Поїздка була важкою для Едварда. На кораблі його ледве не знудило, а в потязі трясло так, що чоловік відсидів сідницю. Дві доби страждань не пройшли даром, він приїхав до Осло. Але тепер мав іншу проблему, мовний бар’єр. Він не знав норвезької взагалі, тому в його планах було казати повільно, щоб його хтось да зрозумів. Хиткий план, але інших варіантів не було.
Головна вулиця, якою йшов Едвард, виглядала неймовірно: фонтани з янголятами, дивні для чоловіка будівлі, десь далеко виднілися замки та фортеці. Діти бігали по вулиці та гралися, а дорослі люди йшли по своїм справам. Невеликі магазини, що щойно відкрилися, й продавці, які запрошували людей зайти до них. Статуї, дивовижні скульптури й церкви. Осло з першого погляду вразило детектива.
Дійшовши за адресою на листі, яку йому дав Рональд за декілька хвилин до відправки, Едвард побачив перед собою вивіску «Politi» і зрозумів, що це, напевно, і є те відділення.
Біля входу сидів охоронець, який відразу зреагував на чоловіка й почав казати незрозумілі речі. Едвард в свою чергу почав цокати язиком. Він був в стресових ситуаціях, але не думав, що не знання мови так буде нервувати його.
– Я не розумію норвезьку, – повільно, по складам вимовив Едвард, можливо так його зрозуміють. Але охоронець продовжив, щось казати. На цей шум прийшов чоловік. Він погано, але знав англійську.
– Потрібна допомога? – ламаною англійською запитав незнайомець.
– Так. Я детектив, мені треба зустрітися зі слідчим, що розв’язував справу в 1915 році.
– Справа двійнят?
– Так, – на секунду Едвард зрадів, що його зрозуміли.
– Пенсія.
А ця відповідь роздратувала чоловіка, якщо той слідчий на пенсії, то як він його знайде.
– Чи є у вас його адреса?
– Так, – відійшовши на декілька хвилин, чоловік повернувся з адресою, але сказав, що піде з ним, щоб не підставляти людину.
В тиші вони швидко дійшли до місця. У дворі на лаві сидів чоловік похилого віку, він був в окулярах та тримав милицю біля себе. Його голова вже повністю була сива, а обличчя покрилось зморшками. Руки були скрючені, а сам чоловік згорбився.
Чоловік з відділення поліції підійшов до старого, та почав розмовляти з ним про щось. І невдовзі старий підняв голову, подивився на Едварда та покликав його рукою. Тепер Ед був радий, що норвежець пішов з ним, тому що старий не знав англійської.
– Я Едвард, зараз розв’язую справу з близнюками та батьком. Я чув, що у вас був підозрюваний, ви можете розповісти про нього?
Старий розповідав чоловіку з відділення, а той перекладав все Едварду. Вони вирішили, що так буде краще й зрозуміліше.
– Його звати Річард Бетанкур. Психіатр. Тоді я був молодим, і мені не повірили, що така відома людина, як Річард, може бути злодієм. Але були докази. Тут дівчинка не піддалась чарам й намагалася втекти. Напевно, він вдарив її, а потім її батько вже вбив. Через що відбитки Річарда залишилися на її щоці, – Едвард відчував, що його зараз знудить, він багато разів уявляв, як це буде, коли він знайде вбивцю. А виявлялося, що через нестачу доказів і недовіру до молодого працівника, вони просто не перевірили це й потім померло ще шестеро людей.
– Річард Бетанкур?
– Так, але він помер. Декілька років тому.
Не той. Не сказавши нічого у відповідь, чоловік встав і ватними ногами пішов до вокзалу. Єдине, що було в голові в нього, це напитися. Він ніколи не пиячив, але зараз було сильне бажання зробити щось таке. Даремна поїздка в Осло.
Може Рональд знайшов щось дійсно корисне, але єдиний підозрюваний вже мертвий. Тобто вбивця не один. Скоріше за все справжній і пародійник, такі вже були у справах Едварда, і це найважче. Бо імітатором може бути кожен. Тепер ще треба визначити, хто саме був пародійником, а хто справжнім. І яку роль відігравав тут Річард. Кумира, чи фаната. Вчителя чи ученика…
«А може він взагалі був співучасником?» – подумав Едвард та пішов на вокзал, на місце, з якого він сюди й приїхав.
