Розділ 1. Марк

Нудно. Котра година? Намагаюся не слідкувати за часом, тому що хвилини надто повільно плинуть. Коли вже кінець цього монотонного бурчання, яке викликало лише сонливість і роздратування, але і яке мені треба було до нудоти детально конспектувати. Жодного слова не пропустити, жодної букви. Здається, минає не менше двох годин перш ніж нарешті чується цей райський звук дзвінка. Перерва. 

— Марк, ти ж не забув, що будеш представляти нашу роботу на класній годині? — діловито запитує Марія, – староста класу і єдина, на кого не діють мої чари під назвою «мило усміхнуся і ніякої роботи мені не доручать». На мої очі, які точно не менш жалісні за кота зі Шрека, відповідає своїм дуже холодним і вже трохи злим поглядом. І добре, Бог з нею, краще покірно кивнути зараз, аніж отримати ще більше роботи потім. 

— То це сьогодні? — Закочує очі на моє питання. 

— Ні, вчора. 

— Ого, хто навчив тебе так жартувати? — питаю зі смішком, — Передай, що вчитель з нього вкрай паскудний. — підморгую і тікаю, перш ніж від злості з її носа піде пар. 

Насправді, що-що, а виступати вмію. Те саме «виразне читання» в мене завжди було на тверду десятку, та і клоун я, поки що, найголовніший в школі. 

Прогулююсь коридорами, роздивляюся школярів, які мені добре якщо до колін дістають. Вітаюся з малими, а вони одразу такі щасливі, що сам не усміхнутися просто не можу, але темп свій тримаю впевнено. Виходжу зі школи, подалі від центрального входу, подалі від воріт, які зазвичай зачиняють, і вони, взагалі-то, зачинені, проте перелізати їх кожен раз доволі весело, бо охоронець наш, дядько Костя, вже не знає як би мене спіймати. Де я буду сьогодні? На якій перерві знову буду творити це неподобство? Одного разу я навіть ледве не попався, він вистрибнув з кущів так неочікувано, що мені довелося пожертвувати рюкзаком, який потім вже усміхнено вручали моєму батьку. Їхній погляд завжди був набагато зрозуміліше усіляких слів. 

«Так, так, Марк неймовірний нахаба! Я перепрошую, обіцяю провести виховну бесіду.» — каже завжди серйозно, на всі претензії відповідає ввічливо, з розумінням, а коли виходимо зі школи, роздивляється паркан, тицяє на нього пальцем і зі сміхом каже: «Ти серйозно попався? Два метри, просто сором». У відповідь сміюся, але все ж таки, підставляти батька – небезпечні ігри, тож з охоронцем я завжди обачний. З якого куща вистрибне в цей раз – невідомо, та доказів в нього не буде поки не спіймає. 

В цей раз тихо, перелізаю дуже навіть граціозно, бо вже навчений. Дістаю цигарки, запалюю, роздивляюся як мерехтить листя, як сонце то зʼявляється, то зникає за швидкоплинними хмарами. Таке умиротворення, що настрій піднімається, повертаю голову трохи вбік і стає ще краще. 

— Де б ми ще зустрілися! — радісно кричить Влад, який переліз паркан точно в тому ж місці, де і я, а за ним маячить Рома, який справляється з цим парканом дуже легко, настільки, що навіть трохи заздрю. 

— Слухай, тобі такі фокуси викидати небезпечно, зачепишся однією з кісток, що потім? — намагаюся вкласти в цю фразу всю турботу і серйозність, ні в якому разі не показую, що надмірна худоба Влада для нас – головний жарт. 

— Як смішно. Дивись, бо Олександр Володимирович ще не бачив твоїх фото в жіночих панчохах. — відповідає ударом на удар, а мені стає трохи страшно. Рома, який помалу наближався, на жаль, був вже достатньо близько, аби почути ці слова, засміятися і шоковано, майже крізь сльози запитати:

— Ти їх не видалив? — сідає ліворуч від мене. Тепер сиджу посередині, то одного зжираю поглядом, то іншого.

— Звісно ні, вони мене збуджують. — жартівливо відповідає Влад, поправляє окуляри, які наче в діда вкрав, причому не у свого, а в чужого, облизує губи і робить це так мерзенно, що ми одразу ж від нього відвертаємось. 

— А більш свіжого компромату в тебе немає? Можеш шантажувати тільки фотками дворічної давнини? — намагаюся давити на жалість, але тут мені його не перемогти, здаюся без бою. 

