мінхо швидко перебирає ногами, зігнувшись і прикриваючи голову. він біжить посеред поля, всипаного чорнющими вирвами, і розуміє, що він на чиїйсь долоні, під пильним оком. навколо сморід пороху та диму, що закладає носа та вуха, гучним звуком недалеких вибухів. очі сльозяться, від сухої землі та попелу, замиваючи погляд. йому б лише добратися до якихось кущиків, які б врятували життя, обернули своєю листвою, пригорнули як рідна матір що ревіла навзрид, сховали. розмитим поглядом бачить край поля, ледве ціленькі деревця, обгорілі кущики, та рсзо біля якої стоїть його побратим, чекаючи на нього. він не добігає. встигає лише впасти на землю, та прикрити голову, міцно затискаючи вуха, поки з рота виривається важкий подих. а потім гримить вибух зовсім поруч. відчуває як тремтить земля під ним, як засипає його чорноземом, як дзвенить у вухах, молиться лише б з побратимами все було гаразд. а потім перед очима лише темінь.
- - - - -
почалося все з учбової частини.
він люто збирав свої речі у невеличкий рюкзак, поки мати ридала на фоні та намагалась відговорити. заськи, йому вже подзвонили й сказали приходити зі своїми речами. папірець зі списком десь літав по кімнаті, поки мінхо видирав свої руки із долоней матері. стопудово щось забув.
у військкомату вже не було черг, як у перші дні, але було помітно як приходять люди, залишаючи свої контакти. не тільки чоловіки, він бачив декількох дівчат. сам мінхо нещодавно теж приходив. а тепер його викликати, і він буде боронити свою державу, своїх рідних, та мстити за тих кого не зміг уберегти. у жилах замість крові бурлила лють, а в очах палав вогонь ненависті. біля будівлі стояла звичайна громадська маршрутка, а коло неї згуртувались майбутні військові й він з ними.
перший день був марним. їх розселяли та видавали форму, знайомили з правилами. мінхо прийшлося спати на підлозі розстеливши каримат. нова одежа йому подобалася, нехай вона і була військовою, але в ній було комфортно. легка куртка добре сиділа на плечах, а важкі кросівки давали відчути себе у безпеці, такими можна й зарядити комусь по пиці. але коли видали броню, лі подякував минулому собі, що займався у тренажерній залі, тому що відчувати на собі повне спорядження було важко. його ніби прибило до землі.
а потім один день почав змінюватися іншим так швидкоплинно, що мінхо навіть не скаже скільки днів чи тижнів він там був. усе як один день, один величезний день ховраха. побудова, сніданок, тренування, тренування, тренування, тренування і ще раз тренування. у всіх виявляли в чому ж вони кращі, а лі так і не зрозумів, інструктори ж прокликали його універсалом. мінхо з цього було смішно, бо був нікому не відомий підтекст про його роль у ліжку. його коханий би з цього у голос закатувався гучним сміхом, розтягуючи губи у щирій посмішці. але у віхах не має улюбленого звуку, а на обличчі лише тінь усмішки.
хоча ні, почалось усе набагато раніше.
війна зазирнула до них у віконце на ранньому світанку, застала їх у ліжку, розбудила тривожним дзвінком від матері, яка ніколи не дзвонила, голосним виттям сирен, що заглушали вибухи. паніка у голові, а у серці тривога. джісон же був непохитним наче скеля. мінхо ввижається кров на його обличчі та мертвенний спокій у очах.
хоча ні, не ввижається, пам’ять нашаровує спогади.
мінхо і джісон до війни, то люди що пізнали вищу любов, добралися до захованого на верхній полиці кохання, постигли повну довіру. до себе, друг друга, оточуючих, всесвіту. вони не відлипали один від одного, завжди йшли у комплекті. були добрі до себе, друг друга, оточуючих, всесвіту. поширювали толерантні думки, а бабусі сусідки їх просто обожнювали. мінхо працював менеджером, ходив до спортзалу, хотів кішку, а джісон писав пісні, любив фільми та теплі обійми.
мінхо і джісон після початку війни, то люди, які попри все хотіли зберегти найдорожче що в них є — їх містичне кохання. вони спали в обіймах друг друга, щоб зберегти тепло, сидячі та неприємно, ділили крихту хліба між собою, пили воду з калюж, разом бачили смерть, біль та дим, ліниво цілувалися під звуками обстрілів, мріяли про мирне блакитне небо над головою та спів пташок.
