але якщо ти насправді любиш
зайдеш у вогонь по його слідах
Нарешті надійшла тиша.
Пітер дивися у стелю пустим поглядом, повільно дихаючи. Найперше, йому було боляче. Після поранення у бік та перенапруження тіло протестувало і нило. Хлопець не зміг змусити себе вийти на патрулювання після роботи, тому залишився лежати. Учора вночі його штрикнули ножем. Рана була глибокою – хлопець просто не сподівався такої сили від маленького чоловічка із рожевим ранцем. Мабуть, вкраденим. І тепер через свою дурість він залишився вдома.
Спочатку було погано. За два тижні самотності він майже не залишався на самоті із собою самим – постійно біг-біг-біг уперед. З роботи в патрулі, з патрулів у ліжко, зранку знову на роботу – і кінця-краю цьому не виднілося. Так було легше. Зручніше. Не залишалося часу, щоб подумати і усвідомити.
Але вечір вдома на самоті пройшов не так погано. Справді. Спочатку мучив біль від болючих спазмів. А ще було дуже голосно. Попервах він навіть не усвідомлював, що коїться, доки власна слабкість не стисла горло, доки спогади не заповнили голову. Доки він не усвідомив, що у вухах дзвенить від власних схлипів.
Він плакав у пустій квартирі із чистісінькими стінами, неначе маленька дитина. Давився повітрям, роздираючи нігтями шкіру. Бо Мей померла. Бо він залишився зовсім один.
Рана не давала вільно рухатись, а від плачу занила ще сильніше. Пітер відчув себе піскарем, викинутим на берег. З вирішального бою минуло майже два тижні. Мало часу, щоб загоїти рани. Але достатньо, щоб усвідомити, що це не період життя чи щось подібне. Ось ця сіра маса, в яку перетворились дні – його теперішнє. І майбутнє. Постійна робота. Навчання. Геройство. Без будь-чого, що робило життя кращим. Без хлопця. Без друзів. Без Мей.
- Чорт, - прохрипів Пітер і звівся на ноги. – Перестань, - наказав він сам собі і пошкандибав до кухні. Метаболізм потребував більше їжі для регенерації, а мити посуд із раною в боці було ліньки, тож на кухні встигла зібратися купа посуду.
Нічого. Це справді дрібниця. Так, його стерли із попереднього життя, ніби Пітера Паркера не існувало зовсім. Але це не означає, що він опустить руки. Ні, Пітер продовжить битися. Бо це саме те, чого хотіла Мей. І тепер, коли всіх його близьких захищає забуття… він не боїться їх втратити. Не боїться знову відчувати провину, що з’їдає зсередини.
Мішель і Нед, наприклад, щасливі без нього. Вони зависають разом у ресторанчику обмінюються книжками і готуються до вступу в університет. Вони щасливі. Геппі, здається, уник звинувачень, а ще відновив квартиру. І Тоні… Тоні точно живе краще без нього.
Навіть добре, що так склалося. Закляття стерло Тоні пам’ять разом з іншими. І Пітеру не довелося знову з’ясовувати стосунки, не довелося робити боляче. Бо інакше б Старк точно не відпустив його. А Пітер… Пітер просто не витримав би його смерті.
Вони зі Старком зустрічалися майже два роки. Через три місяці після того, як Пітер став супергероєм, в його життя увірвався Тоні Старк. Типу той самий син мільярдера Говарда Старка. Одного разу він ввалився у їхню маленьку квартирку, скривив лице і наказав Геппі рухатися швидше. Тілоохоронець щось шукав у шухляді, і Пітер просто виявив гостинність. Так вони познайомились. Старк просканував поглядом, від якого хотілось спалити свої поношені шмотки і згоріти від сорому, і пішов. А потім повернувся ще раз. І ще.
Так вони і почали тусити. Спочатку Тоні знаходив приводи нав’язатися до Паркерів, привабившись милим личком Пітера. Фліртував, посміхався, підморгував. Хлопцю, молодшому на два роки, було лячно, ніяково, а ще до червоних щік хотілося більше. Піддатися і врешті дізнатися, чому саме Тоні Старк звернув на нього увагу.
