Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
— Йдеш спати?
— Ага, вже дванадцята.
— Виконав домашнє завдання?
— Виконав.
— Чому опустився з першого місця на друге?
— Та дівчина новенька, вчилася до цього на хіміко-біологічному, та і це ж результати з десятого класу ми вже про це розмо…
— Тобі це заважає?
— …
— Тобі. Це. Заважає?
— Ні.
— Добре, тоді чекатиму хороших новин в кінці семестру. Добраніч.
— Добраніч. — і йду, навіть не дивлюся на його обличчя. Ненавиджу коли він такий, ненавиджу розмови, під час яких відчуваю себе слабше за мураху. Відчуття провини породжує ненависть до самого себе. Чому я не на першому місці? Як так вийшло, що опустився? У мене найвищі бали серед однокласників, в паралелі тим паче немає мені рівних, так… чому?
«А ти дійсно хочеш в мед?»
Слава. Після сьогоднішнього застілля вперше він сам проявив ініціативу в спілкуванні. Правду кажучи, я занадто слабкий до подібного, прекрасно знаю, що ми вже не настільки близькі як раніше, але навіть якщо в цьому є якийсь підступ, мені начхати, просто тому що знаю яка він людина. Мати Тереза в сучасних реаліях. Допомогти всім і кожному, здається, його головне кредо. Врятувати чиєсь жалюгідне життя ціною власного – ось яким він був. Навіть та дружба з Маєю. Я впевнений, він щиро вірить що у них міцний звʼязок, а помічати те, що вона в усіх сенсах висмоктує з нього життя, він не хоче, просто тому що вона нещасна, як і я був нещасним сьогодні, завдяки чому розбудив в ньому інтерес.
Відчуваю на обличчі якусь сумну усмішку. Незрозумілі відчуття. Я поводив себе жалюгідно і надто відверто, про що зараз жалкую, а він же насправді і не хотів цього. Я бачив, що не хотів, та все одно мимоволі підкоряється своїм ідеалам, які й не ідеали навіть, а просто дурість, яка дратує мене, бо я, мабуть, зрозуміти цього не здатен. З більшою вірогідністю пройду повз покинуте кошеня, яке ридає на всю Україну, і абсолютно точно проігнорую сидячих під церквами бомжів. Але не він, і зараз в його очах дуже нещасний – це я.
«Так, хочу»
Пишу так впевнено, наче сам в це вірю, хоча насправді вже давно не знаю чого хочу. Медичний? Добре, буде медичний. Батько передумає і це буде якась архітектура? Залюбки, як заманеться.
«Олександр Володимирович, поверніть Марку телефон»
Спочатку декілька секунд не розумію, а потім навіть не стримую смішок.
«Я навіть не знаю мені сміятися чи плакати з твоїх спроб жартувати»
«Як грубо, в мене є прекрасний приклад»
«І хто ж це?»
«Та так, один клоун зі школи»
Я б міг образитись, але розумію, що він написав це виключно заради жарту, і дійсно, на обличчі вилізає дурнувата усмішка, доки не приходе наступне повідомлення.
«Коли дорослішали все це відчувалося по-іншому. Я не знаю чи було так завжди, можливо, тільки з роками починаєш бачити трохи більше. Я ніколи не помічав що твій батько настільки… вимогливий»
Не знаю що на це відповісти і як взагалі реагувати, чесно, не знаю і мабуть не хочу. Наші з батьком стосунки – мій власний тягар, важкий настільки, що починають боліти коліна, але і позбутися його не можу ніяк, точно не зараз. Батьківське виховання, тепло, любов і турбота – все це є, але вимог до мого життя та його власних планів набагато більше, і вони щільно затуляють огляд на всі ті більш-менш ніжні почуття з його сторони до своєї дитини.
