Розділ 8. Слава

— Добре, тоді я не буду робити нічого, за що доведеться просити вибачення, але тобі розвʼязую руки. Обіцяю вибачити все лайно, обіцяю, що образ твій світлий залишиться назавжди таким самим чистим та непорочним. — каже з таким артистизмом, що я тільки сміюся. Дивлюся на розправлені як для обіймів руки і зовсім не сприймаю його слова як щось серйозне. Жарт та й годі. 

— Думаю, після кількох наших занять ти забереш свої слова назад. — кажу з сарказмом, на що він усміхається, опускає очі на конспекти, які міцно тримає в руках, і відповідає:

— Це навряд чи, в мене на тебе великі плани. — звучить з веселістю, але мені зовсім не смішно. Сміюсь, імовірніше, з ввічливості, а він дивиться на мене так розслаблено, наче кожне його слово – правда, і мене це трішки лякає, тому що вперше відчуваю від нього щось подібне: загрозу, та з тим ж абсолютну безпеку. А далі математика, довгий та тернистий шлях. 

Марк приходив до мене кожен день, частіше йшов одразу після школи разом зі мною, іноді приходив пізніше, бо мав більше уроків ніж я, а мені просто не подобалося на нього чекати. Ми продовжували ось так аж до тих пір, доки я не дістав зимовий одяг, доки моя математика не досягла достатнього рівня, і навіть після цього він все одно зʼявлявся у моєму домі з цієї причини. Його стало забагато в моєму житті. 

— Ви скоро приклеїтесь один до одного. 

— Марк сьогодні прийде? Я приготую його улюблений пиріг. 

— Ти не бачив Марка? Останнім часом з тобою він проводить більше часу, ніж з нами. 

— Слава, будь ласка, передай зошит Марку, його не було в школі. 

Марк. Марк. Марк. Марк. Марк! Марк! Марк! 

У мене починав зʼявлятися тригер на це імʼя, але… мене не дратувала його постійна присутність десь поруч, якщо не зі мною, то неподалік, де можу його випадково побачити, час від часу ненавʼязливо заговорити з ним, поспостерігати, а іноді навіть підслухати якісь його розмови. Мені подобалося, що він займає мій час якимись дурними справами або історією, математикою, а іноді просто бесідою. Я звик до його присутності і, чесно признатися, не хотів би закінчувати це, не хотів би повторювати те, що вже трапилось між нами кілька років тому. 

Я став помічати багато деталей, на які раніше зовсім не звертав уваги. Його волосся пряме та темне, блищить на сонці. Каблучка на пальці занадто масивна для його тонких пальців, але не псує, а прикрашає. Очі темні та виразні, а коли він концентрується, набуває трохи злого виразу, зводить брови і закушує нижню губу. Я все це бачив, просто тому що надто багато часу ми стали ділити на двох. 

Сьогодні він прийде знову. Навіть не дивлячись на те, що я ніколи на нього не чекаю, – йду додому першим, якщо уроки закінчуються раніше, – він все одно приходить з тією ж усмішкою, що і завжди. 

— Слава! Марк прийшов! — звучить з вітальні, і я знову відчуваю настороженість. 

Не хочу його бачити, але чекаю, не хочу з ним розмовляти, але першим починаю більшість наших розмов, відчуваю неприємну напруженість в його присутності, та з тим ж цю його присутність потребую. Нерозуміння власних почуттів змушує мене думати про це завжди, коли бачу його або чую десь імʼя «Марк», а як ви вже зрозуміли, відбувається це дуже часто. 

— Я прийшов. — каже з усмішкою. Заходить в мою кімнату, сідає на ліжко, залишає поруч із собою конспекти та лягає. 

— Відпочину кілька хвилин. — каже вже з прикритими очима. 

За весь цей час багато меж між нами стерлося. Він приходив сюди як до себе додому, мої батьки вже давно не були проти цього, мама зустрічає його так само, як зустрічає зі школи мене. Здавалося, ніби так було завжди, ніби не було тих років, коли ми бачилися тільки в коридорах школи, або коли наші сімʼї збиралися разом. 

— Важкий день? — Готую свої зошити, дістаю з рюкзака підручник з математики, ставлю ще один стілець до свого столу, намагаюся не звертати уваги на свої думки і на те, що через них в мене трохи тремтіли руки. 

— Важке життя. — відповідає жартівливо. Встає з ліжка, сідає на стілець, який вже його за правом. Наступна година знову буде сповнена розрахунків, іксів, ігриків та всякої такої маячні, яку, чесно, розумію тільки з його підтримкою, тільки з його слів, бо вчителька наша пояснює це зовсім не так, якоюсь іншою мовою. — Ще не набридло? — байдуже запитує.

— Два місяці кожен день додатково займатися математикою? Звісно ні. — невинно усміхаюся. 

