Розділ 5. Марк

— Яна? — перепитує так само розгублено, а я у відповідь налякано киваю, тому що яким би сміливцем і шибайголовою не був, це Яна, якого б героя я з себе не корчив, це Яна, Яна… Яна! Яка вмить рознесе весь мій образ більш-менш дорослого хлопця і перетворить на малюка, що боїться відійти від маминої юбки. В очах Слави бачу схожі на мої почуття, але в набагато менших масштабах, бо як би не було, його ця жінка більшою мірою обійшла стороною, а я, на жаль, виріс під її пильним наглядом. 

— Думаю, мені краще піти. — кажу якось трохи жалісно, бо, по-перше, сильно не хотів бачити її саме зараз, а по-друге, «саме зараз» тому що здалося, наче я відтворив ту міцну нить між нами, яка колись давно обірвалася. Я просто не хотів йти звідси, бо серед фотографій, які стояли майже в правильній хронології, я знайшов і частину себе.

— Прямо зараз? — запитує, а сам очі ховає, дивиться кудись нижче полиці з фотографіями, в одну точку. Я чомусь страшенно впевнений, що на мене зараз не подивиться ні за які гроші. 

Атмосфера сьогодні здається мені дивною, та і я сам не менш дивний, але розумію що причина у великій паузі між нами. Сьогодні буквально перший раз за кілька років, коли ми спілкуємось ось так, не за сімейними посиденьками, не на якихось шкільних зборах, а в його кімнаті, одні. Багато різних слів лізуть у голову, які за ці жалюгідні хвилин двадцять я жодного разу не втримав у собі, просто тому що… 

«Гарний і витончений хлопець, який може з багатьма дівчатами посперечатися» – в моїй голові безперервно крутилися ці слова, настільки часто, що я почав вірити в них, почав думати що, можливо, серед інших хлопців у плані зовнішності він дійсно виграє. 

— Так, бо інакше вона може прийти сюди. 

— Пройшло стільки часу, не думаю, що в першу чергу вона буде йти сюди. 

— Ага, тільки ось для неї все закінчилося саме тоді, коли ближче за тебе в мене була хіба що нижня білизна. — усміхаюся. А він завмирає, дуже чітко це бачу, бо спостерігаю за ним, спостерігаю за Славою, який не хоче навіть боковим зором зустрітися з моїм силуетом.

Йти мені дуже не хочеться. Зовсім не хочеться. Мені до смерті не хочеться звідси йти, просто тому що я знаю, що чекає на мене там.

— Скільки років вона не була вдома? 

— Два роки, але до цього наші з нею стосунки вже пішли по одному місцю. — кажу після невеликої паузи. 

Два роки я вже не бачив своєї сестри і, чесно, ще б стільки не бачив. Не те щоб у нас погані стосунки, не те щоб сама вона погана, просто ось так склалося. У неї свої інтереси, у мене свої. Позиції, кругозір, принципи – все це різне настільки, що разом нам бути просто небезпечно. Мені шкода, що колись від цього страждав навіть Слава, тому зараз краще з миром піти, аніж потім вислуховувати про те, який я жалюгідний брат, що навіть не прийшов привітатися. 

— Ясно… — киває сам собі, намагається якось продовжити розмову, але обидва розуміємо що вже все, глухий кут, а значить треба йти, доки нам не стало ще більш ніяково. 

— Побачимось у школі. — розвертаюся. Підходжу до дверей, піднімаю з підлоги рюкзак, який кинув туди з дуже старої звички, зачиняю за собою двері і майже біжу з його дому, бо відчуття ніби якщо сповільнюсь хоча б трішки, піти вже не зможу. Не прощаємося зовсім, а я не розумію чи то він теж відчув цю дивну атмосферу, чи то просто не захотів мене проводжати через надмірну ніяковість, яка в момент стала надто сильною. 

Тільки з перелічених вище причин я так швидко приходжу додому, тільки через все те, що крутилося в моїй голові, інакше цей день у колі сімʼї я будь-якими силами пропустив би, нізащо б сюди не прийшов, навіть під загрозою смерті, навіть якщо вмовляти мене став би тато. 

