Розділ 7. Марк

Математика – це хороша справа, цікава наука, причина багатьох світових відкриттів і взагалі основа. Настільки ж вона велична, наскільки я її ненавиджу, всією душею. 

— Ну, я дуже люблю математику. — брешу відкрито й навіть не червонію. Впевнено дивлюся в чужі світлі очі, які кожному моєму слову вірять. Все наче нормально. Він киває, ще якийсь момент дивиться на мене, а далі йдемо мовчки до самої школи. 

Зустрілися ми випадково, чесне слово, і мені навіть трохи ніяково знову йти до школи разом із ним, вперше за багато років. Це повертає мене в минуле, де наші сумісні походи в школу були абсолютно звичайною практикою, але з тим ж незручність зараз не дає повністю зануритися в спогади. Він теж ніби не дихає, аби зайвий раз не привертати увагу, і я починаю шкодувати, що обрав поспати ще двадцять хвилин та вийти з дому майже перед початком першого уроку. Я не подумав, що він завжди так робить. Я не подумав, що в такому випадку з великою вірогідністю дорогою зустріну його. 

— Значить, сьогодні теж після школи в мене? — запитує тихо, ледве чую і навіть трохи боюся помилитися в почутому, але відповідаю з усмішкою. 

— Це була разова акція. Я думав приходити ввечері. 

— О, ні-ні, ввечері я тобі не відчиню. 

— Через вікно залізу. — стенаю плечима, він усміхається. Стає трохи легше. 

— Ні, серйозно, ввечері я взагалі не налаштований на навчання. — каже вже більш правдоподібно, а я на секунду задумуюсь над значенням цієї фрази. 

«Взагалі не налаштований на навчання» – для мене як мінімум звучить дивно, як максимум – домашнє завдання можу робити і до другої-третьої ночі. Якось до одного місця налаштований я чи ні. 

— А на що ж тоді налаштований? — питаю майже одразу. Не надто глибоко поринаю в попередні думки, просто аби не зловити передшкільну депресію на основі того, що хтось обирати може, а я маю бути завжди готовий, кращий, розумний, перший і… 

— Налаштований на всіляку дурість. Іноді приходить Майя, іноді в нас сімейні посиденьки. — задумується, перелічує все що приходить в голову, а про навчання, вочевидь, навіть не згадує. 

— Ну, я міг би розбавити цю дурість математикою. — усміхаюся, дозволяю собі навіть легкий смішок, аби розрядити атмосферу. Він теж підключається, і до самої школи ми розмовляємо про ті самі «дурниці», про щось геть непотрібне: якісь жарти, смішки. Для мене це відчувається як ковток свіжого повітря, тінь свободи, яку жадаю маніакально і швидкоплинно відчуваю в цьому діалозі зі Славою, вільним, точно як пташка в небі, точно як я ніколи не був та не буду. 

Не дивлячись на те, що я сьогодні мав бути в рядах учнів, які запізнилися, на подив приходимо на десять хвилин раніше. Бачу свій дует на рідній лавочці, а Слава прощається, махає рукою і, після короткого: 

— Побачимось після школи. — йде. Жодного разу не обертається, зустрічає дорогою Майю, яка чекала його серед натовпу інших, і між ними завʼязується грайлива сварка. Він їй усміхається, вона зводить брови, майже бачу складку між ними, хоча, імовірніше, просто додумую. Взагалі незрозуміло чому за ними спостерігаю, особливо за ним, при вигляді якого в мені народжується відчуття страху, наче той ковток свіжого повітря надзвичайно небезпечний, бо це мов вперше скуштувати свою улюблену страву, яку потім шукатимеш всюди, спробуєш навчитися готувати, в усіх закладах шукатимеш її та ніколи вона не набридне. Ось так і я. Омріяна мною свобода, якою він володіє, здається мені улюбленою їжею, яку хочеться їсти знову і знову. На сніданок. На обід. На вечерю. 

