівчата померли приблизно опівночі, через асфіксію. Все так, як ми й думали. Що до іншого, відбитків пальців не знайдено, тепер, після повторного збору, можу запевнити вас в цьому.

– Добре, дякую… У вас є ксерокс, щоб зробити мені копію?

– Я знав, що ви це запитаєте. Я вже все підготував! – по усмішці Рональда було зрозуміло,  він пишався тим, що працює з Едвардом.

– У вас часто відбуваються такі дивні злочини?

– Скажу по секрету Вам, це друге таке вбивство. Перше було років 10 назад, дівчину вбили та поклали її в формі янгола. Але через війну того часу нас не дуже цікавило це вбивство, тому ми його відклали в дальню папку та й закинули. А зараз, коли пройшло вже стільки років, немає сенсу шукати вбивцю, може він вже й помер.

– Зрозумів. Рональд, а Ви давно працюєте тут?

– Та трохи більше 15 років. Але не маю попиту. Якщо відбувається якийсь злочин, питають нашого старшого Нельсона. Зараз він у відрядженні, тому маєте справу зі мною. А Ви?

– Я працюю приблизно років 40. Може даже більше… Я зараз чекаю дзвінка від одного знайомого, тому вибачте, повинен вас покинути, – зітхнув Едвард та, взявши документ, який йому щойно протягнув комісар, встав.

– До побачення Вам! Щасливої дороги, – комісар дочекався, коли детектив вийде, та з грохотом усівся на диван. Він був на ногах з 6 години ранку і зовсім не виспався.

– Цікаво, а що ж там було в Італії в нього, що він так довго не повертався? – запитав сам в себе Рональд та закрив очі.

                                                          ***

          Едвард прокинувся від стука в двері, то стояв Ендрю і чекав свого нового колегу.

– Що сталося з самого ранку?

– Луїза повністю отямилась та зараз описує Тіммі у відділку. Через те, що нас не дуже багато, ти будеш допомагати нам в перебиранні досьє. Сподіваюсь, проблем не буде, даю п’ять хвилин на збори, чекаю внизу.

– Добре, добре.

Після того, як Ед вдягнув класичний костюм та взяв портфель, він вийшов на вулицю. Погода, яка нещодавно була тепла, змінилася на прохолодну, градусів 5 можна було дати на відчуття. Не більше. Сонце вже не світило, а було сховано за хмарами, і люди були вдягнені більш тепліше, ніж учора. Може це був знак, що до цієї справи? А може просто прийшла справжня осінь. Голі дерева, калюжі з ночі та опале листя. Едвард чіплявся поглядом за все навколо, було відчуття, що за цю ніч змінилося все.

– Я думав не дочекаюсь тебе вже. Ходімо, – буркнув на щось озлоблений Ендрю та пішов попереду детектива.

          Луїза була в темному одязі, зі шаллю. Вона вже не плакала як минулого разу. В її очах був лише відчай.

– Так, це він! Це схоже на Тіммі… – голосно вимовила дівчина та показала пальцем на портрет, що вийшов в кримінального художника. Поліцейські та детектив зібралися біля малюнку, щоб розгледіти, як виглядав свідок або підозрілий. Світла шкіра, блакитні очі, темне волосся, ніс прямий. Інших деталей Луїза не знала, бо на власні очі бачила хлопця лише здалека.

–  В нього не було татуювання, шрамів, пірсингу?

– Я не впевнена… Дівчата ніколи мені про його зовнішність не розповідали, я лише знала, що він подобався їм, а його прикмети точно не згадували. Він наче був з середньої або багатої сім’ї, бо в нього були гроші на те, щоб купувати дівчатам тістечка та водити їх по ресторанам. Можливо, я погана сестра, бо не знала нічого про друзів своїх сестер, але я не думала, що колись мені знадобиться це. І краще б не знала.

– Дякую за співпрацю, не хвилюйтесь, ми скоро його знайдемо. Якщо вам потрібна допомога, щоб дістатися додому, детектив Едвард вас супроводить.

– Я не проти того, щоб мене супроводив хтось, – тихо сказала дівчина та очами почала шукати того Едварда.

– Це я, ходімо, пані, – з усмішкою вимовив він та відкрив двері.

          Едвард розумів, що вони вирішили загрузити його найнуднішою роботою, але йому ця прогулянка була приємною. Він підмітив для себе, що вона завжди вдягалася за модними тенденціями, навіть в такий важкий час. Тільки учора вона дізналася про смерть близьких, а сьогодні тримається і співпрацює з поліцією.

– Ви дуже сильна духом, – випалив, а потім ойкнув Ед. Він настільки занурився у свої думки, що сказав те, що перше спало на думку.

– Ох, дякую. Мені приємно, що Ви так вважаєте, але насправді це не так. Перед тим, як прийшла у відділок, я розгромила свою кімнату та проревіла усю ніч. Моє ім’я означає воїн, але воно зовсім мені не підходить. Не можу сказати, що я слабка, але не настільки сильна, як хотілося б.

– Вибачте, можливо я сказав якусь дурницю, – дівчина, хоча й виглядала наче мертва, все одно усміхнулась.

– Нічого, до речі можете називати мене Луїза.

– Луїз? – хвилина, і дівчина розсміялася на всю вулицю, напевно вона ніколи не чула такої жахливої промови свого власного імені. – Я Едвард.

– Приємно познайомитися. Ви не з Італії, правильно?

– Так і є, з Англії. Але італійську вчив ще в дитинстві. Мій батько був з Риму, то й я часто навідувався з сім’єю до родичів. Там була зла тітка Марта, яку я ненавидів. Вона завжди сварилась і казала, як треба себе поводити.

– Я з Мілану. Я народилася тут і все життя прожила з батьком та сестрами… – обличчя дівчини нахмурилось, і в очах з’явилися сльози.

          Едвард не знав, що сказати дівчині, тому просто мовчав, так вони й дійшли до її будинку. Чоловік відмітив, що жила вона в дорогому домі, не кожен міг собі позволити мати в центрі квартиру. Та й виглядала Луїза багато, на руці виднівся перстень з діамантом.

– Дякую, що супроводили мене. Я дуже вдячна Вам. Сподіваюсь. ще зустрінемось? – тихо запитала дівчина, підіймаючись по сходах.

– Давайте завтра, якщо Ви будете вільні. Я запрошую Вас до ресторану.

– Я буду вільна о сьомій. Не запізнюйтесь, – вимовила вона спокійним тоном та зайшла до себе в під’їзд.

          Едвард дуже зрадів цьому і тільки, коли відволікся від своїх думок, зрозумів, що знаходиться в незнайомому йому місці. Він покликав карету та доїхав у свій готель. Прийшлось витратити деяку суму на поїздку, але чоловіку було на це байдуже. Едвард в думках був вже в ресторані. Не можна було сказати, що той закохався в дівчину, але вперше за стільки років відчув симпатію до когось. Дивлячись на неї, хотілось подарувати їй усі квіти Землі, шоколад з усіх точок світу та найгарніші сукні, які підійшли б їй. Напевно, це все ж таки була любов з першого погляду, але чоловік цього ще не усвідомлював…

          Зранку він пішов до відділу. Там на нього чекали втомлені колеги. Вони всю ніч перебирали документи та шукали по малюнку того Тіммі. На жаль, жодного хлопця з таким ім’ям, зовнішністю не зареєстровано в цьому місті. На що й були дуже злі поліцейські. З чого Едвард й посміявся, вони дали йому найлегшу роботу, а самі просиділи день і ніч горбатячись. «Існує ж карма видно, існує…» – подумав чоловік і ледве стримав сміх. Він не вірив у всякі дива, долю й карму, але іноді в його житті траплялися моменти, де не можна було не вірити в ці обставини.

– Добрий день, – привітався він з колегами та сів на лаву, тому що стіл йому ще не виділили. Видно було, що ніхто не хотів, щоб він там працював.

– І вам день добрий, – втомлено простогнав Ендрю, підіймаючи очі. Ед здивувався, що той, хто так агресивно ставився до нього й привітався першим.

– Привіт, тримай, хлопче, документи. Будеш перевіряти наші теорії. Ендрю, допоможи йому, якщо тут не продуктивний, – посміхнувся Лоренцо, підправив волосся та дістав трубку для паління. – Починайте з мотивів батька.

          Едвард і Ендрю швидко накинули на себе верхній одяг та вийшли з відділення. Якщо матері не має, допросити буде треба єдину родичку – Луїзу. Ще й вечір не прийшов, а вони зустрінуться.

– А тобі скільки років? – запитав Едвард, щоб якось розбавити тишу, бо дорога довга. На власному досвіді він це знав.

– Мені 30. А, я ще тоді хотів сказати, але був розлючений через те, що тебе взяли в наше відділення. Я італієць, але мій батько німець. Тому ти був правий, що до мого прізвища.

– Я недоречно пожартував тоді. Вибач за це. Ми зможемо стати приятелями? – Ендрю подивився на протягнуту руку, потім на небо та й потиснув руку Едварда.

– Радий познайомитися, Ен!

          І так протягом їхньої дороги до будинку Луїзи вони порозмовляли про все, що можна. Вулиця, на здивування, була майже порожня. Листя все більше опадало, і через дощ уночі вулиця ставала сирою й прохолодною. Листопад. Знаючи звичайну погоду в Мілані в листопаді, ці 5 градусів не вписувалися у клімат.

          Дорога була в багнюці від коней, що тут скакали. Після дощу земля, де стояли ці кобили, перетворювалася на брудну кашу. Що й забруднювала дороги, карети, машини та одяг людей, яким не пощастило йти пішки в таку погоду. Ось і дощ потрохи  починався. Краплі падали в калюжі зі все більшою інтенсивністю. Але, на щастя, вони були вже біля будинку Луїзи.

– Ти знаєш, в якій вона квартирі живе?

– Здається в 3, в документах не записано? – сам в себе запитав Ендрю та дістав папку, де й знайшов інформацію про дівчину. – Так, 3.

Як і ззовні, так і всередині дім виглядав  прекрасно: білі з золотом шпалери, картини Рафаеля Санті, Леонардо Да Вінчі та Лоренцо Лотто. Дивувало те, що всі були в різних стилях, але поєднувалося дуже гарно і виглядало гармонійно. І ось чоловіки побачили 3 квартиру, двері були коричневі зі скляними клітинками.

– Я подзвоню у дзвінок тоді, – хвилина, і двері відімкнулися. Луїза ще була з бігудями на голові та в білій з краплинками нічній сорочці.

– Привіт, що вам треба?

– Вибачте, що турбуємо. Нам треба задати декілька питань Вам. Ви не будете проти? – Луїза замешкалася, але повністю відчинила двері, даючи змогу гостям зайти.

