Чоловіки прийшли в офіс та передали документи, які заповнили по дорозі. І ось увечері Едвард вдягнув найкращий костюм бордового кольору та краватку з оксамиту. Він ніколи цього не вдягав і тому подумав, що це буде гарний привід. Вийшовши з готелю, чоловік приблизно за годину дійшов до її будинку. Сьома година, залишається чекати лише її. Едвард перебирав італійські ліри та рахував, скільки їм треба буде в ресторані. Оскільки він запросив, чоловік повинен був заплатити за себе й дівчину.
І ось нарешті вийшла й сама Луїза. Вдягнена вона була в червону довгу сукню з сатину, з мереживом внизу плаття та з накидкою на плечі. На ногах були туфлі з маленькими підборами та чокер-стрічка на нозі. Волосся укладено хвилями та з пером на шпильці. Вуста були червоного кольору, а тіні кольору трохи світлішого за її одяг.
– Добрий вечір, Ед! – з усмішкою на вустах промовила вона, але чоловік помітив, що за макіяжем дівчина намагалася приховати заплакані очі.
– І тобі привіт. Я обрав ось той ресторан через дорогу, – сказав чоловік і вказав пальцем на будівлю.
– Він відкрився нещодавно, так що я там не була. Ходімо!
Ресторан був у кофейно-бежевих відтінках. В залі висіла велика кришталева люстра, а частиною інтер’єра були колони зеленого відтінку, колір яких нагадував каміння авантюрин. На коричневих столах з дуба, вкритих тканиною, стояли різні прибори. Серветки були білими з вишитим жовтим левом. Стільці мали маленьку подушку з мереживом бежевого кольору.
Статус людей, що відвідували цей ресторан, можна було зрозуміти лише по одягу та манерам. Тут зібралися люди з вищого світу, і Луїза виглядала, як одна з них. Едвард не звик знаходитися в таких містах. Але заради того, щоб справити гарне враження на дівчину, намагався влитися та вести себе по етикету.
Як тільки вони обрали собі стіл, до них підійшов хлопець з меню.
– Доброго вечора, синьйора та синьйор. Що бажаєте замовити?
– Доброго вечора, я буду карбонару зі шматочками бекону, рибу на грилі та карпаччо. А на десерт морозиво. Й воду, будь ласка, – дівчина зробила своє замовлення дуже швидко.
– А що буде ваш кавалер?
– Луїз, щоб ти запропонувала? – пошепки запитав Ед.
– Він буде м’ясне асорті, різотто та крем із маскарпоне на десерт. Не забудьте, будь ласка, воду й вино Шардоне.
– Записав. Очікуйте своє замовлення. Приємного проведення часу в нашому ресторані!
Тільки-но офіціант відійшов, як Едвард видохнув. Він не знав, що таке різотто, раніше він не їв такого.
– Різотто – це рис з бульйоном та м’ясом. Є ще інші види, наприклад, з овочами та з морепродуктами, але ми не дуже любимо тут морепродукти, – сказала дівчина, наче прочитавши його думки.
– Дякую за пояснення. А що, якщо я не з’їм те, що принесуть.
– То можеш віддати мені, – пожартувала дівчина та продовжила, – асорті зазвичай замовляються на двох людей чи на невелику компанію. Тому нічого дивного не буде, якщо ми разом будемо їсти асорті.
– Вибач за таке питання, а скільки тобі років?
– Жінки не кажуть свій вік, не чемно таке питати. Я 5-го року народження. А тобі скільки буде?
– Я набагато старше вийду. 85-го.
– О, це Ви старий, то мені треба на ви до вас звертатися? – розсміялася з цього дівчина й прикрила вуста рукою. Навіть, коли вона сміялась вела себе наче дворянка.
– Луїз, а ким ти працюєш?
– Я нещодавно розпочала шити одяг на замовлення. До цього я мріяла про ательє, в якому завжди будуть модниці усієї Європи. І сподівалась, що стану відомішою, ніж Коко Шанель. Вона мій кумир, мені подобається одяг, який вона робить. Але я також хотіла стати сторінкою в моді.
– Може ти зробиш це зараз?
– Якщо назбираю достатньо, щоб купити приміщення чи орендувати його. Може й почну продавати одяг. Та й стану другою Коко Шанель. Ні. Першою Луїзою Нітті. І виробництво матиме назву «Перо від Нітті». Чудова ж назва? – поки вони розмовляли, їм нарешті принесли замовлення та й побажали приємного вечора й апетиту. Луїза підмітила, що яке б враження Едвард не справляв, але їсти за етикетом він точно вмів. Тому й хотіла запитати про його сім’ю, але не наважилась це зробити. І так, за такими розмовами про те й про інше й промайнув вечір. І їм треба було йти додому.
– Дякую за цю вечерю, мені дуже сподобалось. Сподіваюсь, що ми ще зможемо так з тобою піти кудись.
– Тебе проводжати додому?
– Ні, я сама дійду. Дякую. Бувай! – дівчина поцілувала його в щоку на прощання та побігла додому.
