Едвард зателефонував знайомому психіатру, з яким він познайомився ще в 30 роках. Вони були давніми друзями, під час однієї справи в Італії детектив й потоваришував з відомим Ендрю Маєром, одним з перших «лікарів розуму».
– Слухаю, це хто?
– Це Ед, ти казав тобі подзвонити, коли прибуду до Англії. Так ось, я вже тут.
– О, це добре. Що за справа? Важка?
– Ох, це… Той вбивця, – на тому боці слухавки почувся грохот. – Ало? Ен. Ен! Ти тут?
– Зі мною все добре. Я від здивування чашку випустив з рук… Так значить тобі потрібна допомога саме по моїй професії.
– Так, минула теорія про вбивство, яке скоїла дружина, не підтвердилась. І мені починає здаватися, що це може бути пов’язане з психологією.
– Насправді ти, можливо, правий. Є таке явище, як гіпноз. І напевно, вбивця саме так і керує розумом своїх жертв. Але це не мій фах. В мене є знайомий, який спеціалізується саме на гіпнозі, коли я знайду його та переговорю з ним, обов’язково тобі зателефоную.
– Дякую, Ендрю, ти мені дуже допоміг.
– Не забувай про свого друга та дзвони мені. Все, до побачення!
– Бувай, Еммі привіт передавай.
– Звичайно, передам, – засміявся Ендрю та поклав трубку.
Вперше вони познайомились під час розслідування вбивства з таким самим почерком, як і зараз, в Італії. Це був 1930 рік, якщо не згадувати тоталітарну фашистську владу тих років, то в країні нічого не змінилось. Едвард декілька разів був в Італії, ще зі своєю матір’ю, батьком та сестрами. Але пам’ятною для детектива стали не ці поїздки в дитинстві, а через 40 років, коли він приїхав на розслідування злочину.
***
Вокзал був білого кольору, виглядав велично, з великими люстрами та арками, вийшовши з нього, можна було побачити площу з бруківкою, де було багато пішоходів, люди йшли на роботу або з роботи, чи в школу. Їздили карети з кіньми та перші на той час трамваї. Поряд була вулиця, де старі люди продавали картоплю мішками та овочі, які назбирали у своєму городі.
Сорокап’ятирічний Едвард йшов вулицею, його русяве волосся було зачесане й залаковане на бік, а з одягу – біла сорочка, синя краватка, чорний класичний костюм та такого ж кольору капелюх.
Детектив йшов на зустріч з новими колегами, було вбито двійнят і батька. На цей раз дівчатам було 16 років, старші за минулих жертв. «Можливо, вбивця не знайшов того самого віку, чи вік взагалі не мав значення?» – подумав детектив.
Коли Едвард прибув на місце злочину, він побачив перед собою парк: там було озеро, декілька дерев та пара лав. Слідча група вже перебувала там, вони оглядали тіла, шукали докази, яких, на здивування, не було виявлено, чи поки не знайшли. Діло було дивним. Едвард підійшов до групи та привітався з ними.
– Доброго дня. Детектив Едвард, – заговорив з ними чоловік, на щастя в університеті він вивчав декілька мов, і однією з них була італійська. Тому жодних проблем щодо мовного бар’єра не виникло.
– Не погоджуюсь, що він добрий, – зітхнув високий чоловік з трубкою в руці. – Я Ендрю Маєр, рад познайомитися з вами. Я психіатр, допомагаю зрозуміти мотиви вбивці.
– Маєр? Не дуже ви на німця схожі, – посміхнувся детектив. Чоловік навпроти нього був худорлявим зі смуглою шкірою та карими очима. Ендрю мав кучеряве темне волосся і був вродливим. Але не виглядав, як німець, що не можна було сказати про його прізвище.
– Англійці як завжди, – обернувся і крикнув своїм колегам психіатр.
– Я жартую, вибачте, якщо образив, – в Едварда було погане ставлення до німців
через першу світову війну, яка закінчилась всього 10 років тому. Він сам і його друзі воювали на цій війні в 1916 році проти країн Четвертного союзу. Під час одного з боїв за декілька метрів від нього вибухнула граната, і він отримав тяжкі поранення. А його друзі загинули на тій війні. Звичайно, зараз був мир, та треба було забути про минуле. Але Едвард досі відчував провину за смерть товаришів і через те ненавидів ті країни, проти яких він боровся.
– Я Джованні Гроссо, слідчий, – до детектива звернувся невисокий шатен з кучерявим волоссям по плечі та блакитними очима. На вигляд він був зовсім ще хлопцем, в очах грали сонячні промені, а на вустах була яскрава усмішка.
– Приємно познайомитися, я можу побачити, що з тілом? – запитав у групи Едвард.