— Де Яна? — запитую перш ніж позбавитися взуття і зайвого одягу, без привітань, запитую навіть не в матері, а у її силуету, який бачу у вітальні на дивані. Вона обертається на мої слова, встає та, ковзаючи домашніми капцями, підходить ближче. Навіть в цьому домашньому взутті найелегантніша жінка з усіх, яких мені доводилось бачити. 

— А привітатися з матірʼю? — усміхається, тягнеться мене обійняти, на що я відповідаю без особливого ентузіазму. Не тому що не хочу, просто тому що зустріч із сестрою прямо зараз лякає навіть сильніше, ніж маму лякає гнів батька. 

— Привіт, мамо. — виходить байдуже. Вона кривиться, але не надає цьому значення. Я впевнений, спише це на перехідний вік, який страждає завжди, як тільки зроблю щось, що не подобається нашій дружній родині. 

— Яна нагорі, в своїй кімнаті. — повертається на диван. Клацає щось на ноутбуці і зовсім втрачає до мене інтерес, а мені дуже б хотілося, аби кисню в нашому домі стало трохи більше. 

Кожна сходинка – те ще випробування, наче йду на тортури, наче мене зараз вбʼють. Головою я розумію, що страшного не так багато, як я собі вигадав, але ще трохи і руки почнуть тремтіти. Тільки-тільки хочу постукати в двері її кімнати, як чую якийсь звук зі своєї і одразу біжу туди, тому що краще б це були грабіжники або маніяки, лише б не та, кого бачу коли заходжу. 

— Кімната хлопця, який жодного разу не тримався з дівчатами за ручку. Що це таке, брате? — з посмішкою перебирає мої диски з усілякими іграми, і я хочу зникнути, не тільки з кімнати, а зі світу загалом. 

— Що за дивні предʼяви? Тобі звідки взагалі знати такі тонкощі життя, християнко? — дуже старе прізвисько, яке я дав їй після сказаної в далекому минулому фрази: «Сексом можна займатися лише після весілля». З того моменту воно наче клеймо вилітало з мого рота з потребою чи без для того, аби розсмішити або зачепити. Зараз це просто «ударом на удар», хоча я не відчуваю себе пораненим, а от вона одразу серйознішає. 

Кладе на місце диск, повертається до мене та підходить ближче. Навіть в цих трьох кроках чітко видно її горду поставу, рівну в будь-якій ситуації спину і байдуже, холодне обличчя. 

Іноді вона була моїм лютим ворогом, а іноді іконою. Я не помічав як переймав деякі її звички, яких потім з ненавистю позбувався. 

— Якщо хочеш вдарити, бий з усієї сили, бо твої слова не схожі навіть на ляпас по щоці. 

— І не думав. 

— Як твої справи? — переводить тему. Повертається до мотлоху в моїй кімнаті, роздивляється все дуже ретельно, ніби придивляється до нового місця проживання, а я слідкую за кожним її рухом. 

— Нормально. Як твої? 

— Це не відповідь. 

— А що ти хочеш почути? 

— Як твої справи, вочевидь. — з роздратуванням. 

— Мені нічого тобі сказати. Школа, дім, уроки, сон – і так по колу. 

— Це добре. Приділи свій час навчанню і будеш мати можливості в майбутньому. 

— Що значить добре? Я власного життя не бачу. — кажу просто як факт, без образ, без емоцій. Вона посміхається, робить це так мерзенно, що тут же всі ті емоції, які хотів би приховати, лізуть з усіх куточків моєї душі. 

— Те і значить. Можливо, якщо подивишся на це з іншої сторони, то зрозумієш, чому бізнес батька перейде мені, а не тобі. — правда, від якої я тікаю вже не перший рік, звучить її голосом так, наче це нормально, наче по-іншому й бути не може, і один я тут дурник вірив, що ми для батька однакові, що або порівну, або нічого й нікому. Чесно, мені його ресторани до одного місця, я просто бажав бути такою ж дитиною, як Яна, стояти поруч з нею, а не позаду. 

— Замовкни. — звучить не з образою, а втомою. Просто дістали ці думки та почуття, втомився вже від цих кривд і нерозумінь. 