Едвард стояв у роздумах
– Тепер я впевнений, що закохався в неї з першого погляду, – вимовив чоловік та пішов до себе в готель.
Луїза йшла по вулиці, вигадуючи нові дизайни для суконь. Однією з ідей було зробити оксамитову приталену сукню, що повністю облягала тіло. Й мала декольте, на місце якого було б гарно вдягнути намисто з перлинами, що виглядали б дуже елегантно. Але зараз, коли мода йшла на прикрите Мареком декольте та сукні вільного покриву з сатину або тюлі, ця ідея була недоречною.
Але зробити таке треба було. Щоб в дівчат був вибір в моді, вдягати облягаюче чи ні?
– Якщо не Луїза, то хто? – запитала дівчина сама в себе та усміхнулась. Вона сподівалася, що світ ще впізнає, хто така Луїза Нітті. І її ательє буде знати кожен.
Зайшовши до себе в дім, дівчина дістала швейну машину, тканину та сіла шити по старим ескізам. Якщо вона хотіла вижити в цьому світі, то треба буде шити доба за добою. Щоб вийшло щось гарне для продажу.
Тим часом Едвард лежав на своєму ліжку й думав, як зробити їй пропозицію почати зустрічатися. Та як запросити Луїзу на побачення. Він вирішив завтра після роботи піти до неї та запропонувати відвідати театр. Повинна були йти вистава «Ромео й Джульєтта», на яку було б дуже чудово потрапити.
Може після цього й запропонує зустрічатися їй. А може покращить ставлення Луїзи до себе. З цими думками він виключив світло й заснув.
***
Чоловік прокинувся зранку, щоб раніше прийти та виконати усі завдання Лоренцо на роботі. У відділенні сиділи за своїми столами не всі, лише Ендрю, Мартін та Лоренцо. Інші з якоїсь причини не були присутніми.
– Добрий день, – Лоренцо палив свою трубку та кивнув колезі.
– Привіт! – Ендрю виглядав замученим як завжди. Йому знову доручили роздивлятися документи.
– Лоренцо, а чи можу я сьогодні піти раніше?
– Якщо підеш сьогодні до матері й поговориш з нею, то йди з роботи, коли захочеш.
– Ви знайшли адресу вдови Нітті?
– Так, ще вчора вночі.
– То ж я можу зараз йти?
– Тримай документи, бери Ендрю та йди. Мені вже розповіли твої здібності в спілкуванні з потерпілими, – засміявся Лоренцо та подав йому папку.
На вулиці було морозно, градусів 0, тому чоловіки були вдягнені тепліше, ніж до цього: кожух, замість берета велика шапка з хутром, звичайний костюм змінився флісовим, а туфлі чоботами.
Італія цієї осені була надзвичайно прохолодна. Хоча опале листя й брудні калюжі з’явилися зовсім нещодавно. Едвард подумав, що це через те, що він приїхав до Італії. Кожен раз, коли він приїжджав в іншу країну, погода різко змінювалася, наче навіть Бог жартував та кепкував з Едварда.
Для детектива дивним було, що вдова Нітті так і залишилася жити в Мілані, не переїхавши навіть після того, як втекла від чоловіка з дітьми. Її навіть вдовою й називати не хотілося, бо вона не жила з ним та з близнючками, щоб бути їх матір’ю.
Ендрю з Едвардом приїхали у великий будинок, який був у стилі рококо, здавалося, що вона жила навіть багатше ніж містер Нітті, який був відомим бізнесменом у високих кругах Європи, мав декілька фабрик та свої торгівельні точки по всій Європі
Після дзвінка в двері, вона моментально відчинилася, її відкрив слуга цієї жінки.
– Добрий день, чи можемо ми пройти? Поліція.
– Я повідомлю про це міс Нітті та потім повернусь до вас з відповіддю, чи можете ви пройти чи ні.
Через декілька хвилин він все ж таки повернувся зі ствердною відповіддю. З середини дім виглядав ще більш гарним ніж ззовні: розфарбовані стіни з малюнками на тему Біблії, великі білі колони, які прикрашали перший поверх будівлі. Молочного кольору стіл та диван стояли у вітальні та дві статуї химер по бокам з каміном.
І ось на другому поверсі за роялем сиділа статна жінка, з тонкими кистями й довгою тонкою шиєю. Білосніжна шкіра та маленьке овальне обличчя. З-під довгих вій дивилися яскраві янтарні очі, а її волосся було розпущеним, довгим зі шпилькою з дорогоцінним камінням. Вона була дуже схожа на Луїзу.
– Добрий день. Мене звати Ендрю, я хотів поговорити з Вами щодо вбивства у парку.
– Добрий день, яку справу це вбивство має до мене? Не думаю, що когось вбивала, – жінка повернулась до них та провела рукою біля обличчя, з цього жесту чоловіки зрозуміли, що вона була сліпою.
– В парку був вбитий ваш колишній чоловік і його двоє дітей, – очі жінки розпахнулися в жаху.
