Розділ 6. Різдво

23 грудня 1991, Гоґвортс — 25 грудня 1991, Лондон 

Я бігла коридором школи до їдальні. Сьогодні останній день перед зимовими канікулами і зазвичай, в такі моменти на сніданок подають щось особливо смачне. А проспати смачний сніданок було б дуже прикро. Що я майже зробила.

Коли я зайшла до Великої зали, на мене одразу подивилося з сотню очей. Проходячи повз столи різних факультетів, я декілька разів відповіла на «привіт» від зовсім незнайомих мені учнів. Відколи моя команда здобула перемогу у квідичі і я показала себе з найкращої сторони, стала по типу знаменитістю. Звісно, не настільки, як Гаррі Поттер, якому я кивнула, коли побачила його голову серед інших.

Це була важка гра як на людину, котра вперше займається подібним. Я ніколи не виступала на публіку, ще й з такою роллю.   

І хоч мій перший матч пройшов успішно, я ще довго не зможу забути пережиті емоції.

***

Грудень 1991, Поле для гри у квідич

Коли Марк, ( командир нашої команди, той самий Браун ) стоячи за крок до тканини, яку мали задерти вже за декілька секунд, щоб ми вийшли на поле, сказав мені не хвилюватися, мої долоні настільки намокли, що я боялась не втриматися на мітлі.

Людей цього разу було трохи менше, але не сильно. Я все одно відчувала на собі незліченну кількість зацікавлених поглядів і мені мимоволі стало неприємно. 

Якщо ми програємо, мені не дадуть це забути до початку наступного матчу.  

Отож я згадала всі молитви світу, хоч і була невіруючою, і осідлала свою мітлу.

Зараз, понад усе на світі, мені хотілося знати, хто так нещадно повівся зі мною, розповівши про те, що я непогано літаю. Хотілося зазирнути цій людині у вічі і показати своїм поглядом, що вона накоїла.

Але професор Снейп сидів позаду мене і свердлив очима дирку мені в спині, а я ще дуже нескоро дізнаюсь, що це був саме він. Тому, ні на кого конкретно не дивлячись, я зайняла своє місце біля кілець і чекала.

Напевно бажання показати себе з найкращої сторони вплинуло на те, що я не пропустила жодного м’яча. Я б навіть сказала, що була аж занадто зосереджена. Але хіба це погано, якщо ми, кінець кінцем, виграли?   

Далі мене чекав фінал проти Грифіндора, який мав проходити навесні. Це здавалося ще страшнішим за матч проти Гафелпафу.

***

Я сіла біля Селени. Вона саме доїла свій улюблений пиріг. 

— Привіт, як ти? Готова до поїздки додому? — Запитала я, накладаючи собі на миску все підряд.

— Ти навіть не уявляєш як я скучила за татком. Не можу дочекатися, коли побачу його. — Вона дивилась замріяним поглядом кудись позаду мене. 

Я мугикнула. 

— Так, я теж просто дочекатися не можу зустрічі з батьками. — Іронічно промовила.

Селена знову перемкнула увагу на мене.

— Можливо, за час твого перебування тут, далеко від них, вони зрозуміли, що їм тебе не вистачає? 

— Дуже в цьому сумніваюся. — Відмовила я, фиркнувши.  

До кінця дня мої речі були зібрані і я розпрощалася з Герміоною і Гаррі, зайнявши купе разом з Селеною.

Вона одразу ж сіла гортати якісь журнали, а я від нудьги вляглася прямо на сидіння і тепер дивилася на верхню поличку, де лежав мій чемодан. Більшість часу поїздка пройшла в тиші, хіба що деколи я запитувала що там пишуть в журналах подруги. Пейзажі за вікном швидко змінювалися. На зміну дня приходив вечір. Поволі ставало темно, і о восьмій ми прибули до Лондона.

Одразу ж як я вийшла, побачила батька Селени. Хоча раніше ніколи не зустрічала цього чоловіка, проте зрозуміла хто це по зовнішності. Вони з Селеною були неймовірно схожими.   

Отож я відпустила подругу з її батьком, а сама почала роззиратися, знаючи, що все одно нікого не знайду. Проходячи повз інших учнів, раптом побачила опікунів Гаррі і мені мимоволі стало шкода хлопця. 

