Розділ 6. Слава

«Я взагалі не розумію останні теми з математики» 

«Хочеш разом будемо займатись? Хоча я теж не надто розібралася» 

«Думаю поговорити з мамою і знайти репетитора» 

«Чудово, тоді як розберешся, будеш підтягувати і мене» 

Усміхаюся повідомленням Майї, залишаю останнє прочитаним та повертаюся до уроків. Йде вже трохи краще, невеликий відпочинок пішов на користь, відчуваю прямо таки величезний потік енергії та впевненість, що зроблю все і навіть більше.

— Слава? Ти зайнятий? — запитує мама після кількох стуків у мої двері. 

— Ні, заходь. — видихаю. Жінки з мого оточення очевидно були проти того, аби я виконав домашнє завдання. Вона заходить тихенько навшпиньках, наче боїться порушити спокій моєї кімнати, хоча своєю появою вже вибила мене з колії. 

— Були батьківські збори. Ольга Дмитрівна занепокоєна твоїми оцінками з математики. 

— Мам, навіть місяця не пройшло, я виправлюсь. 

— Може нехай хтось з тобою позаймається? — Ну просто думки мої читає! Одразу ж відволікаюся від домашньої роботи, розвертаюся до неї, готовий обговорити це, як вона продовжує і трішки мене дивує. Правда, зовсім трішки, а точніше очі мої відображають природний шок. Неочікувана пропозиція, яка здається зовсім недоречною в наших із “ним” нинішніх стосунках.

— Я подумала, ти міг би займатися з Марком, в нього чудові оцінки, та і я думаю він буде не проти. Ви ж знову почали спілкуватися? — Не знаю як на це реагувати і що казати, занадто несподівано. 

— … Мабуть? — сам не розумію чи налагодили ми контакт знову, чи будемо друзями як раніше та і що взагалі відбувається. Я нічого не розумію і не впевнений, що хочу щось налагоджувати або намагатися зрозуміти. Не надто палаю бажанням, але з тим ж відчуваю сильну провину якщо нічого не роблю.

— Я говорила з Марією, Марк знову з батьком посварився. Насправді це вона запропонувала ще на батьківських зборах.

— Запропонувала це, аби в них було більше можливостей його контролювати? — кажу пошепки, просто думки вголос. Очікувано мама не почула, що саме я пробубнів.

— Що? 

— Та так, кажу треба запитати в нього, чи хоче він взагалі цим займатися. 

— Думаю, він буде не проти, самому треба оцінки підтягнути, і тобі допоможе. — усміхається, радіє, коли отримує мій кивок, і зі словами «не буду тебе відволікати» йде. А відволікати мене вже немає від чого. 

Ідея дивна і точно провальна, чомусь впевнений в цьому. Впевнений, що при такому розкладі мої та його оцінки тільки погіршаться. Краще від цього точно нікому не стане. Думаю над цим достатньо довго й задумуюсь настільки, що не одразу чую пілікання телефону, – повідомлення одне за одним приходять з секундною паузою. 

Перша думка: «У Майї щось сталося». Друга: «Якого дідька?» коли натискаю на смс. Людина ця досить чужа для мене, аби підтримувати хоч якесь спілкування, тому чотири його повідомлення красуються першими в нашому діалозі, але мене не стільки бентежить це, скільки наявність мого номера телефону у Влада. 

«Слава!» 

«Ти вільний?» 

«Мені потрібна допомога» 

«Я просто не знаю, до кого ще звернутися» 

Влад… Однокласник Марка. Вони наче трохи друзі, ну, підтримують достатньо дружні стосунки як мені здається, хоча з сином директора, думаю, хотіли б дружити всі, проте цей самий син директора оточив себе дуетом клоунів: Рома, з того ж одинадцятого А, і Марк. Трійка непереможних, головна проблема школи та з тим ж єдине шкільне спасіння, бо зібралися в цьому гурті дійсно «величні». 