З ким поведешся, того і наберешся. Я помічав, що багато в чому став схожим на нього, потроху в мені набувала сили саркастична сторона, як він завжди жартівливо відповідав на мої питання, так став робити і я. Проте, звісно, до його майстерності мені ще далеко, так брудно та безпристрасно, без сорому та ніяковості це може робити лише він. Сміється, я теж усміхаюся, а через декілька секунд серйозно додаю: 

— Ні, Марк, мені не набридло. — Достатньо просто змінити тон, аби на його обличчі показалося задоволення від моїх слів. Сказати, що він дуже любив математику? Ні, його улюблений предмет – це взагалі історія, але чомусь займався зі мною він завжди із задоволенням та брехав, що любить її, був впевнений, що повірю, наче всі спогади про нього просто вивітрилися з моєї голови. На його думку, я точно забув як він ридав над тими проклятими числами й цифрами в цій самій кімнаті.

— Добре, бо в мене були б проблеми, якби тобі набридло. — з легким сумом. Підпирає підборіддя рукою, вказівним пальцем стукає по щоці, має трохи задумливий, але розслаблений вигляд. 

— Так Олександр Володимирович дійсно і тут запустив свої пальці, які люблять все контролювати? — хочу додати серйозності, але все одно звучить так, ніби жартую, не сприймаю ситуацію всерйоз. Відчуваю миттєву провину, з якою дивлюся на нього, але в його очах іскорки грайливості, серйозністю там навіть не пахне. 

— Ні, справа в іншому. 

— В чому? 

— Хочеш знати? 

— Не відповідай запитанням на запитання. 

— Ну, я скажу, якщо попросиш. 

— Не так вже і хотілось. 

— Тоді скажу просто так. 

— Що за ігри? Поводишся так, ніби там причина за серйозністю не менша за світову. — кажу з нерозумінням. Легкий смішок з його сторони, а після пауза, під час якої на його обличчі красується лише легка й апатична усмішка. 

— Ти мені подобаєшся. — пауза. Моя голова опущена, бачу тільки його чорні джинси, чорні шкарпетки та низ такої самої чорної водолазки. Що я тільки що почув? Що мені на це відповісти? Чи маю я взагалі відповідати? Мовчу, тільки тремтіння моїх рук здається надто гучним, як і серце, яке пришвидшилось мінімум втричі, і кров, що занадто голосно гуляє артеріями. Відчуваю як щоки червоніють, горять, і враження, що це теж дуже гучно! Справа навіть не в тому, що він сказав, а в тому, як він це сказав. 

— Ти мені так сильно подобаєшся, що я як дурень займаюся цією клятою математикою вже третій місяць. — встає зі свого стільця, підходить ближче до мене, упирається в підлокітники мого стула, нахиляється як раз в той момент, коли від обурення піднімаю голову, аби повною мірою виказати своє невдоволення, але він заговорює швидше: — Я багато думав, уявляєш, виношував все це в собі цілих два місяці, і висновок такий: ти мені подобаєшся до смерті сильно. — проводить долонею по моїй щоці. Цей дотик ніби якесь попередження про небезпеку, але я не можу знайти сил відсторонитися. Переводжу шокований погляд на його руку, і відчуття трохи змішуються. Його рука дуже тепла, навіть гаряча, а холодний метал каблучки, навпаки, вводить в оману. 

— Марк, що ти таке кажеш… — я не можу прийняти таке. Як це так? Я йому подобаюсь? Як дівчина подобається хлопцю? Тобто, це можливо щоб хлопець подобався хлопцю, я знаю, але точно не в моєму житті. Чому? Чому він змушує мене відчувати весь цей острах і дискомфорт? Чому я так сильно нервую? Чому відчуваю таке занепокоєння? Я не хочу цього, не хочу цих почуттів і, мабуть, це добре відображається на моєму обличчі, бо в його очах бачу секундний страх, який швидко минає, але в моїй голові залишається надто чітким.

— Вибач, я просто чомусь вирішив, що ти теж… 

— Хлопчики, я приготувала млинці! — Вирівнюється, як тільки чує голос мами, професійно усміхається, коли вона заходить після кількох стуків у двері. Все ніби як завжди, ніякої напруги немає, тільки ось я не такий хороший актор, як він. Відвертаюся до компʼютера, бо якщо вона побачить моє обличчя, не знаю чи зрозуміє, але як мінімум в її голові зʼявляться дивні думки.

— Дякую, Інно, але я вже йду. — каже розслаблено. Складає зошити в свій рюкзак, одягає куртку, яку залишив вже на звичному для того місці, і йде. 

— Вже? А що сталося? — здивовано питає мама. 