Але потім усе змінилося. Вони стали друзями. Бо Пітер був розумним, генієм, а Старк умів цінувати справжній інтелект. Їхнє спілкування змінилося. Пітер звик, розслабився і перестав постійно червоніти. Тоні ж полишив свій флірт, розмови нарешті почали повнитися сенсу. Вони могли днями сперечатися або навпаки створювати щось разом. Їхні ідеї доповнювали один одну, а від отриманих результатів іноді плавилися мізки. Пітер навіть подумав, що Тоні втратив до нього всілякий романтичний інтерес. Від цієї думки в грудях неприємно стисло, але хлопець відкинув ці думки. Він ніколи не зустрічався ні з ким, навіть з дівчатами. Тому що робити в стосунках, тим паче з хлопцем, не розумів.
Мабуть, все так і залишилось би – на межі дружби і флірту. Якби одного разу Пітер не вскочив у своє вікно в костюмі, забувши, що Тоні пообіцяв чекати його всередині.
- Що ти тут робиш? – жалюгідно спитав він тоді, скидаючи костюм на підлогу.
- Якого чорта? – голосно скрикнув Тоні, втрачаючи свою придуркувату зверхність. – Ти той чувак із ютубу?
- Людина-павук, - невдоволено виправив хлопець. Але вмить виправився. – Тобто, ні! Ні! Я просто… Знаєш, скоро Гелловін…
- Зараз березень, - фиркнув Тоні. Розгубленість Пітера допомогла йому зібратись і знову перетворитись у самовпевненого ідіота, яким він і був. – І ти повз по стелі.
- Я не… - в голосі Пітера прозвучала паніка, але самовпевнений погляд підказав, що краще не сіпатися.
- Тобто все це ти? Падіння, дурні сальто і…
- Ніхто не має знати! – Пітер пропустив благання в голос і схопив першу футболку, що підвернулася під руку. Але Тоні мовчав, хоча мав би знову підколоти, посміятися, щоб насолодитися панікою друга на повну. – Тоні?
- Ти ловив машини голими руками. І те відео із психом, у якого був ніж. Ти бився з ним, - якось напружено проговорив Тоні. Пітер різко повернувся, роздивляючись друга. Його реакція дивувала.
- Ну, я маю силу, і слух, ще відчуваю атаки раніше, ніж мене вдарять, розумієш… - почав швидко пояснювати хлопець, але перервався, тому що змушений був перехопити кулак біля свого обличчя. – Що ти?..
- Ти зовсім йобнувся, Паркере? – раптом голосно прогорлав Тоні і штовхнув хлопця у груди. – Жити набридло? Тебе могли…
- Замовкни! – Пітер від здивування затулив Тоні рота долонею. – Не кричи, тебе почують.
- Нехай, - Тоні легко відвернувся, бо Паркер не став утримувати. – Ми не договорили.
- Та чого ти нервуєш? – в голосі Пітера проскочила образа. – Я ж не маленький хлопчик.
- Ти не можеш кидатися на всіляких психів у піжамі і сподіватися, що уникнеш поранень чи смерті, - суворо сказав Тоні.
- Да яка взагалі різниця, в чому я… - фиркнув Пітер, який уже втомився чути критику від ідіотів у інтернеті. А тут ще й Тоні.
- Мені є різниця, - перервав хлопець. – Ти мусиш поберегтися.
- Тоні, заспокойся. Я впораюся, мені допомагає Нед, і взагалі це…
- Не моя справа? – Старк небезпечно сяйнув очима і підступив на крок. Пітер часто бачив, як хлопець сердиться, але ніколи не відчував цього на собі. – Твій Нед не врятує тебе від кулі чи чогось подібного? Це дурість якась, розумієш?
- Ти сам показував мені ескізи свого костюму. Хіба це не дурість? Надягати багатотонну броню, яка може вбити тебе після простого польоту. Але ти хочеш спробувати, - надавив Пітер. Сум’яття поступилося злості, і хлопець підступив на крок.
- Ти стрибаєш по вулиці в ганчірці! – рикнув Тоні, ледь стримуючись від крику.