«Ага, а ти думав я клоуном просто так став? Це все кляті гени»
Набридло. Закінчую всі ці незрозумілі соплі дуже невдалим і зовсім не смішним жартом, що він підтримує смайликом. Далі діалог вже не йде. Сумно, що треба бути нещасним, аби привернути увагу, але гнатися за цим не хочу та й не збираюся, тож наш діалог так і залишається незавершеним та незрозуміло взагалі навіщо початим. Я добре ставився до Слави, він мені навіть подобався як людина, з одного боку така сіра мишка, до якої і не причепишся, але мені дійсно пощастило знати його справжнього, відкритого, відвертого, іноді кумедного, іноді дурнуватого, а іноді страшного – клянуся, коли він дійсно злився, мені хотілося тікати, – але справа в тому, що йому не пощастило знати мене, і ця ситуація тому прекрасний доказ.
— На добраніч, Марк. — ніжно каже матір після легкого стуку.
— На добраніч. — усміхаюся, вона усміхається теж, але виходить це настільки сумно, що я відчуваю провину. Провину за те, що з кожним днем мої власні бажання набувають більш чіткої форми, але так і залишаються простими образами, тому що ігноруються, провину за те, що не можу безперечно слухатися батька, за те, що я такий, який є, хоч і прекрасно розумію, що причина її суму зовсім в іншому.
***
— Марк, в тебе чудові оцінки, але з дисципліною все дуже погано. Зрозумій, я не зможу прикривати або рятувати тебе завжди, рано чи пізно це набридне директору. Будь ласка, подумай над цим.
— Та що я роблю такого поганого?
— Охоронець жаліється на тебе кожен день, Анатолій Юрійович взагалі каже, що ти досі не прийшов на жоден урок фізкультури, математику теж часто прогулюєш, кухарка казала, що ти крадеш пиріжки…!
— Я зрозумів, Ольга Дмитрівна, будь ласка, не продовжуйте. — правда, і коли її кажуть прямо в очі, вона більш неприємна, ніж коли один ти її знаєш. Боюся уявити яким довгим би був її список, але коли прошу, замовкає і відчайдушно видихає.
— Ардов Марк, донині я просила тебе по-хорошому, тому що дійсно хочу допомогти, але деякі твої витівки переходять всі межі! — каже твердо, так, як я більше за все не любив в її виконанні, особливо коли називає мене на прізвище. Ненавиджу, тому що робить це тільки в особливо критичні моменти.
Багато дій з її боку часто здавалися мені кумедними. Наш класний керівник, нижче мене на дві голови, дуже тендітна, худорлява настільки, що замість щік зʼявлялися якісь не дуже привабливі впадини. Часто чую від неї невдоволення, однак завжди залишається на моєму боці. Їм потерпіти всього лише рік, всього лише рік моєї свободи, за яку тримаюся як за останній шанс перед тим, як зваритися заживо у пекельному казані.
Обіцяю їй, що подумаю, обіцяю, що виправлюсь, як і завжди це роблю, вже маю свою послідовність слів, яку, я впевнений, вона давно вже знає напамʼять. Прощаюся, виходжу в шумний коридор і, здавалося б, все, кінець, але сьогодні чомусь ця розмова не відпускає, змушує думати про те, що я слабка і маленька людинка, яка тільки так може виразити свій підлітковий бунт перед батьком. Лише коли його в черговий раз викликають до школи, я відчуваю якийсь солодкий присмак маленької перемоги, особливо коли він гнівається, особливо коли йому щось дуже не подобається, тому що, на жаль або на щастя, його викликають до школи не лише через мої абсолютно безневинні знущання над охоронцем, з яких він тільки сміявся, іноді в кабінеті директора йому зовсім не до сміху. Потім веселощів позбавлять вже мене, але це буде потім, після того, як я відчую зовсім дитяче захоплення своїми витівками.
— О, Марк! Марк! — Обертаюся на голос, з іншого кінця коридору на мене біжить капітан волейбольної команди, засновник баскетбольної, основний гравець футбольної, одним словом другий головний спортсмен школи і разом з тим мій однокласник, Максим.
— Вирішив ще й бігуном стати? — питаю з сарказмом, коли зупиняється переді мною.