— Нічого, батько подзвонив, сказав якась термінова справа. — стенає плечима. Хоч я не бачу цього, бо сиджу до них спиною, але впевнений, що він користується своїми талантами на всі сто, наче не сталося нічого такого, що могло б підкосити його так, як мене. 

— Зрозуміло… так може дати млинці з собою? 

— О, ні, дякую. На все добре. — з усмішкою. 

— Бувай, передавай всім привіт. — і все. Чую, як його кроки віддаляються, зачиняються вхідні двері, і це все. В будинку стає тихіше, спокійніше. 

— Слава, все добре? — питає обережно. Я киваю, не повертаюся до неї, досі не впевнений, що відбувається на моєму обличчі. Вона ще декілька секунд стоїть, хоче щось запитати, але все ж таки просто мовчки йде. Я залишаюся з цим всім один, з цим його «подобаєшся», з його поглядом та дотиком, який палає на моїй щоці так, ніби його долоня була достатньої для опіків температури. 

Тепер все стає на свої місця. Це причина, через яку я не бачив наших дружніх стосунків, не бачив в ньому того Марка, якого колись дуже добре знав, і не відчував від нього бажання встановити такий самий міцний, дружній звʼязок. Я міг би звинуватити в цьому його, міг би не відчувати цього сумніву та суму, якби не носив в собі схожі почуття. Я не бачив в ньому друга, це правда, але й романтичних стосунків із ним не хотів. Він ніяк не міг вийти зі статусу «старий друг», через що я не впускав його надто глибоко в своє життя, не дозволяв собі привʼязуватися до нього знову. Я контролював це, а точніше, хотів контролювати, думав, що все під контролем! Якщо так, чому зараз такий нестерпний жаль? Роздратування, нерозуміння. Я цього не хочу, але з тим ж не розумію, як він міг так просто піти. Звалився як сніг на голову з такими новинами і просто пішов?! Миттєво відчуваю сильний гнів. Він, який кожен день приходив заради якоїсь там математики, взяв та пішов після всіх своїх слів? Герой тільки на словах?! 

В моїх думках хаос, який я намагався впорядкувати, вдягаючись перед виходом на двір. Я також чоловік врешті-решт, ця ситуація бентежить мене надто сильно, залишити це все ось так не вийде. 

Виходжу надвір, видихаю та спостерігаю, як моє дихання перетворюється на пару. Така тиша й спокій, на вулиці так прекрасно, але не в моїй душі. Таке жахливе, незрозуміле відчуття покинутості. Залишив мене один на один з усім цим, як безвідповідально! Набрехав моїй мамі, поводився так, ніби нічого не сталося! Для нього це всього лише гра? Весело спостерігати за тим, як я нервую?! Я йшов, і єдине бажання, яке виділялося серед інших, це хоча б один раз дати йому принизливого ляпаса, такого, щоб зрозумів, що він не може ось так просто робити те, що йому заманеться, що він не може залишати людей після настільки неочікуваних зізнань, не може! 

— Слава? Привіт. — здивовано вітається Марія Артемівна. Невже він навіть відчинити мені не захотів? Знову злюся. 

— Вітаю. Де Марк? — кажу надто різко, від чого вона застигає на мить, а я, зрозумівши її подив, усміхаюся. Емоції контролювати не виходить? Просто смішно! 

— Так… він пішов до тебе. 

— Він не вдома? — перепитую з недовірою. 

— Ні. Можливо ви розминулися? Я йому зателефоную. 

— Не треба, я тоді сам. Вибачте, до побачення. — киваю, тікаю перш ніж вона починає більш наполегливо пропонувати свою допомогу. Виходжу з їхнього двору і тільки тоді чую, як вхідні двері зачинилися. 

Значить, не прийшов додому. В хованки хоче пограти? Але в мене настрій зовсім не грайливий. Дістаю телефон, набираю його номер – секунда – і чую мелодію дзвінка позаду себе. Повертаюся, він дістає телефон з кишені куртки, відхиляє виклик, дивиться на екран ще якийсь час, а після на мене, усміхається, роздивляється безлад з одягу, який я не встиг нормально вдягнути, і картина йому явно подобається. 

— Ти весь час був тут? 

— Ні, йшов за тобою. 

— Як довго? 

— Від твого дому. Сидів у ваших сусідів на лавочці, побачив тебе та пішов слідом. — відповідає абсолютно розслаблено. Дістає цигарки, підпалює одну. В світлі вогню запальнички його очі здаються на рідкість темними, настільки чорними, що здавалися байдужими. Роблю глибокий вдих, видихаю, а всі ті слова, які дуже хотів йому сказати, тепер здаються зовсім недоречними, занадто грубими та неправдивими. Навіть не знаю, що казати, як виправдати свою поведінку, бо злість вся наче випарувалась, і я не розумію, на щастя це чи зовсім ні.

