Розділ 4. Слава

— Я думаю з цим впорається Марк. — каже Маша, розглядає якісь папери в своїх руках, поправляє окуляри точно як секретарка якогось великого боса. 

— Добре. — тихо відповідає Марк. 

— Презентацію підготує Юля, ну а виступати теж будеш ти. 

— Добре. — слухняно. Від такого Марка, якщо чесно, стає дуже кепсько. Я розумів, що цей його стан повʼязаний з нашою недавньою розмовою, а точніше, її причиною. Він не хотів у медичний, це і дурню було зрозуміло, але щоб настільки все погано… Моє відчуття провини зростало в геометричній прогресії, провина за те, що в той вечір я не дав йому звільнитися хоча б від цього, просто тому що не хотів повертати наші старі стосунки. Яка дурна причина, яка дурість! 

— Слав? 

— А? 

— Ми вже закінчили. — Озираюся, і дійсно в кабінеті не лишилося нікого, окрім мене та Марії. Секундний ступор. 

— А де Марк? 

Пішов трохи раніше, ніж Марія привела мене до тями, але ось удалині вже бачу його спину і біжу. Хоч нам в одну сторону, ми вже дуже давно не ходимо разом до школи, класу з восьмого, з моменту, коли змінилися інтереси, коли я почав більше уваги приділяти Майї, а він своїм друзям. Якось так і сталося, в один момент він просто перестав заходити за мною, а я почав вставати раніше, аби зустріти Майю. 

— Почекай! — кричу, коли відстань між нами зменшується приблизно до двадцяти метрів. Завмирає, повільно обертається і чекає, доки наздожену. 

— Слава? — здивовано. 

— Нам ж в одну сторону. — Кривить брови, таке собі німе запитання виходить, але я дивлюся на нього серйозно, наче не розумію, наче не виглядаю зараз як дурник, який після стількох років робить вигляд, ніби все ще найкращі друзі. 

— Ну… так, ходімо. — з недовірою. Продовжує йти, не чекає на мене і не озирається, аби подивитися, чи йду я слідом. 

Розумію, що йому начхати, але відпустити це не можу, надто засіло, надто сильно жере мене самого, бо… проклята провина за свої власні думки і висновки, провина за те, що підсвідомо ставив себе вище за нього, який насправді зовсім не змінився за всі ці роки, а просто почав показувати себе іншим, привертати увагу учнів та, нарешті, став собою. 

Поглядом чіпляюся за його чорне волосся, яке завжди в ідеальному стані, від природи рівне, блискуче. Переводжу погляд на очі, повіки завжди трохи опущені, вигляд втоми ніколи його не покидає. Розглядаю обличчя, яке має злий вигляд коли розслаблене, наче в його голові вирує надто багато думок. Брови трохи зведені, але коли говорю з ним або бачу його в компанії інших, правий кутик його рота трохи піднятий, з якого завжди починаються усмішки Марка, а коли він усміхався, вигляд мав зовсім інший, обличчя вмить ставало виразнішим. Від цієї ідеальної усмішки, я певен, у дівчат нашої школи тремтіли  колінки, тому що одразу і очі його карі блищали, і ямочки на щоках притягували погляд. Стараюся дуже непомітно його роздивлятися, бо чомусь соромлюся цього, боюся що побачить і ніяких виправдань в мене не буде. 

— Мама казала ви їдете в Чехію наступного літа. — звучить спокійно, але таке відчуття, ніби від мого погляду йому дуже ніяково, тому заговорює першим.

— Так! — відповідаю занадто різко, від неочікуваності трохи здригаюся, але він надто зосереджений на тому, аби ногою буцати невеликі камінці. — Поїдемо до родичів. — Він киває. 

Незручно. Між нами вже давно була створена незрозуміла прірва, барʼєр, через який я не можу з ним навіть нормально розмовляти, так, аби язик не плутався, аби діалог йшов сам собою, аби я не мав вигляд дурня, аби запитання мої звучали природно і аби він відповідав вільно, а не так, ніби я його змусив. 

— Вже придумав куди будеш вступати? — без особливої цікавості, запитує байдуже, дивиться собі під ноги, а його карі очі, коли ось такі розслаблені, здаються мені не тільки трохи злими, а ще й сумними.

— В Київ, швидше за все. — хоча насправді я не думав про це занадто серйозно, кажу просто тому що знаю, що він за це зачепиться, і не помиляюся. 