– Луїза жива? – запитала вона в них та приклала руку до вуст.
– Вона жива, але залишилася без родини, через те, що її батько та сестри мертві, ми розпитуємо усіх, хто мав хоча б якийсь мотив.
– В мене не було мотиву, та я лише вчора повернулася додому, увесь час я була у Франції, лікувалася, як завжди. Після пологів я втратила зір і увесь час намагаюся його повернути.
– Ви не знаєте, чи були в Артура вороги ще коли ви були разом?
– Звісно, він мав ворогів, він був у бізнесі. Назвіть мені людину, яка має бізнес та не має ненависників? – посміхнулася жінка.
– А щодо його характеру, як Ви вважаєте, він міг вбити власних дітей і себе?
– Він був слабкою людиною, коли йому сказали, що я втратила зір, він мене покинув. Бо Артур повинен був нести за мене відповідальність, коли я каліка. Чого він дуже боявся. Тож дуже сумніваюся, що він міг вбити своїх дітей, або себе. Сили б духу не хватило.
– Дякую за вашу допомогу слідству.
– Знала б, що ви хочете запитати, не пустила б вас до себе. Я не хочу і хвилину згадувати Артура і його вже мертвих дітей. Він мене покинув, і він мені зрадив. Іоганн, проведи поліцейських за двері.
– До побачення, – відповіли чоловіки і вийшли з будинку.
Ця жінка справила дуже двояке враження на них. З одного боку її можна було зрозуміти, а з іншого Анастасія Нітті навіть не поцікавилася своєю донькою. Тож в роздумах, так і не промовивши й слова, чоловіки прийшли до відділення. Передавши записи діалогу, що робив Едвард, вони були вільні. Тому Ед, як і хотів, пішов до Луїзи.
Двері дівчина відчинила швидко, в руках в неї була тканина, а в іншій нитки, Едвард відразу зрозумів, що до його приходу вона шила.
– Вибач, що без попередження прийшов. А ти сьогодні увечері вільна? – дівчина виглядала здивованою, вона точно не очікувала чоловіка вдома.
– Сьогодні? Та наче вільна. А що?
– В театрі на 7 годину буде йти вистава «Гамлет», в мене є два квитки, але не має з ким піти. Чи не будеш ти проти приєднатися?
– Я зможу, – усміхнулась дівчина.
Едвард погано брехав, вона розуміла, що він цілеспрямовано йшов до неї, щоб запросити на побачення в театрі. І може бути, що квитки купить лише після того, як вона погодиться. Дівчина давно не ходила на вистави, тому вирішила піти з ним. Едвард подобався їй, але через обставини вона навіть не думала, чи закохана в нього, чи ні. Для неї саме зараз це не грало ніякої ролі. Луїза точно не збиралася за нього заміж. Поки що воно було саме так. Може в майбутньому вона була б не проти стати його дружиною, але не зараз.
– Тільки не запізнюйся, – лагідно промовив Едвард та усміхнувся їй перед тим, як піти.
Щоб скоротати час він вирішив зайти в агенцію та сидіти там разом з Ендрю. Едвард досі насторожено відносився до нього, але з розумінням ставився до їх початкового конфлікту.
– Привіт, Ен, що робиш?
– Мене заставили шукати знову того Тіммі, тільки збільшити вік пошуку з 14-17, як він стояв, до 13-20. Тепер тут точно, що кожен пацюк підходить, – сумно посміхнувся Ендрю, напевно він розумів, що ще довго не отримає вихідного дня. А про відпустку, то й взагалі треба мовчати.
– Мене Лоренцо відпустив сьогодні, я поговорив з ним, і він дозволив не приходити, – хизувався Едвард сміючись.
– А що таке важливе в тебе, що ти в нас відпрошуєшся постійно. А?
– В мене побачення сьогодні, – від такого в Ендрю очі на лоба вилізли.
– Тобто я повинен горбатитися, щоб моя дружина купила собі нову шубку, а ти на побачення ходиш? Ловелас.
Тепер Едвард не сміявся, а падав з ніг від сміху, бо причина в чоловіка була така собі. Ще дурніша ніж названа Едвардом.
І коли на сміх прийшов Лоренцо зі словами «Раз прийшов, то роби», Едвард сів за роботу поряд з Ендрю. І сміявся вже інший чоловік.
Так ці декілька годин пройшли зі сміхом, зі спогадами та з новими знаннями, якими ділився з Едвардом Ендрю про сумісне життя з дівчиною.
І тепер Ед вже був впевнений, що запросить Луїзу бути його дівчиною. За декілька днів, зрозумівши її характер, було б самогубством робити пропозицію стати дружиною, а дівчиною то ж легше?
Він зайшов до готелю та вдягнув нову краватку-метелика, яку йому подарував Ендрю, мов: «В старому на побачення йти не гарно». Тепер він був вдягнений в синій оксамитовий костюм, в чорну сорочку та цю синю краватку. Своє волосся він зачесав на бік та залакував, щоб виглядало охайно. Едвард обрав саме синій колір, бо цей колір личив його очам, які були блакитними.
