Розділ 9. Марк

Солодко. Набагато смачніше, ніж я собі уявляв. Смак, до якого я стаю нескінченно жадібним. Зупиняюся, тільки коли в його очах серйозність, а губи червоні настільки, що дівчата б тільки заздрили такому насиченому кольору. Скільки разів я прокручував це, і не тільки це, в своїй голові? Скільки сотень разів я робив з ним усілякі брудні речі в своїх фантазіях? Рахувати не було сенсу: надто багато, настільки, що вистачило би написати кілька книг нової камасутри чи чогось подібного. Дурні думки, та слова мої в рази дурніші, бо варто було його побачити, як одразу все плуталося і в голові, і в розмовах. 

— Я подумаю над цим. — відповідає на моє признання дуже невпевнено та соромʼязливо, очі свої опускає настільки часто, що я вже почав забувати їхній колір. Хоча брешу, такого мені не забути більше ніколи. 

Два місяці я провів у роздумах, два місяці під прикриттям величної математики приходив до нього, і з кожним днем впевненість тільки росла. Коли він дивився в зошит з нерозумінням, коли хмурився, коли розслаблено записував щось, що вже розумів, кожен його рух та навіть подих я починав помічати, запамʼятовувати. Бачив в його очах подібні моїм почуття, але часто думав: «Можливо, я просто вигадую», «Мені здається, тому що я сам закоханий в нього». Багато сумнівів та боротьби, багато «неправильно», багато «це дивно», щоб врешті-решт цілувати його в цій напівзруйнованій альтанці в порожньому парку. Більше мене не турбує нічого з того переліку вище.

— Як довго зібрався думати? — питаю з легким сміхом. Беру його за щоки, утримую так, аби йому важко було відвести очі. Дивиться на мене, розглядає щось в моєму погляді, який останні кілька місяців тільки на нього й спрямований, а я знову хочу його поцілувати, але йому сильно щастить, бо мене перериває якийсь незрозумілий писк. 

— Що це було? — питає здивовано. 

— Схоже на кошеня. — відповідаю після того, як звук повторюється, а потім ще раз, і ще, і ще, а після гучніше. 

— Та все! Ну чого тобі? — не витримую першим. Виходжу з альтанки, йду на звук, спочатку пищить, але як бачить мене, одразу затихає, ховається, трясеться. Мене нервує це, дратує, що хтось перервав такий момент! Але слідом вибігає Слава, виглядає з-за моєї спини, роздивляється це нещастя такими очима, що розплачуся зараз вже я. 

— О боже, такий маленький, його треба забрати! 

— Серйозно? Та він же просто ходяча зараза, облиш. — махаю рукою, розвертаюся та потроху йду. Впевнений, що мої слова прозвучали достатньо твердо, ось тільки кроків не чую, а коли обертаюся бачу, що кошеня вже дуже турботливо запхали в шари одягу. 

— Слава, що ти робиш? — кривлюся. У цього кота був такий вигляд, наче жити йому залишилось в кращому випадку один день, і то це буде чи то неймовірний успіх, чи то кара, ще неясно. 

— Я не можу його залишити, подивися на його очі, які світлі. — так натхненно каже. Роздивляється, легенько торкається чорного носу кота, на що той мявчить. 

— Ага, там від очей одне слово. — кажу вже з награною огидою, бо мені було достатньо подивитися на вираз обличчя Слави, аби розтанути. Добре, чого вже. Так хочеш обісцяного кота з вулиці? Бери, підтримаю в будь-яких починаннях. Підтримаю, але в слушний момент або посміюся, або скажу щось на кшталт: «Я ж казав». Гидотна риса характеру, – знаю, щось таке вже чув від батька і не тільки, – та доводиться тільки змиритися, бо таких рис в мені занадто багато, аби задумуватись про колосальні зміни. 

— Не будь таким злим. — каже серйозно, але з тим ж усміхається цьому темному шматку всіх можливих захворювань. 

— Я не злий, просто дивлюся на речі реально. — стенаю плечима, а він кривить брови. 

— І де ж тут реальність? 

— Якщо Інна не дозволить тобі залишити кота, ти будеш винен мені бажання. — шепочу прямо на вухо, шепочу тим тоном, який точно змусить його відскочити та витерти вухо як від бруду. 

— Марк! — викрикує. Червоний як помідор, здивований, наче щойно не я на вухо шепотів, а сам Богдан Хмельницький. Сміюся, підходжу ближче, прошу вибачення. Він дується, тримається на відстані, але відповідає якщо щось запитую, а за потреби сам починає діалог. Тактику вже якусь маю, більш-менш розумію як його заспокоювати або що робити, аби вибачав мої дрібні шалості. 

Потроху я дізнавався про нього, і будь-яка інформація ставала мені потрібною з кожним разом все більше. Відчуваю себе довбаним сталкером або маніяком. Іноді я боявся такого сильного потягу, боявся самого себе, просто тому що серцем мені щиро хотілося бути його опорою та безпечним місцем, але в голові час від часу зʼявлялися думки та фантазії, від яких його треба було рятувати. 