Влад – третій в школі, ботан з великої літери, третій просто тому що фізкультура настільки не для нього, що навіть не ходить туди, отримує найнижчі бали для прохідного, що і опускає його на третє місце. Рома ж, навпаки, головна шкільна памʼятка, в топі учнів його не знайдеш, але спорт не просто його покликання, здавалося, спорт вигадали вже після народження Роми. Волейбол? Так! Баскетбол? Три рази на день! Плавання? Давайте два! Цілі його життя не дуже відрізнялися від того, чим він живе зараз, я знаю це зі слів Марка. До речі, про нього, якого я залишив на закриття цієї трійки талантів: Марк однією своєю появою завжди змушує слухати, виступає на перших і останніх дзвониках, бере участь в багатьох театральних виставах, робить шкільні стендапи хоча б трохи смішними, виражає свою безмежну любов до жінок на восьме березня, освітлює цю тему в цілому чотирнадцятого лютого, і взагалі є всюди. Будь-яка програма, будь-який виступ, та що завгодно, він є всюди. І я знаю як сильно не любить це, але мусить, що зароджує в мені неймовірний сум і жаль. Мені його шкода, шкода, що він насправді ніколи не був вільним навіть в стінах школи. 

«Що сталося?» 

Відповідаю майже одразу, і прочитаним відображається миттєво. 

«Ми у Роми, з нами Марк, він дуже пʼяний. Можеш його забрати? Бо через годину повертається батько Роми, ми нічого не встигаємо» 

Сказати, що я здивований, не сказати нічого. Їхні розваги мене дратували, я не розумів цього і розуміти не хотів, але зараз відчуваю тривогу, через яку запитую адресу. Залишаю відповідь Влада з назвою вулиці та номером будинку останньою в діалозі. 

— Мам, я вийду погуляти на годинку! — кричу за кілька секунд до того, як зачинити за собою двері. 

Вилітаю з дому так, наче він весь у вогні. Біжу, поспішаю, бо мене лякає оце «Марк дуже пʼяний». Як це взагалі сталося? Чому? Навіщо? Стільки питань, від яких тільки сильніше злюся, тому що відповіді занадто очевидні і занадто мені не подобаються. Біжу й навіть не думаю, що на дворі вже трохи прохолодно, а я у легкій, домашній кофті. Кінець вересня, ночі ставали холоднішими, а вечоріло все швидше, тому біжу повз ще зелені, майже непомітні в темряві дерева, і десь глибоко пролітає думка, що я не встиг насолодитися теплом.

Будинок Роми знаходився на сусідній вулиці, – десять хвилин пішки максимум. Тому я і любив це місце, все що треба розташовувалося максимум в тридцяти хвилинах від дому. Всі одне одного знають, всі вчаться в одній школі та працюють частіше на однакових роботах. Зручно й практично, чого ще бажати? Але це все просто дурні думки, якими намагаюся себе відволікти від того, до чого невпинно наближаюся. Повільний біг переходить на швидкі кроки, просто ніяких сил вже немає, а від болю в грудях взагалі хочеться впасти десь прямо тут, на траву, подзвонити Владу та благати, аби сюди ж принесли й Марка, щоб був поруч, щоб я міг його бачити і розуміти, що з ним все добре. Але продовжую шлях, іноді біжу, іноді швидко йду, іноді сповільнююсь та вирівнюю дихання. Якось так з горем навпіл добираюся до потрібного будинку. Дзвоню в дзвінок, декілька секунд і двері відчиняє червоний до самих кінцівок вух Влад.

— Привіт. — усміхається так радісно, що мені стає трохи ніяково. 

— Де Марк? — можливо прозвучало грубо, я зовсім цього не хотів, але йому на це до заздрощів байдуже, бо дурнувата усмішка не злазить з його обличчя навіть при вигляді стурбованого та роздратованого мене.

— Там. — тикає пальцем всередину дому, а мені заходити туди зовсім не хочеться. 