- Ти не можеш мені наказувати, Тоні. Це моє життя, і ти не будеш за мене вирішувати, - відрізав Пітер і відвернувся. У його очах розмова була завершеною. Він сподівався, що Старк не образиться і не піде, бо… розбірок не хотілося. Пітер лише бажав, щоб його почули і сприйняли як належне.
Тоні його почув. Пішов, гримнувши дверима. Паркер безпомічно дивився у його спину, але не затримував. Лише стиснув зуби і похнюпився, присівши на ліжко. Добре, він і очікував чогось подібного. Старк отримував стільки погроз, що звик постійно і маніакально піклуватися про людей навколо себе. І це розповсюджувалося на Пітера, хоча насправді простий школяр з Квінса не був нікому потрібен. Паркер був готовий, що Тоні не сприйме одразу. Йому потрібен був час, щоб заспокоїтися, і вже після цього зі Старком можна буде домовитись.
- Ти прийшла, Мей? - втомлено спитав Пітер, коли двері в його кімнату знову відчинилися. Він прибрав руки від обличчя і миттєво зіштовхнувся зі злим проникливим поглядом. Старк підступився і підняв Пітера за грудки, міцно стискаючи футболку з науковим каламбуром.
- Що ти?.. – пискнув Пітер, однак не зміг продовжити.
За роки спогади про той день підтерлися, згладилися, проте свої відчуття у мить, коли вони поцілувалися, Пітер зберігав з ревністю Людини-павука. Це було надзвичайно. Зривало дах, змушувало задихатися і чіплятися за руки хлопця. Це змусило розчервонітися, коли Мей виникла на порозі кімнати і порадила зачинити двері, а Пітеру майже наказала вдягнути штани.
- Бляха, - простогнав хлопець, впустивши тарілку в пінну воду. Що за чортівня? З якою силою він не намагався, але не міг не згадувати. – Не думай, не думай, не думай, - простогнав Пітер і зіштовхнувся зі своїм мутним відображенням у відполірованих дверцятах кухонного ящика. Він виглядав змученим. Він виглядав як людина, що втратила всіляку надію. Паршиво.
Він так і не зміг навідати Тоні. Хоча і слідкував за друзями, за Геппі. Проте податися до Старків не зміг себе примусити. Мабуть, побачивши, що Тоні усе забув, він втратить розум.
Після розкриття особистості Людини-Павука, Говард розізлився за вкрадені тишком-нишком технології. «Старк Індастріз» опинилася в центрі скандалу, а мільярдер до останнього не здогадувався, що його син допомагав супергерою. Тому Тоні опинися під домашнім арештом. Спочатку це бісило, а потім… бій на Острові Свободи. Господи, тоді хлопець радів, що Старк нидіє вдома під сімома замками. Бо після втрати Мей, одна думка про Тоні на полі бою зводила Пітера Паркера з розуму. Шкода лише, що вони не попрощалися. Проте… так було краще.
Паркер готовий був усе на світі віддати за безпеку Тоні. Навіть своє власне життя.
- Припини, - суворо наказав хлопець своєму відображенню, коли зрозумів, що завис на кілька хвилин, поринувши у власні думки.
І він справді припинив. Розставив тарілки, старанно мугикаючи щось собі під ніс, і поплівся до ліжка. Поранення брало своє, і хлопець провалився у сон без сновидінь. От би так було завжди.
000
Минулого разу на могилі він зіштовхнувся з Геппі. У якийсь момент Пітеру здалося, що зараз чолов’яга назве його по імені і звично втішить. Але не склалося. Після цього хлопець втратив останню надію.
Однак цього разу по всьому тілу пройшов струм, коли він впізнав у фігурі на кладовищі… Тоні. Він завмер, ноги закам’яніли, не несли далі. Боже, він майже втік… Стримав лише Старк, який повернувся і подивися на завмерлого хлопця здивовано. Чорт. Пітер подумав, що виглядає, наче останній ідіот, і пішов далі, щоб не виглядати дивно. Він просто постоїть поруч, дочекається, доки Тоні піде. Можливо, насичиться його близькістю, ще й позбудеться останніх надій на те, що минуле життя (хоча б його бліду тінь) можна повернути.