На платформі була така метушня, що спокійно пройти без штовханини було важко. 

Накінець опинившись на вулиці Лондона, я, спеціально кинувши паличку на землю, дочекалася Лицарського автобуса.

Назвала адресу, хоч вони і так чудово знали її. 

За декілька хвилин я стояла з речами перед маєтком, що називався моїм домом. І загалом він був моїм домом, але деколи я починала в цьому сумніватися. На відміну від своєї родини, цей будинок я любила. Він був великим, в ньому можна було заховатися і в дитинстві я дуже любила грати хованки тут.

Зайшовши до будинку, я одразу відчула смачний запах їжі. Мама вибігла з кухні зі здивованим обличчям.  

— Селеста? А де Том? Хіба він не з тобою? — Вона витерла свої руки об фартух і заходилася обіймати мене.

— Ні, я прийшла сама.

— От козел. — Промовила мама, запрошуючи мене за стіл.

Я помила руки і сіла. Їжі було багато і не дивно. Мама завжди любила готувати понад усе на світі.

— А батько…? 

Мама закусила губу. 

— Він працює в себе в кабінеті.  

— Зрозуміло.   

Я байдуже взяла виделку і заходилася їсти.

Після вечері мені захотілося побути на самоті, тож я закрилася у себе в кімнаті.   

До батька вирішила навіть не заходити.   

Десь опів на десяту в кімнату постукали.  

Я без слів зрозуміла хто це, тому відчинила.

— Вибач, що не забрав, сестричко. — Винувато промовив Том, загрібаючи мене в міцні обійми.

Ось він: той, кого я любила більше за себе. 

Мій брат все життя підтримував мене, захищав і старався розсмішити, коли мені було погано.  

Ми сіли на ліжко. 

— Ти був з Монікою, так? — Без тіні осуду запитала я.

— Так. 

Моніка — дівчина Тома. Він часто тікає з дому, щоб побути з нею, оскільки батьки не сприймають її. Ми сім’я чистокровних, а Моніка була маґлонародженою чарівницею. 

— Ми розійшлися. — Просто мовив Том.

— Що? Але чому? — Здивовано запитала я, адже брат дуже її любив. 

Том втупився поглядом у стіну.

— Вона сказала, що більше не може ховати все в таємниці і постійно боятися моїх батьків. А ти ж їх знаєш.

— Ясно.

— Ти краще розповідай про себе. — Вмить пожвавився хлопець. — Як там Гоґвортс? Що нового? Мені треба знати абсолютно все. 

Я посміхнулася і почала розповідь.

***

Минула година 

— Відбила всі рази, коли летів м’яч? — Здивовано-захоплено перепитав Том. — Я знав, що ти крута.

Він мене обійняв і мої щоки мимоволі порожевіли.   

— То ви перемогли? 

— Так.  

— Молодець, сестричко. Я в тобі не сумнівався. — Весело підморгнув він.

Згодом ми попрощалися і я лягла спати.

Різдво пройшло доволі спокійно. Батько нарешті вийшов зі свого кабінету і годину побув з нами, а потім знову пішов.

Ми з мамою і Томом святкували Різдво втрьох. Знову.

Мені треба дякувати Мерліну за такого чудового брата, бо в різдвяну ніч він знову прийшов до мене в кімнату, але вже з подарунком. 

Це була середніх розмірів коробочка і моє серце завмерло в болісному передчутті. Якщо він подарував мені те, про що я так мріяла, я розплачусь.

Я розпакувала коробку і все ж, як і обіцяла, розплакалась.

Том пригорнув мене до себе, заспокоюючи.

— Ну, сестричко, для нас, аристократів, професійний фотоапарат це вже не так багато грошей. — Саркастично сказав він.

Фотоапарат. Професійний. Я мріяла про нього більше року. За що мені такий чудовий брат? 

Мені дуже хотілося чимось його порадувати, але в мене, на відміну від Тома, взагалі не було грошей і я навіть уявлення не мала, як їх отримати.

Тому я просто подякувала йому, міцно обійнявши і поцілувавши в щоку, ми знову трохи побалакали і заснули отак і сидячи на полу.