– Тут не прибрано, не очікувала когось, – сумно промовила вона і обвела поглядом кімнату. Декілька речей були розкидані, деякі чашки були розбиті, а ліжко не застелене, – можете сісти за стіл.

– Добре, дякую… Почнемо тоді. Ви не знаєте, чи були якісь мотиви у вашого…

– Що ти питаєш таке, – прошепотів Ендрю на вухо Едварду та штовхнув його ліктем.

– Ваша мати давно з вами не живе? Вибачте, якщо це вас якось ображає, але нам треба це знати.

– Напевно, я не бачила її з народження, може вона взагалі померла. Я тільки знаю, що вона посварилась з батьком ще до мого народження, то ж вона втекла та коли народила мене, віднесла батьку. А моя мачуха померла рік тому.

– Як ви вважаєте, ваша мати могла скоїти таке? – Луїза наче чекала цього питання, вона встала із-за стола та підійшла до вікна.

– Може. Хто знає, що в голові у хворих людей, якщо вона покинула свою дитину і викинула наче сміття, то могла б вбити мою сім’ю. Щоб точно скалічити моє життя і мене повністю. Зозуля, – дівчина була дуже злою на свою матір, і цей діалог лише нагадав їй минулі образи.

– Тепер хочу поговорити про Тіммі. Що ви можете розповісти про нього?

– Я не знайома з ним особисто. Бачила лише у вікно його, я не знаю, хто його батьки та з якої він сім’ї. Наче тато був знайомий з ним, але я не дуже цікавилась ним. Можу сказати, що він був трохи молодшим за дівчат, йому було років 14. І він зустрічався з Лаурою. Цей Тіммі навіть подарував їй бант, чорний такий, дорогий! Щоб знайти таку тканину, це треба довго шукати, ще й ціну зазвичай не збивають. Можу принести, зачекайте, – через декілька секунд вона принесла гарний, оксамитовий бант для волосся з брошкою блакитного кольору, – він обрав блакитний топаз, бо цей камінь підходив її очам. Лючія навіть просила батька, щоб він купив їй такий самий, що тато й зробив. І в неї з’явився білий оксамитовий бант з авантюрином, який їй ще не сподобався.

– Ви будете не проти, якщо ми заберемо його для розслідування? – запитав Едвард.

– Ні, я не буду проти, тримайте, – тихим голосом вимовила дівчина та протягнула річ сестри.

– В нас є ще одне питання. Як Ви вважаєте, що сталося в день, коли померли ваші сестри і батько?

– Я вірю, що він не робив цього, тато дуже любив їх, – уривчасто казала дівчина, намагаючись зробити все, щоб її голос не тремтів, – можливо, цьому є інше пояснення. Він би не вбив себе і дівчат, тато був дуже добрим та життєрадісним, він любив життя, в нього просто не було причин такого робити.

– Дякую за допомогу слідству, нам вже час йти.

– До побачення, – тихо сказала дівчина, дивлячись в стелю. Луїза вірила, що батько не міг такого скоїти, але якщо він правда це зробив, то дівчина повинна ненавидіти його все життя, що зробити вона не могла. Її голова була заповнена різними думками, тільки-но вона відволіклась на зустріч в ресторані з Едом, як ці думки знову залізли до неї в голову.

          Дівчина закрила двері на замок та штовхнула стіл ногою. Луїза ненавиділа ридати чи бути слабкою при людях, але як би вона не старалась триматися, все одно вливала все в агресію. Тому в таких випадках вона чи ридала, чи штовхала  речі. Єдине, що її заспокоювало, це шопінг, шиття нових суконь, але зараз навіть це не допомагало дівчині.

          В неї було відчуття, що вона втратила усе. Не можна було сказати, що Луїза завжди гуляла з сестрами, чи те, що вона часто приділяла їм увагу. Вона їх любила, але ніколи не показувала свої почуття. Те ж саме було і з батьком. Зазвичай їх діалоги були короткими, про те, що батько привіз з роботи і скільки грошей дасть на кишенькові витрати.

          За ці три дні вона вперше усвідомила, якою вона була самотньою увесь час. Навіть під час сварок з сім’єю вона не почувалася так гидко. Вона йшла до подружок, щоб забутися про скандал. Але зараз навіть ці подружки їй не здаються потрібними. Жодна з них не зайшла до неї, коли «прибуток» дівчини закінчився. Тепер їй треба було сплачувати кошти за квартиру та жити за щось. Раніше вона шила тільки для себе, але тепер треба буде робити це за гроші.

– Добре, що хоч вистачає грошей на ці два місяці. Але що робити після? – спитала сама в себе дівчина. Планом першим було продати квартиру та купити меншу. А другий – продати усі прикраси і дорогі сукні, щоб вистачило жити в цьому помешканні.

          Все життя за Луїзу робили інші, вона не знала і як поприбирати. Освіта в неї була, дівчина вчилась на мовознавця. Та й закінчила курси швачки. Але жодного разу вона не працювала за спеціальністю.

Чоловіки прийшли в офіс та передали документи, які заповнили по дорозі. І ось увечері Едвард вдягнув найкращий костюм бордового кольору та краватку з оксамиту. Він ніколи цього не вдягав і тому подумав, що це буде гарний привід. Вийшовши з готелю, чоловік приблизно за годину дійшов до її будинку. Сьома година, залишається чекати лише її. Едвард перебирав італійські ліри та рахував, скільки їм треба буде в ресторані. Оскільки він запросив, чоловік повинен був заплатити за себе й дівчину.

 І ось нарешті вийшла й сама Луїза. Вдягнена вона була в червону довгу сукню з сатину, з мереживом внизу плаття та з накидкою на плечі. На ногах були туфлі з маленькими підборами та чокер-стрічка на нозі. Волосся укладено хвилями та з пером на шпильці. Вуста були червоного кольору, а тіні кольору трохи світлішого за її одяг.

– Добрий вечір, Ед! – з усмішкою на вустах промовила вона, але чоловік помітив, що за макіяжем дівчина намагалася приховати заплакані очі.

– І тобі привіт. Я обрав ось той ресторан через дорогу, – сказав чоловік і вказав пальцем на будівлю.

– Він відкрився нещодавно, так що я там не була. Ходімо!

 Ресторан був у кофейно-бежевих відтінках. В залі висіла велика кришталева люстра, а частиною інтер’єра були колони зеленого відтінку, колір яких нагадував каміння авантюрин. На коричневих столах з дуба, вкритих тканиною, стояли різні прибори. Серветки були білими з вишитим жовтим левом. Стільці мали маленьку подушку з мереживом бежевого кольору.

 Статус людей, що відвідували цей ресторан, можна було зрозуміти лише по одягу та манерам. Тут зібралися люди з вищого світу, і Луїза виглядала, як одна з них. Едвард не звик знаходитися в таких містах. Але заради того, щоб справити гарне враження на дівчину, намагався влитися та вести себе по етикету.

 Як тільки вони обрали собі стіл, до них підійшов хлопець з меню.

– Доброго вечора, синьйора та синьйор. Що бажаєте замовити?

– Доброго вечора, я буду карбонару зі шматочками бекону, рибу на грилі та карпаччо. А на десерт морозиво. Й воду, будь ласка, – дівчина зробила своє замовлення дуже швидко.

– А що буде ваш кавалер?

– Луїз, щоб ти запропонувала? – пошепки запитав Ед.

– Він буде м’ясне асорті, різотто та крем із маскарпоне на десерт. Не забудьте, будь ласка, воду й вино Шардоне.

– Записав. Очікуйте своє замовлення. Приємного проведення часу в нашому ресторані!

 Тільки-но офіціант відійшов, як Едвард видохнув. Він не знав, що таке різотто, раніше він не їв такого.

– Різотто – це рис з бульйоном та м’ясом. Є ще інші види, наприклад, з овочами та з морепродуктами, але ми не дуже любимо тут морепродукти, – сказала дівчина, наче прочитавши його думки.

– Дякую за пояснення. А що, якщо я не з’їм те, що принесуть.

– То можеш віддати мені, – пожартувала дівчина та продовжила, – асорті зазвичай замовляються на двох людей чи на невелику компанію. Тому нічого дивного не буде, якщо ми разом будемо їсти асорті.

– Вибач за таке питання, а скільки тобі років?

– Жінки не кажуть свій вік, не чемно таке питати. Я 5-го року народження. А тобі скільки буде?

– Я набагато старше вийду. 85-го.

– О, це Ви старий, то мені треба на ви до вас звертатися? – розсміялася з цього дівчина й прикрила вуста рукою. Навіть, коли вона сміялась вела себе наче дворянка.

– Луїз, а ким ти працюєш?

– Я нещодавно розпочала шити одяг на замовлення. До цього я мріяла про ательє, в якому завжди будуть модниці усієї Європи. І сподівалась, що стану відомішою, ніж Коко Шанель. Вона мій кумир, мені подобається одяг, який вона робить. Але я також хотіла стати сторінкою в моді.

– Може ти зробиш це зараз?

– Якщо назбираю достатньо, щоб купити приміщення чи орендувати його. Може й почну продавати одяг. Та й стану другою Коко Шанель. Ні. Першою Луїзою Нітті. І виробництво матиме назву «Перо від Нітті». Чудова ж назва? – поки вони розмовляли, їм нарешті принесли замовлення та й побажали приємного вечора й апетиту. Луїза підмітила, що яке б враження Едвард не справляв, але їсти за етикетом він точно вмів. Тому й хотіла запитати про його сім’ю, але не наважилась це зробити. І так, за такими розмовами про те й про інше й промайнув вечір. І їм треба було йти додому.

– Дякую за цю вечерю, мені дуже сподобалось. Сподіваюсь, що ми ще зможемо так з тобою піти кудись.

– Тебе проводжати додому?

– Ні, я сама дійду. Дякую. Бувай! – дівчина поцілувала його в щоку на прощання та побігла додому.

Едвард стояв у роздумах

– Тепер я впевнений, що закохався в неї з першого погляду, – вимовив чоловік та пішов до себе в готель.

Луїза йшла по вулиці, вигадуючи нові дизайни для суконь. Однією з ідей було зробити оксамитову приталену сукню, що повністю облягала тіло. Й мала декольте, на місце якого було б гарно вдягнути намисто з перлинами, що виглядали б дуже елегантно. Але зараз, коли мода йшла на прикрите Мареком декольте та сукні вільного покриву з сатину або тюлі, ця ідея була недоречною.

 Але зробити таке треба було. Щоб в дівчат був вибір в моді, вдягати облягаюче чи ні?