— В Київ? Тоді зможемо жити разом, батько купив мені двокімнатну квартиру. — каже з усмішкою, від якої сильно віддає печаллю, але перш ніж я встигаю щось сказати, нахиляється до мене, трохи сповільнюється, вигляд має серйозний, наче хоче сказати щось важливе, а я мимоволі тягнуся назустріч, але те, що чую в саме вухо майже пошепки, це: 

— Але попереджуй, як вирішиш приводити дівчат. — і усміхається вже на всі тридцять два, чи скільки їх там у нього. Жарт такий собі, а точніше, мені зовсім не смішно, тільки відчуваю як червоніють щоки. На секунду в голові така сцена зʼявилася, просто на секунду уявив, що дійсно живемо разом, і, якщо чесно, картинки дуже розмиті, повноцінного уявлення про це мій зніяковілий розум не вимальовує. 

— Виходить, від тебе такі попередження будуть через день, якщо не кожен? — намагаюся триматися впевнено, а він сміється. 

— Чого б це? Думаєш я такий плейбой? 

— Відповідь скоріш «так». 

— Боже, наслухався про мене якихось ганебних пліток? — з награною огидою, і від цього смішно вже мені. Цей Марк мені рідніший, з жартами і вічними кривляннями, з безмежною харизмою. 

— Ні, це просто спостереження. — правдиво відповідаю, на що він здивовано піднімає брови. Як би там не було, один одному ми не чужі, та і не можу сказати, що наше спілкування зовсім зійшло на ні, віддалилися – так, більш правильне слово, тому про життя його я трішки в курсі, якщо не дізнаюся сам, так почую від мами, на крайній випадок від Майї, яка дивним чином завжди все знає. 

— І висновок твоїх спостережень: я розпусник? 

— Ну я б не став так… 

— А як би став? — знову сміється. Ховає руки в кишені розстібнутої кофти, в якій мало б бути спекотно, але сьогодні, на подив, прекрасний прохолодний день, тож я в своїй легкій сорочці сильно мерзну. 

— Ти… дружній. 

— Дружній? 

— Ага. — сам вже сміюся з найневдалішого з усіх слова, яке вимовив перш ніж нормально обдумати. 

— Добре, я здаюся, в мене немає що тобі відповісти. — видихає і трохи сповільнюється, тепер йдемо врівень.

— Чудово, тому що мені б хотілося послухати щось інше. 

— Щось інше? — здивовано перепитує і навіть на секунду зупиняється. 

— Так. — трохи невпевнено киваю, переводжу погляд на нього, а він задумався набагато серйозніше, як для абсолютно безглуздої фрази з мого боку. Сказав просто аби сказати, а він прийняв це так серйозно. 

— Тоді, — пауза, — ти знаєш що таке чорні дошки? 

— Чорні дошки? — тепер кривлюсь вже я. 

— Ага, такий собі механізм голодомору. У 1932 році ввели такий метод покарання, ну, якщо селяни там недостатньо зерна видавали абощо, їхнє село вписували на так звану «чорну дошку», як пріоритетне для подальших репресій. — каже з абсолютно серйозним виразом, точно таким самим тоном, як наш історик, якого Марк любив з усіх вчителів найбільше, я це памʼятаю, і ця любов однозначно була взаємна. Киваю, коли переводить на мене погляд, тому продовжує тему цих чорних дошок, голодомору в цілому, жахів того часу, жорстокості тодішньої влади. Згадує ще якийсь “Великий терор” в якому за його словами полягло понад двісті тисяч українців, серед яких були не тільки селяни, а й еліта народу. 

Я все це слухаю, тільки лиш слухаю, вести дискусії в мене не вистачало знань. Він продовжує, бачу, як його запалює ця тема, тому і припинити ніяк не можу, слухаю до останнього, поки не зупиняється на якусь дуже коротку мить, в яку я швиденько вставляю своє:

— Не хочеш зайти до нас в гості? — дуже несподіване бажання, що прокидається як тільки бачу його запалене історією обличчя, яке здається мені по-особливому рідним, як декілька років тому, коли він теж багато чого розповідав, ще тоді, дуже давно. На моє питання задумується, його вираз стає серйознішим, і я шкодую що взагалі це запропонував, що…

— Можна. — киває. Дістає телефон, щось дуже швидко друкує, не чекає на відповідь та ховає. Тепер я відчуваю набагато більше його уваги, ніби повністю концентрується на мені, а не на історії. Весь, цілком. 

