– Добрий день, Рональд. Розтин вже зробили?
– Так, так. Зараз пошукаю, візьму документи, – знайшовши папку, чоловік почав шукати потрібний йому документ. Едвард для себе підмітив, що в папці за цей рік було листків 40, тобто злочинність з тих часів, коли чоловік тут жив, зросла.
– Ось, розтин показав, що дівчата померли приблизно опівночі, через асфіксію. Все так, як ми й думали. Що до іншого, відбитків пальців не знайдено, тепер, після повторного збору, можу запевнити вас в цьому.
– Добре, дякую… У вас є ксерокс, щоб зробити мені копію?
– Я знав, що ви це запитаєте. Я вже все підготував! – по усмішці Рональда було зрозуміло, він пишався тим, що працює з Едвардом.
– У вас часто відбуваються такі дивні злочини?
– Скажу по секрету Вам, це друге таке вбивство. Перше було років 10 назад, дівчину вбили та поклали її в формі янгола. Але через війну того часу нас не дуже цікавило це вбивство, тому ми його відклали в дальню папку та й закинули. А зараз, коли пройшло вже стільки років, немає сенсу шукати вбивцю, може він вже й помер.
– Зрозумів. Рональд, а Ви давно працюєте тут?
– Та трохи більше 15 років. Але не маю попиту. Якщо відбувається якийсь злочин, питають нашого старшого Нельсона. Зараз він у відрядженні, тому маєте справу зі мною. А Ви?
– Я працюю приблизно років 40. Може даже більше… Я зараз чекаю дзвінка від одного знайомого, тому вибачте, повинен вас покинути, – зітхнув Едвард та, взявши документ, який йому щойно протягнув комісар, встав.
– До побачення Вам! Щасливої дороги, – комісар дочекався, коли детектив вийде, та з грохотом усівся на диван. Він був на ногах з 6 години ранку і зовсім не виспався.
– Цікаво, а що ж там було в Італії в нього, що він так довго не повертався? – запитав сам в себе Рональд та закрив очі.
***
Едвард прокинувся від стука в двері, то стояв Ендрю і чекав свого нового колегу.
– Що сталося з самого ранку?
– Луїза повністю отямилась та зараз описує Тіммі у відділку. Через те, що нас не дуже багато, ти будеш допомагати нам в перебиранні досьє. Сподіваюсь, проблем не буде, даю п’ять хвилин на збори, чекаю внизу.
– Добре, добре.
Після того, як Ед вдягнув класичний костюм та взяв портфель, він вийшов на вулицю. Погода, яка нещодавно була тепла, змінилася на прохолодну, градусів 5 можна було дати на відчуття. Не більше. Сонце вже не світило, а було сховано за хмарами, і люди були вдягнені більш тепліше, ніж учора. Може це був знак, що до цієї справи? А може просто прийшла справжня осінь. Голі дерева, калюжі з ночі та опале листя. Едвард чіплявся поглядом за все навколо, було відчуття, що за цю ніч змінилося все.
– Я думав не дочекаюсь тебе вже. Ходімо, – буркнув на щось озлоблений Ендрю та пішов попереду детектива.
Луїза була в темному одязі, зі шаллю. Вона вже не плакала як минулого разу. В її очах був лише відчай.
– Так, це він! Це схоже на Тіммі… – голосно вимовила дівчина та показала пальцем на портрет, що вийшов в кримінального художника. Поліцейські та детектив зібралися біля малюнку, щоб розгледіти, як виглядав свідок або підозрілий. Світла шкіра, блакитні очі, темне волосся, ніс прямий. Інших деталей Луїза не знала, бо на власні очі бачила хлопця лише здалека.
– В нього не було татуювання, шрамів, пірсингу?
– Я не впевнена… Дівчата ніколи мені про його зовнішність не розповідали, я лише знала, що він подобався їм, а його прикмети точно не згадували. Він наче був з середньої або багатої сім’ї, бо в нього були гроші на те, щоб купувати дівчатам тістечка та водити їх по ресторанам. Можливо, я погана сестра, бо не знала нічого про друзів своїх сестер, але я не думала, що колись мені знадобиться це. І краще б не знала.
