Усміхнений літній чоловік неквапливо йшов вулицею, озираючись на всі боки.«Ах, як же добре опинитися в рідному місті, в місці, в якому я виріс і в якому пройшли мої дивні дні молодості», – подумав Едвард. Багато фрагментів з минулого промайнуло у нього перед очима. Те, як його матір звільнили з роботи і вони залишилися ні з чим. Чи те, як він крав книги у матері через велику любов до них. І навіть його перша закоханість.
А тепер, вже сивоволосий, детектив проходив по вулиці, де якийсь юнак намагався виконати пісні Генка Вільямса. Але раптом погляд Едварда зупинився на дівчині, що йшла в картатій сорочці і в підкочених джинсах. «По її вигляду можна подумати, що десь тут автомайстерня», – спало на думку чоловікові.
– Доброго дня, Барбара, – зупинившись, привітався із нею містер Уайт.
– Здрастуйте, дядечко Ед! – голосно вимовила вона і підбігла обійняти давнього знайомого.
– Ого, та ти виросла. Минулого разу, коли я тебе бачив, ти була – ось така! – жестом він показав до пояса.
– Не може такого бути, – розсміялася дівчина. – Давно ми з вами не бачилися… Ой, вибачте, я б ще з вами поговорила, але мені вже пора, до побачення! – крикнула вона втікаючи.
– Матері привіт передавай, – з усмішкою вимовив він.
Раніше Едвард був дуже дружний із сім’єю Робінсон, але після від’їзду за кордон він так і не зумів побачитися з місіс Робінсон і її дочкою Барбарою. Вони хіба що пересилали один одному листи та фотографії.
І так, згадуючи давні часи, Едвард навіть не помітив, як підійшов до фонтану, де у нього була призначена зустріч.
– Містер Уайт? Я Рональд Хілл, комісар до ваших послуг.
До детектива підійшов повненький чоловік середнього віку в діловому костюмі й з високим циліндром на голові.
– Можна просто Едвард, я приватний детектив, мене найняла дружина жертви. Вдова Міллер. Оскільки я тільки розмовляв з потерпілою, хочу почути офіційну версію події, і що там з тілом?
– Окрім містера Міллера було виявлено ще два трупи. Відомо, що це були діти Кетрін та Лейла Міллер. Дівчатка 10 років. Бідні діти, Господи, – зітхнув комісар.
Обличчя Едварда різко спохмурніло, було видно, що до нього прийшла страхітлива думка.
– Почекайте…Вони близнюки?
– Двійнята, – почув він у відповідь, що підтвердило здогадку детектива. – Вбили їх близько півночі, на цю поляну жертв хтось привів, ми вважаємо, що чоловік в першу чергу задушив дітей, а після і сам повісився. Їх тіла знайшли сьогодні в річці, яка протікає поруч.
– Стривайте, але вам не здається, що ця історія… – після сказаної фрази Едвард затнувся і про щось замислився.
– Так, можливо є зв’язок з тим вбивством, яке Ви намагалися розслідувати 20 років тому, але так і не прийшли до розгадки. Насправді це я запропонував вдові Міллер найняти Вас.
– Дозвольте підійти до трупів, – холодним голосом вимовив детектив.
– Звичайно, вони там, – показав рукою за собою комісар.
Кожен крок, що робив Едвард до цих мертвих тіл, лякав його. Тіла ще були в нормальному стані, не зважаючи на гематоми на шиї. Чоловік задушив дітей батогом, а сам повісився на мотузці , ні того, ні іншого не було. Слідів самозахисту у дітей не виявлено, той же почерк. Він знав, що вони мають справу з серійним вбивцею, і сподівався, що нічим жахливим це дивне розслідування не закінчиться.
1 глава
Тіла дівчаток лежали лицем одна до одної. На обох красувалися білі нічні сорочки, й перше, що впадало у вічі, дивлячись на них, – це поранені ступні. Як би дивно і загадково не звучало, але здавалося, ніби дівчатка самі сюди прийшли. Сліди на траві від брудних ніг не розмазані, значить вони дійшли спокійно, без опору. «Окрім цих ступень, інших доказів немає… І це засмучує», – подумав Едвард та
цокнув язиком.
Цокання стало його хибною звичкою ще в дитинстві. Одного разу, коли мати помітила нестачу книжок у бібліотеці, вона одразу збагнула, що їх взяв її син, і дуже на нього розсердилася. Мати почала сварити його, а 7-річний Едвард в цей час, щоб відволіктись від крику, непомітно для себе почав цокати язиком. І з того часу кожного разу, коли він нервував або був незадоволеним, ця звичка починала нагадувати про себе.
Едвард схилився над тілами, їхні обличчя були з синюшністю, на повіках дрібні червонуваті плями – це точкові крововиливи, які й вказували на те, що дівчата померли від странгуляційної асфіксії. Потім детектив щільно почав розглядати гематоми на їхніх шиях. У обох вони були майже однакові, странгуляційні борозни бурого кольору, при нападі на дітей батіг обернули два рази на трахеї та почали душити, на це вказувала подвійна борозна. Дівчата померли приблизно через 5 хвилин.