— Мама обіцяла приготувати пиріг зі шпинатом. 

— Правда?! Мій улюблений! — радісно. 

— Стільки часу пройшло, дитячі вподобання мають тенденцію змінюватися, але твоїй любові до шпинатного пирога лише позаздрити.

— Аякже, твоя мама просто королева цього рецепту, абсолютна переможниця. 

— По-моєму, фісташковий торт твоєї матері у виграші. 

— Знущаєшся? Знаєш же, що в нас готує Валерія. 

— Знаю, але цей торт завжди готувала тільки вона. — На мить зупиняється, зводить очі до неба, і коли зупиняюся теж, каже: 

— Я вже забув, що вона колись готувала. — і пошепки додає — Час страшна річ, починає стирати спогади, я б цього не хотів. — опускає голову, ловить мій погляд і підморгує, робить це так природно, що соромно стає за власну реакцію. Не вигадую нічого краще, ніж просто проігнорувати цей жест та продовжити шлях, аби прийти додому, де ніхто не чекає, що разом зі мною зайде і Марк, на що обидва отримуємо здивовані погляди матері і батька, який сьогодні чомусь приїхав з роботи раніше. 

— Оце гості! — починає тато — Чого не попередив? — одразу так радіє, що мені стає трохи ніяково, але рівно до моменту, доки не бачу обличчя Марка, який наче в своїй тарілці, на своєму місці, дуже розслаблений і щасливий. 

— Дуже радий тебе бачити, Філіп. — каже з усією ввічливістю, на яку взагалі здатен. 

Після до привітань приєднується мама, і на секунду навіть відчуваю легку образу, тому що наче ж я був ініціатором всього цього, наче до мене він прийшов в гості, але навіть вдихнути запах дому не встигаю, як він вже сидить у вітальні. Мама носиться туди-сюди, то сік налити, то пиріг принести, а він такий щасливий, як котик після чергової порції молока. На питання «хочеш добавки?» опускає очі, соромʼязливо відмовляється та махає руками до тих пір, доки мама просто не поставить перед ним нову порцію. Це дуже смішно, правда, смішно бачити як він хитрить і як легко мама на це ведеться. 

— Так значить, медичний університет?  — з усмішкою запитує батько. Марк на секунду завмирає з пирогом у рота, але швидко відповідає:

— Так, обіцяю стати кращим стоматологом-банкротом заради того, аби зробити вам все якісно та безкоштовно. — Мама сміється, хитає головою, прикриває рот рукою, вся така витончена, інтелігентна натура. 

— Та нам вже за радість буде те, що ти туди вступиш. 

— Питання часу. — впевнено відповідає, наче для нього не існує іншого варіанту. Навіть якщо не вийде з першого разу, він зробить це з другого, з пʼятого або десятого. 

Зараз мені відкривалися нові сторони цього хлопця, сторони, які дуже впливали на моє ставлення до нього і які змушували захоплюватися ним глибше. В мені ніколи не було достатньо наполегливості, я далеко не найкращий учень школи, поки він очолює список, я красуюся в його низах, але якщо раніше я сприймав це як щось абсолютно нормальне, зараз розумію, наскільки важко він працює заради свого місця на вершині, місця, до якого мені ніколи не дотягнутися. 

— Вже був в тій квартирі? Твій тато нам тільки фотографії показував, коли її купував.

— Ще ні, думаю на канікулах. — з набитим ротом. 

— А ми їдемо у Чехію. 

— Так, мама мені вже все розповіла. — усміхається. 

— Ще соку? 

— Ні, дякую. Було дуже смачно, але ми зі Славою хотіли зробити домашнє завдання, тому, якщо ви не проти, ми… — робить паузу, і я сподіваюся мама розуміє сенс його незавершеної фрази, але на порятунок поспішає батько, який замість неї квапливо погоджується, навіть вибачається, після чого ми нарешті йдем. 

— Я не збирався робити домашнє завдання. — кажу вже біля своєї кімнати, в цій фразі навіть чутно небажану образу, бо якщо так, час для мене пройде коту під хвіст. Домашнє я міг зробити і сам, Марку бути присутнім не обов’язково. Він кілька секунд дивиться на моє обличчя, а потім сміється. 