Дорога, що в перші рази здавалася дуже довгою, тепер займала 15 хвилин ходьби Едварда. На годиннику було 17:40, щоб зайняти місця вчасно, треба було прийти приблизно о 18:20. А тому, що Едвард знав, що Луїза не буде бігти до цього театру, а буде йти спокійно, і назначив зустріч у таку годину.
Як чоловік й думав, вона прийшла з запізненням. Луїза була вдягнена в білу сукню в підлогу, з хутром на плечах та на невеликих підборах. Волосся було залаковане з проділом на бік та прикрашалося невеликим капелюшком з пером та сіткою, що спадала на обличчя.
– Привіт, Едварде! – дівчина виглядала краще, ніж минулого разу, вона була дійсно радісна, а не робила з себе вигляд щасливої людини.
– Привіт, ти готова піти на виставу?
– Звичайно, – і взявши Едварда під руку, вона пішла до театру.
Зрозуміло було, що чоловік, який виріс з аристократами бік о бік, зараз би викликав таксі або карету. Але не йшов би з дівчиною довгий шлях пішки, ще й восени, коли після дощу було багато калюж, а листя змішувалися з брудом і забруднювало взуття пішоходів.
То ж дівчина подумавши про те, що може забруднити свій одяг та взуття лише зітхнула. Вона не хотіла псувати настрій Едварду, для якого ця вистава й так була не дешевою. А показувати свої примхи, Луїза не дуже хотіла. Ще й би зіпсувала ставлення до себе.
– Ти… Як ти провела свій день? – наважився запитати Ед.
– Сьогодні я зшила першу сукню на замовлення. Чорну сукню з оксамиту, та як аксесуар додала до неї намисто з перлинами. Замовниці сподобалось, але вона вирішила залишити своє ім’я в таємниці, що дивно для мене.
– О, і що це за жінка?
– Навіть не знаю, якась сліпа, вродлива жінка. Ще й заможна, – тепер чоловік повністю змінив своє ставлення до Анастасії Нітті. Вона не покинула та не цікавилася донькою, як до цього моменту думав Ед. Її мати дійсно любила Луїзу, і як тільки в дочки з’явився свій бізнес, стала першим клієнтом.
– Сподіваюсь, тобі сподобалося шити на замовлення.
– Так, звісно! Я думала, що мені треба буде політ думок, щоб зробити щось гарне, але виявилося це не так. І мені сподобалося робити й чужі ідеї, не тільки мої, – усміхнувшись, Луїза пришвидшила ходьбу та різко зупинилася.
Дівчина стояла напроти величезного театру бежевого кольору з колонами. Він підсвічувався ліхтарями та виглядав неймовірно. Ліпка на будівлі та квіти навколо неї були наче казкові.
В середині їх уявлення про театр змінилося дуже сильно. Як тільки проходиш касу та гардероб, в очі кидається зала з високою стелею, з балконами, партером та люстрою посередині. Сцена також відігравала важливу роль в інтер’єрі, який до речі був у стилі бароко. Зверху на червоних кулісах був вишитий герб Італії, а золоті фрагменти тканини, які повинні були зливатися, лише підкреслювали його красу.
Їх місця були в партері в 4-тім ряду. Зайшовши перед цим у буфет, вони купили біле вино та брускета з маслом та креветками. На щастя, ще вдома Едвард здогадався, що вони зайдуть купити їжу, то ж приготував гроші, щоб не осоромитися перед Луїзою.
Вистава тривала 5 дій, за цей час Луїза з Едвардом декілька разів спускалися в буфет, щоб купити їсти та пити під час антракту.
В кінці 5 акту, коли сценічний Гамлет помер, Ед повернувся до дівчини та тихо запитав.
– Чи будеш ти моєю дівчиною? – Луїза спочатку не зрозуміла, що він має на увазі, а коли до неї дійшло, то вона лише усміхнулася та кивнула головою.
Потім Едвард буде не один раз жартувати, що вони не зустрічаються, бо та не дала своєї згоди.
***
Едвард прийшов додому після розмови з Рональдом, і нарешті йому подзвонив Ендрю.
– Привіт, друже. Знайшов інформацію?
– Так, я знаю одного психіатра, який кваліфікується на гіпнозі. Його звати Крістіан Лаун. Він зі Штатів, але в нього є змога зателефонувати вам. Через годину він тобі зателефонує. Не можу й не хочу думати, про те, що той вбивця знову з’явився. Шкода, що ми не змогли знайти його, і ця війна…
– Не згадуй її, будь ласка, вона забрала моє найдорожче.
– Вибач. Дружина тобі привіт передавала. А тепер мені треба йти. Бувай, друже. Тримайся.
Едвард розумів, що Ендрю було ніяково спілкуватися з ним на тему Луїзи. Уайт досі відчував себе жахливо кожен раз, згадуючи другу світову, антифашистські протести в Італії і телеграму від Лоренцо:
«Я дуже співчуваю тобі. Її розстріляли на протесті. Вона померла».