а потім залишився тільки мінхо. мінхо, який досі не може забути скляні карі очі у яких застиг спокій. досі не може собі пробачити, що не уберіг, дозволив себе закрити від уламків ракети. досі бачить кров коханої людини на своїх долонях. досі чує свій німий крик. досі відчуває чужі руки, що відривали його від бездиханного тіла, що тягли до евакуаційного кортежу. він досі не може собі пробачити, що залишив, не поховав, дав слабину.
у нього наче вирвали серце, розтовкли підошвою брудних черевиків та викинули на смітник, наче не важливу річ. мабуть для тих хто запускав ті кляті ракети, це дійсно не мало сенсу.
а для мінхо був.
для мінхо хан був сенсом життя, його невіддільною частиною. а тепер його немає.
він безстрашно віддав своє життя, лише б лі був живий.
а мінхо цього не цінує й лізе на рожен, суне свою дурну голову у зашморг. метафоричний звісно.
він виїхав з того клятого міста, яке поховало його коханого під своїми уламками, міцно тримаючи у своїй зубастій пащі з арматури. він повернувся до рідного міста, до матері, від якої біг бажаючи залишити самого себе собою, надтріснутою тарілкою, у яку більше не наллєш супу. і хоча мати була проти джісона та їх кохання, свого сина прийняла, сховала у рідних обіймах його залишки, додала у шафу до іншого сервізу. він розумів що був тягарем, він не міг ні з чим допомогти, лише тонув у крові що окропила його долоні. намагався зібрати уламки себе, склеїти у щось ціле. не міг. руки тремтіли, кидали залишки, розливали клей. сльози ніколи не вщухали. а потім. а потім пришла лють, що викручувала суглоби, ламала кістки, шкрябала нутрощі, лізла назовні печією. перед очима мерехтів червоний напис «помститися». розірвати горлянку, зламати зап’ястя рук, що мали нахабство запускати ракети, залити очі розпаленим залізом, розвісити кишки наче новорічну гірлянду та станцювати танок на чужих кістках, під крики муки.
він наче перемикнув канал телевізора.
кістки та уламки зрослися самі, не так як треба, потім потрібно буде ламати знову.
мінхо пішов до військкомату залишаючи там свою медичну картку, номер телефона та частку миролюбства. мати орала, зриваючи голос, кидалася з кулаками, намагалася пробити стіну з неправильно зрощених кісток. він більше не тарілка з сервізу, а кликаста паща оскаженілої тварини, яка відірве шматок м’яса й з насолодою пережує.
він перемкнув канал телевізора. змінив картинку. затовкав почуття у мішок і віддав усього себе тренуванням. став універсальним бійцем. тим, хто не залишиться на одному місці надовго, буде кидатися із однієї команди в іншу, не прикипить, не довіриться, не звикне. у один момент буде ламати шиї окупантам голіруч, а в інших тягти побратима із поля бою, щоб зберегти йому життя.
після учбової частини його відразу кинули до бою.
мати тепер точно його ненавидить. нехай. він не має права на любов.
- - - -
мінхо пройшов через безліч людей, їх обличчя розмиваються в пам’яти, зливаються, стають одним цілим, оскаженілою купою голів що кричать різнобарв’ям голосів. у пам’яті лише горстка абстрактних прізвиськ та уривчатих спогадів. перед очима на повторі взриви, те як відлітають уламки асфальту, бажаючи розмазати твої мізки на своїх уламках, як здимається вгору торф, та кров. кров. кров. на долонях, обличчі, всюди. мінхо захлинається єю.
він гарчіть, брижа слиною, рветься вигризти до себе довіру та повагу. на принизливі тички він ламає зап’ястя, відкушує руки до ліктю.
мінхо ніколи не був конфліктною людиною. він чемно посміхався, допомагав бабцям перейти дорогу, уникав спорів. був драбиною між людьми, згладжував сварки. а тепер. а тепер він ніде не може знайти собі місця, усюди бачить погане.
спочатку його кинули до мотопіхоти, одним з пілотів танку.
але там він не протримався довго. пересрався зі всією групою, дійшло навіть до бійок.
— жени його від нас до біса!
ось що казав командир, коли відсилав його назад.
мінхо не сподобалося пілотувати танк.