– Дякую за співпрацю, не хвилюйтесь, ми скоро його знайдемо. Якщо вам потрібна допомога, щоб дістатися додому, детектив Едвард вас супроводить.
– Я не проти того, щоб мене супроводив хтось, – тихо сказала дівчина та очами почала шукати того Едварда.
– Це я, ходімо, пані, – з усмішкою вимовив він та відкрив двері.
Едвард розумів, що вони вирішили загрузити його найнуднішою роботою, але йому ця прогулянка була приємною. Він підмітив для себе, що вона завжди вдягалася за модними тенденціями, навіть в такий важкий час. Тільки учора вона дізналася про смерть близьких, а сьогодні тримається і співпрацює з поліцією.
– Ви дуже сильна духом, – випалив, а потім ойкнув Ед. Він настільки занурився у свої думки, що сказав те, що перше спало на думку.
– Ох, дякую. Мені приємно, що Ви так вважаєте, але насправді це не так. Перед тим, як прийшла у відділок, я розгромила свою кімнату та проревіла усю ніч. Моє ім’я означає воїн, але воно зовсім мені не підходить. Не можу сказати, що я слабка, але не настільки сильна, як хотілося б.
– Вибачте, можливо я сказав якусь дурницю, – дівчина, хоча й виглядала наче мертва, все одно усміхнулась.
– Нічого, до речі можете називати мене Луїза.
– Луїз? – хвилина, і дівчина розсміялася на всю вулицю, напевно вона ніколи не чула такої жахливої промови свого власного імені. – Я Едвард.
– Приємно познайомитися. Ви не з Італії, правильно?
– Так і є, з Англії. Але італійську вчив ще в дитинстві. Мій батько був з Риму, то й я часто навідувався з сім’єю до родичів. Там була зла тітка Марта, яку я ненавидів. Вона завжди сварилась і казала, як треба себе поводити.
– Я з Мілану. Я народилася тут і все життя прожила з батьком та сестрами… – обличчя дівчини нахмурилось, і в очах з’явилися сльози.
Едвард не знав, що сказати дівчині, тому просто мовчав, так вони й дійшли до її будинку. Чоловік відмітив, що жила вона в дорогому домі, не кожен міг собі позволити мати в центрі квартиру. Та й виглядала Луїза багато, на руці виднівся перстень з діамантом.
– Дякую, що супроводили мене. Я дуже вдячна Вам. Сподіваюсь. ще зустрінемось? – тихо запитала дівчина, підіймаючись по сходах.
– Давайте завтра, якщо Ви будете вільні. Я запрошую Вас до ресторану.
– Я буду вільна о сьомій. Не запізнюйтесь, – вимовила вона спокійним тоном та зайшла до себе в під’їзд.
Едвард дуже зрадів цьому і тільки, коли відволікся від своїх думок, зрозумів, що знаходиться в незнайомому йому місці. Він покликав карету та доїхав у свій готель. Прийшлось витратити деяку суму на поїздку, але чоловіку було на це байдуже. Едвард в думках був вже в ресторані. Не можна було сказати, що той закохався в дівчину, але вперше за стільки років відчув симпатію до когось. Дивлячись на неї, хотілось подарувати їй усі квіти Землі, шоколад з усіх точок світу та найгарніші сукні, які підійшли б їй. Напевно, це все ж таки була любов з першого погляду, але чоловік цього ще не усвідомлював…
Зранку він пішов до відділу. Там на нього чекали втомлені колеги. Вони всю ніч перебирали документи та шукали по малюнку того Тіммі. На жаль, жодного хлопця з таким ім’ям, зовнішністю не зареєстровано в цьому місті. На що й були дуже злі поліцейські. З чого Едвард й посміявся, вони дали йому найлегшу роботу, а самі просиділи день і ніч горбатячись. «Існує ж карма видно, існує…» – подумав чоловік і ледве стримав сміх. Він не вірив у всякі дива, долю й карму, але іноді в його житті траплялися моменти, де не можна було не вірити в ці обставини.