Він не знає, що я прийшов? А якщо знає, невже настільки напився, що не може навіть вийти зустріти мене? – з цими думками заходжу в дім. Йду туди, куди Влад то продовжував тикати вказівним пальцем, то просто вказував підборіддям, туди, звідки музика грала гучніше з кожним кроком. А коли доходжу до дверей, чуються пʼяні голоси. 

— Та це ти не розумієш, вона просто богиня. — дуже пʼяний і не дуже знайомий голос, але впізнаю його. Рома.

— Ні-ні, їй до богині як Владу до Бога. 

— Владу до Бога? — сміх, — Навряд чи він попаде в рай після смерті. 

— Причому тут рай взагалі? — питає Марк і сміється ще гучніше. 

Заходжу в кімнату, перериваю цю дуже змістовну розмову і одразу привертаю увагу. Здається, навіть музика починає грати тихіше, а вірніше тихіше її робить Влад, стан якого не краще за цих двох. Моя ліва брова мимоволі повзе вгору, бо тепер щиро не розумію, як він звʼязав слова у нашому діалозі двадцять хвилин тому до купи, та ще й так щоб я зрозумів. 

— Ходімо додому. — підходжу до Марка, сідаю перед ним на підлогу, а він дивиться на мене зверху вниз, так, наче не вірить що це я або, навпаки, бачить когось іншого. 

— Ти що тут робиш? — з усмішкою. Очі прикриті, тіло розслаблене, що йому зовсім не личить. Зараз він не схожий на того Марка, якого я знаю. 

— Влад попросив забрати тебе, пішли звідси. — встаю, тягну його за руку, але він стискає моє запʼястя та зупиняє. 

— Мені не можна додому, якщо тато побачить, погано буде всім. 

— А навіщо тоді стільки пив? Знаєш же, що Олександр Володимирович проти таких витівок. — кажу майже жалісно, на що він кривить плач, відкидається на спинку крісла, хниче, щось собі під носа бубонить, а потім гучно викрикує:

— Та бо дістав! — тягне голосну букву в останньому слові, перетворює це майже на справжній плач, на якусь зовсім дитячу істерику, за якою спостерігати мені зараз не хочеться зовсім. 

— Тоді я заберу тебе до себе, добре? Переночуєш в мене. — благаю, вмовляю як можу. Не хочу залишатися тут ще довше. Я принципово не хотів миритися з тим, що ось такі алкогольні зустрічі для більшості людей – головна забава. Огидно.

— Може теж випʼєш? — питає Рома і вже тягнеться за пляшкою чогось незрозумілого. 

— Дякую, але ні, я тільки Марка заберу і піду. — Стенає плечима на мою відповідь, спостерігає за моїми спробами вмовити це пʼяне тіло хоча б піднятися з крісла. Коли він, нарешті, встає, опираючись на мене, Рома піднімається теж. Вигляд має не настільки пʼяний, я б навіть сказав, з усієї трійки здається найтверезішим. 

— Ми з Владом вдвох ледве тягнемо це напів мертве тіло, а ти хочеш сам? — зі сміхом питає. Підходить ближче, стає поруч з Марком з іншої сторони, закидує його руку собі на плече і, взявши за талію, тягне до дверей, — Я доведу його. 

— Я живу на Шевченко тридцять чотири. — кажу після невеликої паузи, на що Рома невпевнено киває, на мить зупиняється, а після продовжує шлях. 

Садить Марка у прихожій, взуває його, пропускає повз усілякі жарти, тихо киває собі, завʼязує шнурки, встає, знову бере його – точно що тіло з ганчірки – і виходить на двір. Якщо чесно, видовище для мене дуже дивне. Я просто йшов поруч, спостерігав за цими двома, дружба яких, як виявилося, має якусь причину та існує не просто тому що обидва шибайголови, а є щось трохи глибше, цінніше. 

— Навіщо було так напиватися? 

— Та я випив трохи. 

— Я бачу. Приходь до тями вже, друже. 

— Куди ти мене тягнеш? 