— Ти пропустив збори, ти більше не в зграї. — з образою каже Влад, коли сідаю між ними. Рома без зайвих слів, без привітань взагалі тягне мені відкриту пачку цигарок, і я ні в якому разі не соромлюся користуватися такою його добротою. 

— В сенсі не в зграї? Та я тут альфа взагалі-то. — відповідаю з тим самим тоном. Запалюю цигарку і молюся всім богам аби встиг до початку уроку, просто тому що перша хімія, просто тому що якщо не вистрибну зі штанів на уроках цієї бестії, до другого вже не доживу, батько дізнається раніше. 

— Чого так пізно прийшов? Мені довелося цілих пʼятнадцять хвилин сидіти з цим дебілом. — не називає імені, на що Рома цокає язиком, і те, куди йде історія, починає мені подобатись. 

— А що ж таке? — запитую турботливо, всі позитивні емоції вкладаю, і Влад ведеться. Боже, як же добре я знаю цього кістлявого, саме втілення жарту «жили місіс та містер скелет, вони полюбили одне одного і в них народився син, вони назвали його Костя» запитання в мене лиш одне: він Костя або ж містер скелет?

— Та він мене дістав вже. Я, бляха, клянуся, ще хоча б один раз він вичудить якусь хрінь, я не буду прикривати його перед мамою! 

— Ох, ну так, мамин синочок такий чемний і правильний, що боїться навіть нашого старого охоронця, не те що своєї відьми-матері. — невдоволено відповідає Рома, а я тільки і встигаю крутити головою. 

— Що ти сказав? А, тобто по-твоєму я мушу твій зад захищати постійно?! Ти думаєш я тобі допоможу, яку б хуйню ти не зробив?! — вдих, видих, продовжує, — Я до останнього її вмовляв, за що сам і отримав! Мене це дістало, що ти хотів зробити з тим журналом?! — серйозно, так сердиться, що я навіть шкодую, що сів між ними, бо заважаю Владу взяти Рому за одяг і потрясти його або вдарити, або ще щось, або все разом. Дуже хотілося б на це подивитися, але поки що обираю тактику не привертати увагу взагалі, а Рома мовчить, курить, відповідати не поспішає, і враження ніби просто не хоче, примружується та з усіх почуттів обирає засудження, яке тепер чітко красується на його обличчі. 

Вони часто сварилися, в порівнянні з ними навіть кішки й собаки – найкращі друзі. Але тут в мене претензій не було ніяких. Влад надмірно істерична людина, це правда, але звинувачувати його в наклепах не можу й не буду. Рома справді винен, як і завжди, в усіх ситуаціях, він дозволяє собі набагато більше, ніж може, а наш містер скелет дійсно не всесильний, аби прикривати двох головних блазнів школи. Та навіть так, мені до Роми було далеко, я чудив по-доброму, в більшості для сміху. Ну добре, іноді крав пиріжки з їдальні, але це ж не робить з мене злодія! А якщо й робить, краще я буду ситим злодюгою, аніж голодним праведником, але Рома… Я часто задумувався, що взагалі знаю про нього? Що він за людина? Відповідь на це питання вимальовувалася в голові без всяких проблем, точніше, я так думав, доки він не починав знову мене дивувати, як і зараз. Тепер на нервового Влада спрямовано дві пари очей: одні дуже злі, інші здивовані. 

— Що ще за журнал? — не витримую таки, перепитую байдуже, тому що не звучить як причина такої істерики Влада, але Рома мнеться, і я розумію, що причина серйозніша ніж мені здається. 

— От він тобі і розкаже. — розлючено-спокійно відповідає кістлявий. Дістає ще одну цигарку, хоча щойно викинув попередню. Я не допитую, просто впираюся поглядом у Рому, чекаю, а він не знає куди подітися від моїх дуже зацікавлених очей. 