Він знав, що не зможе вивести її з Італії, бо сам був на фронті. Але сподівався, що його кохана не буде ходити на протести проти влади. Коли він прочитав цю телеграму, щось в ньому вмерло. Його розум викинув таке відчуття, як любов. Та й більше він нікого не кохав. Навіть не зазирався на інших жінок, коли в юності зустрічався майже з кожною, що проходила повз.
Того дня, коли це сталося, Едвард хотів навіть померти, чоловік відкрив вікно та подивився вниз з третього поверху, як раптом в двері постукав хтось. Відкривши, він нікого не побачив, то ж подумав, що це був знак від Луїзи.
Він більше не вважав важливим нічого, навіть його ціль знайти того, хто зіпсував життя матері та вбив батька з сестрами згасла. Єдине, що він робив, це ридав та кричав. І в голові звучали її слова: «Коли війна закінчиться, повернись за мною та поїдемо до Англії. Може тут я не стану модельєром, але там буде більше можливостей».
Вийшовши з важких для нього спогадів, літній чоловік вирішив подрімати, щоб час пройшов швидше.
Йому наснилось, що він йде по мосту Лондона під руку вже з похилого віку Луїзою. Її русяве волосся окрасилося в білий колір, а обличчя покрилось зморшками. Жінка сміється та описує, яку сукню зшила сьогодні і яку в неї купили, розповідає про своє ательє. А Едвард лише сміється їй у відповідь. Раптом погода з хорошої, теплої починає погіршуватися. Річка починає бурчати, і несподівано підіймається шторм. Хмари стають чорними, починається злива, вітер зносить дерева своїм поривом, а Луїза стоїть та сміється. Сміється наче хвора. І щось пошепки повторює. Едвард вирішив наклонитися до неї, щоб почути її слова. І зрозумів, яку саме фразу вона казала.
– Добре, що ти знайшов його, – пауза, і чоловік злякався. Він не розумів, про що каже його кохана, і найжахливіше не розумів, що це сон.
– Кого? – кричить Едвард, бо вітер б’є в обличчя та по вухам, зовсім нічого не чути.
– Вбивцю. Він був так поряд. Так поряд… – після цієї фрази Едвард прокинувся. І саме в цей момент зателефонував Крістіан.
Чоловік в холодному поту підняв слухавку.
– Добрий день.
– Добрий день. Я чув про ваше розслідування від Ендрю. Що саме Ви хотіли запитати в мене, і чим я можу допомогти?
– Чи може людина під час гіпнозу вбити іншу людину чи вбити себе?
– Якщо це дуже хороший гіпнотизер, то вважаю, він зможе настільки взяти під вплив людину, щоб наказати їй робити усе, що заманеться. Також гіпноз може навіяти неправдиві спогади, бо змінює стан свідомості. Я гіпнотерапевт, лікую людей, вводячи їх в стан гіпнозу. Але є ті люди, які не мають спеціальності лікаря і роблять таке. Чи заради шкоди чи за для фокусів. Але стадія гіпнозу може тривати як декілька секунд, так і 30 хвилин. Якщо ця людина може вбивати інших через людину, яка піддалася гіпнозу, то вважаю треба шукати злодія в психотерапевтах. Це дуже розумна людина.
– Добре, дякую. Я зрозумів. І ще хотів запитати, який мотив може бути в людини, яка вбиває таким методом?
– Може це експеримент чи вона не хоче марати свої руки вбивством. Багато мотивів може бути. Але як я і сказав до цього, шукайте його серед лікарів.
– Дякую за допомогу. Якщо мені щось буде потрібним, чи можу я зателефонувати вам?
– Так, звісно.
– До побачення.
– І вам також.
Едвард знав, що треба підняти усі справи знову, треба знайти людину, що фігурувала у всіх справах. Чи та людина, яка була у Франції, Італії та Англії у відповідних роках. Тому він і зателефонував Рональду.
– Добрий день. Чи можете ви будь ласка знайти інформацію про гіпнотерапевтів, лікарів, що спеціалізуються на гіпнозі, та гіпнотизерів з Франції, Італії, які нещодавно, ні, за останні 20 років переїхали до Англії?
– Добрий день. Так. Я думаю я знайду, але мені знадобиться день чи два.
– Добре. Дякую, Рон. Бувайте.
– До побачення, – шоковано відповів Рональд, бо Едвард уперше звернувся до нього так.
***
Наступного дня, коли Рональд шукав інформацію про різних гіпнотизерів, Едвард вирішив подзвонити детективу, який розв’язував діло його сім’ї багато років тому. Добре, що він навіть не шукав його. В Уайта ще з початку повернення були його контакти. То ж, єдине, що потрібно було – це зателефонувати Крістоферу Вілсону, який вже був дуже старим. Але за словами його родичів не мав Альцгеймера, деменції та залишався у власному розумі.