- Добрий день, - ввічливо кивнув він, застигаючи перед могильною плитою. Від одного погляду на знайоме ім’я щось у грудях стислось. І Пітер лише впевнився у своєму намірі триматися від Тоні якнайдалі.
Декілька хвилин пройшло у мовчанці. Врешті Тоні поправив свіжий букет – улюблені троянди Мей. Пітер розривався між вдоволенням і розчаруванням, бо хлопець збирався піти геть. Але, поки він розривався між емоціями, Тоні раптом заговорив. Паркер ледь не підскочив від його голосу:
- Тож, - почав він і Пітер максимально зосередився, очікуючи питання. Він думав, що Тоні поцікавиться, хто він, звідки знає Мей. Врешті, Геппі теж виявив цікавість. Але зі Старком усе було інакше. Зрештою, Тоні завжди вмів його, Пітера, здивувати, - усі про тебе забули? – єхидно спитав він і скосив погляд, чортики бігали у його очах. І якщо питання залишало місце для неоднозначності, то весь вигляд хлопця говорив про одне. Тоні Старк його пам’ятав.
Звісно, за час свого вимушеного забуття Пітер пройшов довгий шлях. Але Старку було не легше. Вилізши із майстерні, де проводив увесь час під час домашнього арешту, хлопець зіштовхнувся зі своїм батьком.
Тоні з посмішкою привітав його з поверненням. Десь тиждень тому вони з мамою поїхали у відрядження і тільки зараз повернулися. Хлопець широко посміхнувся, відкидаючи образи. В той час як батько… його не впізнав.
- Тоні? – ошелешено спитав Паркер, відступаючи на крок. Його тіло налилося тяжким відчуттям слабості. Шок накрив величезною хвилею, змушуючи відступити ще на кілька кроків. Як? Як це могло статися? Тоні ж мав забути його разом з усіма. Що за чортівня?
- Так, я досі Тоні. Незважаючи ні на що, - хлопець стиснув губи. Він устиг пробити системи безпеки. Він досі був Тоні Старком, незважаючи на те, що усі натяки на його зв’язки із родиною мільярдера зникли.
- Як ти?.. Ти мав мене забути, - безпомічно промимрив Пітер, відчуваючи, як щось у грудях розривається. Він мав би переживати через те, що Тоні пам’ятає. Це могло принести проблеми. Може, хтось інший теж зберіг спогади про нього? Раніше Пітер був спокійний, бо забуття захищало його близький, а зараз треба миритися з думкою, що Старк під загрозою.
Проте Пітера трусило зовсім від іншого. Бо Тоні його пригадував. Знав, його на ім’я. Пітер Паркер не був більше самотнім привидом у безмежному місті.
- Я так і зрозумів. Навідувався до Мішель та Неда, коли намагався тебе знайти. Все пішло шкереберть, так, Піте? – співчутливо спитав Тоні і наблизився. Пітера накривало істерикою, тому Старк захвилювався. Він обережно простягнув руку, намагаючись вичепити тремтячу долоню, але Паркер відсахнувся від доторку.
- Ти ще питаєш? Хіба не бачиш, біля чиєї могили ми стоїмо? – Пітер вказав тремтячою рукою на надгробок, на очі набігли сльози. – Все полетіло в пекло, а я не зміг ніяк зарадити, окрім як стрети себе із пам’яті всієї планети.
- Пітере, дозволь мені… - попросив Тоні м’яко. Він хотів обхопити тремтячого хлопця руками і не відпускати все життя, але Паркер захитав головою і стримав звук слабкості, що рвався з горла.
- Ти маєш піти, Тоні. Круто, що ти мене не забув, але все змінилося. Нед і Мішель були зі мною, і я ледь не втратив глузд. Якщо це будеш ти, я… Я не можу тебе поховати, - жалюгідно попросив Паркер, відступаючи назад. Мабуть, вони дивно виглядали – Пітер відходив усе далі, поки Тоні тягнув руки і йшов за ним. Паркера трусило від сліз, і Старк відчував себе так, неначе сам зараз заплаче. Тільки дізнавшись про смерть Мей, він ледь не зійшов з розуму від бажання бути поруч, підтримати. Але тільки зараз хлопець побачив усю картину. Пітер був один на один із собою та почуттям провини. Втратив усе за кілька тижнів, залишившись на самоті.