— Та я нічого не хотів, блять! — аж встає з лавочки, настільки обурений. Підходить до Влада, стає прямо над ним. Аура у цієї ситуації така, наче зараз зчиниться бійка, але він просто продовжує кричати, — Мені треба хоча б шестірка з тої сраної математики! Я просто хотів виправити в журналі і випадково взяв іншого класу, бляха, я не бачив! Чому ти розвів такий скандал, наче це кінець!? Якого біса ти ореш через таку хрінь?! 

— Хрінь? Воно було б хрінню, якби тебе не побачила моя матір! Ну що мені їй казати, га?! «Вибач, мамо, так, мої друзі – просто гірка собачого лайна, просто непотріб, який я відібрав у бомжа і тепер рву свою дупу, аби цей непотріб захистити» – так?! — ну тепер ситуація для мене стає більш-менш зрозумілою. 

Рома хотів виправити оцінки, помилився та взяв журнал нашої паралелі, з яким і спалився. Зрозуміло. Ледве стримуюся, аби не почати гризти нігті від очікування продовження, бо з кожним словом кричать голосніше та емоційніше. Рома замовчує, Влад теж, лише додає коротке й тихе:

— Я вже просто від цього втомився. — і завершує. Викидає цигарку, забирає свої речі з лавочки й встає, щоб піти, але Рома покидає нас першим, без слів взагалі, не каже нічого і просто йде, на що жоден з нас ніяк не реагує. Лиш на шляху до школи запитую: 

— Що, реально така жопа? 

— Реально, мама хоче поговорити з батьками Роми, аби ми більше не спілкувалися, мовляв, він на мене погано впливає. — досі сердиться через всю цю ситуацію, але звучить в цій фразі і легкий сум. Настільки різні, але з тим ж частини одного цілого. Можу зрозуміти це, тому що щось подібне було і в моєму житті, в житті кожної людини, а якщо скажете, що ні, я сперечатимусь довго й нудно, до самого кінця. 

— Але він реально погано впливає. — підтримувати я не вмію, Влад це знає. Цокає, робить вираз глибоко розчарованої людини і, аби не робити ще гірше, переводить тему. 

— Ви зі Славою знову непереможний дует? — з легким сарказмом. 

— Що значить «знову»? Та все як завжди наче, просто допомагаю йому з математикою. — стенаю плечима. Він кривиться, поправляє окуляри. Більше на його обличчі не ховаються нотки злості на Рому, тепер там лише підозра, яка, очевидно, спрямована на мене. 

— Яке диво. Підробляєш репетитором? 

— Скоріше займаюся благодійністю. — таке собі покарання за погані оцінки. 

— Олександр Володимирович не припиняє дивувати, але слухай, будемо чесними, ти математику ненавидиш як… — задумується, — та будь-що! Як вогонь воду, як члени, які я тобі в зошитах малюю, як різнокольоровий одяг, та що завгодно! 

— Боже, ну ти заспокойся вже, в мене від таких порівнянь запаморочення зʼявилось. — і дійсно, хапаюся за його плече, на що він здригається, невдоволено струшує мою руку та продовжує вже більш-менш рівно, спокійно, без зайвих емоцій:

— Я це до того, що ти б точно не став цим займатися. Так чому? Хочеш налагодити дружні стосунки з ним? — щиро цікавиться, але від мене такої ж щирої відповіді точно не буде. 

— Та ні, нічого такого, відробляю покарання і все. — брешу так відкрито, що навіть сам себе трохи боюся, а точніше, цієї нової звички, тому що не відчуваю ніякої совісті всередині себе, не відчуваю сорому за нехай і зовсім несерйозну брехню. Все одно Влад киває, не бачу в ньому ніякого сумніву, а сам вже думаю, чому збрехав йому. 