— Я теж, просто не знав як піти звідти. 

Заходить в кімнату першим. Зачиняю за нами двері, видихаю, повертаюся і декілька секунд спостерігаю за його спиною, а він розглядає мою кімнату. На відміну від мене, який хоча б іноді буває у них вдома, він тут не був вже добрих кілька років, якщо не більше, тому уважність, з якою він все роздивлявся, була мені зрозуміла, але разом із тим зʼявлялися нові почуття. Зараз бачити його тут дуже незвично, в місці, де я живу, де всі речі мої і запах теж мій, стоїть він, чужий – як я думав впродовж довгого часу, – але з тим ж наче ідеально сюди вписується. 

Я його боюся, та річ зовсім не в обличчі, якому до звання «страшне» дуже далеко. Загрози від нього теж не відчуваю, це щось інше. Враження, ніби нашу дружбу вже не повернути, але він все одно зараз зі мною, враження, ніби йому не місце в моєму житті, але я сам став ініціатором того, аби він до нього повернувся. Я його боюся, і це не той страх, через який тремтять коліна і холодний піт не сходить з лоба, це той страх, який відчуваєш перед невідомим, тому що я не відчував бажання знову бути його другом. 

— Це наші дитячі фотографії? — запитує майже пошепки. Підходить до настінних полиць, де стояло багато моїх, родини і навіть наших з ним знімків.

— Так, я дуже люблю ті часи. — підходжу ближче, роздивляюся разом із ним, беру ту, яка завжди першою траплялася на очі, завжди привертала увагу. Фотографія, де ми у дитячому садочку на новорічному святі, він вовк, а я чомусь вівця – дуже кумедний вигляд, і саме тому вона прикрашає полицю. 

— Я теж люблю. — підтверджує. Роздивляється світлину з першого класу, де ми були ще разом та сиділи за однією партою. Усміхнені, бо поки не знаємо яке пекло чекає далі, такі щасливі вступити нарешті у доросле життя, бо школа це ж зовсім інший рівень, так? Всі ж так вважали? 

— Але знаєш, зараз теж непогано. — дістаю фотографію, яка стояла позаду всіх, і яку він, ймовірно, не побачив. Наша спільна і найсвіжіша з усіх. 

Минулий новий рік, свято на дві великі родини, приїхали навіть мої бабуся з дідусем, його родичі теж зʼїхались з усіх куточків країни. Навіть рахувати не хочу скільки нас було, але його мама вичепила момент, аби зробити нашу спільну фотку, і вийшла вона дуже природною: я сиджу за столом, намагаюся зупинити руку тата, який з пʼяною усмішкою рветься налити мені якогось рожевого шампанського, та поки тримаю його руку, з іншого боку Марк наливає в ту саму склянку якусь рідину коричневого кольору, явно міцнішу за той рожевий компот, а посмішка на його обличчі така хитра, ніби внутрішній змій виліз на поверхню, тільки ось я цього не бачу, надто зацікавлений боротьбою з батьком, чим цей змій нахабно й користується. Я памʼятаю все це, і ні у пʼяного батька, ні у тверезого Марка нічого не вийшло. 

— Ого, я і не знав що є така фотографія. — каже зі сміхом, забирає її в мене, роздивляється сам, кілька разів проводить великим пальцем по скляній поверхні, наче поринає в ці спогади. — Мені потрібна копія. 

— Але тебе там майже не видно, тільки обличчя це хитре. — усміхаюся. 

— Зате дуже добре видно тебе. — сміється, а я вмить гублюся. 

— Мене? Та яка різниця. — перепитую і майже кривлюся, перепитую просто тому що погано почув.

— Тебе. Коли ти такий розгублений, це дуже мило. — жартує, не зводить очей з фотографії. 

— Милий? Я? — запитую з сильним нерозумінням, майже викрикую це, на що він усміхається так, наче не було тільки що цієї розмови. 

— Я шкодую, що не зберігаю спогади у вигляді фотографій, тому надішли мені її. — вертає туди, звідки я її взяв. Продовжує роздивлятися інші з дуже невимушеним виглядом, а мені стає соромно, тому що я просто забув багато деталей нашого життя.