– Якщо не Луїза, то хто? – запитала дівчина сама в себе та усміхнулась. Вона сподівалася, що світ ще впізнає, хто така Луїза Нітті. І її ательє буде знати кожен.

 Зайшовши до себе в дім, дівчина дістала швейну машину, тканину та сіла шити по старим ескізам. Якщо вона хотіла вижити в цьому світі, то треба буде шити доба за добою. Щоб вийшло щось гарне для продажу.

 Тим часом Едвард лежав на своєму ліжку й думав, як зробити їй пропозицію почати зустрічатися. Та як запросити Луїзу на побачення. Він вирішив завтра після роботи піти до неї та запропонувати відвідати театр. Повинна були йти вистава «Ромео й Джульєтта», на яку було б дуже чудово потрапити.

 Може після цього й запропонує зустрічатися їй. А може покращить ставлення Луїзи до себе. З цими думками він виключив світло й заснув.

                                                         ***

 Чоловік прокинувся зранку, щоб раніше прийти та виконати усі завдання Лоренцо на роботі. У відділенні сиділи за своїми столами не всі, лише Ендрю, Мартін та Лоренцо. Інші з якоїсь причини не були присутніми.

– Добрий день, – Лоренцо палив свою трубку та кивнув колезі.

– Привіт! – Ендрю виглядав замученим як завжди. Йому знову доручили роздивлятися документи.

– Лоренцо, а чи можу я сьогодні піти раніше?

– Якщо підеш сьогодні до матері й поговориш з нею, то йди з роботи, коли захочеш.

– Ви знайшли адресу вдови Нітті?

– Так, ще вчора вночі.

– То ж я можу зараз йти?

– Тримай документи, бери Ендрю та йди. Мені вже розповіли твої здібності в спілкуванні з потерпілими, – засміявся Лоренцо та подав йому папку.

 На вулиці було морозно, градусів 0, тому чоловіки були вдягнені тепліше, ніж до цього: кожух, замість берета велика шапка з хутром, звичайний костюм змінився флісовим, а туфлі чоботами.

 Італія цієї осені була надзвичайно прохолодна. Хоча опале листя й брудні калюжі з’явилися зовсім нещодавно. Едвард подумав, що це через те, що він приїхав до Італії. Кожен раз, коли він приїжджав в іншу країну, погода різко змінювалася, наче навіть Бог жартував та кепкував з Едварда.

 Для детектива дивним було, що вдова Нітті так і залишилася жити в Мілані, не переїхавши навіть після того, як втекла від чоловіка з дітьми. Її навіть вдовою й називати не хотілося, бо вона не жила з ним та з близнючками, щоб бути їх матір’ю.

 Ендрю з Едвардом приїхали у великий будинок, який був у стилі рококо, здавалося, що вона жила навіть багатше ніж містер Нітті, який був відомим бізнесменом у високих кругах Європи, мав декілька фабрик та свої торгівельні точки по всій Європі

 Після дзвінка в двері, вона моментально відчинилася, її відкрив слуга цієї жінки.

– Добрий день, чи можемо ми пройти? Поліція.

– Я повідомлю про це міс Нітті та потім повернусь до вас з відповіддю, чи можете ви пройти чи ні.

 Через декілька хвилин він все ж таки повернувся зі ствердною відповіддю. З середини дім виглядав ще більш гарним ніж ззовні: розфарбовані стіни з малюнками на тему Біблії, великі білі колони, які прикрашали перший поверх будівлі. Молочного кольору стіл та диван стояли у вітальні та дві статуї химер по бокам з каміном.

 І ось на другому поверсі за роялем сиділа статна жінка, з тонкими кистями й довгою тонкою шиєю. Білосніжна шкіра та маленьке овальне обличчя. З-під довгих вій дивилися яскраві янтарні очі, а її волосся було розпущеним, довгим зі шпилькою з дорогоцінним камінням. Вона була дуже схожа на Луїзу.

– Добрий день. Мене звати Ендрю, я хотів поговорити з Вами щодо вбивства у парку.

– Добрий день, яку справу це вбивство має до мене? Не думаю, що когось вбивала, – жінка повернулась до них та провела рукою біля обличчя, з цього жесту чоловіки зрозуміли, що вона була сліпою.

– В парку був вбитий ваш колишній чоловік і його двоє дітей, – очі жінки розпахнулися в жаху.

– Луїза жива? – запитала вона в них та приклала руку до вуст.

– Вона жива, але залишилася без родини, через те, що її батько та сестри мертві, ми розпитуємо усіх, хто мав хоча б якийсь мотив.

– В мене не було мотиву, та я лише вчора повернулася додому, увесь час я була у Франції, лікувалася, як завжди. Після пологів я втратила зір і увесь час намагаюся його повернути.

– Ви не знаєте, чи були в Артура вороги ще коли ви були разом?

– Звісно, він мав ворогів, він був у бізнесі. Назвіть мені людину, яка має бізнес та не має ненависників? – посміхнулася жінка.

– А щодо його характеру, як Ви вважаєте, він міг вбити власних дітей і себе?

– Він був слабкою людиною, коли йому сказали, що я втратила зір, він мене покинув. Бо Артур повинен був нести за мене відповідальність, коли я каліка. Чого він дуже боявся. Тож дуже сумніваюся, що він міг вбити своїх дітей, або себе. Сили б духу не хватило.

– Дякую за вашу допомогу слідству.

– Знала б, що ви хочете запитати, не пустила б вас до себе. Я не хочу і хвилину згадувати Артура і його вже мертвих дітей. Він мене покинув, і він мені зрадив. Іоганн, проведи поліцейських за двері.

– До побачення, – відповіли чоловіки і вийшли з будинку.

 Ця жінка справила дуже двояке враження на них. З одного боку її можна було зрозуміти, а з іншого Анастасія Нітті навіть не поцікавилася своєю донькою. Тож в роздумах, так і не промовивши й слова, чоловіки прийшли до відділення. Передавши записи діалогу, що робив Едвард, вони були вільні. Тому Ед, як і хотів, пішов до Луїзи.

 Двері дівчина відчинила швидко, в руках в неї була тканина, а в іншій нитки, Едвард відразу зрозумів, що до його приходу вона шила.

– Вибач, що без попередження прийшов. А ти сьогодні увечері вільна? – дівчина виглядала здивованою, вона точно не очікувала чоловіка вдома.

– Сьогодні? Та наче вільна. А що?

– В театрі на 7 годину буде йти вистава «Гамлет», в мене є два квитки, але не має з ким піти. Чи не будеш ти проти приєднатися?

– Я зможу, – усміхнулась дівчина.

 Едвард погано брехав, вона розуміла, що він цілеспрямовано йшов до неї, щоб запросити на побачення в театрі. І може бути, що квитки купить лише після того, як вона погодиться. Дівчина давно не ходила на вистави, тому вирішила піти з ним. Едвард подобався їй, але через обставини вона навіть не думала, чи закохана в нього, чи ні. Для неї саме зараз це не грало ніякої ролі. Луїза точно не збиралася за нього заміж. Поки що воно було саме так. Може в майбутньому вона була б не проти стати його дружиною, але не зараз.

– Тільки не запізнюйся, – лагідно промовив Едвард та усміхнувся їй перед тим, як піти.

 Щоб скоротати час він вирішив зайти в агенцію та сидіти там разом з Ендрю. Едвард досі насторожено відносився до нього, але з розумінням ставився до їх початкового конфлікту.

– Привіт, Ен, що робиш?

– Мене заставили шукати знову того Тіммі, тільки збільшити вік пошуку з 14-17, як він стояв, до 13-20. Тепер тут точно, що кожен пацюк підходить, – сумно посміхнувся Ендрю, напевно він розумів, що ще довго не отримає вихідного дня. А про відпустку, то й взагалі треба мовчати.

– Мене Лоренцо відпустив сьогодні, я поговорив з ним, і він дозволив не приходити, – хизувався Едвард сміючись.

– А що таке важливе в тебе, що ти в нас відпрошуєшся постійно. А?

– В мене побачення сьогодні, – від такого в Ендрю очі на лоба вилізли.

– Тобто я повинен горбатитися, щоб моя дружина купила собі нову шубку, а ти на побачення ходиш? Ловелас.

 Тепер Едвард не сміявся, а падав з ніг від сміху, бо причина в чоловіка була така собі. Ще дурніша ніж названа Едвардом.

 І коли на сміх прийшов Лоренцо зі словами «Раз прийшов, то роби», Едвард сів за роботу поряд з Ендрю. І сміявся вже інший чоловік.

 Так ці декілька годин пройшли зі сміхом, зі спогадами та з новими знаннями, якими ділився з Едвардом Ендрю про сумісне життя з дівчиною.

 І тепер Ед вже був впевнений, що запросить Луїзу бути його дівчиною. За декілька днів, зрозумівши її характер, було б самогубством робити пропозицію стати дружиною, а дівчиною то ж легше?

 Він зайшов до готелю та вдягнув нову краватку-метелика, яку йому подарував Ендрю, мов: «В старому на побачення йти не гарно». Тепер він був вдягнений в синій оксамитовий костюм, в чорну сорочку та цю синю краватку. Своє волосся він зачесав на бік та залакував, щоб виглядало охайно. Едвард обрав саме синій колір, бо цей колір личив його очам, які були блакитними.

 Дорога, що в перші рази здавалася дуже довгою, тепер займала 15 хвилин ходьби Едварда. На годиннику було 17:40, щоб зайняти місця вчасно, треба було прийти приблизно о 18:20. А тому, що Едвард знав, що Луїза не буде бігти до цього театру, а буде йти спокійно, і назначив зустріч у таку годину.

 Як чоловік й думав, вона прийшла з запізненням. Луїза була вдягнена в білу сукню в підлогу, з хутром на плечах та на невеликих підборах. Волосся було залаковане з проділом на бік та прикрашалося невеликим капелюшком з пером та сіткою, що спадала на обличчя.

– Привіт, Едварде! – дівчина виглядала краще, ніж минулого разу, вона була дійсно радісна, а не робила з себе вигляд щасливої людини.

– Привіт, ти готова піти на виставу?

– Звичайно, – і взявши Едварда під руку, вона пішла до театру.

 Зрозуміло було, що чоловік, який виріс з аристократами бік о бік, зараз би викликав таксі або карету. Але не йшов би з дівчиною довгий шлях пішки, ще й восени, коли після дощу було багато калюж, а листя змішувалися з брудом і забруднювало взуття пішоходів.

 То ж дівчина подумавши про те, що може забруднити свій одяг та взуття лише зітхнула. Вона не хотіла псувати настрій Едварду, для якого ця вистава й так була не дешевою. А показувати свої примхи, Луїза не дуже хотіла. Ще й би зіпсувала ставлення до себе.