— Ні, — відповідає серйозно, — мені поки що достатньо волейболу, баскетболу, футболу…
— Я зрозумів, якщо будеш все перелічувати, нас відведуть до директора за пропуск. — Кліпає очима, не розуміє сміятися йому чи ні, а я просто киваю.
Зрозуміло ж, чому він другий головний спортсмен школи, так? Перше місце віддавати йому занадто шкода, просто тому що Рома нехай і не настільки активний, але точно привабливіший… Пробігаюся поглядом по фігурі Макса ще раз та киваю, поки він обдумує мій занадто складний жарт. Рома абсолютно точно привабливіший, а Максим типовий представник найтупішого кліше «весь мозок пішов у біцепс».
— Слухай, тут така справа…
— Якщо в якусь команду треба хлопець, я пас. Чесно, зараз немає часу зовсім.
— Ну Марк. — невдоволено.
— Ну що? — трохи образливо. За роки навчання і життя загалом я дійшов дуже цікавої думки: якщо ставитися до людей як до дітей, вони все вибачають, люблять тебе, поважають і хочуть бачити. Звісно, в межах розумного так би мовити, але факт залишається фактом.
— Маша сказала, якщо не підеш до нас, вона забере тебе на збори студради, а змагання з волейболу в той самий день. — підморгує, видає цю фразу наче козир з дуже самовдоволеним виглядом, впевнений на всі сто, що тепер точно погоджуся, бо терпіти не можу всі ці збори, як і змагання, те і те здається мені каторгою в моєму більш-менш вільному шкільному житті.
— Макс, відчепись, добре? — усміхаюся, а от його обличчя вмить набуває дуже неприємного виразу, щелепу так стиснув, що або я собі вигадав, або дійсно вилізла вена на шиї, ніздрі розширилися точно як у бика, на якусь секунду я навіть відчув небезпеку, але все що він сказав, це:
— Ну і пішов ти, сучий син. — і йде. За сучого сина неприємно, визнаю, але обираю не починати спочатку та піти своєю дорогою.
Значить, в цей раз буде студрада. Ну нічого, посидіти кілька годин і попрацювати язиком переживу, на відміну від приблизно тих самих годин активного спорту. Від однієї тільки думки здригаюся, ненавиджу спорт, ненавиджу страшенно й займаюся ним лише аби підтримувати хоча б мінімальну форму та здоров’я, а не від великого бажання і любові.
— Виходить, тепер ти мій. — звучить за моєю спиною, як тільки Макс повертає в кінці коридору і зникає з виду, звучить так, наче це каже старий збоченець, який побачив привабливого хлопця в панчохах. Повільно розвертаюся, без зайвих рухів, які могли б спровокувати бійку, і бачу тендітну, маленьку Машу, очі якої нездорово блищать, як у мисливця, який бачить жертву, як у голови студради, яка бачить людину, що добровільно здається в її полон.
— Виходить, що так. — кажу з напругою, намагаюся усміхнутися, але виходить просто кошмарно, не вистачає краплин поту на обличчі для більшої правдивості.
— Після сьомого уроку в кабінеті фізики. — звучить вже серйозно. Після бачу лише як її стегна гарно хитаються зі сторони в сторону і тонка спина потроху віддаляється. В цьому гучному коридорі сповненому школярів я дуже добре чув як цокають її туфлі, обдумував лиш одну страшенну несправедливість: після сьомого уроку… що ж робити, якщо в мене немає навіть шостого.
***
— Мені дуже подобається Аліса з десятого Б. — задумливо каже Влад.
— Згоден, вона нічого така, але, мені здається, Ніка з того ж десятого краща. — додає Рома. Виходить дуже лінивий і нудний діалог, який слухаю так, через одне вухо.
— Чуєш, а якби ти був геєм, хто б тобі подобався? — питання звучить так серйозно, що з цього навіть більше розносить. На лавочці нас троє, навкруги тихо, шостий урок в самому розпалі, і чутно тільки мій сміх.
— Влад, а ти впевнений, що таке запитання повинен був ставити ти, а не тобі? Є такі думки чи що? Якісь відхилення? — не витримую і ще дужче сміюся чи то з абсурдності, чи то з обличчя Роми, у якого зовсім трохи збій програми.
