Розділ 2. Слава

— Міг би просто з ним лишитися, навіщо пішов за мною? 

— В сенсі? Чого я буду з ним лишатись? Не кажи дурниць. 

— Це не дурниці. Ти знаєш, як я до нього ставлюся, і все одно… 

— Правильно. Як до нього ставишся ти, але ніяк не я. — Миттєво ображається, дує свої і без того пухкі губи. Кумедний у неї вигляд, але з тим ж одразу хочу її пожаліти. 

— Ну вибач, ти ж знаєш що ми з ним давні друзі, наші родини дружать. Буде дивно, якщо в один момент я почну його ігнорувати. — кажу максимально обʼєктивно, спокійно і навіть якось ніжно, аби не виводити її з рівноваги, на що вона закочує очі та кривляється. Поводиться вже більш грайливо, через що і я дозволяю собі усміхнутися. 

Всі її недоліки й переваги знаю як свої пʼять пальців, приймаю їх як свої власні, щиро ціную, люблю та поважаю. Знаю, що можу розраховувати на таке саме ставлення з її боку, від того недоліки не здаються такими вже недоліками, а істерики не здаються нестерпними. З усім можна змиритися, все можна зрозуміти та прийняти. 

— Хоча б не на моїх очах. — каже через хвилину трохи напруженого мовчання, на що я тільки киваю, бо до нашої парти і без того завжди була підвищена увага. 

— Яким уроком сьогодні фізкультура? — Відволікається від телефону, який старанно ховала між зошитами, повертається до мене і з легким нерозумінням відповідає: 

— Третім, а що? 

— Та нічого. 

— В тебе знову вкрали футболку? — зі смішком запитує. Я теж усміхаюся, бо ситуація ставала вкрай абсурдною. Киваю, на секунду задумуюсь, що, можливо, я десь її просто забув, та, імовірніше, вона там же де і попередні чотири. — Комусь дуже подобаються твої речі. — хоч і каже пошепки, злобний стук ручки по столу перериває наші безвинні й дуже тихі розмови. 

***

Велика перерва. Поки на дворі тепло, всі рвуться на вулицю, бажано за межі школи, бажано так, аби пограти з охоронцем в наздоганялки, розлютити його настільки сильно, наскільки це взагалі можливо. Жахливий безлад, і ще більш сумно бачити серед тих недоумків Марка. 

Нехай ми і знайомі з глибокого дитинства, між нами все дуже легко закінчилося. Хороший знайомий, можливо товариш, колись друг, зараз точно ні, хоч з якогось боку він і захоплював мене. Зірка школи, рятівник усіх провальних театральних вистав і тому подібне. Не вистачає гравця у волейбольній команді для змагань? Марк! Ведучий на свято? Олімпіади? Марк! Дівчата виступають з піснями і танцями? Марк! Він був всюди, був у команді з волейболу та курив за межами школи з усіма бездарами, був другим учнем в школі і регулярно відвідував кабінет директора через порушення дисципліни.

Другий кращий учень, але жоден вчитель не ставив його у приклад, і, сказати чесно, мене це дійсно захоплювало в ньому. 

Усім володіє, та ніде не перевершує. 

— Може краще підемо в їдальню? Я не сильно хочу спостерігати за цим стадом невгамовних. — каже Майя з трохи злим сарказмом та роздивляється натовп хлопців за парканом. Зрозуміло на всі сто відсотків на кого конкретно дивиться. Природа її неприязні ніколи не була мені зрозуміла, але останнім часом одна здогадка сильно засіла в моїй голові, здогадка, яку несподівано для самого себе я вирішив озвучити, коли ми йшли майже порожніми коридорами до їдальні. 

— Майя, ти ж нічого від мене не приховуєш? 

— В сенсі? — щире здивування. 

— Я довго думав про це і чомусь дійшов висновку, що… тобі ж подобається Марк, правда? — дуже ризиковане запитання, озвучую його та йду. Йду, йду, йду. Боюся дивитися в її очі, але коли все ж набираюся мужності, поруч із собою не бачу нікого. Обертаюся, а вона в ступорі зупинилася ще метрів пʼять тому, стоїть і дивиться на мене з нерозумінням та огидою. — Майя? 

— Як тобі взагалі прийшло таке в голову — каже спокійно, на секунду задумується і тут же кривиться.

— Це просто припущення, я не мав на увазі нічого серйозного. — чомусь відчуваю себе винним, наче сказав якусь неймовірну дурість.