— Марк! 

— А? — від неочікуваності лякаюся. Кіт ховається глибше в його одяг, а сам Слава вмить веселішає. 

— Про що задумався? 

— Про тебе. 

— Так я тут. 

— Ну так, реальний ти тут, але в моїй голові сидить ще й вигаданий. — Усміхається. Кажу майже з щирим сумом у голосі, наче потребую допомоги якогось спеціаліста, аби він вичавив з моїх думок того вигаданого Славу, але мені було б простіше, мабуть, заплатити за це справжнім собою. Ось наскільки я втрачаю глузд, якщо це він. 

Підходимо до його дому, дивиться на мене востаннє. Виходить у нас такий собі німий діалог: «почекай на мене тут» – від нього, і «ти мені подобаєшся так сильно, що я іноді навіть забуваю своє імʼя» – від мене. Але навряд чи він правильно зрозумів, думаю, в його голові мій погляд мав вигляд згоди почекати. 

Чекаю на дворі. Хвилина. Дві. Пʼять. Десять. Починаю сумніватися, що він взагалі повернеться, але сподіваюся, що відсутність прощання гризе і його теж. Мені треба попрощатися, просто треба ще одна причина. Ходжу колом, потім трикутником, потім квадратом, якісь узори вимальовую, яких навіть не видно, але які трішки мене відволікають. Пʼятнадцять хвилин. Я страшенно змерз, вже збирався дістати цигарку, коли чую як відчинилися вхідні двері. Виходить Слава з опущеною головою, швидко йде в бік парку, з якого тільки прийшли. 

— Не дозволила? — пауза, ніякої відповіді. — А я казав. Все ж треба було наполягати на бажанні. — кажу грайливо, несерйозно, але він зупиняється, повертається до мене та несподівано для самого себе бачу сильний сум і жаль. Таке враження, ніби навіть очі його блищать.                                           

— Так, не дозволила. Ти задоволений? — ображено. Продовжує йти, я за ним. 

— Зачекай, я не хотів тебе образити. 

— Ні, все добре, це ж звичайний шмат захворювань, йому краще просто здохнути там, біля альтанки. — каже з таким отруйним сарказмом, що вмить шкодую про всі свої слова, про свій характер, про свій язик, який завжди швидше за мізки, та і про своє життя загалом. 

— Слава, почекай. — в моєму голосі дуже чітко звучать провина та жаль. Зараз мені як ніколи шкода, що все вийшло саме так, як я казав, але це була правда. Чи мені треба було просто його підтримати? Приховати дуже очевидний висновок ситуації, аби йому зараз було не так погано? Я навіть не знаю який з цих варіантів гірший, тому просто роблю все що можу. — Я заберу його. Ну що ти робиш? — втримую за лікоть. Зупиняємось не надто далеко від його дому. Що ми там пройшли? Метрів двісті з натяжкою. Він не обертається. Кожне слово кажу з особливою обережністю, намагаюся заспокоїти його хоча б своїм голосом, і трішки ніби спрацьовує, зовсім трішки. 

— Навіщо? 

— Якщо тобі не дозволили, заберу я. Просто будеш приходити до мене. — торкаюся плечей, легенько обіймаю. Він озирається по сторонам, зовсім не розслабляється в моїх руках, але в голосі чую, що ситуація потроху покращується. 

— Тобі ж він не потрібен. 

— Дуже потрібен. — усміхаюся. 

— Ти брешеш. — з легким смішком. 

— Коли це я, чесна людина, брехав?! Та він мені життєво необхідний! — Сміється, ще раз опускає очі на те інфекційне нещастя… тобто найкращу знахідку цього дня, і знову цей до неможна милий погляд, якому я вже не в силах відмовити. Приведе мені ще з десяток таких пухнастих уродців, прийму і навіть подякую. 

— Я буду часто приходити. 

— А якщо в мене буде таких двоє, взагалі переїдеш? — питаю з надією, а він впевнено хитає головою:

— Зараз ні. — каже тихо, каже дуже ніжно, майже з тією ж закоханістю, що і я, не вистачає лише трохи ненормальності у погляді та жахливої жадібності, тоді ми б точно були однаковими. 

— Значить я перечекаю це «зараз». — відповідаю тією ж монетою, і на цьому ми закінчуємо. 

Перед моїм двором кошеня дуже турботливо перекладають в мій одяг, на прощання гладять, довго прощаються, ледве не смокчуть одне одного, а мені залишається лише відігравати неймовірне щастя від появи нового «друга», та і перед довгою розлукою аж до завтра мені не перепадає нічого зовсім. Ніякого поцілунку. Жодних обіймів, просто тому що «ні, ми прямо перед твоїм домом!», і я, звісно ж, приймаю це, але обіцяю помститися при першій нагоді. Він сміється з моїх погроз. 