– Ти… Як ти провела свій день? – наважився запитати Ед.

– Сьогодні я зшила першу сукню на замовлення. Чорну сукню з оксамиту, та як аксесуар додала до неї намисто з перлинами. Замовниці сподобалось, але вона вирішила залишити своє ім’я в таємниці, що дивно для мене.

– О, і що це за жінка?

– Навіть не знаю, якась сліпа, вродлива жінка. Ще й заможна, – тепер чоловік повністю змінив своє ставлення до Анастасії Нітті. Вона не покинула та не цікавилася донькою, як до цього моменту думав Ед. Її мати дійсно любила Луїзу, і як тільки в дочки з’явився свій бізнес, стала першим клієнтом.

– Сподіваюсь, тобі сподобалося шити на замовлення.

– Так, звісно! Я думала, що мені треба буде політ думок, щоб зробити щось гарне, але виявилося це не так. І мені сподобалося робити й чужі ідеї, не тільки мої, – усміхнувшись, Луїза пришвидшила ходьбу та різко зупинилася.

 Дівчина стояла напроти величезного театру бежевого кольору з колонами. Він підсвічувався ліхтарями та виглядав неймовірно. Ліпка на будівлі та квіти навколо неї були наче казкові.

 В середині їх уявлення про театр змінилося дуже сильно. Як тільки проходиш касу та гардероб, в очі кидається зала з високою стелею, з балконами, партером та люстрою посередині. Сцена також відігравала важливу роль в інтер’єрі, який до речі був у стилі бароко. Зверху на червоних кулісах був вишитий герб Італії, а золоті фрагменти тканини, які повинні були зливатися, лише підкреслювали його красу.

 Їх місця були в партері в 4-тім ряду. Зайшовши перед цим у буфет, вони купили біле вино та брускета з маслом та креветками. На щастя, ще вдома Едвард здогадався, що вони зайдуть купити їжу, то ж приготував гроші, щоб не осоромитися перед Луїзою.

 Вистава тривала 5 дій, за цей час Луїза з Едвардом декілька разів спускалися в буфет, щоб купити їсти та пити під час антракту.

 В кінці 5 акту, коли сценічний Гамлет помер, Ед повернувся до дівчини та тихо запитав.

– Чи будеш ти моєю дівчиною? – Луїза спочатку не зрозуміла, що він має на увазі, а коли до неї дійшло, то вона лише усміхнулася та кивнула головою.

Потім Едвард буде не один раз жартувати, що вони не зустрічаються, бо та не дала своєї згоди.

                                                               ***

 Едвард прийшов додому після розмови з Рональдом, і нарешті йому подзвонив Ендрю.

– Привіт, друже. Знайшов інформацію?

– Так, я знаю одного психіатра, який кваліфікується на гіпнозі. Його звати Крістіан Лаун. Він зі Штатів, але в нього є змога зателефонувати вам. Через годину він тобі зателефонує. Не можу й не хочу думати, про те, що той вбивця знову з’явився. Шкода, що ми не змогли знайти його, і ця війна…

– Не згадуй її, будь ласка, вона забрала моє найдорожче.

– Вибач. Дружина тобі привіт передавала. А тепер мені треба йти. Бувай, друже. Тримайся.

Едвард розумів, що Ендрю було ніяково спілкуватися з ним на тему Луїзи. Уайт досі відчував себе жахливо кожен раз, згадуючи другу світову, антифашистські протести в Італії і телеграму від Лоренцо:

«Я дуже співчуваю тобі. Її розстріляли на протесті. Вона померла».

 Він знав, що не зможе вивести її з Італії, бо сам був на фронті. Але сподівався, що його кохана не буде ходити на протести проти влади. Коли він прочитав цю телеграму, щось в ньому вмерло. Його розум викинув таке відчуття, як любов. Та й більше він нікого не кохав. Навіть не зазирався на інших жінок, коли в юності зустрічався майже з кожною, що проходила повз.

 Того дня, коли це сталося, Едвард хотів навіть померти, чоловік відкрив вікно та подивився вниз з третього поверху, як раптом в двері постукав хтось. Відкривши, він нікого не побачив, то ж подумав, що це був знак від Луїзи.

 Він більше не вважав важливим нічого, навіть його ціль знайти того, хто зіпсував життя матері та вбив батька з сестрами згасла. Єдине, що він робив, це ридав та кричав. І в голові звучали її слова: «Коли війна закінчиться, повернись за мною та поїдемо до Англії. Може тут я не стану модельєром, але там буде більше можливостей».

 Вийшовши з важких для нього спогадів, літній чоловік вирішив подрімати, щоб час пройшов швидше.

 Йому наснилось, що він йде по мосту Лондона під руку вже з похилого віку Луїзою. Її русяве волосся окрасилося в білий колір, а обличчя покрилось зморшками. Жінка сміється та описує, яку сукню зшила сьогодні і яку в неї купили, розповідає про своє ательє. А Едвард лише сміється їй у відповідь. Раптом погода з хорошої, теплої починає погіршуватися. Річка починає бурчати, і несподівано підіймається шторм. Хмари стають чорними, починається злива, вітер зносить дерева своїм поривом, а Луїза стоїть та сміється. Сміється наче хвора. І щось пошепки повторює. Едвард вирішив наклонитися до неї, щоб почути її слова. І зрозумів, яку саме фразу вона казала.

– Добре, що ти знайшов його, – пауза, і чоловік злякався. Він не розумів, про що каже його кохана, і найжахливіше не розумів, що це сон.

– Кого? – кричить Едвард, бо вітер б’є в обличчя та по вухам, зовсім нічого не чути.

– Вбивцю. Він був так поряд. Так поряд… – після цієї фрази Едвард прокинувся. І саме в цей момент зателефонував Крістіан.

 Чоловік в холодному поту підняв слухавку.

– Добрий день.

– Добрий день. Я чув про ваше розслідування від Ендрю. Що саме Ви хотіли запитати в мене, і чим я можу допомогти?

– Чи може людина під час гіпнозу вбити іншу людину чи вбити себе?

– Якщо це дуже хороший гіпнотизер, то вважаю, він зможе настільки взяти під вплив людину, щоб наказати їй робити усе, що заманеться. Також гіпноз може навіяти неправдиві спогади, бо змінює стан свідомості. Я гіпнотерапевт, лікую людей, вводячи їх в стан гіпнозу. Але є ті люди, які не мають спеціальності лікаря і роблять таке. Чи заради шкоди чи за для фокусів. Але стадія гіпнозу може тривати як декілька секунд, так і 30 хвилин. Якщо ця людина може вбивати інших через людину, яка піддалася гіпнозу, то вважаю треба шукати злодія в психотерапевтах. Це дуже розумна людина.

– Добре, дякую. Я зрозумів. І ще хотів запитати, який мотив може бути в людини, яка вбиває таким методом?

– Може це експеримент чи вона не хоче марати свої руки вбивством. Багато мотивів може бути. Але як я і сказав до цього, шукайте його серед лікарів.

– Дякую за допомогу. Якщо мені щось буде потрібним, чи можу я зателефонувати вам?

– Так, звісно.

– До побачення.

– І вам також.

 Едвард знав, що треба підняти усі справи знову, треба знайти людину, що фігурувала у всіх справах. Чи та людина, яка була у Франції, Італії та Англії у відповідних роках. Тому він і зателефонував Рональду.

– Добрий день. Чи можете ви будь ласка знайти інформацію про гіпнотерапевтів, лікарів, що спеціалізуються на гіпнозі, та гіпнотизерів з Франції, Італії, які нещодавно, ні, за останні 20 років переїхали до Англії?

– Добрий день. Так. Я думаю я знайду, але мені знадобиться день чи два.

– Добре. Дякую, Рон. Бувайте.

– До побачення, – шоковано відповів Рональд, бо Едвард уперше звернувся до нього так.

                                                            ***

 Наступного дня, коли Рональд шукав інформацію про різних гіпнотизерів, Едвард вирішив подзвонити детективу, який розв’язував діло його сім’ї багато років тому. Добре, що він навіть не шукав його. В Уайта ще з початку повернення були його контакти. То ж, єдине, що потрібно було – це зателефонувати Крістоферу Вілсону, який вже був дуже старим. Але за словами його родичів не мав Альцгеймера, деменції та залишався у власному розумі.

– …– пауза, слухавка піднята, але на тому кінці нічого не кажуть.

– Добрий ранок. Це Едвард Уайт, я син місис Уайт у справі 1890 року, яку Ви розслідували, – він вирішив говорити французькою, навіть якщо вона в нього була погана, але деякі речення побудувати він міг.

– А, хлопче. Ти про справу 20 років? – колишній детектив дуже озадачив цією назвою Едварда.

– В якому сенсі 20 років? Я маю на увазі вбивство, де батько сім’ї повісився, а сестри-двійнята були задушені, – від нервування дихання збилося, й літній чоловік почав цокати язиком.

– Так. Я про неї й кажу. Ці вбивства відбуваються з різницею в 20 років. Перше у Франції, друге в Норвегії, третє в Італії і читав в газетах, що останнє в Англії.

– Яке ще в Норвегії? – це дуже сильно здивувало Едварда, бо все своє життя він жив, думаючи, що це випадкові дати, лише з однаковим почерком. А якщо тут є і сенс в даті й роках, то що це ж таке… Стільки років розслідування, пропускаючи один єдиний момент. Друге по рахунку вбивство. Вбивство в Норвегії.

–Хлопець розслідував його, не знаю точно його ім’я. Але, можливо, слідчі звідти зможуть вам підказати. У нього був підозрюваний, як я чув. Але він не зміг довести, тому цю папку з розслідуванням заховали далеко по полицям. Напевно ніколи й не відкривали більше. Пропоную тобі поїхати до Норвегії, та самому все дізнатися. Це було в місті Осло. А ось назву відділення вже не пам’ятаю.

– Дякую за допомогу, Ви мені дуже допомогли.

– Та я нічого особисто й не зробив. Бувай, хлопче. Успіхів.

 Такого від телефонного дзвінка він не очікував. У голову Едварда не вкладалося, що було ще одне вбивство. Що це все не випадковість. І хтось дійсно вираховував ці 20 років від якоїсь незнайомої дати. Тепер треба буде купити квиток на пароплав та на потяг, щоб потрапити до Осло.

- Сподіваюсь, я знайду цього слідчого.

 Через те, що морський порт та вокзал працювали цілодобово, Едвард вирішив саме зараз піти й купити квитки. За рахунками чоловіка потрібен був квиток з Лондона до Бельгії на паромі, з Бельгії до Осло на потязі. На таку поїздку треба було близько 50 фунтів, якщо не більше. Тому він вирішив попросити в займи в своєї сусідки.