— Якщо нічого серйозного, то краще просто промовч. — звучить тут і якась легка агресія, і жарт, і серйозність. Стає дуже ніяково, наче я поліз туди, куди не треба. Це не моя справа й навіть запитувати про це не смію. Проте, на подив, ніякого напруження між нами не було, ми мирно поїли в їдальні, після цього відсиділи залишок уроків і разом пішли додому.

Наступного дня вона не прийшла до школи, сказала, що захворіла. Тиждень пройшов дуже швидко, я й не помітив, як настала пʼятниця.

— Інна, ну нарешті! — першою нас зустрічає пані Марія, радісно обіймає матір, і та у відповідь не менш щасливо вітається. Тато стримано тисне простягнуту руку Олександра Володимировича, і, врешті-решт, після всіх цих вітань заходимо в будинок. 

Дорослі залишаються в коридорі, щось дуже зацікавлено обговорюють, тому заходжу у вітальню першим, де шикарний стіл з їжею на будь-який смак і… Марк, який наче щур набивав свої щоки всім, до чого міг дотягнутися. Картина дуже кумедна. Не стримую смішок, чим привертаю його увагу, і ці гігантські від переляку очі, такого ж розміру що й до неможна набиті їжею щоки, не сплутати ні з чим. 

— Я зроблю вигляд, що не бачив цього. — кажу крізь сміх. Чую кроки з коридору і галас від розмов, що наближається з кожною секундою, від чого Марк починає жувати інтенсивніше і ковтає саме тоді, коли в кімнаті зʼявляється пані Марія. 

— О, вже зробив уроки? — питає Олександр Володимирович, коли бачить сина поруч зі столом, той слухняно киває, майже розслаблено. Таким акторським навичкам тільки позаздрити. 

— Інно, Філіпе, вітаю. Радий вас бачити. — каже Марк діловито, з приємною усмішкою. Руки по швам, рівна постава та і загалом чудові манери. Ось такий він набагато більше схожий на другого учня школи.

— І тобі привіт, не бачились кілька місяців, а вимахав як! — каже батько, на що закочую очі. Не вистачає лише «дівчата, мабуть, табунами бігають» для повного занурення в атмосферу цієї зустрічі. 

Далі для мене все проходило менш напружено. Ми сіли за стіл, як і завжди Марка садять поруч зі мною, зараз їсть вже з меншим апетитом, як це було десять хвилин тому, від чого я постійно усміхаюся, а він, розуміючи мою реакцію, щипає мене за стегно, і за цією маленькою витівкою під столом спостерігаємо тільки вдвох. 

— Вже вирішили, в який університет буде вступати Слава? — запитує Олександр Володимирович, змінює несерйозну й жартівливу тему на це, від чого стає трохи незручно, бо, якщо чесно, я ще зовсім про це не думав. Початок одинадцятого класу і, звісно, є думки, але це важке рішення, яке досі обмірковую. 

— Він ще в роздумах. — з усмішкою відповідає мама. 

— Ага, ми намагаємось не тиснути, дитина ж, сам розумієш. — підтримує батько.

— Ну, як сказати… — вигинає брови, витирає рот серветкою, а його обличчя набуває більшої серйозності, — Марк вступатиме у Київський медичний університет. Ми вже знайшли йому квартиру, тож коли вирішите, і якщо Слава обере Київ, вони могли б жити разом — робить такий акцент на останній фразі, що вмить стає не до сміху. Наче в мене немає ніякого права обирати. Наче я не маю власного голосу та бажань. 

Ситуація стає дивною, повертаюся до Марка і щось в мені перемикається раз і назавжди, бо той, кого я вважав вільним, насправді в неволі, у вʼязниці, з якої не визволить навіть смерть, одного його погляду вистачає, аби зрозуміти все це. Сидить понурений, дивиться на свої стиснуті під столом кулаки. На його обличчі багато емоцій бачу: страх, гнів, роздратування, небажання, сум. 

— Було б чудово! Слава, як тобі Київ? — запитує батько, але не одразу розумію, що запитання адресовано мені. Реагую трохи сповільнено, через що привертаю увагу всіх за столом. 