- Припини! – перервав його Тоні твердо. Пітер підвів голову і зустрівся з рішучим поглядом. – Ти не винний, чуєш? І ти не маєш залишатися сам. Тебе забув увесь світ, а я – ні. Невже ти зможеш мене вигнати?
- Не треба, - сльози побігли бо щоках, коли хлопець гарячково захитав головою. Але Старк не послухав, він відкинув спроби втечі і нарешті зробив те, про що мріяв кілька тижнів – захопив свого хлопця в обійми. Притиснувся так сильно, як тільки міг, коротко поцілував у щоку і гарячково зашепотів заспокійливі слова:
- Я поряд. Ти не один, Пітере… Я знаю тебе, знаю, хто ти… Я поруч.
- Я не можу всіх врятувати, - перервав його хлопець і схлипнув. Старк очікував спротиву, боротьби. Але Пітер притиснувся ближче, неначе намагався злитися в єдине ціле. – Я не зміг їй допомогти. Я ледь не зруйнував увесь Всесвіт. Усе через мене. Ти маєш піти, Тоні. Маєш бути під захистом, розумієш?
- Ш-ш-ш-ш, заспокойся, - лагідно прошепотів Тоні. Він уже неодноразово стикався з чимось подібним. Пітер прагнув врятувати кожного на своєму шляху, але іноді не вдавалося. Тоді Тоні і доводилося брати все в свої руки і ставати опорою для молодого супергероя. – Я поруч. Будь-ласка, не жени мене. Хто краще захистить мене, ніж сам Людина-Павук.
Тоні подумав, що зайшов з козиря. Але аргумент, що раніше діяв безвідмовно, зараз став ключем до поразки:
-Ні! – аж скрикнув Пітер, гарячково виборсуючись із його рук. – Якщо я знову не зможу? Якщо ти помреш? – гарячково спитав хлопець, утримуючи Тоні на відстані витягнутих рук.
- Цього не буде, - заспокійливо промовив Тоні, намагаючись вивернути розмову у свою користь, але Пітер був швидший. Паркера затопила дивна рішучість, бо він мав підстави вважати, що Тоні помилявся.
- Скажи це Мей, - тихо відповів хлопець і відступив, опустивши голову. – Я маю іти. Дякую, що прийшов, Тоні. Вона була б рада.
- Ти ж не покинеш мене тут? – безглуздо спитав Тоні, подивившись на свого хлопця іншими очима. Він справді не очікував такого категоризму, бо сам не розумів, як можна полишити того, кого любиш? У нього від однієї близькості Пітера трусились ноги. Невже хлопець не відчував того ж?
- Так буде краще, Тоні, - хлопець знизав плечима, обережно відступаючи. – Вибач за скандал, в який я втягнув твою сім’ю. Я б вибачився перед твоїм батьком, але зараз він наврядчи пам’ятає про те, що сталося.
Тоні здивовано моргнув. Потім ще раз. Пітер не зупинився. Він розвернувся і швидко покрокував геть, старанно видивляючись щось під своїми ногами. А Старк безпорадно дивився йому у слід, стоячи під холодним зимнім вітром, і раптом зрозумів, що його охопила злість.
- Мій батько мене не пам’ятає! – вигукнув він, і хоча Пітер відійшов достатньо далеко, але він же мав суперслух, тож завмер, здивовано озирнувшись. Тоні прочистив горло і зробив декілька швидких кроків. – Мій батько не пам’ятає мене, як і моя матір, як і увесь інший світ.
- Ти жартуєш? – нахмурився Пітер, підійшовши ближче. Проте він встиг зробити лише декілька кроків, коли злий Тоні підлетів до нього, втискуючись у особистий простір.
- Ти мені не віриш? – їдко спитав Старк і раптом зашипів крізь зуби, діставши телефон із кишені. – Тримай, блядь, загугли! Мене не існує, жодного фото, жодної статті. Проте, знаєш, ти дізнався б про це раніше, якби хоча б раз поцікавився моїм їбаним життям, - Тоні раптом перейшов на крик, незважаючи, що вони стояли посеред алеї Нью-Йоркського кладовища. На щастя, в такий холод відвідувачів було небагато.