– Привіт, Мері, – привітався з нею, як тільки відкрилися двері.

– Привіт, ти до нас після тієї ситуації не заходив, тому я подумала, що тобі соромно бачити мене після тих слів, – лагідно вимовила жінка, витираючи руки махровим рушником, який їй ще дарувала мати Едварда. Він усміхнувся, побачивши цю річ. Йому було приємно, що його мати ще хтось пам’ятав. Ту жінку, яка сама виховала сина та надала йому освіту.

– Ні, мені байдуже на той діалог, то ваші справи. Якщо ти не хочеш говорити про це, ми просто забудемо. Добре? – в очах жінки з’явилися сльози, незважаючи на те, що вона була досить ранима та емоційна, ці слова в будь-якій людині визвали б бурю емоцій. Мері потрібні були ці слова.

– Мені треба буде по справі поїхати до Норвегії, на деякий час. Але саме зараз в мене немає коштів, щоб повністю заплатити, то ж ти зможеш дати мені, будь ласка, в займи?

– Так, без проблем. Зараз запитаю в Мартіна. Мартіне, підійди, будь ласка, сюди!

Високий чоловік підійшов з усмішкою на вустах. Його блакитні очі здавалися скляними, настільки світлий колір вони мали. А темне волосся завитком лягало на обличчя. Він був як завжди в білій сорочці та чорних брюках.

– Що ви хотіли, Мері? О, в нас гість? Доброго дня вам, Едварде, – літній чоловік здивувався, що чоловік Барбари пам’ятав його ім’я.

– Зяте, наш сусід збирається по роботі і йому треба в займи дати. В нас є гроші зайві?

– Так, я нещодавно отримав зарплатню. То ж думаю, що зможу дати. А що за робота у вас?

– Я детектив. Мені треба 20 фунтів, чи буде у вас?

– Детектив? Ось це дійсно потрібна світу професія. Я також хотів допомагати, людям, тому став лікарем. В мене буде 20, тримайте, – чоловік подивився в гаманець та витягнув купюри.

– Велике дякую, мені дійсно це було потрібно. Я тоді піду?

– Може залишишся на обід?

– Я можу, якщо запрошуєш.

– Тоді заходь, взуття не перевзувай і не знімай, в нас не прибрано, – лагідно промовила жінка та відкрила двері повністю, – Барбари вдома немає, тож приходь у вітальню.

– А що там за справа, якщо це не секрет?

– Вибач, я не можу це розповісти, ти ж знаєш це, – засміявся Едвард.

– Добре, тоді скажи, як там твої справи? Що в тебе нового? Барбара сьогодні пішла до лікаря, бо погано себе почувала. А чоловік… Як завжди на роботі. Ось ми з Мартіном готували їсти, він вміє готувати омлет по-англійськи з вершками.

– А ви давно працюєте детективом? – запитав Мартін та сів на софу, закинувши ногу на ногу.

– Близько 40 років, якщо не помиляюсь, тобі цікава моя професія? – пожартував Ед та сів поруч з чоловіком.

– Я ніколи не був знайомий з детективом або поліцейським, тому мені дуже цікаво поспілкуватися з вами, як з досвідченою людиною. У вас були важкі справи в роботі?

–Так, були… Одна з них це та, яку я розв’язую зараз. Не можу сказати нічого більше про це, тому що це засекречена інформація.

– Розумію, а про що ви можете розповісти з вашої роботи? – чоловік повернувся до Едварда та подивився йому в очі.

– Колись була в мене справа хлопчика, який зник, а потім його знайшли в кюветі мертвим, його вбила його ж мати. Але так, як ніхто не думав на неї, справа була дуже довгою, та кінцівка стала несподіваною для слідчих. Колись я розповім побільше про неї, коли буде час… Мері, а ти розповідала на кого хотіла вчитися?

– Мені соромно про це згадувати, – засміялась жінка, – приблизно років в 17 я читала багато книжок про пожежників, і тому вирішила самою стати пожежником. Мені було байдуже, що жінок не брали тоді, я все одно йшла до своєї мрії. І ось, коли моя мати почула про це, вона надавала таких ляпасів, що я більше не те, що не хотіла працювати пожежником, а й читати, – мати Мері була консервативною та дуже суворою.

– Я її боявся, коли був дитиною. Бо моя мати одного разу пожартувала, що якщо я тебе ображу, то місіс Робінсон з’їсть мене на сніданок.

– Це тоді, коли ти перестав до нас приходити? – не дочекавшись відповіді, жінка голосно засміялась, поруч з Едвардом вона відчувала себе дівчинкою та по-справжньому щасливою.

 Мартін виглядав зацікавленим, для нього ці історії були веселими, бо сам він не мав такого чудового дитинства.

– Коли мені було років 12, я впав з дерева і розбив собі голову. Мій батько дуже сварився на мене, але я розумів, що це через те, що він мене дуже любив. Ми поїхали до лікаря, який часто мене приймав, та він наклав мені шви. З того часу я пообіцяв дві речі: що ніколи не буду лазити по деревам і ходити до лікарів, – після сказаного Едвард усміхався, ледве стримуючи сміх, а Мері реготала на всю кімнату. Мартін же підняв свій чуб, щоб показати цей шрам. Виглядав він дуже болісно, але ця історія показувала, що чоловік зовсім не цурається свого недоліку.

– В мене також є шрами, коли я розслідував одне діло, вбивця спіймав мене та почав погрожувати, що переріже мені горло, то й я ліктем його вдарив під дих і зміг втекти. Але маленький поріз на цьому місці залишився, може через нього я й почав вдягати сорочки, які прикривали шию, але зараз я зрозумів, що це лише частина мене, а не річ, якої я повинен соромитися.

– Ед, а ти мені раніше не розповідав цю історію. Я навіть не знала, що з тобою таке трапилось.

– Ось тому й не казав, – пробубнів собі під ніс Едвард, Мері мала такий характер, що завжди піклувалася про всіх та хвилювалася навіть за маленьку комашку, на яку хтось наступив.

– З тобою немає про що говорити, – зітхнула жінка та сердито зиркнула очима на свого друга.

– Мартіне, а як ти познайомився з Барбарою? – зацікавився Едвард, цієї інформації Мері в листах не писала, навіть про зятя не казала, що й дивувало літнього чоловіка.

– У мене зламалася машина, коли я їхав з роботи до свого знайомого. І так співпало, що саме біля автомайстерні, де була Бар. Вона підбігла до мене та запропонувала свою допомогу. Звичайно, я погодився, і так ми й познайомилися. Потім пішли разом на побачення, а потім вона познайомила мене зі своїми батьками. Щось закрутилося, і я вже роблю найкращій дівчині світу пропозицію руки й серця, – під час своєї розповіді Мартін дивився на фоторамку, де були Барбара з чоловіком, і лагідно усміхався. Здавалося, що без неї він не зміг би жити.

– А ми з Мері були сусідами з дитинства, я переїхав сюди з матір’ю, коли був малим, і так ми й познайомилися потім з твоєю свахою, – подивившись на час, Едвард почав збиратися. Йому було приємно спілкуватися з ними, але вже був час йти.

– Вибачте, приємно провів час з вами. Передавайте привіт Барбі. А я вже піду.

– Бувай, успіхів в поїздці!

– До зустрічі, Едварде, – вимовив Мартін та закрив за чоловіком двері.

 Дорога до вокзалу займала невеликий час, то ж Едвард швидко туди потрапив. Він обрав найперший вокзал, бо за думкою чоловіка, «старе – значить перевірене».

 На вокзалі було багато людей, на касі чоловік простояв у черзі близько двох годин. Напевно багато хто хотів поїхати кудись за кордон чи у відпустку на море. Хоча це було дивним в осінню пору року.

 Квиток коштував трохи дешевше, ніж від думав, 17 фунтів потягом та 25 на кораблі. Відправка потяга була наступного дня, зранку. То ж Едвард повинен був віддати ключі від квартири Мері та попередити про все Рональда.

– Доброго вечора, це Едвард.

– Добрий вечір, я ще не закінчив шукати, – втомленим голосом відповів Рон.

– Нічого, мені треба поїхати до Норвегії на три дні. То ж у вас є ще час до того, як я приїду.

– По справі? – розгублено запитав чоловік.

– Так, я зв’язався з однією людиною, яка розслідувала перше вбивство. І виявилося, що вбивств було не 3, як ми думали, а 4. Виходить, що вони відбуваються кожні 20 років, в один й той самий період. То ж, якщо ми не знайдемо його зараз, я вже не встигну знайти його, коли відбудеться наступне, – сумним тоном відповів Ед.

– Успіхів вам!

– Дякую. Бувайте, – попередивши Рональда, він піднявся до себе у квартиру на третій поверх та почав складати речі у невелику валізу. Через те, що треба було небагато речей, він поклав лише перше необхідне.

– Відчуваю, що як ти й казала мені уві сні, розгадка близько, – сказав Едвард, дивлячись на фотографію Луїзи на каміні.

День закінчився, тож щоб прокинутися раніше і встигнути на потяг, Едвард вимкнув світло та ліг у своє ліжко.

 Йому наснився фрагмент з минулого, коли він був в Італії. Луїза бігла вулицею в сукні білого кольору, її волосся розвіювалося, а сама вона сміялась з цього. Едвард наздоганяв її, але спеціально призупинявся, щоб дівчина була спереду, відчувала себе першою. Пташки літати навколо неї, і це робило її щасливою. Сьогодні всі сукні в її ательє були розкуплені за один день. Колись Луїза навіть не могла подумати, що таке дійсно відбудеться, не в її мріях та сподіваннях, а насправді.

 А тепер вона бігла в одній із суконь колекції «Нітті» й раділа усьому навколо неї. Едвард побачив вуличного фотографа, який за гроші фотографував людей. Зараз він їв морозиво та розмовляв з маленькою дівчинкою поряд з ним, яка була дуже схожа на чоловіка. Едвард втрутився в цю сімейну ідилію та замовив фотографію.

– Один момент, фотографуєтесь самі?

– Ні, з моєю дівчиною. Луїз, підійди сюди, люба, – усміхнена дівчина швидко підійшла до Едварда та зрозумівши, що він хоче сфотографуватися з нею, почала вставати в різні пози.

– Станьте поруч одне з одним, – давав поради фотограф.

 А вони просто сміялися та позували. Гарної якості вийшла лише одна фотографія, де Луїза стояла й усміхалася, дивлячись кудись за фотоапарат. А Едвард був повернутий обличчям до дівчини та дивився на свою кохану.

Через те, що дівчина хотіла мати фрагмент з його стороною, одного разу вона просто розрізала фотографію на дві частини, і так й вийшло, що сторона Едварда в Луїзи, а сторона з Луїзою в Еда.