Чоловіку пощастило, що були квитки на потяг на сьогоднішній вечір. Тож Едварду залишалося лише чекати на відправку ввечері.
Він зайшов в крамницю, щоб скоротити час, та побачив там амулет з бурштином. Це каміння нагадувало йому очі Луїзи. Такі ж золотисті з медовим переливом. А в темряві здавалися темними, наче дуб. І він вирішив купити намисто, щоб щось лишилося від неї.
Дуже важким шляхом, але Едвард отримав прах дівчини, тіло звісно не було можливості отримати, але прах він зміг. То й розпилив його у Франції на полі з волошками, бо ці сині квіти були улюбленими для Луїзи. Він не міг тримати вазу завжди поряд з собою, тому вирішив зробити саме так.
Інших речей Луїзи, як і речі з магазину «Перо Нітті», ніхто йому не доставив, бо він не був ані родичем, ані чоловіком. За 10 років стосунків вони так і не розписалися, Луїза кохала його, але не хотіла зайвої тяганини з документами та не хотіла відчувати відповідальність за когось. Дівчина напевно боялась, що як тільки Едвард стане частиною її родини, він покине її, як мати і як батько й сестри. Навіть, якщо такого б ніколи не трапилось. Вона б не повірила в його слова ніколи. Довіряти після смерті родичів Луїза могла лише собі, що й робила до кінця свого життя.
Дорога назад здавалася дуже короткою, і ці півтора дня в дорозі пройшли майже непомітно. Едварду дуже подобалися моря та океани, коли він був дитиною, він любив читати книжки. А через те, що його мати працювала бібліотекарем, у нього була змога читати їх, коли був час.
Його улюбленим океаном, як би дивно це не звучало, був Великий океан, чи за його новою назвою – Тихий океан. Що цікавого було в цій ділянці води? – можна було подумати, але Едвард знав, що відповісти на це: найбільш частіше цунамі з усіх океанів, найбільші молюски вагою в 300 кг та близько 100 тисяч видів знайдених тварин під водою.
Саме це й подобалося йому, але за все своє життя він так в не зміг побувати там. Лише бачив Атлантичний океан, через який перепливав кожен раз, коли виїжджав зі своєї рідної країни.
І ось роздумуючи про моря та океани, він приїхав до себе додому. Все було, як і декілька днів тому, нічого не змінилося, лише Мері, як виявилося, поїхала до сестри в Америку, тож ключі віддавав Мартін.
– Дякую за борг та за те, що тримали ключі в себе, поки я був у відрядженні.
– Не має жодних проблем, чого ми повинні були не дати вам гроші, ви ж наш сусід та друг моєї родини, а якщо друг сім’ї, значить і мій друг, – усміхнувся брюнет та віддав ключі чоловіку.
– Тоді я також буду вважати тебе другом, сподіваюсь, ми ще поспілкуємося про щось.
– Поспілкуємося, – лише це відповів Мартін та, вимовивши тихе «до побачення», зайшов до себе в квартиру. Едвард, кивнувши йому головою, відчинив свої двері. На столі лежала записка від Мері, в якій йшла мова, що її не буде приблизно три дні, щоб чоловік доглянув за Барбі, щоб вона не наробила дурниць.
– Звичайно, догляну за нею, хресниця ж, – і з цими словами він поклав лист на камін.
В Едварда було дивне відчуття чогось, здавалося, що щось не на своєму місті, і по шкірі проходив холод. Чоловік сів на диван, і раптом хтось подзвонив на домашній телефон. Це був Рональд. Напевно, він впорався зі своєю справою.
– Я знайшов людей, хто був в усіх країнах і мав спеціальність, пов’язану з гіпнозом.
– В списку є людина на ім’я Річард?
– Так, є. Річард Бетанкур. А звідки Ви знаєте?
– Він був підозрюваним. Так що ви на нього знайшли?