- Як це можливо? – на щастя для Пітера, він повірив одразу і не став перевіряти. Бо Тоні точно б не втримався і вмазав йому. – Закляття мало подіяти лише на мене…
- А тобі не плювати? – спитав Тоні якось гірко і опустив очі. Пітер машинально простягнув руку, бо хлопець втратив увесь запал і миттєво похнюпився. Але Старк з легкістю оминув обережну спробу торкнутися і сховав очі. – Ти не прийшов до мене, коли всі дізналися. Не прийшов, коли тебе забув увесь світ. Ти навіть не шукав мене в інтернеті, зовсім не цікавився, як я зараз, - його голос задрижав від стримуваних сліз.
- Тоні, - обережно покликав Пітер і закусив губу. Усередині крутилось забагато емоцій. Мозок кричав про те, що варто піти і не підставляти Тоні під удар. Але хлопець не міг полишити Старка ось так… такого самотнього і слабкого.
- Я не мав приходити, - швидко промимрив хлопець і зірвався з місця, намагаючись втекти і забрати з собою те розчарування, яке він відчував прямо зараз.
Пітер застиг. Хотілося схопитися за голову і завити, бо він не розумів, що робити. Його непохитна впевненість була знищена одним виглядом Тоні, одним реченням. «Мене ніхто не пам’ятає». Як це можливо? Адже Стрендж не робив ніяких винятків у заклятті. Це було занадто небезпечно, він не став би навіть намагатися. Всесвіт руйнувався, тут було не до сентиментального «Пітер Паркер залишиться на самоті».
- Ходімо, - Пітер досі обдумував ситуацію, коли наздогнав Тоні і схопив за руку. Хлопець спробував вирватися занадто показово. Але пішов слідки. Сварка спустошила їх обох, тому вони замовкли, кожен поринув у власні думки. Тоні розривало. Образа давила у грудях, але кричати на ось цього розбитого і зламаного Пітера він не міг. Йому стало так гірко за них двох – переляканих, розбитих, посеред ворожого міста, де їх ніхто не знав і не любив.
- Лате, будь ласка, - Пітер не зміг витиснути із себе посмішку, навіть якби дуже захотів. А от Мішель посміхалася йому, бо він був постійним клієнтом – тихим, ніяковим і загадковим. Спочатку вона думала, що він намагатиметься підкотити, попросить номер, видасть тупий жарт. Але він лише сказав своє ім’я і кидав на неї довгі зажурені погляди. Невисокий брюнет, який міцно стискав його руку і купив кілька чорничних мафинів, робив ситуацію трохи зрозумілішою.
- Ти сюди постійно ходиш? – різко спитав Тоні. Він досі їжачився і дивився якось ревниво. – Схоже на збочення.
- Ти маєш де жити? – Пітер пропустив шпильку повз вуха. Він намагався думати раціонально і владнати все. Так само він пережив і перші дні – не міг опустити руки, тому що лишився б посеред вулиці волоцюгою.
- Шукаєш, куди мене спихнути? – пирхнув Тоні. Він подивився з-під опущених брів, помішуючи дешеву каву.
- Я лише хочу…
- Мені є, куди піти, - відрізав Тоні і розсівся на пошарпаному дивані. – Це все, про що ти хотів дізнатися?
- Ваше замовлення, - Мішель ніяково поставила мафіни на стіл і опустила очі. Вона занадто пізно зрозуміла, що втрутилася у сварку. Пітер вдячно посміхнувся їй, а другий хлопець свердлив уважним поглядом.
- Ми ніде не зустрічалися? – спитав він. Паркер сяйнув гострим поглядом, проте Мішель відповіла сама. Вона вже звикла до всіляких придурків.
- Навряд, - вона натягнуто посміхнулася і проковтнула десяток образливих слів. Сноба хотілося послати, але її і так ледь не звільнили за сварки з відвідувачами.