— Просто тому що я не думала, що існує щось крім навчання та школи. Я була першою, ну а ти? Краще вже взагалі не бути в топі учнів, аніж красуватися на другому місці. — Я був до цього готовий, я знав що так буде, я підготував себе до цього морально, і саме тому після того, як вона вийшла з моєї кімнати, зачиняю за нею двері настільки голосно, що бідолашні навіть тріщать. Впевнений, її така моя реакція тільки тішить, лише я подумки вбиваю того себе, який все ж не зміг стримати емоцій. 

Різниця у віці між нами якихось сім років – мені сімнадцять, їй двадцять чотири, – але навіть так вона чомусь вирішила, що прожила достатньо, аби диктувати свою мудрість іншим, тим паче мені. Копія батька у жіночій подобі, ще одна людина нашої родини, яка не може не контролювати все що потрапляє в поле зору. Найстрашніше тут стати жертвою саме в її рук, тоді вже кінець, тоді життя не своє житимеш, а її, бо знає як краще, знає як треба рухатися в цьому світі. Я злюся, але на всі ці провокації все одно ведуся мов наївний хлопчик. Буду першим в топі, буду гарним сином, буду гордістю – все це зроблю, лише тому що час від часу хочеться доводити власну значущість самому собі. 

Вона йде, чую як віддаляється, бо крокує навмисно гучно, щоб мене до останнього не відпускало. Я знову тону в цих незрозумілих почуттях. Чому з нею все так? Невже ми не можемо бути нормальними братом і сестрою? Чому батько ставить її вище за мене, а я просто іграшка в його руках, пластилін, з якого він хоче створити богоподібну статую, аби на кожному кроці кричати: «Дивіться, це я зробив! Я зробив!». Я це ніби розумію, але… 

«Вже зустрівся з Яною?» – Несподіване смс. 

На вібрацію телефона реагую як на атомний вибух. Катастрофічно треба на щось відволіктись, і це повідомлення як ніколи вчасно. 

«Аякже, навіть майже не постраждав» 

«Не надто оптимістично» – І усміхнений смайлик. 

Стає дійсно спокійніше, як сонце після дощу в прохолодний день гріє так, аби не було надто спекотно і душно. 

«Могло бути гірше» 

Залишає це повідомлення прочитаним, певний час мовчить, вже встигаю заховати телефон назад у кишеню, як знову вібрує. 

«Мама знову хоче спекти той пиріг. Прийдеш завтра?» 

Запитання, на яке я ще довго дивлюся, відчуваючи якусь дитячу радість. 

«Вона може поквапитись? Я і сьогодні встигну зайти» 

Сміється. Далі завʼязується дуже дурний діалог ні про що: якісь жарти, якісь спори. Триває це не дуже довго, рівно до моменту, доки не чую, як гримнули вхідні двері, – батько прийшов. Блокую телефон, останнє смс залишається від Слави, якесь питання, яке забуваю вже на сходах. 

Чую гучні привітання, радість в голосі дорослого чоловіка при вигляді доньки, а в її голосі ентузіазму не менше, така вся дівчинка-дівчинка, дитина перед нашим Олександром Володимировичем, а він цьому тільки радий. Я рідко бачу його таким вільним і розслабленим, як поруч з нею. Зі мною таке ніколи не працює, поруч зі мною він таким не буває.

— Як навчання? — питає з усмішкою. 

Вона розповідає про свої досягнення, про здобуті нагороди, яких вже не перерахувати, про багаточисельні пропозиції від великих компаній щодо співпраці, а я стою на останній сходинці та переступити її не можу, відчуття наче якщо ступлю на територію вітальні і мене побачать, станеться щось дуже страшне. Я своїм передчуттям вірю, зараз вони мене не підводять, бо як тільки очі батька ловлять мої рухи, його обличчя сильно змінюється, радості як не було. Яна відходить трохи в сторону, ніби вже розуміє, що буде далі, а я б з радістю втік, тільки ось його темні очі мене завжди паралізують. 