Не все було відомо через те, що патологоанатом ще не робив розтин, і тому Едвард зробив записи у своєму блокноті та крикнув комісару: «Я закінчив, до побачення».
Голова детектива була забита різним: згадками про друге вбивство, роздумами, чому батько вбиває, та сподіванням, що він зможе знайти відповіді на свої запитання.
Одразу після огляду місця злочину Едвард поїхав за своїми речами на вокзал, а потім у свою квартиру, в яку не повертався близько 20 років. Нарешті він опинився у дворі, де здається ще нещодавно зізнавався Мері у коханні та після відмови кожного дня приносив під її вікна букети. Мері була дуже гарною дівчиною, яка завжди слідувала модним тенденціям та мала гарний смак в одязі. Але це не єдине, що подобалося в ній Едварду. Вона була щирою, доброзичливою та завжди допомагала людям, мала м’який характер, і на її обличчі завжди сяяла гарна усмішка.
Сходи, якими детектив підіймався на свій 3 поверх, здавалося за роки, що його не було, почали ще більше скрипіти. «Сподіваюся, валіза не продавить ці сходинки. Хоча мене витримує ж», – подумав Едвард та розсміявся. Його не можна було назвати товстою людиною, але він був пухким. У молодості детектив завжди був високим, струнким, з широкими плечима та мозолистими руками через зайняття на перекладині. А зараз від його стрункості залишився лише спогад. Піднявшись сходами й відкривши двері, Едвард потрапив у свою квартиру. Вона була такою ж самою, як і 20 років тому: брудно-зеленого кольору шпалери з узором квіток, на яких висіли фотографії його матері та Едварда ще юним хлопцем, дерев’яна підлога, висока вішалка з трьома гачками та дзеркало увесь зріст. Так виглядав передпокій у його квартирі. Знявши свій одяг та поставивши валізу, він зайшов до вітальні, там було дуже морозно, але чисто. Чому він дуже здивувався, але швидко зрозумів причину.
***
– Чого в тебе так брудно? Тітка Елізабет тільки вчора поїхала до Франції, якщо вона це побачить, точно примусить тебе це все прибирати, – з усмішкою критикувала кімнату Едварда Мері. – Але якщо тобі потрібно, я можу прибрати тут, коли буду вільна.
– Та я тільки відкрив агенцію, тому не дуже слідкую, – виправдовувався юнак, – мені треба робітників шукати, а не дитину малу слухати та напружувати її ще й роботою.
– Дурень! – зі сльозами на очах викрикнула дівчина та вибігла з кімнати. Ця фраза про малу дитину завжди її ображала, в них була не дуже велика різниця у віці, майже 9 років, але тому, що їй було тільки 17, її матір не дозволяла Мері довго гуляти з ним.
– Точно дурень… – сказав Едвард та цокнув язиком.
А потім, щоб примиритися з Мері, він вирішив зробити дублікат ключа, для того, щоб вона прибирала там, як і пропонувала раніше.
Згадуючи про ці моменти, він вже не відчував до неї того кохання, тільки повагу та дружнє ставлення до Мері. Подумавши про те, що треба буде зайти та подякувати їй за те, що прибирала в його квартирі, він дістав дрова з каміна та запалив його. «Обігрівач» був з не дешевих, він 4 зарплатні збирав та відкладав на те, щоб купити камін. Коричнево-бурого кольору, викладений звичайною цеглою та димар, замаскований кожухом. Ось це добро коштувало не малих грошей.
На каміні були розташовані фотографії та книжки, декілька оповідань Вольтера та деякі збірники Джона Локка. Едварду завжди подобалися науковці та філософи. Тому до 7 років він мріяв стати відомим саме в цих сферах, але доля вирішила інакше.
Вирвавшись з думок про минуле, детектив взяв свою валізу та почав розкладати речі по своїм місцям. Перше, що йому трапилося на очі, це фотографія жінки підписана «Луїза, Італія 1930 рік». Дівчина на цій фотокартці була юною, худорлявою, з блідою шкірою, зі світлим русявим волоссям та великими карими очима, вона мала прямий ніс з маленькою горбинкою, яку було майже не видно, та біля вуст маленька мушка. Одягнена вона в білу шифонову сукню-олівець з невеликим декольте, прикритим вшитою бежевого кольору підкладкою з мережива.
– Луїзо, ось ми і опинилися в Англії, як ти того і хотіла, – сумним тоном вимовив Едвард та поставив цю фотографію на письмовий стіл перед своїм обличчям. Він посміхнувся, дивлячись на цю фотографію, і продовжив розкладати речі по місцям. В кімнаті стало значно тепліше, і він, переодягнувшись, пішов подякувати Мері за догляд за його квартирою.
Едвард постукав у двері, і згодом вони почали відкриватися. Раптом детектив побачив статного чоловіка, який був одягнений в білу сорочку з джемпером та чорні класичні штани.
– Доброго дня, а ви до кого? – усміхаючись, запитав він.
