Розділ 1. Церемонія Сортування

1 вересня 1991, Велика Зала

Мого захоплення не можна було передати словами. Розповіді батьків про велич Гоґвортсу не зрівняється з тим, що знаходилося просто зараз перед моїми очима. Тут було неймовірне геть усе: від величезних за розміром столів з лавами до стелі з місячним небом і літаючими свічками. Поруч зі мною йшла якась дівчинка з кучерявим волоссям. Вона балакала щось про те, що стеля зачарована.

Але мене це не зовсім цікавило, тому я майже її не слухала. Мою увагу привернув старезний чоловік з довжелезною сивою бородою, і я впізнала його глянувши лиш раз: Албус Дамблдор, директор Гоґвортсу. Він здався мені приємним дідусем. Здається, саме так має виглядати наймогутніший чаклун, хіба ні?   

Підслухавши інших майбутніх першокурсників, я дізналася імена вчителів, що сиділи зліва направо за столом позаду директора. Всі вони здавались такими дорослими, що у їх зморшках на обличчі читалися довгі роки сумлінної праці. Хіба що професор Квірел з тим його рушником на голові видався мені трохи дивним. Проходячи ближче до центра зали я спостерігала за ним і цей чоловік викликав в мене роздратування. Він мені одразу не сподобався, тому я вже знала, що уроки з ним будуть найгіршими. Хоча Северус Снейп, що сидів поряд, теж не вирізнявся особливо приємним обличчям. Його вигляд цілком підходив би для викладання такого таємничого предмету, як Захист від темних мистецтв. Не розумію, яким чином викладати подібне міг Квірел. Провівши в роздумах декілька хвилин, я надто пізно зрозуміла що витріщаюсь в сторону обох викладачів до непристойності довго. І це мало свої наслідки: злючий Снейп помітив мій непевний погляд і тепер дивився в німому запитанні у відповідь. А я, засоромившись, ввібрала голову в плечі і перевела погляд на Сортувальний Капелюх, якому саме зараз Гаррі Поттер щось шепотів. 

Новина про те, що у потяг сів знаменитий Гаррі Поттер, рознеслася не зовсім моментально, але доволі швидко з часу, коли ми рушили.   

А мені, як магніту всіх подій і проблем, пощастило займати з ним одне купе. Хоча не знаю, чи можна це назвати везінням, якщо в комплекті йшов ненажера Візлі, який теревенів усю дорогу. Наче непоганий, але чим довше ми перебували в русі, тим більшим в мене було бажання стукнути його чимось важким по голові.

Тепер я сподівалася, що недавні емоції не повпливають на вибір Сортувального Капелюха, бо у Слизерин я не хотіла як будь-яка інша особа з нормальною самооцінкою.

Гаррі розподілили на Грифіндор і я зрозуміла, що тут наші шляхи, мабуть, розійдуться. У мене була впевненість що для Грифіндора маю недостатньо відповідних рис характеру. 

Але довго гадати не прийшлося, оскільки одразу після Поттера Мінерва Макґонеґел назвала моє прізвище і я з наляканим обличчям наблизилась до Сортувального Капелюха. Та він теж не збирався ляси точити, щось сказав про мій винятковий розум і ось я вже лечу до столу, повного рейвенкловців. Результатом я була задоволена, це навіть було передбачувано, єдине хвилювання викликала можливість бути на Слизерині. Але все пройшло, і пройшло добре.

Через деякий час до мене підсіла ще одна майбутня учениця Рейвенклов і я вирішила, що час заводити нові знайомства. 

— Привіт. Я Селеста, а тебе як звати? — Я намагалась вичавити з себе найбільш доброзичливу посмішку на яку коли-небудь була здатна. 

Дівчинка мала світле волосся і гарні, пронизливі, блакитні очі. Вона ввічливо поглянула на мене.

— Мене звати Селена.

Гм, наші імена мали б говорити про те, що ми обов’язково потоваришуємо. Не знаю, наскільки це була правда, але хотілося вірити. Я не горіла бажанням залишатись самотньою. 

Згодом після Церемонії почалась, як на мене, найцікавіша частина. Гуртожитки.  

Старости вели нас величезними заплутаними коридорами і коли я побачила рухливі сходи, мимовільно виразила своє захоплення вголос. Хоча, якщо так подумати, це тільки зараз мені було весело. Вже завтра я буду в істериці хапатись за перила якщо побачу ці сходи в дії, ще й в перший день.

Підходячи до Рейвенкловської вежі, я почала трохи нервувати, що в майбутньому не зможу розгадати загадку орла. Хоч сьогодні вона виявилась не зовсім важкою, але не думаю, що в мене завжди буде змога з ясним розумом стояти розмірковувати що від мене хоче цей розмовляючий молоток.   

Тоді ми зайшли до вітальні. Вона була дуже велика, з блакитними гардинами і м’якими кріслами, стінами з елегантними вікнами-арками, з яких відкривається чудовий краєвид на оточуючі гори, куполоподібною стелею, на якій зображено зоряне небо, на яке я мимоволі задивилась, від чого заболіла шия, і білою мармуровою статуєю Ровіни Рейвенклов в діадемі у повний зріст. Чогось настільки ж гарного я не бачила ніколи ще у своєму житті. Мого захвату не можна було передати словами.   

Кімнату мені пощастило ділити з тією самою дівчинкою, що відрекомендувалася Селеною та ще з двома ученицями, що виглядали не дуже привітно навіть стосовно одне одної.  

Ну що ж, шкільне життя обіцяє бути насиченим. 

Я не боялась осуду з боку нових сусідок, тому просто обрала те ліжко, яке залишилося, зняла мантію та обережно розклала свої речі, готуючись до сну. 

Дуже зручним винаходом виявились штори, що повністю відгорожували мене від усього світу. Лежачи, я ще декілька хвилин дивилась у стелю, оцінюючи сьогоднішній день, та згодом втома взяла верх і я заснула.