Чому збрехав Славі зранку? Навіщо сказав, що математику люблю та погодився нею займатися? Насправді, я не відчував, що ми знову могли стати друзями і, признатися чесно, не те щоб цього хотів. Повернемося до самого початку: все між нами закінчилося природно й легко, ми наші дружні роки пережили, взяли від них все що треба, а зараз мені доведеться дізнаватися про нього з самого початку, тому що я бачу, як змінився, відчуваю це. Але навіть так я однаково збрехав і перекриваю ту брехню новою, брехнею про те, що всього цього мені зовсім не хочеться. 

***

— Ти що, чекав на мене? — зупиняється в дверях школи, здивовано дивиться і не підходить ближче. Так і стоїть, заважає іншим учням нарешті йти з цього проклятого місця. 

— Ну було б дивно, якби я прийшов першим до тебе додому. — Усміхаюся. Підходжу ближче, легенько відводжу його за лікоть подалі від вхідних дверей, а він як ніколи слухняний. Звісно я чекав, звісно я простояв тут зайві сорок пʼять хвилин, хоча думка зайти всередину зʼявилася хвилині так на другій, але була такою швидкоплинною, що не встиг схопитися за неї. З настанням легких похолодань, – я маю на увазі 14 градусів замість 20 – мій мозок теж перетворився на якусь незрозумілу субстанцію. Нормально мислити було вже проблематично, тож я концентрувався тільки на уроках, в інших випадках старався не думати, аби не перенапружуватися. 

— А… ну так-так, я тільки маму попереджу, добре? — дістає телефон, одразу щось друкує Інні Сергіївні, миттєво отримує відповідь у вигляді сердечка, блокує телефон і йдемо. Він перший, я трохи позаду, за ним. 

— В тебе ж не було сьомого уроку? 

— Так, не було. — відповідаю, хоча він поставив, імовірніше, риторичне запитання. 

— Весь час на вулиці був? — обурено. 

— Звісно ні, вийшов покурити за пʼять хвилин до твого виходу. — брешу і червонію хіба що від холоду, який і холодом не назвати. Видихає, помітно розслабляється. Далі розмова вже йде набагато легше. 

— А батько знає, що ти палиш? — з легким смішком. 

— Хочеш мене здати? — теж усміхаюсь. Він зводить до мене свої ясні очі, в яких були грайливі вогники, і я йому відповідаю ними ж. 

— А якщо здам, ти образишся? 

— Ні, я все тобі пробачу. — кажу серйозно, але наче й в гру його граю теж. Жартую, бавлюся, все як йому хочеться. 

— О ні-ні, я б цього не хотів. 

— Чому? 

— Тому що… це важкий тягар, на словах ми завжди один одному можемо пробачити, але воно все одно сидітиме десь глибоко. Я не хочу твого пробачення і сам не хочу доводити то того, аби довелося вибачатися. — неочікувано серйозно, навіть застигаю від такого тону. Каже ніби з тою самою усмішкою, але я чую щось зовсім інше, щось, що нас тільки чекає, десь в моїх думках і дуже далеко, де образ його розмитий, бо я не впевнений, чи буде він взагалі серед всіх тих картин майбутнього. Я ні в чому не впевнений, але слова, котрі крутяться в моїй голові, сказати все одно хочу.

— Добре, тоді я не буду робити нічого, за що доведеться просити вибачення, але тобі розвʼязую руки. Обіцяю вибачити все лайно, обіцяю, що образ твій світлий залишиться назавжди таким же чистим і непорочним. — розставляю руки в сторони, наче віддаю себе на розтерзання якомусь дуже темному майбутньому. Кажу все це дуже театрально, через що він більше сміється, ніж приймає всерйоз. Але я щирий в своїх висловлюваннях сьогодні, мабуть, як ніколи, щирий і дурний, від того й слова мої дурні та наївні, але… я би правда цього хотів, багато думав і багато собі брехав. Коли переді мною моє прекрасне минуле, чому б не спробувати забрати його в своє сіре майбутнє та зробити ті дні, які тільки на мене чекають, трішки краще?