- Дякую, більше нічого не треба, - Пітер посміхнувся їй, а потім перевів вбивчий погляд на свого супутника. Дівчина пішла геть від цих двох диваків, ігноруючи дивне липке відчуття, яке сколихнула у ній ця розмова.
- Така ж приємна, як і завжди, - кинув Тоні, коли дівчина повернулась до каси.
- Тоні, будь ласка, не треба, - прошепотів Пітер і втомлено потер очі. – Давай поговоримо.
- Про що? – гостро спитав хлопець. – Ти або впустиш мене, або я піду.
- Це не так просто, - прошепотів Паркер і опустив погляд у свою чашку. – Я не можу повісити приціл тобі на спину.
- То покинь мене самого, - просто відмахнувся Старк. – Думаєш, я не протягну без тебе? Тоді ти помиляєшся, – ось воно. Отрута і самовпевненість, наче йому весь світ по коліно. Паркер знав, наскільки брехлива ця маска.
- Чорт, - прошепотів Паркер. Зверхність і самовпевненість вдарила по нервах і він раптом розізлився. – Давай поговоримо спокійно!
- Про що? Ти вже дав відповідь, чому зараз тягнеш, я не розумію, - пирхнув Тоні і подивився йому в очі із викликом. «Запереч, скажи, що це неправда, що не покинеш мене,» - гарячково молився він, продовжуючи тиснути на хлопця.
- Трясця! – прогарчав Пітер. Кілька відвідувачів здивовано зиркнули на них, але хлопцям було все одно. – Якого чорта ти з’явився, коли я вже все влаштував? Чортова робота, патрулі, підготовка до університету, кватира. Все було ідеально. Я вже майже не сподівався, ніби щось зміниться, майже перестав вірити, - він глибоко вдихнув. – Ти мав мене забути!
Тоні задихнувся. Пітер, щоб стримати емоції, поклав голову на стіл, нахмурився, зціпив зуби і глибоко дихав, тільки б стримати ридання. Старк піднявся. Скрипнув старенький диван. Він здивовано завмер. Пара за сусіднім столиком не чула їхньої розмови, але все одно захоплено слідкувала за сваркою. Тоні сардонічно посміхнувся. Вони справді виглядали так, наче втекли з дешевої мелодрами. І за всіма канонами він мав втекти і закидати Пітера ображеними повідомленнями. Однак від згадки про вилизану кімнату у готелі його занудило. Він витратив багато зусиль, щоб знайти Пітера, який розчинився у величезному місті. Без зв’язків, без знайомих, без інформації – Старк бродив по знайомим місцям і молився, що Пітер прийде. І зараз він не міг так просто все покинути. Паркер був не винен. Його зламало і перемололо ще більше, ніж самого Тоні.
- Чому ти не шукав мене? – він сів і не впізнав власного здавленого голосу. Пітер досі не підняв голови – втискався лицем у напружені долоні, складені на столі, і глибоко дихав.
- Я не міг, - видихнув хлопець. Голос не міг обманути, опустивши лице, Пітер ховав гарячі сльози. – Я ще якось витримав Геппі, Неда і Мішель. Але якби ти мене не впізнав… я… я б не витримав. Краще померти, ніж з цим жити.
- Не кажи так, - злякано перебив Старк.
- Я скучив за нею, - Паркер схлипнув, і продовжив говорити, а Тоні вслуховувався в його приглушений голос, наче в одну із тих маминих молитов, які ніколи не працювали. – Я був таким дурнем. Грався зі своїм життям, так по-дурному. І програв. Це більше не моє життя, Тоні. Я нічого не маю, я нічого не можу собі дозволити. І ти… твоя поява… - він зробив кілька глибоких вдихів. Тоні відчув, що на його очі теж набігають сльози. Він забив. Забив на свою образу, на людей навколо, на всі претензії, які готував ці два тижні. Він піднявся і пересів до Пітера, обнімаючи його згорблену постать.
- Я боюся, Тоні, - прошепотів він і нарешті підняв обличчя, притуляючись до сильного плеча. – Те, що ти пам’ятаєш мене – справжній подарунок… Але я не можу його прийняти. Ціна занадто висока.