— До Слави, ти ж сам сказав Владу… 

— І підеш? Покинеш мене? — зі сльозами перебиває Рому. 

— Ага, доведеться нам ненадовго розлучитися. 

— Я буду сумувати. 

— Я теж. 

— Брешеш. — Рома у відповідь тільки сміється, так по-доброму і щиро, що усміхаюся сам. Зараз їхні стосунки – ну просто ідеал дружби, або навіть щось на сходинку вище. Ці дурні розмови продовжуються, по черзі сміються один з одного, а я просто спостерігаю, йду позаду, та і уваги їхньої привертати не хочу, але Рома все ж згадує про мене, коли доходимо до мого дому. 

— Сподіваюся, в дім затягнеш його сам, чи допомогти? 

— Ні, дякую, я сам. — залишає Марка біля воріт, а він в той самий момент майже падає на них, створюючи страшенний шум, і мені вже стає тривожно стосовно того, що буде далі. Як я його затягну? Як він поводитиметься? Якщо його такого побачить мама або тато, Олександр Володимирович тут же дізнається про це. Мої про таке мовчати не вміють.

— Тоді успіхів. — махає рукою на прощання та йде. 

— Ну добре, тільки обіцяй не шуміти, мама не має побачити тебе таким. — кажу вже Марку.

— Добре. — відповідає спокійно. Я закидую його руку собі на плече, беру за талію, повторюючи за Ромою, бо зі сторони здавалося, що нести на собі цього пʼянчугу було не так і важко. І дійсно, не так важко як він мене лякав. 

До дому йдемо мовчки, здається, він навіть не дихає, лише у дверей в дім бачу, що він дуже навіть справно йде сам. Піднімаю очі на нього, – хоча різниця в рості в нас мінімальна, я просто вимушений згорбитися, аби його нести, – і в цей момент все стає зрозуміло. Він посміхається, спостерігає за мною мов за здобиччю, яка потрапила в капкан, такий спокійний і, найголовніше, абсолютно в собі. 

— Марк? 

— М? 

— Ти ж не пʼяний, так? 

— Я дуже пʼяний. — сміється. А мені зовсім не смішно.

— Навіщо ти збрехав мені? Я як дурень побіг туди, думав ти там вмираєш! — невдоволено. Я дійсно був розчарований цією ситуацією, бо там він корчив з себе незрозуміло що, а тут переді мною стоїть так, ніби випив стакан шампанського, того самого, яке зазвичай зʼявляється на святкових столах помилково, бо хтось не догледів і купив безалкогольне. 

— Я не брехав, мені дійсно погано. — каже з усмішкою, а я не вірю жодному слову. 

— Я бачу. 

— Я з батьком посварився. 

— Мама вже розповіла. 

— Можна переночувати в тебе? Обіцяю, я буду тихим. — Дивлюся на нього, в очах благання, а на обличчі трохи зухвала усмішка, наче він впевнений, що погоджуся, але я мовчу, а він ніби з глузду їде від очікування. Бачу як його ліва нога починає тремтіти, як тремтить у людей при великій нервозності, але обличчя спокійне. Мені неочікувано подобається помічати такі деталі. 

— Я не брехав тобі, — робить акцент на останньому слові, — я збрехав Ромі, бо не хотів йти на своїх двох. — останнє додає зі сміхом. Віє трішки алкоголем, Марк не був пʼяним, але щось таки в себе влив. 

Мовчки відчиняю двері, заходжу першим і, коли мене зустрічає майже мертва тиша, махом руки запрошую його. 

— Йди одразу в мою кімнату. — пошепки кажу. Зачиняю за ним вхідні двері, притуляюся до них так, наче це допоможе позбутися небажаного шуму. Бачу як він йде навшпиньки, точно як кіт, йду за ним, і зустрічаємось перед моєю кімнатою. 

— Чого не зайшов? 

— Я боюся. 

— Чого боїшся? — мимоволі виривається смішок, через що тут же затуляю рот долонею. 