– В нього є дитина, але після 30 року нічого не відомо про неї. Ні стать, ні освіта, ні місце проживання. Помер в цьому році декілька місяців тому. Дружини не мав, в його досьє є інформація про експерименти, які він проводив. То може бути, що він і є нашим вбивцею. Але треба дізнатися, що там з дитиною.
– Чорт, а про неї/нього нічого іншого не сказано?
– Є інформація, але вона є засекреченою, тому я домовився, що за гроші мені скинуть по пошті цю фотографію, а я вже вбив вашу адресу. Тому чекайте лист з нею.
– Велике дякую, Рональд. Я дуже вдячний вам.
– Та немає за що, я був радий допомогти. До побачення!
– Бувайте, – коли Едвард поклав слухавку, він почав обмірковувати все, про що сказав йому Рональд. І зрозумів, що в них є потенційний вбивця, єдине, що відомо, це те, що він вбив в Норвегії. Але чоловік був і у Франції того часу…
– Якщо він і вчинив три злочини, то хто міг скоїти останній? – чоловік вирішив передивитися знову всі документи, що в нього були. Так, в одній справі фігурував загадковий «Тіммі», який був багатим, як Едвард дізнався від Луїзи. Якщо перевірити з часом, що проводив Річард Бетанкур в Італії, і час, коли там був той Тіммі. То все сходилося. Тією загадковою дитиною і був цей Тіммі.
Він і міг би допомогти Едварду знайти вбивцю, але ніхто не чув про цього Тіммі, тільки в тих документах. А може бути, що він і став вбивцею? Надивившись на жахи батька, дитина могла скоїти таке саме. Але що пов’язано з тією датою в листопаді? Невідомо.
Жодної згадки будь-якого числа листопада для Річарда не було, одружився вдруге в грудні, то ж не збігається. Дитина з’явилася в березні, що знову не збігається. Чи був цей хлопець його сином взагалі? Чи він викрав або купив Тіммі…
Це діло завжди було пов’язано з чеканням. Треба було чекати нове вбивство, щоб перевірити чи не серійне воно. Треба було очікувати дзвінки від слідчих, психіатрів, працівників моргів. І це Едвард ненавидів більше за все, чекати щось, коли він не міг нічого зробити без допомоги інших.
Тепер чоловік передивлявся всі документи, що в нього були. За всі чотири справи. Єдине, що збігалося це стать, наявність близнюків і їх батька. Але продивившись діло в Норвегії, він помітив, що одне не збігалося. Двійнята були, а ось батько не був їх. Це був також чийсь батько, в нього була родина, але точно не ці дівчата.
То ж вбивці було начхати, кого саме загіпнозувати? Чи, що саме означав цей експеримент, якщо вірити словам слідчого.
Все нові й нові думки з’являлися в голові в Едварда. І чоловік вирішив подрімати, щоб зачекати листа від того незнайомця. Він не знав, хто давав ту інформацію Рональду, та й не дуже хотів питати, щоб не влазити в особистий простір комісара. Едвард звик до товариша, звісно він не був таким близьким другом, як Ендрю Маєр, але все одно викликав теплі емоції під час розмови.
Едвард розумів, що не все знав про свого колегу, але підозри той не викликав, хоча судячи по його зв’язкам, мав багато таємниць. Через те, що це не стосувалося ніяк самого Едварда, він не чіпав життя Рональда, бо довіряв чоловікові, що шанував детектива.
В Едварда був знайомий, який на кожного мав досьє, це був товариш його матері – Фелікс. Девізом цього чоловіка було «Ніколи не спілкуйся з людиною, не знаючи його минулого». Але Ед ніколи не прислухався до нього, це було занадто для чоловіка. Лізти в особистий простір, в особисте життя когось.
Одного разу він помітив, що мати перестала запрошувати Фелікса до них. І виявилося, що мати дізналася, що в цього чоловіка була повністю вся інформація про неї. Починаючи з її дати народження, закінчуючи її причиною звільнення. Едвард розумів мотив, з якої матінчин друг збирав на неї досьє, але також розумів незадоволення та розчарування своєї мами, яка після цього більше ніколи не спілкувалася з ним.