потім інша бойова група, де він поводився стриманіше. де вперше на його долоні крапнула інша кров, яку не змиєш водою, не зітреш тканиною. кров джісона була рідніша, звичніша. а ця чужа, бридка, холодна та смердюча. нові краплі до червоного моря у якому він тонув. він завжди відчуває металевий запах, відчуває як холодна сталь ріже його плоть. відчуває ножа поміж своїх ребер, що заважає рухатись, поки сам всаджує такого ж у чуже тіло.
там він теж не протримався. до побратимів він був крижаним, заражав своїм мертвенним холодом, а потім до них повернувся боєць, якому лі був заміною.
третьою спробою стали парамедики. де у мінхо зламалися останні кістки. хоча він і був водієм, тому що не мав медичної освіти, але нова кров полилася стрімким потоком йому на голову, наче хтось із відра вилив. допоможи затягти до авто, а потім жени як тільки зможеш, лише б встигнути, а якщо не встиг, смерть на тобі. перший побратим який помер у його машині, проломив мінхові череп, залишаючи мізки крапати назовні. він ніколи не звикне до смерті. чоловік, якого вони витягли з пораненням із поля бою не мав нічого схожого з ханом. але лі перестав функціонувати. перед очима знову стояли повненькі щоки замазані пилом та брудом, одежа у крові, а застиглий спокій в очах. він уперше орав зриваючи горло, відтоді як потрапив до армії.
з парамедиків він пішов сам. ніхто його не зупиняв.
останні зламані кістки насадили його на свої уламки. тепер він більше схожий на джісона — теж з дірою у тілі.
раніше йому нічого не снилося, а зараз він втратив сон, коли закриває очі перед ними знову його коханий. тепер він не спить. бере на себе більше чергування. пропалює зіницями темне небо, тероризує луну своїми кривавими сльозами, намагається видерти собі спинний мозок, ловить на долоні холодні краплі не-крові, омиває їми малесеньку фотокартку хані, яку носе біля серця.
люди та оточення змінюють один одного блювотно яскравим калейдоскопом.
на якійсь спробі стало ясно, що артилерист з нього кращій ніж водій чи пілот. міномети, пушки, гаубиці, а потім і рсзо.
а потім група яка стала наче рідна сім’я не дивлячись на усі конфлікти й сварки.
- - - -
— ти у мене, падлюко, на руках не помреш.
б’ється у нього в голові, наче іконка dvd на телевізійному екрані. грубий прокурений голос пробивається крізь темряву й білий шум. дзвенить наче церковні дзвони, тільки більше розлючує шалений біль.
мінхо приходить до тями трішки згодом. відкриває очі й одразу ж їх заплющує, поки організм вмикається. навіть у стані сну, йому потрібне перезавантаження. під віками бігають білі кола, поки у мізках взривається новий Великий вибух, а шлунковий сік проситься назовні. віки знову підіймаються, попри ломоту глазних яблук, які хочеться вирвати, щоб не відчувати. зір не фокусується. усе що бачить мінхо дуже розмиленну картину, наче хтось викрутив блюр наповну. у вухах дзвенить, а голова розривається надвоє. мінхо підіймається, садиться на постелі, звикає до вертикального положення. а потім намагається встати. відразу прикриваючи губи руками, коли відчуває гірку блювоту у роті. у мізках знову щось взривається. в решті решт, він підіймається, ледве не рухне, коли його тягне у бік.
він обережно йде торкаючись стін, бача в них опору, поки досі прикриває рота, щоб не вирвати на підлогу. йде на звук столових приборів, що роблять невеличкі взриви у його голові, як на тому самому полі. нога штовхає щось м’яке, яке одразу оре голосним «мряу». «вибач», каже мінхо, але назовні виривається лише задушливий хрип, у горлі знаходиться ком, неначе риб’яча кістка, не ковтнути, не виблювати.
— доброго ранку, — лунає зовсім поряд, від чого він смикається і ледве не падає. — тож, зі слухом все гаразд, молодець, уберіг вуха.
він не може згадати кому належить знайомий голос.
— я нічого не бачу.
— то нормально, скоро зір повернеться, — тий самий голос, що переривається на голосне чавкання. мінхо знову тягне блювати. він стискає голову у долонях, намагається полегшити біль.
— йди звідси, відлежись, боляче на тебе дивитися.
— спробую не вбитися по дорозі, — гарчить мінхо у відповідь та все одно повертається до ліжка.
- - - - -
їх було шестеро разом із мінхо. командир, водій, медик та двоє бійців, разом з мінхо - троє. він знову надягав на себе одежу з гострих голок, які відібрав у їжа, замість бронежилету та форми. єдиноріг на шевроні дивився на лі з розчаруванням. командир дивився на єдинорога на шевроні з сумнівом. мінхо ж гарчав захищаючи його, кусав долоні, палав очима сжигаючи чужу шкіру.