 Чоловік бачив цей сон дуже багато разів. Навіть не міг перечислити скільки саме. Цей фрагмент був дуже яскравим та запам’ятовувався, це було їх четверте побачення, в той день було тепло й сонячно, недивлячись на те, що то була зима.

 Італія назавжди запам’яталася Едварду як щось дуже особливе. Та згадки про цю країну навіювали приємну, теплу атмосферу, якої дуже бракувало чоловіку. Він хотів би й зараз лежати поруч з коханою його життя, та перебирати її кучеряве волосся, відчувати запах карамелі та шоколаду, який завжди йшов від дівчини, та міцно обіймати її, розмовляючи про сукні, які вона зшила сьогодні і які в неї придбали.

 Найгірше в цьому сні, не самі події, а те, що кожен раз він закінчувався і Едвард, прокидаючись, не бачив Луїзи поряд з собою і відчував холод від лівої частини ліжка, на якому ніколи не спав чоловік.

 Він міг би забути її, жити далі та знайти нову дівчину, але це було неможливо. Його серце назавжди належало Луїзі.

 Зранку Едвард не пам’ятав свій сон, він швидко зібрався, як і завжди його сніданком були мюслі і кава. Вдягнувши светр та штани, він передав ключ від квартири Мері, яка відкрила двері в ту саму секунду, що він їй подзвонив у дзвінок. Здавалося, що вона чекала цього. І зібравшись духом, він пішов на вокзал та сів на потяг. Його місце було в купе, на щастя, ніхто більше не сів поруч. Й так весь час він був на самоті зі своїми думками.

Поїздка була важкою для Едварда. На кораблі його ледве не знудило, а в потязі трясло так, що чоловік відсидів сідницю. Дві доби страждань не пройшли даром, він приїхав до Осло. Але тепер мав іншу проблему, мовний бар’єр. Він не знав норвезької взагалі, тому в його планах було казати повільно, щоб його хтось да зрозумів. Хиткий план, але інших варіантів не було.

 Головна вулиця, якою йшов Едвард, виглядала неймовірно: фонтани з янголятами, дивні для чоловіка будівлі, десь далеко виднілися замки та фортеці. Діти бігали по вулиці та гралися, а дорослі люди йшли по своїм справам. Невеликі магазини, що щойно відкрилися, й продавці, які запрошували людей зайти до них. Статуї, дивовижні скульптури й церкви. Осло з першого погляду вразило детектива.

 Дійшовши за адресою на листі, яку йому дав Рональд за декілька хвилин до відправки, Едвард побачив перед собою вивіску «Politi» і зрозумів, що це, напевно, і є те відділення.

 Біля входу сидів охоронець, який відразу зреагував на чоловіка й почав казати незрозумілі речі. Едвард в свою чергу почав цокати язиком. Він був в стресових ситуаціях, але не думав, що не знання мови так буде нервувати його.

– Я не розумію норвезьку, – повільно, по складам вимовив Едвард, можливо так його зрозуміють. Але охоронець продовжив, щось казати. На цей шум прийшов чоловік. Він погано, але знав англійську.

– Потрібна допомога? – ламаною англійською запитав незнайомець.

– Так. Я детектив, мені треба зустрітися зі слідчим, що розв’язував справу в 1915 році.

– Справа двійнят?

– Так, – на секунду Едвард зрадів, що його зрозуміли.

– Пенсія.

А ця відповідь роздратувала чоловіка, якщо той слідчий на пенсії, то як він його знайде.

– Чи є у вас його адреса?

– Так, – відійшовши на декілька хвилин, чоловік повернувся з адресою, але сказав, що піде з ним, щоб не підставляти людину.

 В тиші вони швидко дійшли до місця. У дворі на лаві сидів чоловік похилого віку, він був в окулярах та тримав милицю біля себе. Його голова вже повністю була сива, а обличчя покрилось зморшками. Руки були скрючені, а сам чоловік згорбився.

 Чоловік з відділення поліції підійшов до старого, та почав розмовляти з ним про щось. І невдовзі старий підняв голову, подивився на Едварда та покликав його рукою. Тепер Ед був радий, що норвежець пішов з ним, тому що старий не знав англійської.

– Я Едвард, зараз розв’язую справу з близнюками та батьком. Я чув, що у вас був підозрюваний, ви можете розповісти про нього?

Старий розповідав чоловіку з відділення, а той перекладав все Едварду. Вони вирішили, що так буде краще й зрозуміліше.

– Його звати Річард Бетанкур. Психіатр. Тоді я був молодим, і мені не повірили, що така відома людина, як Річард, може бути злодієм. Але були докази. Тут дівчинка не піддалась чарам й намагалася втекти. Напевно, він вдарив її, а потім її батько вже вбив. Через що відбитки Річарда залишилися на її щоці, – Едвард відчував, що його зараз знудить, він багато разів уявляв, як це буде, коли він знайде вбивцю. А виявлялося, що через нестачу доказів і недовіру до молодого працівника, вони просто не перевірили це й потім померло ще шестеро людей.

– Річард Бетанкур?

– Так, але він помер. Декілька років тому.

Не той. Не сказавши нічого у відповідь, чоловік встав і ватними ногами пішов до вокзалу. Єдине, що було в голові в нього, це напитися. Він ніколи не пиячив, але зараз було сильне бажання зробити щось таке. Даремна поїздка в Осло.

  Може Рональд знайшов щось дійсно корисне, але єдиний підозрюваний вже мертвий. Тобто вбивця не один. Скоріше за все справжній і пародійник, такі вже були у справах Едварда, і це найважче. Бо імітатором може бути кожен. Тепер ще треба визначити, хто саме був пародійником, а хто справжнім. І яку роль відігравав тут Річард. Кумира, чи фаната. Вчителя чи ученика…

«А може він взагалі був співучасником?» – подумав Едвард та пішов на вокзал, на місце, з якого він сюди й приїхав.

 Чоловіку пощастило, що були квитки на потяг на сьогоднішній вечір. Тож Едварду залишалося лише чекати на відправку ввечері.

 Він зайшов в крамницю, щоб скоротити час, та побачив там амулет з бурштином. Це каміння нагадувало йому очі Луїзи. Такі ж золотисті з медовим переливом. А в темряві здавалися темними, наче дуб. І він вирішив купити намисто, щоб щось лишилося від неї.

 Дуже важким шляхом, але Едвард отримав прах дівчини, тіло звісно не було можливості отримати, але прах він зміг. То й розпилив його у Франції на полі з волошками, бо ці сині квіти були улюбленими для Луїзи. Він не міг тримати вазу завжди поряд з собою, тому вирішив зробити саме так.

  Інших речей Луїзи, як і речі з магазину «Перо Нітті», ніхто йому не доставив, бо він не був ані родичем, ані чоловіком. За 10 років стосунків вони так і не розписалися, Луїза кохала його, але не хотіла зайвої тяганини з документами та не хотіла відчувати відповідальність за когось. Дівчина напевно боялась, що як тільки Едвард стане частиною її родини, він покине її, як мати і як батько й сестри. Навіть, якщо такого б ніколи не трапилось. Вона б не повірила в його слова ніколи. Довіряти після смерті родичів Луїза могла лише собі, що й робила до кінця свого життя.

 Дорога назад здавалася дуже короткою, і ці півтора дня в дорозі пройшли майже непомітно. Едварду дуже подобалися моря та океани, коли він був дитиною, він любив читати книжки. А через те, що його мати працювала бібліотекарем, у нього була змога читати їх, коли був час.

 Його улюбленим океаном, як би дивно це не звучало, був Великий океан, чи за його новою назвою – Тихий океан. Що цікавого було в цій ділянці води? – можна було подумати, але Едвард знав, що відповісти на це: найбільш частіше цунамі з усіх океанів, найбільші молюски вагою в 300 кг та близько 100 тисяч видів знайдених тварин під водою.

 Саме це й подобалося йому, але за все своє життя він так в не зміг побувати там. Лише бачив Атлантичний океан, через який перепливав кожен раз, коли виїжджав зі своєї рідної країни.

 І ось роздумуючи про моря та океани, він приїхав до себе додому. Все було, як і декілька днів тому, нічого не змінилося, лише Мері, як виявилося, поїхала до сестри в Америку, тож ключі віддавав Мартін.

– Дякую за борг та за те, що тримали ключі в себе, поки я був у відрядженні.

– Не має жодних проблем, чого ми повинні були не дати вам гроші, ви ж наш сусід та друг моєї родини, а якщо друг сім’ї, значить і мій друг, – усміхнувся брюнет та віддав ключі чоловіку.

– Тоді я також буду вважати тебе другом, сподіваюсь, ми ще поспілкуємося про щось.

– Поспілкуємося, – лише це відповів Мартін та, вимовивши тихе «до побачення», зайшов до себе в квартиру. Едвард, кивнувши йому головою, відчинив свої двері. На столі лежала записка від Мері, в якій йшла мова, що її не буде приблизно три дні, щоб чоловік доглянув за Барбі, щоб вона не наробила дурниць.

– Звичайно, догляну за нею, хресниця ж, – і з цими словами він поклав лист на камін.

 В Едварда було дивне відчуття чогось, здавалося, що щось не на своєму місті, і по шкірі проходив холод. Чоловік сів на диван, і раптом хтось подзвонив на домашній телефон. Це був Рональд. Напевно, він впорався зі своєю справою.

– Я знайшов людей, хто був в усіх країнах і мав спеціальність, пов’язану з гіпнозом.

– В списку є людина на ім’я Річард?

– Так, є. Річард Бетанкур. А звідки Ви знаєте?

– Він був підозрюваним. Так що ви на нього знайшли?

– В нього є дитина, але після 30 року нічого не відомо про неї. Ні стать, ні освіта, ні місце проживання. Помер в цьому році декілька місяців тому. Дружини не мав, в його досьє є інформація про експерименти, які він проводив. То може бути, що він і є нашим вбивцею. Але треба дізнатися, що там з дитиною.

– Чорт, а про неї/нього нічого іншого не сказано?

– Є інформація, але вона є засекреченою, тому я домовився, що за гроші мені скинуть по пошті цю фотографію, а я вже вбив вашу адресу. Тому чекайте лист з нею.

– Велике дякую, Рональд. Я дуже вдячний вам.

– Та немає за що, я був радий допомогти. До побачення!