– Ходімо, – коротко відповів Джованні та повів детектива до парку.
Одне тіло висіло на дереві, два інших лежали лицем одне до одного, на шиї дівчат було багато гематом, здавалось, що їх душили декілька разів, але рани були не однаковими. В однієї дівчинки не було жодних подряпин крім борозни, а в її близнючки були подряпини на долонях, наче вона трималась за щось шершаве. Вдягнені дівчата були в білі нічні сорочки, навіть по цим деталям вимальовувався почерк вбивці. На батька й дивитися не було цікавим, він вчинив самогубство, але навіщо це все запланували? І хто це зробив? Батога, яким вбили дівчат, не було знайдено. «Вже друге вбивство, якщо не зупинити цю людину, далі буде більше жертв», – подумав Едвард.
Раптом він почув чийсь дуже гучний крик, чоловік озирнувся та побачив невисоку молоду жінку, на вигляд років 25. Вона мала світле русяве волосся та великі карі очі, що на сонці виглядали наче з янтарю, ніс з невеликою горбинкою та родимку біля вуст. Ця дівчина була в білій сукні з аксесуарами та в такому ж кольору взутті. Незнайомка голосно кричала та захлиналася в сльозах. «Напевно, це родичка жертв», – подумав Едвард та підійшов до дівчини, яку вже тримали за руки і заспокоювали слідчі.
– Ви були знайомі з померлими?
– Та що ви таке кажете, вони не померли! Лючія, Лаура, тато! Дівчата, встаньте. Будь ласка, не залишайте мене одну… Я не хочу бути самотньою, я буду допомагати, – в дівчини почалась істерика. І через те, що вона не заспокоювалась, Джованні вилив на неї воду зі фляги. Вона вся тремтіла чи то від холоду, чи від переповнених емоцій.
– Вони ж ще такі діти були, а тато… Хто з ними це зробив? – питала та дивилася на них дівчина великими повними сліз очима. І на якусь мить Едвард пізнав в ній себе.
– Як вас звати? І можете, будь ласка, назвати ще імена та прізвище ваших померлих родичів? Я дуже співчуваю вам, якщо ви не можете дати відповідь зараз, ми дамо вам час заспокоїтися.
– Луїза Нітті, а то мої сестрички – Лючія та Лаура Нітті. І мій батько… Господи, який Ірод це з ними зробив. За що? – дівчина ридала дуже голосно, ледве стоячи на ногах.
Її ноги тремтіли, а сама Луїза виглядала наче мертва: бліда з великими синцями під очима та з покусаними губами, які погризла за той час, що намагалась заспокоїтися. Ендрю тримав її під руки, щоб вона не впала, а Джованні тихо, спокійно розмовляв, заспокоюючи дівчину. Едвард стояв і нічого не міг зробити, він бачив в ній свою мати, коли тій сказали, що тато з сестрами були вбиті й знайдені при таких самих обставинах. Можливо, детектив і далі був би занурений у спогади, але дівчина втратила свідомість, і команді знадобилась допомога англійця.
Вони віднесли Луїзу в агенцію та викликали знайомого лікаря, який би допоміг їй прийти до тями. Відділення поліції виглядало невеликим, там було маленьке вікно та шкільна дошка, щоб записувати докази розслідування. Крім стільців та столів була лава, на яку вони й обережно поклали дівчину.
Через деякий час, коли Луїза прийшла до тями, місіс Стівенсон, яка була лікарем, попросила всіх вийти та довго вела розмову з дівчиною, чи допитуючи її, чи заспокоюючи, не зрозуміло. Потім лікар вийшла з кімнати сама і закрила за собою двері, щоб її було гірше чути.
– Я привела її в більш-менш нормальний стан, дала їй валер’янки, й бідолашна заснула. Поки що в неї шок, тому розповіла лише деякі речі. Підозрюваних немає, вона не знає, хто це міг вчинити, бо в дівчат не було ніяких ворогів, а тато вже давно був на пенсії й сам не працював, лише були агентства від його імені й фабрики. Якщо судити по минулим жертвам, вік дівчат не грає ніякої ролі. Першого разу це були 10-річні близнюки, цього разу – 16-річні. В однієї з дівчат був хлопець, можете ще поговорити з ним. Його ім’я… Вона назвала його Тіммі. Повне ім’я дівчина, на жаль, не знає. Це все, що мені вдалося дізнатися.
– Цієї інформації вже достатньо, Моніко, дякую тобі за співпрацю! – першим заговорив Ендрю.
– Була рада допомогти вам, хлопці. Тримайтеся. Сподіваюсь, ви впіймаєте цього покидька.
Як тільки жінка вийшла з відділення, усі почали мовчки переглядатися. Едвард дивився на стелю в роздумах: «Чи є в них ще якась інформація, щоб знайти вбивцю? Може Тіммі щось знатиме?»