– …– пауза, слухавка піднята, але на тому кінці нічого не кажуть.
– Добрий ранок. Це Едвард Уайт, я син місис Уайт у справі 1890 року, яку Ви розслідували, – він вирішив говорити французькою, навіть якщо вона в нього була погана, але деякі речення побудувати він міг.
– А, хлопче. Ти про справу 20 років? – колишній детектив дуже озадачив цією назвою Едварда.
– В якому сенсі 20 років? Я маю на увазі вбивство, де батько сім’ї повісився, а сестри-двійнята були задушені, – від нервування дихання збилося, й літній чоловік почав цокати язиком.
– Так. Я про неї й кажу. Ці вбивства відбуваються з різницею в 20 років. Перше у Франції, друге в Норвегії, третє в Італії і читав в газетах, що останнє в Англії.
– Яке ще в Норвегії? – це дуже сильно здивувало Едварда, бо все своє життя він жив, думаючи, що це випадкові дати, лише з однаковим почерком. А якщо тут є і сенс в даті й роках, то що це ж таке… Стільки років розслідування, пропускаючи один єдиний момент. Друге по рахунку вбивство. Вбивство в Норвегії.
–Хлопець розслідував його, не знаю точно його ім’я. Але, можливо, слідчі звідти зможуть вам підказати. У нього був підозрюваний, як я чув. Але він не зміг довести, тому цю папку з розслідуванням заховали далеко по полицям. Напевно ніколи й не відкривали більше. Пропоную тобі поїхати до Норвегії, та самому все дізнатися. Це було в місті Осло. А ось назву відділення вже не пам’ятаю.
– Дякую за допомогу, Ви мені дуже допомогли.
– Та я нічого особисто й не зробив. Бувай, хлопче. Успіхів.
Такого від телефонного дзвінка він не очікував. У голову Едварда не вкладалося, що було ще одне вбивство. Що це все не випадковість. І хтось дійсно вираховував ці 20 років від якоїсь незнайомої дати. Тепер треба буде купити квиток на пароплав та на потяг, щоб потрапити до Осло.
- Сподіваюсь, я знайду цього слідчого.
Через те, що морський порт та вокзал працювали цілодобово, Едвард вирішив саме зараз піти й купити квитки. За рахунками чоловіка потрібен був квиток з Лондона до Бельгії на паромі, з Бельгії до Осло на потязі. На таку поїздку треба було близько 50 фунтів, якщо не більше. Тому він вирішив попросити в займи в своєї сусідки.
– Привіт, Мері, – привітався з нею, як тільки відкрилися двері.
– Привіт, ти до нас після тієї ситуації не заходив, тому я подумала, що тобі соромно бачити мене після тих слів, – лагідно вимовила жінка, витираючи руки махровим рушником, який їй ще дарувала мати Едварда. Він усміхнувся, побачивши цю річ. Йому було приємно, що його мати ще хтось пам’ятав. Ту жінку, яка сама виховала сина та надала йому освіту.
– Ні, мені байдуже на той діалог, то ваші справи. Якщо ти не хочеш говорити про це, ми просто забудемо. Добре? – в очах жінки з’явилися сльози, незважаючи на те, що вона була досить ранима та емоційна, ці слова в будь-якій людині визвали б бурю емоцій. Мері потрібні були ці слова.
– Мені треба буде по справі поїхати до Норвегії, на деякий час. Але саме зараз в мене немає коштів, щоб повністю заплатити, то ж ти зможеш дати мені, будь ласка, в займи?
– Так, без проблем. Зараз запитаю в Мартіна. Мартіне, підійди, будь ласка, сюди!
Високий чоловік підійшов з усмішкою на вустах. Його блакитні очі здавалися скляними, настільки світлий колір вони мали. А темне волосся завитком лягало на обличчя. Він був як завжди в білій сорочці та чорних брюках.
– Що ви хотіли, Мері? О, в нас гість? Доброго дня вам, Едварде, – літній чоловік здивувався, що чоловік Барбари пам’ятав його ім’я.
– Зяте, наш сусід збирається по роботі і йому треба в займи дати. В нас є гроші зайві?
– Так, я нещодавно отримав зарплатню. То ж думаю, що зможу дати. А що за робота у вас?
– Я детектив. Мені треба 20 фунтів, чи буде у вас?
– Детектив? Ось це дійсно потрібна світу професія. Я також хотів допомагати, людям, тому став лікарем. В мене буде 20, тримайте, – чоловік подивився в гаманець та витягнув купюри.
– Велике дякую, мені дійсно це було потрібно. Я тоді піду?
– Може залишишся на обід?
– Я можу, якщо запрошуєш.
– Тоді заходь, взуття не перевзувай і не знімай, в нас не прибрано, – лагідно промовила жінка та відкрила двері повністю, – Барбари вдома немає, тож приходь у вітальню.
– А що там за справа, якщо це не секрет?
– Вибач, я не можу це розповісти, ти ж знаєш це, – засміявся Едвард.