– Бувайте, – коли Едвард поклав слухавку, він почав обмірковувати все, про що сказав йому Рональд. І зрозумів, що в них є потенційний вбивця, єдине, що відомо, це те, що він вбив в Норвегії. Але чоловік був і у Франції того часу…

– Якщо він і вчинив три злочини, то хто міг скоїти останній? – чоловік вирішив передивитися знову всі документи, що в нього були. Так, в одній справі фігурував загадковий «Тіммі», який був багатим, як Едвард дізнався від Луїзи. Якщо перевірити з часом, що проводив Річард Бетанкур в Італії, і час, коли там був той Тіммі. То все сходилося. Тією загадковою дитиною і був цей Тіммі.

 Він і міг би допомогти Едварду знайти вбивцю, але ніхто не чув про цього Тіммі, тільки в тих документах. А може бути, що він і став вбивцею? Надивившись на жахи батька, дитина могла скоїти таке саме. Але що пов’язано з тією датою в листопаді? Невідомо.

 Жодної згадки будь-якого числа листопада для Річарда не було, одружився вдруге в грудні, то ж не збігається. Дитина з’явилася в березні, що знову не збігається. Чи був цей хлопець його сином взагалі? Чи він викрав або купив Тіммі…

 Це діло завжди було пов’язано з чеканням. Треба було чекати нове вбивство, щоб перевірити чи не серійне воно. Треба було очікувати дзвінки від слідчих, психіатрів, працівників моргів. І це Едвард ненавидів більше за все, чекати щось, коли він не міг нічого зробити без допомоги інших.

 Тепер чоловік передивлявся всі документи, що в нього були. За всі чотири справи. Єдине, що збігалося це стать, наявність близнюків і їх батька. Але продивившись діло в Норвегії, він помітив, що одне не збігалося. Двійнята були, а ось батько не був їх. Це був також чийсь батько, в нього була родина, але точно не ці дівчата.

 То ж вбивці було начхати, кого саме загіпнозувати? Чи, що саме означав цей експеримент, якщо вірити словам слідчого.

 Все нові й нові думки з’являлися в голові в Едварда. І чоловік вирішив подрімати, щоб зачекати листа від того незнайомця. Він не знав, хто давав ту інформацію Рональду, та й не дуже хотів питати, щоб не влазити в особистий простір комісара. Едвард звик до товариша, звісно він не був таким близьким другом, як Ендрю Маєр, але все одно викликав теплі емоції під час розмови.

 Едвард розумів, що не все знав про свого колегу, але підозри той не викликав, хоча судячи по його зв’язкам, мав багато таємниць. Через те, що це не стосувалося ніяк самого Едварда, він не чіпав життя Рональда, бо довіряв чоловікові, що шанував детектива.

 В Едварда був знайомий, який на кожного мав досьє, це був товариш його матері – Фелікс. Девізом цього чоловіка було «Ніколи не спілкуйся з людиною, не знаючи його минулого». Але Ед ніколи не прислухався до нього, це було занадто для чоловіка. Лізти в особистий простір, в особисте життя когось.

 Одного разу він помітив, що мати перестала запрошувати Фелікса до них. І виявилося, що мати дізналася, що в цього чоловіка була повністю вся інформація про неї. Починаючи з її дати народження, закінчуючи її причиною звільнення. Едвард розумів мотив, з якої матінчин друг збирав на неї досьє, але також розумів незадоволення та розчарування своєї мами, яка після цього більше ніколи не спілкувалася з ним.

В цей день, прокинувшись зранку, Уайт вирішив піти провідати Барбару. Випивши каву та поснідавши омлетом, накинув на себе светр та пішов до сусідів. Двері відкрив Мартін, зверху на ньому була жовта кофтина, піжамні чорні штани та капці. А його кучеряве волосся розпатланим стирчало на всі боки.

 Видно було, що чоловік тільки що прокинувся, після цього, не спитавши причину приходу сусіда, він пустив чоловіка в квартиру, відходячи від дверей.

– Привіт, а Бар дома?

– Доброго ранку, вона ще в ліжку, зараз її покличу. Сонечко, до тебе прийшли…Люба! – потім почулося зітхання дівчини та кроки у вітальню.

Через декілька секунд перед його очима стояла білявка в білій туніці з халатом, накинутим зверху та в капцях. Вона дуже зраділа, коли побачила свого хрещеного, того швидко підбігла до нього.

– Привіт, дядечко Ед! А з якої причини Ви сьогодні завітали до нас? Матері немає. Вона поїхала по справах. А батько… А з ним Ви ж незнайомі наче?

– Я прийшов саме до тебе, Мері написала, щоб я піклувався про тебе, то ж я прийшов сюди, все одно робити нічого.

– А ваша робота? Хіба ви не були зайняті розслідуванням? Мати казала, що у вас важка справа, через що ви й не можете заходити до нас, – у Барбари часто виникали дитячі питання, Мері казала, що більше за все й любила свою доньку за цю допитливість.

–А моя робота поки що стоїть на місці. А ти як, Мартіне? Як твоя робота? Якийсь дивний збіг, що кожен раз, коли я приходжу, ти вдома.

– Ой, та то напевно не збіг, а доля така у вас! – почала розповідати про всесвіт та знаки блондинка.

– Сьогодні в мене вихідний, немає ніяких справ, та й з роботи не телефонували. Тому я тут, з Барбі. Вона ж як дитина маленька, кожен раз робить якусь шкоду. Кожен раз нові знайомі в нас запитують, коли ж плануємо дітей. Куди ж планувати дітей, якщо вона сама як дитина? – запитав чоловік та нахилився до дружини, щоб поцілувати у волосся.

 Вона ж своєю чергою засміялася та обійняла чоловіка. Дівчина була не маленького зросту, приблизно 165, але поряд з Мартіном виглядала наче крихітна.

– Та й правильно, куди з дітьми поспішати? Треба ще пожити для себе, А потім вже дітей робити, – усміхнувся Едвард та присів на диван у вітальні.

– Якщо чесно, я не дуже й хочу дітей, вони такі гучні, що не можливо займатися своїми справами, а з моїм-то підробітком в автомайстерні дитина від смороду масла задихнеться, так мама казала, – Барбара рукою закрила собі ніс та показала жест, наче в кімнаті смердить.

 І справді, своєю поведінкою вже доросла жінка нагадувала дитину. Барбара не хотіла бути схожою на матір, але самі ці риси характеру, як думав Едвард, дівчина й отримала від Мері.

– А я б хотів колись мати дітей, але дуже хвилююся, що не стану гарним батьком для них. В мене не було такого прикладу в родині, тому я боюся більше за все, що повторю помилки минулого, – Мартін змінився в обличчі: усмішка зникла, а сам чоловік закусив губу, щоб не видати своє нервування.

Щоб не зациклюватися на цій темі, Едвард швидко змінив її:

 – А скільки тобі років? Щось не запитував до цього.

– Мені 34 роки, трохи старший за свою дружину, але не бачу в цьому нічого такого. Я її дуже кохаю, не дивлячись на різницю в 10 років.

– Я зустрічався з дівчиною з різницею у 20 років, і це іноді заважало, але я теж її кохав, не звертаючи увагу ні на що.

– Не зустрічалася я з дівчиною з різницею в 10 чи 20 років, але я комфортно себе почуваю в цих стосунках. І я рада, що познайомилася та знайшла свою розраду в такій людині, як Мартін, – після сказаної фрази вона гучно засміялася, а інші підтримали її сміх.

 Едвард думав, що його хресниця дуже змінилася з дитинства, після того як побачив її ставлення до Мері, але в такі моменти здавалося, що це була та сама маленька дівчинка. Можливо, це була просто ностальгія за минулим, але Барбара була щирою.

– А що тобі подобається в ньому? – Едвард сам не знав, навіщо поставив це питання.

– Я люблю його очі, вони наче скляні, люблю його жарти, люблю, як він коментує передачі по телевізору, які ми разом дивимося. Також мені подобається в Мартіні його ставлення до мене та взагалі моїх знайомих. Якщо чесно, в мене була подружка, та й вона сказала, що він мені не компанія, що він покидьок та жахливо буде до мене ставитися. Але, як виявилося, вона набрехала. Добре, що я не повірила Кассандрі, якби повірила, то не була б зараз одружена на такому чудовому чоловікові, як Мартін, – промовивши це, дівчина поцілувала свого чоловіка в щоку.

 В ті часи люди не дуже показували своє кохання при чужих та в деяких випадках навіть членам родини. Тому Едвард був здивований тим, що вони поцілувалися, навіть таким невинним способом, в нього на очах.

– Едвард, а ви до цього казали, що зустрічалися з дівчиною, що вам подобалося в ній? – несподіване питання Мартіна застало зненацька.

Не думаючи навіть секунду, цокнувши раз язиком, Едвард вимовив.

– Я кохав в цій дівчині абсолютно все: її світле волосся, її усмішку, бурштинові очі, що виглядали наче дорогоцінне каміння. Я любив її стиль, на той час вона вдягалася дуже модно, я вважав, що всі її подружки заздрили їй. Хоча таких прямих доказів на це й не було. Вона любила наспівувати церковні пісні, що було для мене дуже дивним. Луїза була атеїсткою, вона думала, що раз в неї не залишилося родини, то напевно Бог глузує з неї, але кожен раз, коли я був в неї на ночівлі, вона співала католицькі пісні.

– Різні пісні, чи одну й ту саму? – запитала допитлива Бар.

– Одну й ту саму, це була пісня «Тужливої матері», співала вона її латиною. І це звучало неймовірно. Вона ніколи не розповідала мені, що ходила на співи або співала в церковному хорі, але її голос був наче ангельським, – під час цієї розмови Едвард світився від щастя, видно було, що він дуже сильно кохав цю жінку.

– Судячи по опису, Луїза була дуже вродливою жінкою, – те, що Мартін запам’ятав її ім’я та сказав в минулому часі про неї, свідчило, що він був людиною, яка мала або гарну пам’ять, або чіплялася до дрібниць.

Але Едварда це не дратувало, бо в чоловіка й до цього були такі знайомі.

– Так і було, в мене є фотокартка моєї Луїзи, коли буде влучний час, можу показати її, – оскільки розмова підходила до кінця, Едвард підійшов до стіни та побачив дивні відмітини на ній, вирішивши не звертати на це увагу, бо такі відмітини могла залишити й Барбара під час якоїсь зі сварок, що й було ймовірно.

– Мені вже треба йти, коли Мері приїде, скажіть, щоб вона до мене зайшла. Добре?

– Так, мати казала, що буде вже сьогодні чи завтра. Давайте я відкрию вам двері, – Барбара встала та підбігла до дверей, вона витягнула руку з халата, щоб відкрити замок і в той час Едвард побачив ледве видний синець.

– Ти вдарилася? – дівчина здригнулася, на секунду усмішка з її обличчям зникла, але вона швидко взяла себе в руки та відповіла:

– Так, я позавчора впала, нічого такого.

