Розділ 5. Підозри та гра у квідич

Листопад 1991, Поле для гри у квідич
На матч зібралась, здається, вся школа. Багато хто хотів побачити Гаррі Поттера в дії не тільки через те, що він першокурсник, а й просто тому, що він Гаррі Поттер. 
Уявляю, наскільки хвилювався Поттер, дивлячись на цей натовп учнів.
Я подумки побажала йому удачі і зайняла місце біля Селени. Та, очевидно, зовсім не хвилювалася, бо дивилась за гравцями з легкою посмішкою на губах. Мене дивувала оця її постійна радість і відкритість. А може, мені треба в неї повчитись.
Перевівши погляд з дівчини на членів команди, почала роздивлятися спочатку грифіндорців. Що ж, старші Візлі мені подобалися більше, ніж їх молодший брат.
Фред і Джордж, наскільки знаю, поціновувачі жартів, та й сама їх мова спілкування — цілковиті жарти. Я не можу сказати, що вони здаються через це несерйозними, бо дивлячись на них зараз, бачу зовсім протилежне. Але мені імпонує те, що навіть коли все жахливо, вони можуть легко перевести всю складність ситуації в жарт, навіть і безглуздий. Я думаю, ця їхня риса характеру багатьом знадобилася б. Мені в тому числі.  
Олівер Вуд, капітан команди грифіндорців, був доволі симпатичним хлопцем. Але я розчарувалася, коли він вибув з гри вже майже на самому початку.
У Слизерина все було набагато гірше по гравцям. Мені навіть огидно стало дивитися на них. Один, чиє ім’я я не знаю, мав такі жахливі зуби, що коли він шкірився, я мало не виблювала на бідного першокурсника ліворуч від мене.  
Коли гра почалася, час ніби почав тягнутися повільніше, але це не заважало мені повністю зосередитися на грі, ніби перебуваючи зараз прямо на полі.  
Особливо мені було страшно за Гаррі, бо він єдиний першокурсник там! Куди йому до цих велетнів.
Згодом з’явився снітч, і я на декілька митей втратила Поттера з поля зору, тож дивилася за тим, як той зубатий слизеринець вихопив квафел і полетів до кілець Грифіндора. Але, дякувати Мерліну, Вуд відбив м’яча. А потім сам і впав прямо з мітлою на землю.   
Я невдоволено цокнула, відчуваючи, що Грифіндор може програти, але Гаррі знову з’явився в моєму зоровому діапазоні, отож я перевела всю свою увагу на снітч.
Мітла Гаррі раптом почала рухатися по якійсь дивній траєкторії зигзагом і я зрозуміла, що вона зачарована. Я побачила по той бік Герміону, яка кудись пробиралися через натовп. Доклала багато зусиль, але не змогла віднайти того, хто закляв мітлу, бо видно мені було мало кого. Зі всіх боків поставали старшокурсники довжиною в дві мене. Але за мить мітла заспокоїлась і гра продовжилась. Певно, Герміона постаралась. 
В якийсь момент Гаррі, втративши клепку, підняв руки з мітли і летів, стоячи на ногах. А потім, звичайно ж, впав. 
Я перекинулася через перило, щоб побачити, що там відбувається. 
Схоже, його от-от вирве. 
А вже через секунду були шалені оплески і оголошення, що Гаррі Поттер зловив снітч.
Дуже своєрідним способом, але я була щаслива за нього.   
Мене дійсно переповнювали такі емоції, що я мимоволі злякалася саму себе. Чого це я така рада? Ніколи не була настільки емоційною. 
Гра завершилася під шалені оплески студентів.
Наступного дня Герміона на уроці Захисту від темних мистецтв, де ми і так не отримували жодних знань, розповіла про їх з Гаррі і Роном підозри щодо того, що мітлу зачарував Снейп. 
— Селесто, послухай, це точно був він! Ти ж знаєш як зачаровувати. Так от, він дивився на неї, не кліпаючи, і щось шепотів!! — Герміона так завзято мені це доводила, що я мала б повірити. Але ні.
Я закотила очі. 
— Та не може це бути він. — Десь на підсвідомому рівні я відчувала, що це правда. І також відчувала те, що мушу заступитися за професора Снейпа. Так свято вірила, що він не міг цього зробити, що й сама не розуміла чому. 
Герміона насупила брови.   
— Ти взагалі бачила його? Він навіть зовні схожий на злодія. Це він зачарував мітлу, і це саме він хоче викрасти те, що охороняє триголовий пес. 
— Я тобі кажу, що професор Снейп не міг цього зр… — Почала було я, але мене голосно перебили.
— Міс Сп-піка та міс Г-грейнджер, можете, б-будь ласка, розмовляти т-трохи тих-хіше?
— Попросив професор Квірел і ми з Герміоною замовкли. 
Чомусь мене обурила така думка подруги про професора Снейпа. Якщо думати про всіх похмурих людей як про злодіїв, то весь світ кишить лихом. Навіть я якоюсь мірою, виходить, здатна на злі вчинки. 
Але причин для виправдовування професора в мене взагалі не було. Тому я не хотіла багато сперечатися, бо пояснити свою позицію не змогла б.  
А через декілька годин, на уроці Зілля і настійок, впевнилася в тому, що причин дійсно не існувало.