– Добре, тоді скажи, як там твої справи? Що в тебе нового? Барбара сьогодні пішла до лікаря, бо погано себе почувала. А чоловік… Як завжди на роботі. Ось ми з Мартіном готували їсти, він вміє готувати омлет по-англійськи з вершками.
– А ви давно працюєте детективом? – запитав Мартін та сів на софу, закинувши ногу на ногу.
– Близько 40 років, якщо не помиляюсь, тобі цікава моя професія? – пожартував Ед та сів поруч з чоловіком.
– Я ніколи не був знайомий з детективом або поліцейським, тому мені дуже цікаво поспілкуватися з вами, як з досвідченою людиною. У вас були важкі справи в роботі?
–Так, були… Одна з них це та, яку я розв’язую зараз. Не можу сказати нічого більше про це, тому що це засекречена інформація.
– Розумію, а про що ви можете розповісти з вашої роботи? – чоловік повернувся до Едварда та подивився йому в очі.
– Колись була в мене справа хлопчика, який зник, а потім його знайшли в кюветі мертвим, його вбила його ж мати. Але так, як ніхто не думав на неї, справа була дуже довгою, та кінцівка стала несподіваною для слідчих. Колись я розповім побільше про неї, коли буде час… Мері, а ти розповідала на кого хотіла вчитися?
– Мені соромно про це згадувати, – засміялась жінка, – приблизно років в 17 я читала багато книжок про пожежників, і тому вирішила самою стати пожежником. Мені було байдуже, що жінок не брали тоді, я все одно йшла до своєї мрії. І ось, коли моя мати почула про це, вона надавала таких ляпасів, що я більше не те, що не хотіла працювати пожежником, а й читати, – мати Мері була консервативною та дуже суворою.
– Я її боявся, коли був дитиною. Бо моя мати одного разу пожартувала, що якщо я тебе ображу, то місіс Робінсон з’їсть мене на сніданок.
– Це тоді, коли ти перестав до нас приходити? – не дочекавшись відповіді, жінка голосно засміялась, поруч з Едвардом вона відчувала себе дівчинкою та по-справжньому щасливою.
Мартін виглядав зацікавленим, для нього ці історії були веселими, бо сам він не мав такого чудового дитинства.
– Коли мені було років 12, я впав з дерева і розбив собі голову. Мій батько дуже сварився на мене, але я розумів, що це через те, що він мене дуже любив. Ми поїхали до лікаря, який часто мене приймав, та він наклав мені шви. З того часу я пообіцяв дві речі: що ніколи не буду лазити по деревам і ходити до лікарів, – після сказаного Едвард усміхався, ледве стримуючи сміх, а Мері реготала на всю кімнату. Мартін же підняв свій чуб, щоб показати цей шрам. Виглядав він дуже болісно, але ця історія показувала, що чоловік зовсім не цурається свого недоліку.
– В мене також є шрами, коли я розслідував одне діло, вбивця спіймав мене та почав погрожувати, що переріже мені горло, то й я ліктем його вдарив під дих і зміг втекти. Але маленький поріз на цьому місці залишився, може через нього я й почав вдягати сорочки, які прикривали шию, але зараз я зрозумів, що це лише частина мене, а не річ, якої я повинен соромитися.
– Ед, а ти мені раніше не розповідав цю історію. Я навіть не знала, що з тобою таке трапилось.
– Ось тому й не казав, – пробубнів собі під ніс Едвард, Мері мала такий характер, що завжди піклувалася про всіх та хвилювалася навіть за маленьку комашку, на яку хтось наступив.
– З тобою немає про що говорити, – зітхнула жінка та сердито зиркнула очима на свого друга.
– Мартіне, а як ти познайомився з Барбарою? – зацікавився Едвард, цієї інформації Мері в листах не писала, навіть про зятя не казала, що й дивувало літнього чоловіка.
– У мене зламалася машина, коли я їхав з роботи до свого знайомого. І так співпало, що саме біля автомайстерні, де була Бар. Вона підбігла до мене та запропонувала свою допомогу. Звичайно, я погодився, і так ми й познайомилися. Потім пішли разом на побачення, а потім вона познайомила мене зі своїми батьками. Щось закрутилося, і я вже роблю найкращій дівчині світу пропозицію руки й серця, – під час своєї розповіді Мартін дивився на фоторамку, де були Барбара з чоловіком, і лагідно усміхався. Здавалося, що без неї він не зміг би жити.
– А ми з Мері були сусідами з дитинства, я переїхав сюди з матір’ю, коли був малим, і так ми й познайомилися потім з твоєю свахою, – подивившись на час, Едвард почав збиратися. Йому було приємно спілкуватися з ними, але вже був час йти.
– Вибачте, приємно провів час з вами. Передавайте привіт Барбі. А я вже піду.
– Бувай, успіхів в поїздці!
– До зустрічі, Едварде, – вимовив Мартін та закрив за чоловіком двері.