– Це батько тебе вдарив? – сльози з’явилися на очах Барбари, Мартін підійшов до неї та погладив її по голові, дівчина міцно обійняла його, а той поцілував її в лоба, щоб заспокоїти.

 Едвард не розумів, якщо батько б’є її, як і в дитинстві (про це писала йому Мері), то чого Мартін не може заступитися за свою дружину? Якби Джон був тут, він би зараз поїхав у відділення до комісара, знаючи Едварда.

А якщо це не Джон, а Мартін підіймає на неї руку, то чого Барбара мовчить? І як допомогти їй? Вона не здається наляканою поряд з ним, тільки зараз виглядає жахливо, наче її облили крижаною водою.

 Може її навчили, що треба терпіти, чи це незвичайно лише для самого Едварда? Якщо так, то це жахливо. Насильство в родині чоловік ненавидів, він ніколи не бачив, щоб його батько чи мати підіймали на партнера чи дітей руку.

 Тому, побачивши у свій перший робочий день, як дівчина побита, зі зламаним носом сиділа у відділенні й ридала, був дуже шокованим, коли йому сказали, що це домашнє насильство.

 В баченні Едварда в родині не повинні ображати одне одного, але якщо вже так вийшло, то треба засудити цю людину і не вважати за норму. Чуючи слова про «сама заслужила», неагресивний Едвард хотів набити пику тим людям.

– Бувайте! – сказав Мартін.

– Бувай, Мартіне, Барбара, – відповів Едвард та вийшов з їхньої квартири.

 Чоловік досі не розумів, куди й навіщо поїхала Мері. Але може то й краще, що її саме зараз немає тут. Бо вона б точно пішла в поліцію, якби дізналася, що Джон вдарив Барбару, а потім сама б лежала в лікарні або в морзі після побиття тим виродком.

– Так, якщо повернутися до листа, то я повинен отримати його в ці дні. Хто ж той Тіммі, та наскільки багато він знає? – звернувся Едвард до фотографії на каміні.

– Якщо зібрати інформацію, що я знаю до купи, то першим вбивцею був Річард Бетанкур, з якихось причин він вбивав людей через гіпноз. Але навіщо? Може намагався знайти межу своїх здібностей? Якщо подумати, що так воно і є, то чого він обирав саме доньок-близнючок та батька. Мені казали, що Річард робив експерименти, можливо, це і є його експеримент, – цокнув язиком та, провівши рукою по волоссю, він продовжив озвучувати свої думки.

– Тільки в чому був його сенс? Зрозуміти, чи зможе він впливати настільки на розум людей, що змусить батька вбити власних дітей? Але чого саме близнючки? В біографії Річарда не написано, що в нього було троє дітей… Хоча інформація щодо його нащадків закрита. То він мав великі зв’язки, тому його й не посадили. Корупція Норвезької поліції вбила 6 людей. Якби вони тоді його засадили, то може не відбулося вбивства у Італії. А потім і вбивства у Лондоні… Щось не збігалося. Він помер за два місяці до 10 листопада 1950 року. І чоловік це швидко підмітив.

– Ні. Останнє вбивство було скоєно кимось іншим. Але що то за дата. Може день смерті його доньок? Якщо уявити, що вони були, то все сходиться. 10 листопада він вбив своїх доньок та після цього вирішив експериментувати, чи зможе він повторити цей момент на комусь іншому? Таким чином він вбивав, і в Італії йому було вже років 60, як мінімум. То ж він, можливо, показав одне з вбивств своєму учневі. Або сину, та потім розповів тому таємницю, що криється за цією датою. А хлопець, психіка якого була зіпсована цим моментом, вирішив продовжити справу Річарда…

 Едвард жахнувся.

 – Луїза з мого сну мала рацію, розгадка десь поряд. Як і вбивці. Тільки я щось пропускаю… Чи когось? – вимовив свій монолог на одному подиху детектив та сів на диван у вітальні. Фотографія Луїзи давала відчуття присутності дівчини та допомагала мислити нестандартно для чоловіка.

 Після довгих роздумів, чоловік вирішив лягти спати, бо роздуми забрали багато сил у Едварда. Він вже не був молодим, якому достатньо було поспати 7 годин на добу та цілий день бігати на ногах. Багато з його знайомих літнього віку та його дідусі та бабусі померли до 65 років, тому Едвард був винятком, він ще займався своєю справою. Так, відділення самої агенції було прикрито, але розслідування все ще продовжувалися.

 І ці моменти нагадували йому розслідування з Ендрю, коли у Франції при вбивстві одного хлопчика їм заборонили підключатися до розслідування поліції.

 І так думаючи про своє минуле, він ліг у ліжко та заснув. Цього дня йому наснився добрий сон, пов’язаний з коханою. Дівчина була вдягнута в дивну, старомодну білу сукню, яка виглядала наче з 19 століття. З поясом синього кольору та солом’яним капелюхом, та з такого ж самого кольору бантом. Було літо, вони були на долині, Луїза бігала по волошковому полю боса та голосно сміялась. Поряд з нею бігали маленькі дівчата, обидві були з білявим волоссям, блакитними очима та рум’яними щічками. Придивившись, він помітив, що це не Лаура й Лючія, як чоловік спочатку подумав, а його сестри Керрі та Наель. Вони росли на очах, змінювали одяг, зовнішність та ставали ззовні схожими на матір. А Луїза залишалася все такою самою, дивлячись на них та тримаючи дівчат за руки.

– Едвард, дякую! – крикнули дівчата, вони нарешті отримали можливість вирости та постаріти та дуже були раді цьому.

– Дякую, любий, – ніжно вимовила дівчина та безгучними кроками підійшла до Едварда й поцілувала у вуста.

 Від неї пахло незвичним для Луїзи ароматом – волошками. На полі все було зеленистим, сонце світило високо та дуже гріло, то ж означало, що зараз червневий день. Тварин, на здивування, там не було, лише великі дивні метелики літали на тій долині.

Все було настільки реалістичним, що на якийсь час Едвард був впевненим, що він потрапив до раю, що чоловік помер уві сні й зараз зустрівся з тими, кого хотів найбільше побачити.

 Але повернула його в реальність думка про те, що там не було його матері та деякі незбіги.

– А за що ти мене дякуєш?

– За перемогу, – відлунням почулася відповідь.

– Над ким?

– Над Тіммі…– різко всі зникли, та сонце почало падати з грохотом на поле. Від цього шуму й прокинувся Едвард.

 На здивування, це вже був ранок, він проспав годин 15. Відкривши очі, Едвард нарешті зрозумів, що то був за грохот. Це хтось стукав у його двері, і, зрозумівши, що це листоноша приніс лист, він дуже швидко піднявся. Бувши в домашній сорочці та штанах, чоловік, не накинувши якийсь одяг зверху, відкрив двері.

 На щастя, Едвард встиг до того, як листоноша пішов. Він підписав усі документи та з нетерпінням відкрив посилку. Тепер лист з фотографією був у його руках.

 На фотокартці був підпис «Італія 1930», і це означало, що Бетанкур точно був в цій країні в тому році, що й моментально знаючи інші докази, стовідсотково робило його вбивцею. На самій картинці він побачив незнайомого для нього чоловіка середнього віку в окулярах і зрозумів, що це й був Річард, а ось поряд… Дитина поряд з Бетанкуром була знайомою. Темне кучеряве волосся та світлі очі когось нагадували, але усвідомив він все, коли подивився на рану на тому місці, де в його сусіда був шрам. І в той самий час, коли Едвард роздивлявся фотографію, на сходах хтось почав підійматися. Почувши голос Мері, він зрозумів, що то йде вона, а ось поряд з нею був Мартін.

– То Тіммі – це зменшувально-пестливе від імені Мартін? – пошепки вимовив чоловік та жахнувся. Весь цей час Мері та Барбара жили поруч зі вбивцею, тому й синяки на тілі Бар були не від Джона, як спочатку Едвард подумав, а від її чоловіка. Робота лікаря, це й була праця психіатром, яку він тримав в таємниці, як зараз зрозумів Едвард.

 Напевно, 1930 року 13-річний Тіммі став свідком вбивства своєї подруги, ймовірно, він навіть був співучасником. Після цієї травми він переїхав з батьком в іншу країну, де жив довгий час, а після смерті батька, вже дорослий чоловік повністю зійшов з розуму та вирішив вбити таким самим чином дітей та батька. А потім, коли він перестав себе стримувати, і так підвищена агресія в чоловіка вибухнула жахливим ставленням до Барбари тоді, коли нікого не було поряд.

 Заховавши лист в кишені, він повільними кроками йшов назустріч вбивці, на зустріч того, кого намагався знайти стільки років. Тепер він знав таємницю цих 20 років, і єдине, що він хотів зробити, це не видати те, що він знає правду.

– Привіт, сусіди, – з комом в горлі сказав Едвард. Він відчував себе дуже жахливо, його нудить від потрясіння та того, що він зрозумів, що Мартін маніпулював самим Едвардом також. Сходи на три поверхи здавалися вічними та до неможливого довгими. Це жахливе відчуття не давало детективу ясно думати, та нарешті, пройшовши повз Мартіна, Едвард пришвидшив свою ходьбу та вибіг на вулицю.

 Подивившись на небо, яке було блакитним, без жодної хмари, він вимовив тільки одне: «Мамо, я знайшов їх». Він перебіг дорогу та зайшов в телефонну будку.

 Він швидко набрав номер та попросив зв’язати його з Рональдом Хіллом. Гудок. Едвард судомно вдихнув та цокнув язиком. Знову гудок. Чоловік видихає та чекає відповідь. Гудок, й слухавку зняли. Ледве тримаючись на ногах, Едвард нічого не сказав, він не зміг й слова вимовити. І з того боку почувся голос Рона: «Ало?!».

 Далі події розвивалися швидко. Поліція приїхала за декілька секунд, Рональд також був при затриманні. Комісари зайшли до кімнати та розповіли жінкам, за що саме повинні затримати Мартіна. Мері та Барбара були в шоці. Старша жінка впала на коліна та розридалася, а Бар схопила ніж, що лежав на столі та вдарила його декілька разів у спину. Чоловік впав без духу, його навіть не хотіли рятувати, бо знали, що за жахи він робив. Тому вони затримали Барбару під крики Мері та повезли у відділення. На щастя для всіх, під час суду Барбара повідомила про «ідеальне життя» з Мартіном, і після розповіді про домашнє насильство з його боку багато присяжних встали на її бік. Так що вид її покарання був умовним. Мері довго відходила від цього, але потім наважилася розійтися з Джоном, щоб більше їй та її донці нічого не загрожувало.

 Ось так і закінчилася ця дивна справа Едварда Уайта.