- Нехай, - швидко відповів Тоні. Він обпік злим поглядом дівчину за сусіднім столиком, бо вона розглядала сцену занадто уважно. – Воно того варте, Пітере. Повір мені, прошу.
- Ти зможеш жити і без мене. Ти ж Тоні Старк. Ти можеш знову вдертися в життя своїх друзів, ти маєш достатньо грошей і мізків, щоб добре жити. А у мене є призначення. Я – Людина-павук. Я потрібен цьому місту, - вбито, наче завчену тисячі разів мантру, повторив Пітер.
- До чорта це все, - гаркнув Старк і взяв хлопця за плечі. Він обережно відстороним Пітера і вимогливо подивився йому прямо в очі. – Подумай вже врешті про себе. Не про місто, не про мою безпеку, не про довбаного Павука.
- Я і є Павук!
- Ти Пітер Паркер, - перебив Старк. – Скільки тобі товкмачити? Довбані суперсили не визначають твоє життя. Ти розумний. Ти талановитий. Твої винаходи колись перевернуть цей світ. Ти маєш мене. Покинь цю дурну самопожертву, - різко пробурмотів він, остерігаючись, щоб його не почули зайві вуха.
- Тоні… - прошепотів Пітер зламано. Кілька сльозинок потекли по його щоках і Тоні їх дбайливо стер.
- Не думай про мене. Я добре прилаштуюся за будь-яких обставин. Я досі чортів Старк, навіть якщо ніхто про це не пам’ятає, - Пітер кволо посміхнувся. – Подумай про себе. Прошу. Дозволь мені допомогти. Ти сам не впораєшся. Прошу тебе.
Пітер глибоко зітхнув:
- Пообіцяй, що не покинеш мене. Пообіцяй, що не помреш.
Тоні гарячково закивав, і Пітер знову схлипнув, випускаючи свій біль. Він дивився з таким відчаєм і приреченістю, але більше не тікав і не закривався. Весь якось розслабився і розтікся в руках Тоні, ніби здався. Старк помітив це і коротко поцілував в губи, коштуючи на смак його відчай і сльози.
- Я винайняв квартиру, - хриплим голосом прошепотів Паркер. Тоні посміхнувся і притиснув його до свого плеча, дозволивши розслабитися втомленому істерикою хлопцю. – Вона невелика, але на двох вистачить.
- Вже боюся уявити, що за халупу ти нам знайшов, - прошепотів Тоні і ласкаво погладив сплутані кучері.
- Будеш бурчати, постелю тобі в коридорі, - Пітер слабко посміхнувся і раптом відчув полегкість. Дихати стало легше. Ще кілька сльозинок побігли по щокам. Тоні. Рідний, теплий. Пам’ятав його. Збирався з ним жити. Наче в найбільш божевільних мріях. Але це була реальність. Неймовірна і химерна.
- Думаєш, я відчую різницю? - Тоні теж полегшено засміявся. – Пішли, покажеш мені цю катастрофу. Доки я ще не заспокоївся, - він підняв очі і раптом зіткнувся з тією ж дівчиною за сусіднім столиком. Вона широко посміхнулась і показала два великих пальця. Тоні вдавано підкотив очі, але засяяв, наче нова монета.
- Це за рахунок закладу, - вони обидва здригнулися від голосу Мішель. Вона співчутливо подивилася на Пітера і протягнула великий солодкий пончик. Його улюблений, він тріскав їх все літо, поки ЕмДжей жартувала, що він найстабільніший її клієнт. – У вас все добре? – раптом спитала вона і ніби сама здивувалася своєму питанню.
- Ми тільки-но з’їхалися, - щиро посміхнувся їй Тоні. І Мішель Джонс вирішила, що не такий вже він і придурок.
Відвідувачі провели закоханих хлопців зацікавленими поглядами. Мішель теж не могла не дивитися на згорблені спини. Липке відчуття шкреблося всередині, але вона відкинула ці думки. Якісь диваки.
- Мішель, ти зняла різдвяні прикраси? – дівчина глибоко зітхнула, підкотивши очі.
- Зараз, - крикнула вона босу і викинула із голови думки про дивну пару. У неї попереду було багато роботи.
Відгуки