— Я не можу залишити всю цю ситуацію. — єдине, що можу з себе вичавити. Він киває, видихає дим вбік, аби не потрапило на мене, завжди так робить, з власної волі чи ні – не знаю, але помітив це вже давно, і цигарку свою завжди тримає від мене подалі, і палить в моїй присутності набагато рідше. 

— Я теж. — каже трохи здивовано. 

— Але… 

— Вибач, що я пішов, вибач, що зізнався ось так, вибач за те, що змушую відчувати якісь негативні емоції. Я був готовий до всього і тримати це в собі більше не міг. — випалює на одному диханні, ніби завчасно підготував слова, вивчив і зараз переказує їх мені. Тепер в мене не залишилось ніякої зброї. Я більше не злюся, не відчуваю всього того обурення, яке було вдома. Зараз він стоїть переді мною такий щирий, з червоними від холоду носом та щоками, я впевнений, на дотик вони просто крижані, та і я, мабуть, маю такий самий вигляд. Вперше за весь час нашого воззʼєднання я нарешті відчуваю небувалий спокій, бо все, здається, стало на свої місця. 

— Не знаю, чи подобаєшся мені ти, але… я б не хотів, щоб все це закінчувалось. — відвертаюся, не можу дивитися на нього, не хочу щоб він бачив моє обличчя та мій сором, який відчуваю. Це дуже дивно, дивно, але правда, яку нарешті озвучую. 

Я не бачив його своїм другом і брехав собі, що все це просто підлітковий інтерес, брехав, що впізнаю його запах у натовпі лише тому що ми часто разом, а не тому що у мене паморочилося в голові через нього, брехав, що роздивляюся його обличчя, коли він цього не бачить, тому що цікаво було порівнювати його з тим Марком, якого колись знав. Я завжди шукав виправдання, бо боявся, але більше мені не страшно. 

Мовчить, нічого не відповідає, я зовсім не хочу піднімати на нього очі, дозволяю собі поводитися в цій ситуації невпевнено. А потім він дуже швидко підходить ближче, бере мене за руку і веде кудись в бік парку, який дуже вдало розташувався майже навпроти дому Марка. 

— Куди ти мене ведеш? — запитую трохи налякано, бо він майже біжить. Мені трохи боляче, тому що тримає мене так міцно, що й не помітить, як я залишусь тут, а до місця призначення він доведе тільки частину моєї руки. Нічого не відповідає, прискорюється ще більше, тепер ми майже біжимо до однієї з встановлених у парку альтанок. 

Навколо тихо, людей немає зовсім, вже холодно і кількість охочих гуляти в парку сильно зменшилась, в альтанці тим паче нікого не було. Ми заходимо, Марк всаджує мене на лавочку, сідає поруч, кладе руки на мої плечі та змушує дивитися на себе, на дуже нетерплячого себе. 

— Я тебе зараз поцілую. 

— Що? — але не встигаю як слід обуритися. 

Він просто попередив перед тим, як дійсно це зробити. Не став слухати мене зовсім і просто притягнув до себе. Одну його руку відчуваю на своїй шиї, іншу на щоці, а ще відчуваю його дуже мʼякі губи, які на вигляд грубші, а насправді – точно мед. Це дійсно приємно, його наполегливість та з тим ж трохи смішна ввічливість, ніжні дотики, піддатливі губи, які мені дуже подобається відчувати на своїх. Це дарує приємне хвилювання та збудження, через яке трішки перестаю контролювати власні дії, притуляюся ближче, обіймаю за шию, торкаюся його мʼякого волосся, від чого він ледве чутно стогне, стає наполегливішим, грубішим. Була б моя воля, я усміхнувся би прямо йому в обличчя, так, після такого точно опустив би очі, але все одно мені хотілося це зробити. 

Скільки часу пройшло ось так? Я починав втомлюватися та переставав адекватно мислити, а він все продовжував, дуже жадібно. В якийсь момент його пальці стали боляче стискати мою шию, а інша рука вже опинилася на талії, хоча до талії там лежав довгий шлях з багатьох шарів одежі, але притуляв він мене до себе так, ніби одягу на мені не було зовсім. 

— Все, досить, в мене вже болять губи. — кажу в момент, коли переривається, аби зробити видих. Нічого не відповідає, залишає тільки легкий чмок, і ще один, після ще один. 

— Марк, досить. — намагаюся додати в свій тон якогось попередження. Він неочікувано слухається, залишає мене поруч з собою, не прибирає руки з мого тіла, роздивляється мої почервонілі губи, а після, з усією серйозністю яку тільки має, каже: 

— Ти мені подобаєшся. Ти мені страшенно сильно подобаєшся. Я хочу бути твоїм свідомим вибором, але все одно прошу, будь зі мною, будь ласка.