командир відділення-чанбін не подобався йому ледве не більше ніж водій-чан який ліз не у свої справи. терплячість була лише до бійців- чоніна та хьонджина, а прихильність до медика-синміна. саме так, перший час він запам’ятовував їхні імена через дефіс.
вони вже зріднились та мали дружні стосунки, мінхо ж був наче п’яте колесо. він мав стосунки лише ж невеличкою фотокарткою, якій виговорювався під зорями, та незмінно ховав біля серця.
— ти що, дитина? — якось брякнув чанбін, знову прожигаючи поглядом єдинорога на шевроні. він сидів на пні та пожовував цигарку. а мінхо змусив її ковтнути.
— який з тебе командувач, якщо ти не цікавишся значенням шевронів своїх підлеглих? — отруйно виплюнув він, прожигаючи земну поверхню до ядра. замовити цю гарненьку наліпку він наважився не відразу, а потім плюнув усім у очі. мають щось проти - йдуть до біса, а любити його і так нема за що. плеканий та бісів єдиноріг означав причетність до лгбт-спільноти.
— ти що з «цих»? — лі бажав відгризти йому носа, та залити очі його ж кров’ю.
— «цих» це кого? кажи вже, — ламаючи гілки замість кісток, скалився, показуючи гострі зуби, що у разі потреби перегризуть артерії.
— підорів, — виплюнув командувач, хмуря брови та відчувая одразу.
— підори, це ті проти кого ми воюємо. а я - гей, — нависаючи над ним убивчою хмарою палав очима мінхо. на зубах тріщали чужі кістки, руки ламали шию, тримали над головою відро з кров’ю. — і це не твоя справа. мої шеврони та нашивки теж не твоя справа. краще слідкуй за виконанням завдань.
— хлопці досить, — як з під землі поруч з’явився чан, ніби мав чуйку на сварки. чанбін відштовхнув лі від себе, а той лютою псиною пішов геть.
а потім врятував довбойобу його життя.
то вийшло випадково, коло їх бази був приліт і мінхо закрив чанбіна собою від уламків. дуже дурний вчинок, за який він сам себе сварив. але командувач був вдячний. лі ж довелося чекати на новий бронежилет, та лаяти усіх хто ходив без них. в той момент, він наче на мить став джісоном, тільки прикривав собою ідіота, а не коханого. йому бридко. по першу чергу від самого ж себе. не пробачив. винен. повинен був не допустити цього. чанбін же почав його поважати, а мінхо не змінив свого ставлення(думав, що не змінив).
а потім вони гризли друг другові руки в бійці за те, хто сьогодні буде готувати на вогнищі. со сказав, що ворогів лі підсмажує краще за м’ясо. він тоді запам’ятав і чекав коли зможе настукати йому по касці, бо ніхєра то був не комплімент.
і якщо зі свином(любляче прозвав його хо) сварки перейшли у дружні підколи та змагання, то на чана він гарчав та кидався розлюченою псиною ще довго. не міг зрозуміти, чого він лізе не у свої справи, хоче тримати якийсь дружній баланс, завжди стає зв’язуючою ланкою. леопольд хуйов.
а потім ридав у нього на плечі, розбиваясь чайним сервізом з бабусиної шафи.
лі тоді знову взяв на себе нічне чергування, щоб не спати та не бачити страшних картин перед очима, щоб не відчувати не спокуту провину та нескінченний біль. їх було троє: лі, фотокартка джісона та зорі. він знову розповідав коханому про свої почуття та те що пройшло за день, їх свідком був місяць. мінхо омивав згадку кристалічною росою замість сліз, щоб змити непотрібну, злочинну кров. у якій він тонув наче в морі.
чан присів поряд серед ночі, вдивляючись у чорні вирви під чужими очима. хо до жаху перелякався, ковтаючи вкрадену у свина цигарку та притискаючи фотокартку до грудей, до серця через бронежилет. вовком на нього дивився та був готовий вчепитися йому у горлянку, щоб роздерти гострими зубами.
— не їжачься, — зовсім тихо, лише для мінхо та зорь, що були їх свідками. він кивнув головою на фото, яке лі закривав плечем від взору. — хтось важливий?
він шипів гримучою змією, відповідати не збирався.