— Мені дзвонили зі школи. — Зрозуміло. Я розумію, в якому напрямку буде рухатися наша розмова, тому просто стою, готовий слухати і покірно приймати удар, навіть захищатись не буду. — Наступного семестру ти, швидше за все, не ввійдеш навіть в пʼятірку кращих. Як мені це розуміти? — останню фразу каже майже пошепки, особливо погрозливо, попереджає, що якщо я скажу щось, чого він чути не хоче, хтось в цій кімнаті помре, і це точно не та частина сімʼї, яка зараз у вітальні. Це буду я, який стоїть на нещасній сходинці. 

— Так і розумій. — спокійно, але процес вже запущений. Знімає піджак, дає його матері, яка вже була готова до цього жесту, та закочує рукава сорочки. Вигляд має такий, наче зараз буде кривава битва, але цього точно не станеться, він може знищити мене морально, але фізично – ніколи, це я точно знаю. 

— Марк, не змушуй мене повторювати. 

— Я зрозумів все з першого разу. 

— Тоді відповідай, якого дідька твої оцінки так впали? — Знаходжу в собі мужність підняти на нього очі і тут же опускаю, бо надто вони в нього холодні, гострі. 

— Розслабився. 

— Тоді треба напружитися. Я попереджаю, і поки що роблю це мирно. До наступного семестру ще є час, виправ ситуацію як хочеш, бігай за вчителями, благай, мені начхати. — все це звучить дуже спокійно, наша з ним розмова зі сторони більше схожа на бесіду давніх знайомих, але для мене це точно що перестрілка якась, ну серйозно. Я обіцяв собі не захищатися, але хоча б ухилятися для збереження життя можна? 

— Чому це настільки для тебе важливо? — піднімаю голову, ставлю це запитання очі в очі. Він кривиться та піднімає одну брову. Красується на його обличчі таке собі нерозуміння чи то від моєї нахабності, чи то від мого запитання. 

— Це важливо для тебе. — як всім зрозумілий факт. Всім, окрім мене. 

«Це важливо для тебе». А я й не знав, ніколи просто не думав над чимось важливим і що мені дійсно потрібно, жив собі не тужив в руках батька, їв пережовану ним їжу, йшов стежками, які він вже по двадцять разів пройшов, розмовляв словами, яким мене вчив він. Я би міг бути копією батька, міг би бути як Яна, якби не почуття, які дуже відрізняються від їхніх. Хоча чого це я, звучить так пафосно, наче це не звичайне підліткове бунтарство. 

— Добре, я можу йти? — на своє запитання отримую легкий кивок, повертаюся і піднімаюся нагору. До речі, сходинки тієї я так і не покинув. 

Шістнадцять-вісімнадцять років – як я читав на якихось дуже розумних і точно правдивих сайтах – найважчі у житті підлітків. А може й не писав цього ніхто, може я сам це вигадав і йду на поводі цієї теорії, тому зараз, наодинці з самим собою, я трохи гублюся, трохи втрачаю звʼязок із реальністю, бо памʼятаю лиш як підійшов до свого стола, а далі наче пауза, після якої надто різка перемотка. З незрозумілого коматозного стану виводить звук розбитої лампи та шум падіння зошитів, книжок, якихось інших речей, які зазвичай лежать на столах школярів. Момент, коли стає дійсно страшно від самого себе. Я знаю, що таке злість і думав, що навчився її подавляти, заміняти на інше, але скинуті зі стола речі навряд чи тієї самої думки. В голову лізуть ідеї, які я б дуже хотів не втілювати у своє життя, але все одно дістаю телефон і набираю номер, який рідко світиться в моєму телефоні попри наші дружні стосунки, а якщо й так, то закінчується це завжди якоюсь катастрофою. 

— Ти не помилився номером? — зі сміхом і сарказмом. Мимоволі усміхаюся теж, бо передчуття чогось страшного змушує ганяти адреналін моїм організмом майже зі швидкістю світла. Хаос в кімнаті вже не лякає так сильно, залишається на потім, на те «потім», коли буду достатньо пригнічений, аби продовжити морально себе знищувати, та точно не зараз. Тепер я не думаю ні про що.

— Ні, Ром. Впевнений, я як раз за адресою.