Розділ 7. Новий рік, старі надії

26 грудня 1991 — 3 січня 1992, Лондон
Вночі, очевидно, йшов сніг, бо коли я прокинулася, у вікні все було біле.  
Я обожнювала таку погоду, особливо коли йшов великий лапатий сніг, а не просто дрібненький.
Хотілося їсти, але дивитись за погодою було так захоплююче, що я ще декілька хвилин не могла відірватися від скла.
Очевидно, брат ще спав, бо було тільки пів на дев’яту, тож я тихо спустилася вниз. Трохи постояла, дивлячись на прикрашену ялинку, потім завернула на кухню. 
Мама написала записку, що вони з батьком поїхали до друзів, тож я відкрила холодильник з надією, що там щось буде з вчорашньої вечері. Але майже все з’їли, тому залишалося тільки приготувати собі сніданок самому. Швидко зробивши тісто, стала смажити млинці. Заодно і брату. Хоч якось порадую його.
Через пів години сніданок був готовий і Том спустився на запах. 
— Добрий ранок, Лессі. По запаху чую, що ти готуєш. — Підморгнув брат.
Я поклала на його тарілку декілька млинців.
— Батьки не вдома.
— То ми з тобою вдвох? — Весело посміхнувся Том. — Як в старі добрі часи?
Я відповіла жартівливим закочуванням очей.
— А що, я тобі вже набридла за ці дні?
Брат вдав серйозність. 
— Можливо, трохи.
Коли я обурено на нього поглянула, він лише засміявся.
— Не переживай, сестричко.
В обід я вирішила випробувати на ньому свій новий фотоапарат, хоч як не протестував би Том. Я вважала його створеним для фотографій. У його зовнішньому вигляді було ідеальним все: від будови тіла та рис обличчя до стилю одягу.
Том мав коричневе, трохи розкуйовджене волосся, густі чорні брови, карі очі, пухкі рожеві губи. Він був високим, не сильно  мускулистим, але при цьому добре накачаним. Носив чорні брюки з вінтажними светрами переважно темних відтінків різних кольорів, на шиї більшість часу були навушники. Іноді Том давав мені послухати музику в них.
Його веселий характер не зовсім сходився з його образом, але саме в його випадку це ніяк не заважало Тому подобатись людям.
До приходу батьків ми весело проводили час, але коли я почула звуки в коридорі, мій настрій одразу зіпсувався.
Увечері я вирішила заглянути в батьків кабінет, сама не розуміючи, що саме сподівалася там побачити.  
Двері були трохи відчинені, тому через щілину було видно, як батько сидів над якимись паперами. Я не знаю, скільки часу пройшло відколи я підійшла до дверей, але в якийсь момент його погляд раптом перемкнувся на мене і він заглянув прямо мені у вічі. Та я просто закрила двері і пішла до своєї кімнати. Йому все одно байдуже на мене. Хай і надалі займається своїми справами. 
Дні проминули швидко завдяки Тому і якась частинка мене була рада цьому. Новий рік пройшов, канікули закінчувалися. Але я знала, що буду сумувати за братом.
— Я тобі писатиму, Лессі. — Заспокоював мене Том.
Я згадала як в новорічну ніч наш будинок був заповнений чарівниками з різних впливових сімей. На щастя, родини Мелфоїв там не було, бо я б не змогла тримати себе гідно весь цей час.
Перші пів години я поводила себе як справжня спадкоємиця сім’ї Спіка, ввічливо посміхалася всім і навіть пробувала спілкуватися з дітьми інших сімей. 
Але згодом мені все це набридло і поки ніхто не бачив, я вислизнула на кухню. Там було пусто. Майже.
Брат сидів на підвіконні в не зовсім пристойній позі як для спадкоємця однієї з впливових аристократичних сімей чарівників Великобританії. Особливо смішно це виглядало враховуючи те, що він був у нарядному костюмі.
Я мимоволі захихотіла. Том відірвався від читання якогось, судячи з його лиця, нудного журналу, і поглянув на мене.
— Чого ти смієшся? — Запитав він, і я задумалась, чи брат вдає, що не знає, а чи справді не розуміє.
Я підійшла до нього. 
— Що читаєш? — Запитала.
Він покрутив в руці журнал і дав мені.
— Якийсь набір слів, який дуже влучно підійде для читання на туалеті.
Я вдарила його цим самим журналом по голові.
— Що ти таке говориш? — Обурено прошипіла я. — А якщо тебе хтось почує?
Я хвилювалася в першу чергу не за репутацію родини, а за те, як буду вмирати від сорому.   
Том криво посміхнувся. 
— Не хвилюйся, ніхто нас не почув. А навіть якщо так, — Підвищив він голос — то це гарна порада, до речі. Можу комусь подарувати задарма декілька таких журнальчиків. Ну, щоб не було нудно під час діареї.
Я закотила очі.
— Ти як завжди.
— Хіба це погано? — Запитав брат з котячою посмішкою.
Довго вдавати злість на нього мені ніколи не вдавалося, тому вже за мить я посміхнулася і відповіла: 
— Аж ніяк.
І ось, стоячи з речами біля вхідних дверей, я знову мимоволі поглянула Тому у вічі. І цієї людини я не побачу аж до самого літа?
На очі наверталися сльози, тому, щоб приховати від брата цей прояв сентименталізму, я швидко розвернулася і відчинила двері.
На цей раз автобусом користуватися не було потреби, бо «добрий батечко» вирішив помилувати доньку і підвезти її.
Тому я сіла на заднє сидіння, а за мить біля мене вмостився Том, який рвався провести мене аж до самого потягу, і ми поїхали. 
Цікаво, я дійсно надіялась на ті слова Селени, що батьки зрозуміють, як їм без мене погано? Мама ще куди не йшло, вона приділяла мені свою увагу, але з батьком нічого не змінилося. Дурні надії.  
Мене завжди хвилювало питання: як робота може бути важливіша за дітей? І якщо так, навіщо взагалі було заводити сім’ю?
Важко уявити, як мені жилося б самій, без брата. А ще важче уявити себе маґлом. Зараз Гоґвортс для мене мало не найбажаніше місце, а чари — неймовірна сила, яка додає впевненості та віри у краще.
Саме тому я вдячна долі за народження в цій родині, хоч як я б не сумувала за батьком. Принаймні у мене найкращий брат на світі та цілковита чистота крові, яка передається вже багато поколінь.