— у мене… брат молодший загинув, — через комок в горлі говорив бан чан, поки чужа розповідь крапала кров’ю хо на голову. — він завжди за батьківщину був, не підкорювався. рвався до армії, але не пригодний був. в окупації намагався стримуватись, а коли виїжджав його розстріляли. мені мати подзвонила й каже, що нема більше філикса.
видно, що він вже це пережив, трохи боляче, але терпимо. від нього віяло спокоєм, якого мінхо до жаху боявся. мовчав, не рішаючись подати голос, поки чана освічував місяць. у тиші тріщали кістки.
— це джісон, мій бойфренд, — знайомі слова, знайома фраза, яка стала поперек горла, викликала нудоту. — він… закрив мене собою від уламків ракети, яка вибухнула
поряд, коли ми поспішали на евакуацію.
його голос тремтів, зривався та ламався сухими гілками. очі впилися в одну точку, поки фотокартка прожигала діру в тілі. він не мав права жити, коли хані - ні. мав отримати такі ж самі подряпини від асфальту і такі ж самі дірки, через яких хлюпотіла кров. зараз мінхо цією кров’ю плаче.
— а я… а я залишив. навіть не поховав по людськи. збіг, виїхав наче труслива собака.
у словах наближалася істерика, у голосі ікання від болю. він тремтить наче в припадку, намагається впоратись, заспокоїтись. стільки ж часу пройшло, стерпілося-злюбилося. він не витримує. кричить у свої долоні. ламається чайним сервізом. голосно ридає, шкрябає землю, ламає нігті, тріщить зламаними кістками.
чан мовчить, обіймає його, притискає до свого плеча, терпить. бо мінхо у своєму горі наче шалена собака, виривається, шкребеться та кусається.
так вони й проводять ніч, лі ниє та тихо плаче, а кріс мовчить та співчуває.
- - - - -
мінхо ніколи не задумувався, чому ніхто не дав йому позивний. він для всіх й завжди був мінхо. не цуратись йому ж свого ім’я. у інших імена стиралися, у пам’яті залишалися лише прізвиська. ті самі, які зрослися у величезний клубок з кричущих голів.
хлопці, з якими він тепер був же мали імена, але не мали позивних. він реагував на голоси, а не абстрактні слова. усе не міг запам’ятати.
потім якось само собою вийшло.
капітан стосовно чанбіна прилипло до язика гірше за свина та мокрий папір, яку не знімеш як не намагайся. со обурювався на стьоб, стукав по касці, а потім і сам реготав.
бан чан розповів, що кульбабка причепилася до нього ще в учбовій частині, коли він прийшов зі світлим кучерявим волоссям. хо вважав, що йому більше підійде леопольд(він просто не бачив кріса з довгим волоссям).
до лисиці-чоніна питань не було. лі не знав людини більш лукавої, хитрої та оманливої. сам він не пальцем роблений, а цим хлопчиськом оманувався наче був дитям.
синмін був скептиком через свій характер та постійне заперечення чужих теорій.
хьонджин - артистом, бо вчився в акторському та любив розводити драму.
а мінхо був просто мінхо.
проте хлопці швидко виправили це, прокликавши »lee know» яке потім стало ліноу, що перейшло у лаконічне ліно. за те що мав відповіді майже не на всі питання. «хочеш щось дізнатися - запитай ліно» - сказав якось ян.
хоча сам хо вважав, що йому підійде щось більш агресивне та образливе, щоб точно описувало.
- - - - -
а потім всі хором орали, що треба було називати його кошарою чи котовою мамцею.
тому що він знайшов свою опору у трьох котах. у їх пухнастій шерсті, зацікавлених носах та шерехуватому язику, що обдирав йому долоні наче наждачним папером. довірив їм своє серце та знайшов заспокоєння. вони навчили його жити зі зламаними кістками(вклад хлопців він заперечував).
першого - суні - він знайшов коли робив обхід по зачищеному населеному пункту, в якому вони зупинилися. той по голову був у крові, шипів, показував гострі ікла, але не втікав. не відходив від своєї здобичі - трупа ворога, якого він з насолодою жер. лі не нудило й не тягнуло блювати, він бачив щось рідне, мабуть себе, у цьому коті. тому переживши напад та роздряпане лице з руками, притяг його до них. виглядали вони однаково - обоє в пилюці, крові та з палаючими очима. чанбін тоді перелякався, а чан бурмотів що вони «схожі як дві краплини води. що в одного, що в другого умиті кров’ю пики. однакові пащі, що раді вгризтися по самі кістки. знайшли один одного.». мінхо любляче вимив кота, поминаючи свою шкіру, яка страждала у цьому бою. а той, спав на його грудній клітці, заліковуючи розбите серце.