– Добрий день, – привітався він з колегами та сів на лаву, тому що стіл йому ще не виділили. Видно було, що ніхто не хотів, щоб він там працював.
– І вам день добрий, – втомлено простогнав Ендрю, підіймаючи очі. Ед здивувався, що той, хто так агресивно ставився до нього й привітався першим.
– Привіт, тримай, хлопче, документи. Будеш перевіряти наші теорії. Ендрю, допоможи йому, якщо тут не продуктивний, – посміхнувся Лоренцо, підправив волосся та дістав трубку для паління. – Починайте з мотивів батька.
Едвард і Ендрю швидко накинули на себе верхній одяг та вийшли з відділення. Якщо матері не має, допросити буде треба єдину родичку – Луїзу. Ще й вечір не прийшов, а вони зустрінуться.
– А тобі скільки років? – запитав Едвард, щоб якось розбавити тишу, бо дорога довга. На власному досвіді він це знав.
– Мені 30. А, я ще тоді хотів сказати, але був розлючений через те, що тебе взяли в наше відділення. Я італієць, але мій батько німець. Тому ти був правий, що до мого прізвища.
– Я недоречно пожартував тоді. Вибач за це. Ми зможемо стати приятелями? – Ендрю подивився на протягнуту руку, потім на небо та й потиснув руку Едварда.
– Радий познайомитися, Ен!
І так протягом їхньої дороги до будинку Луїзи вони порозмовляли про все, що можна. Вулиця, на здивування, була майже порожня. Листя все більше опадало, і через дощ уночі вулиця ставала сирою й прохолодною. Листопад. Знаючи звичайну погоду в Мілані в листопаді, ці 5 градусів не вписувалися у клімат.
Дорога була в багнюці від коней, що тут скакали. Після дощу земля, де стояли ці кобили, перетворювалася на брудну кашу. Що й забруднювала дороги, карети, машини та одяг людей, яким не пощастило йти пішки в таку погоду. Ось і дощ потрохи починався. Краплі падали в калюжі зі все більшою інтенсивністю. Але, на щастя, вони були вже біля будинку Луїзи.
– Ти знаєш, в якій вона квартирі живе?
– Здається в 3, в документах не записано? – сам в себе запитав Ендрю та дістав папку, де й знайшов інформацію про дівчину. – Так, 3.
Як і ззовні, так і всередині дім виглядав прекрасно: білі з золотом шпалери, картини Рафаеля Санті, Леонардо Да Вінчі та Лоренцо Лотто. Дивувало те, що всі були в різних стилях, але поєднувалося дуже гарно і виглядало гармонійно. І ось чоловіки побачили 3 квартиру, двері були коричневі зі скляними клітинками.
– Я подзвоню у дзвінок тоді, – хвилина, і двері відімкнулися. Луїза ще була з бігудями на голові та в білій з краплинками нічній сорочці.
– Привіт, що вам треба?
– Вибачте, що турбуємо. Нам треба задати декілька питань Вам. Ви не будете проти? – Луїза замешкалася, але повністю відчинила двері, даючи змогу гостям зайти.
– Тут не прибрано, не очікувала когось, – сумно промовила вона і обвела поглядом кімнату. Декілька речей були розкидані, деякі чашки були розбиті, а ліжко не застелене, – можете сісти за стіл.
– Добре, дякую… Почнемо тоді. Ви не знаєте, чи були якісь мотиви у вашого…
– Що ти питаєш таке, – прошепотів Ендрю на вухо Едварду та штовхнув його ліктем.
– Ваша мати давно з вами не живе? Вибачте, якщо це вас якось ображає, але нам треба це знати.
– Напевно, я не бачила її з народження, може вона взагалі померла. Я тільки знаю, що вона посварилась з батьком ще до мого народження, то ж вона втекла та коли народила мене, віднесла батьку. А моя мачуха померла рік тому.
– Як ви вважаєте, ваша мати могла скоїти таке? – Луїза наче чекала цього питання, вона встала із-за стола та підійшла до вікна.