— Що за хрінь ти взагалі несеш?! — обурено відповідає питанням на питання, але не на моє, просто проаналізував почуте від Влада.
— А що такого? Ти подивись навколо, друже, здається, вже кожен другий того.
— Чого того?! — кричить ще більш роздратовано.
— Та що ти горланиш! Я просто запитав! Хлопці теж бувають гарними, так чого ти оце?! — ледве не зі сльозами на очах виправдовується, і від цього ситуація тільки кумедніша, бо Рома як мінімум вдвоє більше за того нещасного Влада, у якого з горем навпіл вистачає шкіри обтягнути всі кістки.
— Це якесь тупе питання, навіть думати про це не хочу, це бридко, я на таких дивитись не можу. — відповідає з обуренням. Ми з кістяним розуміємо, що більш адекватної відповіді не буде, але куди без жартів, куди без мого іноді дуже тупого і нетактичного гумору, який диви та доведе мене до могили.
— Дивитись не можеш? А що так? Член встає? — і виставляю руки до гори, здаюся раніше, ніж він встигає накинутись зі своїми криками, скандалами і, можливо, навіть кулаками. Хто їх знає, гомофобів цих.
— Та йди ти.
— Так а тобі, Влад? — перемикаю увагу на винуватця ситуації, а він переводить трохи переляканий погляд на мене, чи то не очікував такої різкої уваги, чи то ще щось – не знаю. Викидає цигарку, задумливо зводить очі до неба і декілька секунд мовчить.
— Не знаю, якщо чесно, ніхто в голову не приходить, серед наших хлопців точно нікого. Вибачай, Ром, але ти не такий плейбой як думаєш, — усміхається і, до того як захиститися від чергового агресивного випаду, продовжує, — але є один хлопець з паралелі, він наче твій друг, Марк? — каже так загадково, що я б ще довго над цим думав, якби не один несподіваний силует в моїй голові, який виплив одразу після його запитання.
— Слава? — перепитую з недовірою. Не знаю чому, але чути це мені дуже дивно, як і вимовляти його імʼя в такому контексті. Просто тому що памʼятаю, як разом пішки під стіл ходили, просто тому що памʼятаю, як робили домашнє завдання разом з моєю або його мамою по черзі, просто тому що…
— Так, мабуть. Його мама просто богиня, неймовірна красуня, він, вочевидь, взяв від неї найкраще. Гарний і витончений хлопець, який може з багатьма дівчатами посперечатися. — каже це настільки спокійно і невимушено, що на його фоні дуже чітко відчуваю наскільки мені незручно. Це наче слухати розповіді інтимних сцен з участю своєї сестри, наче оцінювати параметри матері і ще багато аморальних прикладів, які зараз не приходять мені в голову, бо змішані відчуття заважають навіть думати.
— Як же це звучить по-гейськи, реально жахливо, більше нічого подібного не кажи. — вже зі сміхом каже Рома. Йому вже смішно, а от я усміхаюся просто аби дати знати, що я тут, з ними та продовжую слухати їхні дурні сварочки, що мене ця розмова зовсім не підкосила, але це відчувається як щось дуже дивне, після чого знову і знову повертатимуся до цієї фрази при вигляді Слави, тому що після цієї жартівливої розмови, коли я прийшов в кабінет фізики і побачив його обличчя, тілом пробігла легка дрож, обличчя, яке частіше можна спостерігати на обкладинках усіляких модних журналів, з ідеально вираженими рисами: обережний, гострий ніс, яскраво-світлі очі, які за формою нагадували лисячі, через що могли б здаватися хитрими, але не в його випадку, широкий рот та доволі пухкі губи, які наче завершували ідеальну картину, а бліду шкіру добре підкреслювало його неслухняне волосся, з яким він бореться скільки себе памʼятаю, я б сказав, волосся кольору молочного шоколаду, якщо вже прям поетично.
В моїй голові ніби на повторі лунали слова: «Гарний і витончений хлопець, який може з багатьма дівчатами посперечатися».