— А… ну, звісно, Київ мені подобається, але я ще не знаю… не знаю. — в подібних моментах на порятунок завжди приходить мій тато, як і зараз, заводить якусь абсолютно дурнувату тему, яку найпершою підтримує пані Марія, ніби вся ця ситуація її теж бентежить. Олександр Володимирович ведеться на це не одразу, ще якийсь час кидає незрозумілі погляди в бік Марка, але той на нього навіть не дивиться, ні на кого не дивиться і протягом наступних двадцяти хвилин не каже ні слова, до тих пір, доки не вирішую сам влізти не в свою справу. 

— Чуєш, мені вже набридло тут сидіти. Може підемо зіграємо в Мортал Комбат? — кажу пошепки, і, на щастя, за столом достатньо активна розмова, аби на мене навіть не глянули. 

— Вибач? — перепитує, нахиляється ближче і повторюю у саме вухо. 

— Мені тут не подобається, пішли пограємо в приставку. — дитині для щастя більшого не треба, тож очі його вмить запалюються. Він витирає рот серветкою, швидко встає, дякує за вечерю і зникає на другому поверсі перш ніж встигаю встати зі стола. 

— Дякую за вечерю! І вибачте. — кажу скоріш заради ввічливості, бо ніякої провини не відчуваю, і не даремно, тому що як тільки ступаю на першу сходинку, за спиною чується нове, навіть більш активне обговорення. Все ж таки, без нас їм буде комфортніше, як і нам без них. 

Хоч і не був в цьому домі вже добрих місяців пʼять, кімнату Марка знайду навіть з заплющеними очима. Заходжу, сідаю поруч, він з усмішкою вручає мені джойстик, перекидаємось ще кількома фразами без особливого сенсу, і починається гра, а точніше, пекельна битва. Я грав краще за нього, але він був хитріший, кожен раз ця битва викликала азарт, тому що йшли ми приблизно на одному рівні, моя майстерність та його хитрість, мої навички та його брудні трюки, мій досвід та його… 

— Ха! Ну що ж, поки один-нуль. — підморгує, коли отримує мій грайливо невдоволений погляд. Я надто відволікся на всі ці думки, недостатньо сконцентрувався і програв, але це був тільки початок. Поки обираю потрібного персонажа, він підозріло мовчить, та я відчуваю як спостерігає за мною, спостерігає, аби перед самою грою завести діалог про щось абсолютно неважливе, а після, наче так і було задумано, перемкнутися на те, що відволіче мою увагу на всі сто, на щось серйозне, мов знає, що точно на таке поведусь.

— Це був тільки перший раунд, виграти битву не значить перемогти у війні. — стримано відповідаю.

— Боже, як благородно це звучить. Просто признайся, що ти не любиш програвати. — скільки ж сарказму він вкладає в цю фразу, навіть не розумію чи то дійсно так думає, чи то жартує. 

— Що? Чому я чую в твоїх словах стільки отрути? — зі смішком запитую, доки він ретельно обирає персонажа. 

— Тому що ти не хочеш бачити мої щирі сторони. — слізно, кривиться так, наче дійсно ось-ось заплаче, але я тільки усміхаюся, чекаю, доки закінчить. Коли нарешті починаємо грати, він неочікувано каже: — Дякую, що врятував. — звучить навіть занадто щиро, звучить зовсім не його голосом і не в його стилі, з виразом, який зовсім йому не пасує.

— Тобто? — від нерозуміння навіть гублюся, бо я б не хотів бачити такі його емоції. Я звик до того Марка, який кожен день маячить перед моїми очима в школі, жартівливого, з постійними проблемами, через які перед ним відчинялися двері директора частіше, ніж сонце зʼявлялося на небі, а ось це все мені не потрібно зараз, точніше, я більше цього не хочу. Наша дружба померла давно, тому ситуації, які хоча б трохи покращили б наші стосунки, я бажаю обходити десятими дорогами. 

— Дякую, що врятував від поразки. Вже два-нуль. — хитро усміхається, а я готовий закричати від захоплення. 

— Неймовірно, ти просто неймовірний. — кажу крізь сміх, спостерігаю на екрані смерть свого персонажа, і ніби все добре. Все добре, а я просто не звертаю уваги на те, що він зрозумів мої почуття, прочитав все це в моїх очах і що зайвих одкровень я не бажаю, тому дуже легко перевів тему, але саме тому в моїй душі селиться сильна смута. Тепер я хотів його жаліти, тепер мені було його шкода, через це ті сторони, які я в собі ненавидів, починали дуже наполегливо вилізати у вигляді бажання стати для нього хоча б кимось. Не супергероєм, можливо, та бодай швидкоплинним спокоєм.