Дорога до вокзалу займала невеликий час, то ж Едвард швидко туди потрапив. Він обрав найперший вокзал, бо за думкою чоловіка, «старе – значить перевірене».
На вокзалі було багато людей, на касі чоловік простояв у черзі близько двох годин. Напевно багато хто хотів поїхати кудись за кордон чи у відпустку на море. Хоча це було дивним в осінню пору року.
Квиток коштував трохи дешевше, ніж від думав, 17 фунтів потягом та 25 на кораблі. Відправка потяга була наступного дня, зранку. То ж Едвард повинен був віддати ключі від квартири Мері та попередити про все Рональда.
– Доброго вечора, це Едвард.
– Добрий вечір, я ще не закінчив шукати, – втомленим голосом відповів Рон.
– Нічого, мені треба поїхати до Норвегії на три дні. То ж у вас є ще час до того, як я приїду.
– По справі? – розгублено запитав чоловік.
– Так, я зв’язався з однією людиною, яка розслідувала перше вбивство. І виявилося, що вбивств було не 3, як ми думали, а 4. Виходить, що вони відбуваються кожні 20 років, в один й той самий період. То ж, якщо ми не знайдемо його зараз, я вже не встигну знайти його, коли відбудеться наступне, – сумним тоном відповів Ед.
– Успіхів вам!
– Дякую. Бувайте, – попередивши Рональда, він піднявся до себе у квартиру на третій поверх та почав складати речі у невелику валізу. Через те, що треба було небагато речей, він поклав лише перше необхідне.
– Відчуваю, що як ти й казала мені уві сні, розгадка близько, – сказав Едвард, дивлячись на фотографію Луїзи на каміні.
День закінчився, тож щоб прокинутися раніше і встигнути на потяг, Едвард вимкнув світло та ліг у своє ліжко.
Йому наснився фрагмент з минулого, коли він був в Італії. Луїза бігла вулицею в сукні білого кольору, її волосся розвіювалося, а сама вона сміялась з цього. Едвард наздоганяв її, але спеціально призупинявся, щоб дівчина була спереду, відчувала себе першою. Пташки літати навколо неї, і це робило її щасливою. Сьогодні всі сукні в її ательє були розкуплені за один день. Колись Луїза навіть не могла подумати, що таке дійсно відбудеться, не в її мріях та сподіваннях, а насправді.
А тепер вона бігла в одній із суконь колекції «Нітті» й раділа усьому навколо неї. Едвард побачив вуличного фотографа, який за гроші фотографував людей. Зараз він їв морозиво та розмовляв з маленькою дівчинкою поряд з ним, яка була дуже схожа на чоловіка. Едвард втрутився в цю сімейну ідилію та замовив фотографію.
– Один момент, фотографуєтесь самі?
– Ні, з моєю дівчиною. Луїз, підійди сюди, люба, – усміхнена дівчина швидко підійшла до Едварда та зрозумівши, що він хоче сфотографуватися з нею, почала вставати в різні пози.
– Станьте поруч одне з одним, – давав поради фотограф.
А вони просто сміялися та позували. Гарної якості вийшла лише одна фотографія, де Луїза стояла й усміхалася, дивлячись кудись за фотоапарат. А Едвард був повернутий обличчям до дівчини та дивився на свою кохану.
Через те, що дівчина хотіла мати фрагмент з його стороною, одного разу вона просто розрізала фотографію на дві частини, і так й вийшло, що сторона Едварда в Луїзи, а сторона з Луїзою в Еда.
Чоловік бачив цей сон дуже багато разів. Навіть не міг перечислити скільки саме. Цей фрагмент був дуже яскравим та запам’ятовувався, це було їх четверте побачення, в той день було тепло й сонячно, недивлячись на те, що то була зима.
Італія назавжди запам’яталася Едварду як щось дуже особливе. Та згадки про цю країну навіювали приємну, теплу атмосферу, якої дуже бракувало чоловіку. Він хотів би й зараз лежати поруч з коханою його життя, та перебирати її кучеряве волосся, відчувати запах карамелі та шоколаду, який завжди йшов від дівчини, та міцно обіймати її, розмовляючи про сукні, які вона зшила сьогодні і які в неї придбали.
Найгірше в цьому сні, не самі події, а те, що кожен раз він закінчувався і Едвард, прокидаючись, не бачив Луїзи поряд з собою і відчував холод від лівої частини ліжка, на якому ніколи не спав чоловік.
Він міг би забути її, жити далі та знайти нову дівчину, але це було неможливо. Його серце назавжди належало Луїзі.
Зранку Едвард не пам’ятав свій сон, він швидко зібрався, як і завжди його сніданком були мюслі і кава. Вдягнувши светр та штани, він передав ключ від квартири Мері, яка відкрила двері в ту саму секунду, що він їй подзвонив у дзвінок. Здавалося, що вона чекала цього. І зібравшись духом, він пішов на вокзал та сів на потяг. Його місце було в купе, на щастя, ніхто більше не сів поруч. Й так весь час він був на самоті зі своїми думками.