– Може. Хто знає, що в голові у хворих людей, якщо вона покинула свою дитину і викинула наче сміття, то могла б вбити мою сім’ю. Щоб точно скалічити моє життя і мене повністю. Зозуля, – дівчина була дуже злою на свою матір, і цей діалог лише нагадав їй минулі образи.
– Тепер хочу поговорити про Тіммі. Що ви можете розповісти про нього?
– Я не знайома з ним особисто. Бачила лише у вікно його, я не знаю, хто його батьки та з якої він сім’ї. Наче тато був знайомий з ним, але я не дуже цікавилась ним. Можу сказати, що він був трохи молодшим за дівчат, йому було років 14. І він зустрічався з Лаурою. Цей Тіммі навіть подарував їй бант, чорний такий, дорогий! Щоб знайти таку тканину, це треба довго шукати, ще й ціну зазвичай не збивають. Можу принести, зачекайте, – через декілька секунд вона принесла гарний, оксамитовий бант для волосся з брошкою блакитного кольору, – він обрав блакитний топаз, бо цей камінь підходив її очам. Лючія навіть просила батька, щоб він купив їй такий самий, що тато й зробив. І в неї з’явився білий оксамитовий бант з авантюрином, який їй ще не сподобався.
– Ви будете не проти, якщо ми заберемо його для розслідування? – запитав Едвард.
– Ні, я не буду проти, тримайте, – тихим голосом вимовила дівчина та протягнула річ сестри.
– В нас є ще одне питання. Як Ви вважаєте, що сталося в день, коли померли ваші сестри і батько?
– Я вірю, що він не робив цього, тато дуже любив їх, – уривчасто казала дівчина, намагаючись зробити все, щоб її голос не тремтів, – можливо, цьому є інше пояснення. Він би не вбив себе і дівчат, тато був дуже добрим та життєрадісним, він любив життя, в нього просто не було причин такого робити.
– Дякую за допомогу слідству, нам вже час йти.
– До побачення, – тихо сказала дівчина, дивлячись в стелю. Луїза вірила, що батько не міг такого скоїти, але якщо він правда це зробив, то дівчина повинна ненавидіти його все життя, що зробити вона не могла. Її голова була заповнена різними думками, тільки-но вона відволіклась на зустріч в ресторані з Едом, як ці думки знову залізли до неї в голову.
Дівчина закрила двері на замок та штовхнула стіл ногою. Луїза ненавиділа ридати чи бути слабкою при людях, але як би вона не старалась триматися, все одно вливала все в агресію. Тому в таких випадках вона чи ридала, чи штовхала речі. Єдине, що її заспокоювало, це шопінг, шиття нових суконь, але зараз навіть це не допомагало дівчині.
В неї було відчуття, що вона втратила усе. Не можна було сказати, що Луїза завжди гуляла з сестрами, чи те, що вона часто приділяла їм увагу. Вона їх любила, але ніколи не показувала свої почуття. Те ж саме було і з батьком. Зазвичай їх діалоги були короткими, про те, що батько привіз з роботи і скільки грошей дасть на кишенькові витрати.
За ці три дні вона вперше усвідомила, якою вона була самотньою увесь час. Навіть під час сварок з сім’єю вона не почувалася так гидко. Вона йшла до подружок, щоб забутися про скандал. Але зараз навіть ці подружки їй не здаються потрібними. Жодна з них не зайшла до неї, коли «прибуток» дівчини закінчився. Тепер їй треба було сплачувати кошти за квартиру та жити за щось. Раніше вона шила тільки для себе, але тепер треба буде робити це за гроші.
– Добре, що хоч вистачає грошей на ці два місяці. Але що робити після? – спитала сама в себе дівчина. Планом першим було продати квартиру та купити меншу. А другий – продати усі прикраси і дорогі сукні, щоб вистачило жити в цьому помешканні.
Все життя за Луїзу робили інші, вона не знала і як поприбирати. Освіта в неї була, дівчина вчилась на мовознавця. Та й закінчила курси швачки. Але жодного разу вона не працювала за спеціальністю.