— Слухай, мені пощастило знати твого батька надто добре. Повір мені, цими фотками я буду шантажувати тебе до кінця життя, і це завжди буде працювати. — каже впевнено, бо правда. Яким би не був мій батько кумедним жартівником, через такі фотки моє тіло збирали б по шматочкам по всій країні.

— Зла ти людина. — видихаю разом з димом. Рома теж дістає цигарки, одну дає Владу, одну бере собі. Спостерігати за цим мені завжди було кумедно, хоч і дружили ми втрьох, вони один одному були ближчі, багато чого на двох ділили: іноді палили одні цигарки, іноді їм подобалися одні й ті самі дівчата, іноді розповідали мені однакові жарти і в цілому були майже як один організм, тільки Влад розумний, а Рома, як пробка, дурний. 

— Просто моє спостереження: чим менше людина, тим вона зліша. 

— Ага, а чим людина більша, тим вона тупіша. — з сарказмом каже Влад. Рома не одразу розуміє його відповідь, а мені стає як ніколи весело, хоч і жарт на сім з натяжкою. 

Якийсь час сидимо в тиші, я роздивляюся натовп учнів, а ці двоє поруч зі мною грайливо бʼються. В якийсь момент чіпляюся поглядом за дещо цікаве: йдуть двоє, солодка парочка. Дивлюсь на годинник – майже одинадцята. Значить, на перших двох уроках було вікно? Не сильно замислююсь і просто викрикую: 

— Майя! Слава! — Зупиняються, дівчина робить це мимоволі, не повертається, бо розуміє кому належить голос, продовжує йти швидше ніж до цього, і друга свого, який принаймні має совість хоча б усміхнутися і кивнути, силою за собою тягне. 

Цей хлоп до неї наче приклеєний, інь і янь, праве яйце і ліве, майонез і кетчуп до пельменів та ще дуже-дуже багато прикладів, замість перелічування яких роблю останню затяжку, встаю з лавочки, на якій скоро залишиться слід від моїх і не тільки сідниць, прощаюся з цим дуетом до наступного уроку і йду, швидко-швидко, поки з кущів не виліз дядько Костя. Таки зʼявився! У воротах зустрічає Майю з її половинкою, перевіряє їхні пропуски, не зважає на те, що кожного учня школи знає в обличчя, і пропускає. А я що? А я слідом. 

— Знову ти тут, клятий… 

— Що? Та як ви можете! — збираю все своє невдоволення, вкладаю в цю фразу, а він, як завжди, вірить. 

— Що ти там робив, га? Знову паркан переліз! — намагається казати впевнено, але звучить все одно недостатньо твердо. 

— Ну ви як придумаєте, — видихаю, — я ж, цейво, дівчину свою зустрічав. Агов, Майя! Почекай! — Зупиняється, повертається, вигляд у неї настільки розлючений, що охоронець, незрозуміло з яких причин, пропускає мене, і я біжу, щасливо біжу до своєї дівчини.

— Що ти верзеш, придурок? — з презирством, на яке я тільки посміхаюся. 

— А що, хочеш щоб подібне і надалі тобі тільки снилося? — торкаюся її носа вказівним пальцем, від чого вона здригається, і навряд чи винні в тому якісь ніжні почуття. 

Я вже не памʼятаю коли це все почалося. В один момент вона просто зненавиділа мене, що дуже чітко показувала своїми поглядами, діями та словами. Не скажу, що відчуваю до неї щось подібне, але все ж таки цій ненависті вирішив підігрувати, а зараз вже не можу зрозуміти власних почуттів. 

— Привіт, Марк. — з усмішкою вітається Слава, якого Майя тут же ледве помітно штовхає ліктем кудись у ребра. 

Звісно, іншого і бути не може, в таких міцних стосунках прийнято розділяти ненависть, хіба ні? Я маю на увазі, якщо ваша подруга когось люто ненавидить, ви ж також будете. Це, наче, і є дружба, чи не так? Як мінімум на думку цієї тендітної дівчини все так і має бути, а тут на тобі! Твоє ліве яєчко так радісно вітається з хлопцем, якого ти ненавидиш всіма фібрами душі. 

Але є в цій історії дуже важливе і значиме «але»: він і мій друг також, не ліве яєчко, звісно, та колись точно ним був, як мінімум знайомі з дитинства, як максимум – нічого. Час від часу ми вітаємось, іноді бачу його на тих самих зустрічах, на які кличуть і мене, наші батьки дружать. Загалом він хлопець непоганий, правда, цікавий і все таке, в ті рідкі моменти нашого спілкування я відчуваю приємне задоволення від звичайних розмов, але чомусь, з якогось моменту між нами ніби збудували стіну, яку перелізти я ніяк не можу, та і не те аби рвався це робити. Пройшло, перегоріло. Бути давніми друзями, знайомими мені теж подобається.