– В документах немає ніяких даних про Тіммі?
– Друже, знав би ти, скільки в нас тут Тіммі може бути. Не знаю, як у вашій Англії, але тут ніхто так дітей не називає. Це псевдонім чи скорочення. Тож даних по «Тіммі» не має. Це не місто з двохтисячним населенням, це велике місто, на кожного пацюка досьє ще не зробили. Щось не подобається? Можеш повертатися у свій «London of the capital city of Britain». Окреме дякую за те, що вивчив італійську мову, але краще б…
– Замовкни, Джо, краще б ти так за діло узявся, – грубим голосом вимовив невідомий чоловік років 60 на вигляд. Едвард подумав, що це головний відділу, бо хлопець зупинив свою тріаду та, стукнувши рукою по стіні, вийшов на вулицю.
– Вибачте за його поведінку, він ще нічого не розуміє, що з нього взяти: дитина дитиною. Я Лоренцо Ді Діо, рад з Вами познайомитися.
– Едвард, дякую за теплі вітання, я розумію, і тому не вибачайтесь.
– Добре мати справу із людиною, яка все розуміє з пів слова, – засміявся Лоренцо та дістав цигарку, – будете?
– Не палю, дякую.
– Ендрю, що ти сидиш рота роззявивши, піди допоможи дівчину розбудити та відвести додому. Та й залишайся поки з нею чи Елі туди відправ.
– Так, сер, – голосно вимовив Ендрю та вийшов з кімнати.
– Едварде, скільки тобі років, хлопче?
– Я 85 року.
– Охо-хо, не схоже, що ти настільки старий. Молодший на 15 років мене, я думав тобі років 30. Якась чарівна дієта? Чи через те, що ти не палиш цигарки? – засміявся Лоренцо, і з ним і сам Ед.
– Тіла відіслані на розтин чи ще ні?
– Вони вже у патологоанатома. Будемо чекати на результати.
– Зрозумів, дякую за відповідь. Мені ще треба заселитися в готель, тому я піду. Було цікаво познайомитися з вами, Лоренцо.
– І мені також, хлопче. Бувай!
Едвард вийшов з відділення та пішов до готелю, який йому забронювала його агенція. Будинок виглядав неймовірно, білі колони з мармуру, висока стеля та статуї на даху. Чоловік попрямував до адміністрації, де йому видали ключ від номера на 3 поверсі.
Номер виявився гарним: одномісним, з видом на центральну площу, покращеного варіанту кімната з балконом. Білі шпалери, підлога з дуба, на стелі висіла велика кришталева люстра. Перед вікном – дерев’яний стіл з горщиком кактуса, двома стільцями, великим килимом та дубовою шафою. Балкон був у французькому стилі з маленьким стільцем. Ліжко невелике, але гарне, з чистою білизною і торшером коло нього.
– Це не дім, але тут хоча б затишно, – вимовив Едвард, сідаючи на ліжко.
В голові детектива було багато різних думок: як буде жити та дівчина, що щойно втратила всю сім’ю, і як таке сталося, що вбивця знову з’явився. Ед пам’ятав свої емоції, коли сказали, що його сестер та батька вбили. Як впала його мати на коліна та голосно закричала, цей крик назавжди залишився в його спогадах, галас відчаю, скорботи, розпачу і суму. Занурившись у спогади, він не помітив, як заснув.
Так і закінчився перший день в Мілані. День, який він запам’ятав, як той, що перевернув його життя.
***
Детектив вдягнувся, причесав своє волосся та вийшов з квартири. Біля дверей напроти стояли Мартін з Барбарою та про щось розмовляли.
– Привіт, любі сусіди! – не встиг Едвард привітатися, як йому на голову впав номер з його двері. – Клята шістка, і за що мені таке з самого ранку? – подивився вгору й крикнув він.
– І вам привіт, це вам к щастю, я читала в журналі, що цього дня Всесвіт буде подавати нам різні знаки, а шість означає силу!
– Добрий ранок, не слухайте її, вона перечитала різних журналів, – засміявся Мартін та ніжно погладив Бар по голові.
– Ось ти знову починаєш…
Вирішивши не чекати неприємності та сварки з самого ранку, детектив вийшов на вулицю. Погода була сонячною, ні єдиної хмарки, і тому він пішов на кладовище, де були поховані його родичі. Едвард давно не відвідував сестер з батьком, він боявся, що якщо мати помітить, що він був там, то буде знову плакати. А Ед зовсім не хотів бачити сліз своєї матері. Чоловік почав цокати язиком, спогади з минулого дуже нервували його, через це він вдарив себе по нозі і пішов у відділення до Рональду.