Детектив почав відповідати, але побачив Мері. Літня вродлива жінка йшла до дверей, в її русявому волоссі виднілася сивина, а на обличчі з’явилися зморшки. Навіть фігура відрізнялася від тієї, що була в молодості, але красу вона не втратила. Мері вдягнена в блакитну сукню в клітинку, що трохи облягала тіло, а трохи була вільною, з жакетом. Ліф був прилеглим, а спідниця багатошарова. Побачивши знайомого, Мері витерла руки об фартух, який був пов’язаний зверху, та швидко зняла його, поклавши на стілець.
– Мартіне, це наш сусід Едвард, – після цієї фрази вона посміхнулася та кинулась до Едварда з обіймами. Вона була все такою ж самою, тією малою Мері, яку він знав.
– Привіт, – це єдине, що вимовив детектив, жінка не відповідала, вона плакала в його сорочку, вони занадто довго не бачилися. Заспокоївшись, Мері запросила його за стіл та покликала Барбару. Поки дівчина наряджалась та робила зачіску, літня жінка вирішила познайомити чоловіків між собою.
– Знайомтесь, Едвард, це мій зять Мартін. Мартін, це мій друг та сусід Едвард, – по її усмішці зрозуміло, що вона була дуже рада бачити свого давнього друга.
Вона дістала вино зі шафи та налила своєму гостю та зятю. А потім поклала на тарілки їжу: банглер і пюре, курячу тікку масалу та на десерт силабуб. За професією Мері була вчителькою, але готувала неймовірно. Кожного дня Мері, її чоловік Меттью та Барбара з Мартіном снідали різною їжею, наприклад, частіше за все це був омлет та валлійський рідкісний, напевно через те, що її донька обожнювала поєднання грінок та сиру як у валлійському рідкісному, а Меттью смажені яйця.
І ось, коли вони вже почали їсти, прийшла Барбара. Дівчина була вдягнена в білу сорочку та бежевого кольору класичні штани. В неї було розпущене волосся, яке побачити в неї було дуже рідко.
– Добрий вечір, дядечко Ед! – коли вона тільки вчилась розмовляти, їй погано вдавалася буква «р», і тому для неї Едвард був Едом.
– І тобі привіт, Барбі, – тому що він був хрещеним батьком для неї, детектив багато часу проводив поруч з дитиною, так в неї й з’явилося це скорочення в імені.
– Привіт, люба, – привітався до неї Мартін. Вона підійшла до стола та сіла поруч зі своїм чоловіком.
Якщо не звертати увагу на імпульсивний характер дівчини, в них були чудові стосунки. Обидва кохали та добре ставилися одне до одного.
– А де тато? – запитала Барбара та подивилась на годинник, який висів за її спиною, – Вже сьома година, він все ще в автомайстерні? – по сумному виразу обличчя дівчини було зрозуміло, що таке відбувалося не перший раз.
– Він ще працює, донечко, не хвилюйся ти за нього, – слова, що сказала Мері, наповнені коханням, вона дуже любила його, але це відчуття не можна назвати взаємним. Їхні стосунки ніколи не були чудовими, матір Мері просто знайшла «гарну партію», не зважаючи на почуття хлопця. Його батькам також сподобався цей союз, тому побажання дітей в цьому не враховувались.
Більшість часу Меттью проводив у автомайстерні, а Мері в його очікуванні. Барбара усе дитинство чула від свого батька, яка її мати нікчемна, та з часом сама почала не дуже люб’язно поводитися з нею.
– Складно примиритися? – пробуркотіла собі під ніс дівчина.
– Не починай знову, – втомлено вимовила Мері. На її очах з’явилися сльози, і вона, посміхнувшись гостеві, вийшла з кімнати.
– Сонечко, ну чого ти так, вона ж твоя мати, – почав заспокоювати Барбару Мартін.
– А я не обирала собі таку матір, яка не може розлучитися з тим, хто її ненавидить. Вона ж протягом 25 років терпить, терпить і знову терпить. Тому, що хочу, то й кажу. Вона ж знову не буде скандалити. Ця жінка ніколи слова першою не скаже, – після того, що на емоціях випалила Барбара, вона вибігла з кухні і залишила Едварда з Мартіном в шоці.
– Вибачте, мені вже треба йти, самі розумієте… До побачення, Мартін. Був радий познайомитися, – знайшовши влучний момент, літній чоловік вийшов з квартири.
Зайшовши до себе додому, він почув, як відкрилися двері, як вибіг Мартін за своєю дружиною. І як в голос заплакала Мері. Едварду було дуже боляче через те, що вона не стала щасливою, чоловік не кохає її, донька не поважає. Лише зять добре ставиться до літньої жінки. Через свій м’який характер вона виростила таку доньку, яка в старості не тільки стакан води не принесе, а і привіт не скаже.
В нього не було дітей, та і сам не дуже хотів мати малих дітей, які тільки плачуть і все руйнують. Можливо, через дитинство, де мати сама виховувала Едварда, ніхто не показав йому справжньої любові в сім’ї. Звісно, Елізабет любила свою дитину, але через переживання після смерті доньок та чоловіка завжди сварилась на сина та гіперопікала його.