Забув як він обіцяв вийти за мене заміж, коли нам було по пʼять років, як він не дозволив мені дружити з іншими дітьми, коли ми пішли в перший клас, тому що в нього є я, а в мене є він, коли у восьмому класі дівчина кинула його, тому що я запропонував зустрітися, і він погодився, не дивлячись на те, що вона покликала його раніше. Він завжди приділяв мені найбільше уваги, ставився як до найдорожчої людини у світі. 

— Вибач. — несподівано виривається. Він переводить на мене круглі від здивування очі, з нерозумінням дивиться, поки не продовжую, — Вибач, що дозволив нашим стосункам зіпсуватися, я дійсно шкодую. — правда, яку розумію тільки зараз, тільки коли він через стільки років стоїть в моїй кімнаті. 

Весь цей час я просто тікав від цього жалю, боявся провини, боявся шкодувати, аби не зробити собі гірше, помічав його лише серед телепнів, які діставали нашого охоронця, а те, що він займав перші місця на всіх можливих олімпіадах, я ігнорував. Бачив, що перед ним регулярно раз на тиждень відчинялися двері кабінету директора, але не звертав уваги на те, що кожне домашнє завдання він робив маніакально. Жодної двійки. Його оцінки завжди мали двоцифрові числа. Навіть якщо не брати до уваги шкільні моменти, я знаю, що його натура доволі агресивна, але я забув, що ніколи не страждав від цього. Жодного разу він не посмів навіть накричати на мене.

— … Не зовсім розумію, як мені на це реагувати. 

— Ніяк не реагуй, я просто сказав те, що мене хвилює. — соромно дивитися йому в очі, тому так і розмовляємо: він дивиться на мене, а я на фотографії. 

— Це не твоя провина. 

— Ні, моя. 

— Не твоя, таке трапляється. Це нормально, що наші шляхи розійшлися. 

— Але я не хотів цього! — виходить голосніше, ніж хотілося. Він змовчує, навіть дихати перестаємо вдвох, через що в кімнаті зʼявляється мертва тиша, яка душить набагато сильніше за цю ситуацію. 

— Якщо не хотів, давай почнемо спочатку. — Мимоволі переводжу погляд на нього і, звісно ж, зустрічаюся з його очима. Він увесь час слідкував, дивився на мене, доки я не зводив очей з руки батька на спільній фотографії. 

— Що значить спочатку? — перепитую трохи саркастично, хоча сарказм цей направлений, імовірніше, на мої власні почуття, просто тому що я не відчував, що ми можемо стати тими друзями, якими закінчили колись давно. 

— Те і значить. Нам разом готувати презентацію на літературний гурток, пропоную вважати це початком. — простягає руку для рукостискання, наче ми дійсно укладаємо угоду, але я не поспішаю її стискати, не поспішаю і не встигаю, бо він відволікається на голосну мелодію виклику з його кишені. Дістає телефон, навіть не дивиться хто телефонує та одразу відповідає. 

— Алло? — Якийсь незрозумілий шум, ні слова розібрати не можу з того, що говорять на тому кінці, але голос радісний, значить новини мають бути хорошими. — Я буду десь за дві години. Що трапилось? — байдуже питає. Стискає телефон між вухом і плечем, бере фотографію, попадає на сімейну, роздивляється без особливого інтересу, слухає що розповідають на тому кінці. Телефонують точно з дому, схоже на Марію Артемівну. Першу хвилину виглядає не зацікавленим ні в фотографії, ні в тому, що відбувається на тому кінці слухавки, але потім обличчя сильно змінюється, з безпристрасного на дуже здивоване і трохи роздратоване, розчароване. 

— Коли вона приїхала? — запитує шоковано, на що спочатку немає ніякої відповіді, а після дуже коротка, яку я також не розібрав. 

Розмова переривається, Марк вимикає телефон, якийсь час ще дивиться в чорний екран, а потім піднімає очі на мене. Я мовчав, просто чекав, доки не розкаже сам, не ліз, не дратував ще більше. Минає хвилина перед тим, як він сказав коротке: 

— Яна приїхала. — на подив від нього це звучить спокійно, тепер в емоціях вже я. Одне лише її імʼя змушує мене здригнутися, і не те, щоб вона дуже рідко приїздила, зовсім ні, просто ми вже не в тих стосунках, аби він розповідав мені про неї. Старша сестра Марка і з тим ж його найстрашніший, частково і мій, дитячій кошмар.