другого кота - дуні - він помітив у бійці з величезною собакою. кіт міг загинути від великої пащі, якби мінхо не пожертвував собою та своєю рукою, у яку вчепився пес. перемагаючи біль, він розтиснув щелепу та прогнав пса. кіт спочатку боявся й задкував, а потім забрався передніми лапами на плече, обіймаючи, поки сидів на руках. синмін довго сварився, хотів надавати по голові та відправити до біса, але все одно зашив рану та потім за нею слідкував. суні і дуні здружилися й спали коло мінхо удвох.
третій кіт - дорі - прийшов сам. чонін з хьонджином розбудили лі зранку своїми криками. кіт вкрав в них ковбасу з бутербродів, а тепер забрався вище й шипів на хлопців, які лаялися та хотіли прогнати. а мінхо прогнав їх, заспокійливо воркував з кошеням, поки той не пішов до рук. гладив його, нагодував та розповідав історії. він нагадував йому джісона. той теж був активним й напруженим. троє котів муркотіли мінхові ніччю колискові, гріли своїми пухнастими тілами та заліковували душевні рани.
брудні коти в пилюці та крові були для мінхо наче відображенням його самого. вони мали щось рідне та містично привабливе. в останній раз він відчував таке тільки з джісоном.
якось він розбив чонинові носа, коли той сильно штовхнув ногою дорі. не втримався, долонь складена у кулак зреагувала бистріше за мізки. та й чого гріха таїти, він не вибачався й не відчував провини, ще й б добавки додав. рознімав звісно бан чан, бо ян ринувся битися у відповідь. для мінхо його коти стали найріднішим серед живих, серед мертвих був коханий джісон. вони були наче заміною йому, щоб тримати лі, не дати захлинутися у кровавому морі.
- - - - -
зір дійсно з’явився через невеликий проміжок часу. мінхо намагався зайвий раз не підійматися з постелі, гладив суні, який не відходив він господаря надовго, терпів жахливий головний біль, та був вдячний чанбінові за те, що той ринувся рятувати його з того клятого поля, яке вже хотіло поховати під своїм чорноземом. 1:1. коли стало краще йому кортіло знову кинутися до бою, завантажувати снаряди в установку, відчувати тремтіння усього тіла, коли лунає постріл. це йому подобалося більше ніж тримати у руках ножа чи автомата.
— дурень ти, мінхо, — казав йому синмін, коли робив новий укол, що мав облегшити біль. — знаєш скільки від контузії оклигівають? ти взагалі у сорочці родився.
а чанбів орав, поки мінхо скавчав та хапався за больну голову. від будь-якого голосного звуку у його голові народжувався новий вибух. він тоді намагався завмерти у найнижчій позі, стискаючи голову долонями чи притискаючи її до підлоги, щоб полегшити біль.
— тебе розмазує по підлозі від болю, а ти у поле хочеш! мій для тебе приказ це сидіти тут та наглядати за своїми кішками! — і мінхо не наважився сказати, що взагалі то, вони коти, а не кішки.
керівництво намагалося відправити його додому, проходити реабілітацію, але він гарчав на них, лише розлюченою собакою не кидався, й казав що нікуди не поїде. що його дім тут, і тут йому буде найкраще. дім же не там де стіни та стеля, дім там де найближчі та найрідніші. й хоча мінхо не хотів признавати, що довірився й зріднився з хлопцями, вони стали для нього сім’єю.
він носить шеврони та кров наче броню, а зламанні кісти йому замість шкіри. вони більше не роздирають м’ясо, він навчився з ними жити, зробив їх своєю зброєю, а не захисною стіною. вже нема від кого захищатися.
поряд вірні друзі, які точно підставлять плече, вірні коти, які облегшать біль та з радістю приймуть турботу. а більше йому нічого не треба. а джісон хай залишиться яскравою зірочкою споміж зорь, нагадуванням проте ради кого він повинен жити й боротися. до нього на зорі, він ще встигне.
він більше не захлинався у морі крові, вона стала йому калюжею, що нагадувала про те, що є смерть, а що життя. колір найріднішої крові, крові джісона, став кольором його долоней, його злості та помсти.
фотокартка джісона більше не прожигала в ньому діру, а зігрівала серце.
Відгуки