— Не знаю, якось дивно, не думаєш? 

— Що дивного? 

— Забудь, нічого. Мабуть тільки зараз дійшло, що я не компот пив, а щось більш градусне.  — з усмішкою, і все ж заходить першим. 

Йду слідом, зачиняю двері в кімнату, і нарешті можна розслабитись. Ще ніколи я не був вдячний батьку за таку хорошу звукоізоляцію в нашому домі як сьогодні.

Повертаюся до нього. Легке відчуття дежавю дуже швидко пробігає в голові, вже знайома картина, де його спина посеред моєї кімнати. Але зараз все зовсім по-іншому: надворі ніч, від нього віє чужим парфюмом та алкоголем, і, на подив, зʼєднання цих запахів дуже личило Марку. Тепер розумію, що саме він мав на увазі під «якось дивно», розумію зараз, коли знову йде в бік фотографій. Це нагадує мені про ті відчуття, які змушували мене опускати очі, роздивлятися випадкові предмети на фотографіях або свої шкарпетки. 

— Їх не стало більше. — кажу з усмішкою і підходжу ближче. 

— Бачу, але все одно приємно роздивлятися. — з певним сумом. 

Алкоголь робив його дуже чутливим та щирим. Я вже бачив подібне, коли на випускному в девʼятому класі Рома приніс вино свого діда, а Марку від незвички вистачило трьох стаканів. Я памʼятаю його заплакані очі, якими він дивився на якусь дівчину, імʼя якої вже не згадаю, як благав її зустрічатися з ним, такий пʼяний і зовсім не стриманий в своїх почуттях. Зараз, звісно, ситуація зовсім інша, бо випив він надто мало, та й момент трохи не той, не для таких ігор, але все ж контролювати себе стало складніше. Я бачу як легко зараз в його очах прочитати смуту. 

— Що у тебе з батьком? — ризикове питання, на яке я або можу не отримати відповіді взагалі, або він перетворить це на жарт. Мовчить, його обличчя стає серйознішим, а брови сходяться на переніссі. Вираз виходить трохи злий та задумливий. 

— Ти все неправильно зрозумів, ми з ним просто друзі. — Жарт впізнаю навіть в цих сумних очах, надмірно сумних зараз і зовсім нещирих. Вираз такий, наче спіймали на зраді. Актор щонайменше голлівудського рівня. З жарту цього я, звісно, сміюся, він усміхається теж, трохи самовдоволено, ніби досягнув якусь тільки йому відому мету. Ця жартівлива атмосфера продовжується недовго, тому що як тільки заспокоююся, він знову говорить вже більш серйозно, — Він ніколи мене не зрозуміє, а я не зрозумію його, от і все. 

— Досі сваритеся через медичний? — одразу підлаштовуюсь під його настрій і знову сумуємо разом.

— Ні, я хочу в медичний, — впевнено, — та і взагалі-то ми не сваримось, а просто гучно розмовляємо. — усміхається. Я вже бачу, як збирається вигадати якийсь черговий фарс, бачу, що дуже хоче зіскочити з теми, але мені вже набридли його ігри в хованки. 

— Марк, не переводь це все в жарт. Я не стану тебе засуджувати або зневажати, не стану переривати, якщо захочеш поділитися. Якщо треба вислухаю, дам якусь дружню пораду. — точніше “більше” не стану. Кажу майже на одному диханні, вимовляю те, що в голові сидить, але очі на нього піднімаю тільки коли замовчую. Дуже несподівано для самого себе натикаюся на його здивований погляд, я б навіть сказав шокований: очі розплющені до не можна, щоки червоні від випитого алкоголю, стоїть і, здається, навіть не дихає. 

— Я щось не те сказав? — запитую, тому що під його наполегливим поглядом стає трохи ніяково. 

— Ні, все те… це просто я. Справа в мені. Все так дивно. Я не розумію… — то тараторить, то зупиняється, навіть трохи наляканий вигляд має. 