— Привіт… — мнуся, бо не очікував отак з ним лоб в лоб, та і взагалі частенько втрачаю здатність розмовляти, коли він дивиться на мене ось так, наче чекає, доки сам з ним не заговорю, наче дуже цього жадає. Це звучить дивно навіть в моїй голові, але просто… він завжди здавався недосяжним. Який до нього підібрати підхід? Що сказати? Чи можу я взагалі щось йому говорити і який це має вигляд у його очах? Не знаю. Я не знаю і, крім того, навіть не уявляю.  

— Слава, нам треба… — починає Майя, а мені зараз життєво необхідно її перебити, для підтримання ненависті так би мовити, аби вона не забувала своїх негативних почуттів до мене. 

— Так ви до школи? — питаю, а після сміюся, бо язик працює швидше за мозок. 

— Ну… — обертається до будівлі, — виходить, що так. 

— Як мило. — невдоволено каже Майя та з огидою оглядає мене, кривиться Славі, а після йде. Стенаю плечима, коли ловлю його розгублений погляд. Виходить такий собі німий діалог. 

— Все як завжди. — таки кажу, коли піднімаємося сходами. 

— Якщо чесно, я навіть не знаю чому вона так… — виправдовується, хоча чи мусить це робити? Очевидно, що ні, та все одно має винний вигляд, ніби це його проблема, ніби має просити вибачення за незрозумілу та іноді навіть абсурдну неприязнь своєї подружки. 

Кілька секунд тиші. Заходимо всередину, і в стінах школи стає дуже шумно, настільки, що кривлюся. 

— Мама казала, ви маєте прийти до нас в гості. В середу, ніби? — питаю, щоб запитати. Знаю, що не в середу, але навмисно помиляюся, аби діалог не зайшов в глухий кут 

— В пʼятницю. — поправляє.

— Точно! — легкий смішок. 

— Так, ми вже давно не були у вас в гостях, а тут такі новини… я і не знав, що твій тато  відкрив новий ресторан. 

— Ну… чесно, я сам не знав, доки він прямо в очі не сказав. — Усміхається, а я так уважно слідкую за кожною його реакцією, що сам дивуюся такій спостережливості.

— Зрозуміло. Значить, побачимось у середу. 

— Пʼятницю. — поправляю вже я. 

— Саме так. — ледве чутно каже, а вираз обличчя такий грайливий, що в момент відчуваю себе дурним хлопченям, якого спіймали на брехні, якого прочитали, як розгорнуту книгу з найжирнішим шрифтом. Від усіх цих думок і секундного сорому відволікає дзвоник, але в цей раз не райський дзвін, а пекельний, не з уроку, а на урок. Хімія, де мені треба було старатися як нікому і ніколи. 

***

— Батько сказав, що знайшов хорошу квартиру в Києві. — каже мама як тільки-но сідаю за стіл, — Двокімнатна, на випадок, якщо захочеш жити з кимось. 

— Мам, я ще навіть зі школи не випустився, яка квартира? — кажу з легким роздратуванням. 

З кожним роком цей контроль і планування мого життя дратували все більше. Здавалося, кожен мій крок спочатку має затвердити батько, а після з чистою душею я можу крокувати. Через моє запитання дивиться з провиною, опускає очі, сама розуміє що мені вже сімнадцять, що вже не трирічний  хлопчик, за яким треба прибирати, якщо не встиг на горщик. 

— Ти ж знаєш батька… — каже ледве чутно. 

Так. Знаю. Знаю, що найкращій друг в обличчі тата перетворюється на пекельного ворога за секунду, якщо щось йде не по його планам. Знаю, що хвилюється і всіх нас любить більше всього в цьому світі, більше всіх своїх ресторанів, більше справи всього свого життя, але… любить по-своєму, так як сам вважає за потрібне. 

Видихаю. Насправді, я знаю, що з усім цим мені просто треба змиритися, мама теж більше нічого не каже. Зʼїдаю суп, дякую за нього не матері, а Валерії, яка стоїть позаду неї. Йду в свою кімнату, в якій застрягну на добрих шість-сім годин, тому що яким би клоуном і розбишакою я не був у школі, Київський медичний університет сам свої двері мені не відчинить.