Врешті-решт прощаємось, я трохи спостерігаю за тим, як він йде, і коли збираюся заходити сам, чую своє імʼя. Обертаюся, дивлюся на його силует, який навіть під шарами одягу має витончений та привабливий вигляд, бачу, що усміхається, а коли розуміє, що вся моя увага прикута до нього, дивиться по сторонам і шле мені повітряний поцілунок. З легким смішком розвертається та йде далі, а я вже навічно тут, назавжди приклеєний до цього місця, бо жодного кроку зробити від здивування не можу. Якщо я прямо зараз наздожену його і повалю в якісь кущі, він мені вибачить? Я ж подобаюсь йому достатньо сильно, аби він заплющував очі на моменти, коли не слухаюсь його та роблю щось проти його волі? А навіть якщо не вибачить… 

— Марк? Що ти там робиш? — звучить позаду вже голос батька. Обертатися мені зараз не дуже хочеться, бо оця тепла субстанція в моїй куртці під загрозою виявлення. 

— Та нічого, на світ дивлюся. — жартівливо відповідаю, і він дійсно пропускає легкий смішок. 

— Ну, як побачиш там щось варте уваги, гукай. — розслаблено каже, заходить в дім. Перша загроза поки що минає. Поки що. Найнебезпечніше ще попереду, бо я не зможу ховати його вічно, не зможу заткнути рота, аби не плакав, не зможу змусити сидіти на одному місці, аби залишатися непоміченим, але це потім, я отримаю морального ляпаса від своєї родини трохи пізніше. 

Заходжу слідом за батьком, ще зачіпаємось у вітальні. Діалог виходить зовсім без сенсу, заради забави скоріш, розмовляю з ним вже зі сходів. «Дуже поспішаю», «Треба робити уроки» і все таке. Він киває, підбадьорює мене, усміхається – чую це все в його голосі, бо цілеспрямовано йду в кімнату, тому вираз його обличчя можу тільки уявити. Паралельно молюся всім існуючим та неіснуючим богам, щоб цей шайтан в моїх руках не закричав. Слава богу щастить ще раз. Заходжу в кімнату, роздягаюся, одразу залишаю його на наймʼякішому пледі який тільки в мене є. Коти ж люблять тепле та мʼяке наче? Стараюся задовольнити максимально, на що він лише ледве чутно мявчить. 

— Друже, краще б тобі мовчати для власної ж безпеки. — кажу наймилішим тоном, аби це чутливе створіння не чуло в моєму голосі загрози або чогось іншого, чого можна боятися. 

Приношу з кухні склянку молока, в своєму безладі знаходжу якусь стару брудну тарілку, – точніше, найчистішу з усіх наявних тут, – виливаю туди молоко, ставлю прямо перед кошеням. Він дуже боязно підходить ближче. Тільки зараз можу нормально розгледіти забарвлення: такий собі тигр в чорно-сірих кольорах, світлі очі та симпатична мордочка, ніби якийсь породистий. Як тільки роздивляюся його, імʼя для цього диявола саме випливає в голові. Фотографую, поки він пʼє, надсилаю фото Славі, читає миттєво. 

«Батьки дозволили залишити його?» 

«Так, все добре. Подивись на його морду, там узор у вигляді павука. Може, так і назвемо?» 

«І правда. А якщо це дівчинка?» 

«Тоді вигадаємо щось інше, що захочеш» 

Читає та мовчить достатньо довго, аби я дещо відволікся на нового мешканця кімнати, і лише після невеликої паузи все ж надсилає коротке: 

«Дякую» 

Не знаю з якою інтонацією це пише і за що взагалі дякує, але чомусь миттєво сиротами покриваюся, просто тому що це звучить як щось дуже особисте, щось дуже наше з ним. 

Я очікував набагато більше проблем, проте насправді вони на нас тільки чекають, не можуть не чекати, але те що маю зараз – дійсно цінність для мене, і навіть цей кіт не викликає вже в мені такої ненависті, бо став частиною всієї цієї історії. Здається, ніби ми можемо пройти через все якщо разом, я не кажу це мрійливо, кажу це не тому що окуляри на мені рожевого кольору, а тому що наш із ним звʼязок особливий, пролягає крізь все моє життя, колись сильний, колись слабкий, але був завжди і завжди буде. Я в це вірю як мінімум тому що готовий власними руками тільки укріплювати цей зв’язок, навіть за двох, клянуся, в мені достатньо почуттів до нього, аби витягти це все власноруч. 

Що завгодно. 

Тільки не виття о четвертій ранку. 

«В мене новий будильник» 

Пишу абсолютно без зайвих думок, лише аби він щось відповів коли прокинеться, а там вже і діалог завʼяжеться, але читає надто швидко, точніше, одразу. 

«Я прийду?»