— З тобою все добре? 

— Ні. — відповідає впевнено, серйозно, і в очі мені дивиться. Не розумію чому, але палає в його погляді якась дивна рішучість. Я не знаю, що сказати. Він мовчить, знову створює ситуацію, в якій хочу опустити очі, і бажано, щоб коли я їх підняв, його вже тут не було, але бачу його ноги та руки, бачу, що долоні стиснуті в кулаки. Він не поспішає розвіяти цю атмосферу між нами, а мені неможливо тяжко бути зараз з ним в одній кімнаті, тому вирішую змінити тему, перемкнути його увагу на щось дуже незначне. 

— Ти б не хотів позайматися зі мною математикою? 

— Хотів би. — відповідає без роздумів, випалює мов на автоматі, а я від обурення піднімаю таки голову, дивлюся прямо в його карі очі. 

— Ти ж навіть не подумав! 

— А що тут думати? Я хочу. 

— Звідки таке бажання? 

— Мені теж треба підтягнути оцінки, це вигідно нам обом. — усміхається, погляд відводить в бік фотографій, бреше. Я надто добре знаю цього хлопця, скільки б часу не пройшло, звички, які були частиною нього, я знав надто добре, тому що деякі з них стали моїми власними.

— Ти щось приховуєш. — з підозрою кажу, примружуюсь.

— Нічого я не приховую, ти запитав – я відповів. Що не так? — і дійсно, все так. Його впевненість у правильності цього вибору змушує і мене вірити, що все добре. Це всього лише математика, а я надумав, наче справа світової важливості. Нічого такого. 

— Я постелю тобі на дивані, можеш поки сходити в душ. — Киває, бере рушник, який йому даю, і йде. 

Плюсами великого дому для мене були особиста ванна і сама кімната, розміром з чиюсь невелику квартиру, в якій ліжко та диван вміщалися як рідні, навіть так місця залишалося ще достатньо, аби влаштовувати танцювальні батли. 

Розкладаю диван, роблю все як треба для гостей, з найкращою білизною, стелю все так, як не роблю навіть для себе. Хвилин пʼять на це йде, не більше, якраз достатньо для того, аби він закінчив у ванній та вийшов, бо чую, що відчинилися двері. 

— Ти все? — питаю і тільки після повертаюся до нього. 

— Ага, тільки одягу ніякого не знайшов. — Вже бачу це. Бачу нещасний рушник, обмотаний навколо стегон, бачу, що насправді має хорошу фізичну форму, не дивлячись на те, що спорт ніколи не любив.

— Вибач, я зовсім про це не подумав. — винувато. Він киває, спостерігає за тим, як копаюся в забитій доверху шафі.

Знаходжу якісь домашні кофту та штани, тягну йому, він підходить ближче, бере, повертається у ванну з тихим «дякую» і залишає мене наодинці. Тільки зараз розумію, що це вже не той хлопчик, якого я знав, з яким було дуже легко та весело, не той. Зараз багато факторів вказують на те, що з цим Марком буде дуже складно, проблематично і незрозуміло. Я не відчуваю того, що відчував колись давно. Він рідний, носить те саме обличчя що й Марк з моїх давніх спогадів, має те саме імʼя, і звички в них однакові. Проте відчуття ці для мене чужі, незрозумілі та іноді навіть небажані. 

В той день ми мовчки лягли спати. Я зробив вигляд, що заснув першим, він теж тихенько ліг на диван. Не памʼятаю як довго я намагався заснути, але наступний день настав навіть надто швидко. Мама, здивована появою Марка, влаштувала найсмачніший сніданок. Потім школа, де ми з ним не розмовляли, після дім, знову якась їжа, кімната, уроки, неочікуваний стук у двері і не менш неочікуване:

— Так значить, будемо займатися математикою? — каже тільки-но заходить до моєї кімнати з усмішкою та з конспектами в руках. Чи сумнівався я у правильності цього рішення? Однозначно так.