10 розділ

— Я пробігся по числах, — оголошує Ніл наступного ранку за сніданком. 

Після того, як доньки поглянули на нього на нього, поглянули двічі, тричі, вони нарешті звикли до його обличчя. Щойно він закочує рукава, щоб помити руки, вони знову дивляться і помалу звикають до його рук.

 — Якщо ми поїдемо прямо з роботи до Буша, то можемо забрати вас, дівчата. Це буде через десять хвилин після закінчення ваших занять, але це в будь-якому випадку на п’ятнадцять хвилин швидше, ніж якби ми забрали вас із дому.

— Навіщо ви нас заберете? — запитала Пейдж.

— Щоб з’їздити за продуктами та ігровою приставкою.

— Гаразд, — швидко погоджується Наталі.

— І, запам’ятайте, якщо ми будемо потрібні вам раніше - обов’язково дзвоніть.

— Нам не можна користуватися телефонами.

— Сховайся у вбиральні і подзвони нам.

Наталі кидає на нього погляд, який підказує, що він поводиться безглуздо, але киває.

— Дякую.

Вони виходять, і Ніл думає провести їх до автобусної зупинки, але потім зупиняється. Він не робив цього з другого дня. Немає жодної причини висіти над ними. Він просто дуже сильно хоче захистити їх. 

Він хоче, щоб кожен, хто подивиться на них, двічі подумав про це. Хіба це так погано?

Він дивиться на Ендрю, і той розуміє.

— Це все, що ми можемо зробити, — заспокоює його  Ендрю.

— Так.

— Чи було гарною ідеєю розповісти їм усе?

— Дрю, ти не можеш мене про це запитувати. Єдина причина, чому я міг це зробити, була в тому, що я думав, що ти все добре обміркував.

— Я так і зробив, — відказує Ендрю. — Просто це занадто.

— Дрю.

— З ними все буде гаразд, — каже він.

— Ендрю Міньярд, ви брешете мені?

— Я так не думаю, — він проводить пальцями по спині Ніла, коли той іде до дверей. — Готовий йти?

Ніл слідом за ним виходить за двері і сідає в машину.

Трохи згодом, коли чоловік вже у формі, він підходить до Кевіна.

— Elles savent, — каже він. “Вони знають”.

Кевін дивиться на нього широко розплющеними очима.

— Наскільки багато? — запитує він французькою.

— Усе.

Кевін хапає Ніла за руку.

— Усе?

— Так.

Кевін притискається лобом до своєї шафки. Він смикає свою  обручку.

— Ти ідіот.

Ніл знизує плечима.

— Ти їх ще навіть не вдочерив. Що як вони потраплять в іншу прийомну сім’ю? Що як вони комусь розкажуть? Що як…

— Не розкажуть, — обриває Ніл.

— Навіщо ти їм розповів?

Джостен знизує плечима.

— Вони мали знати.

— Ніле. Моя дружина досі не все знає. 

— Вони хотіли, щоб ми їх удочерили. Я не збираюся прив’язувати їх до себе, добре знаючи, що вони володіють моєю сракою, але не сказавши їм, у що вони вляпались.

— Їм не потрібно було цього знати! Ви могли б удочерити їх і розповісти їм те, що є публічним, і вони могли б жити і померти, так і не дізнавшись решти. Вони не є частиною домовленості. Їм не потрібно знати.

— Що ти скажеш Джону?

Кевін трохи позеленів.

— Гадки не маю. Нічого?

— Кевіне.

— Я не знаю. Він ще занадто малий. Йому ще нічого не треба знати, а якщо пощастить, то, можливо, ніколи й не дізнається.

— Ти жартуєш.

— Ні. Є публічні речі, всі це знають. Коли він підросте, я йому це скажу. Крім того, яке йому діло до того, кому сплачуються мої податки? Яка йому різниця, кому я жертвую?

— Він твоя дитина.

— Так. І він повинен мати краще дитинство, ніж у мене.

— І він матиме. Але він не повинен вирости в незнанні.

— А коли це закінчиться? Він розкаже своїм дітям? І його діти розкажуть своїм дітям? Через кілька поколінь вони все ще будуть попереджати один одного про прапрапрадіда Кевіна і суму грошей, яку він передав мафії?

Ніл знизує плечима.

— Я б радше сподівався, що вони розкажуть один одному сімейну таємницю про прапрадіда Кевіна, який хапався за все, до чого міг дотягнутися, поки не набрався сил, щоб вирватися з пекла, і про жертви, на які він був готовий піти, щоб отримати хоч якусь свободу. 

— Не хочу вас перебивати, — влізає Кларк, — але я повинен. У нас є робота.

Кевін відштовхується від своєї шафки. Ніл слідом за ним виходить на майданчик.

— То ти прийдеш до Еббі в неділю, так?

Кевін закочує очі.

— Так.

— Круто.

Вони тренуються.

— Без макіяжу? — запитує Марія згодом, коли підходить до дзеркала, а Ніл - ні.

Джостен хитає головою.

— Вони бачили? — запитує вона.

— Так.

Вона піднімає руку, і Ніл дає їй п’ять.

— Отже, вони посварилися, пішли зі школи раніше, а потім повернулися додому і вперше побачили тебе без макіяжу?

— Чекай… вони знають? — запитує Райлі, приєднуючись до них.

— Так. І, так.

— Великий день, — каже Марія. — Це те, про що ви з Кевіном гавкались сьогодні вранці? Чи достатньо вони знають, щоб їм можна було довірити зустріч з найкращим у світі ексі-гравцем?

— Вони вже знайомі з Ендрю, — відповідає Ніл.

Марія радісно сміється.

— Можна я просто скажу? Я люблю Пейдж. Я обожнюю її. Вона неймовірна.

— Я передам їй.

Райлі кладе передпліччя на плече Ніла. Іноді вона згадує, що вона на вісім дюймів вища за нього, і щоразу вдає, ніби він чудовий підлокітник.

— І що вони сказали?

— Там був крик, — каже Ніл різко. — І прокльони.

— І?

— І вони заспокоїлись.

— Скільки запитань вони ставили?

— Я розповів їм всю історію.

— Вони вже почали називати тебе М’ясником?

— Ні.

— Вони хороші діти, — каже Райлі. — Ти візьмеш їх з вами купувати ігрову приставку?

— Очевидно.

Ендрю підходить і притуляється до стіни.

— Не забудь про продукти, — додає він.

— Витягати їх на кожне доручення, хах, — зачудовано сміється Марія.

— Ми не знаємо, що вони люблять, — каже Ніл. — Або в які ігри вони хочуть грати.

— Вони їдять так, ніби хтось збирається відібрати в них їжу, — говорить Райлі.

— Ми намагаємося довести їм, що ми не збираємося цього робити, — каже Ніл. 

Він майже розповідає їм те, що сказала Наталі. Те, що Джостен в той момент пропустив повз вуха.  Пейдж передавала їжу у вікно, коли вони розходилися. 

Він тримає язик за зубами.

— Тоді краще піти за ними, — каже Райлі, знімаючи руку з плеча Ніла.

— Ми, взагалі-то, намагаємося, — відказує Ендрю.

Вони вирушають.

Їдуть тихо.

Ніл простягає руку, Ендрю бере її, і Ніл задоволений цим. Він вмикає музику і дивиться на Міньярда, на дерева за вікном, знову на Ендрю і на будинки, повз які вони проїжджають.

— Нам також треба купити смартфони, — каже Ендрю, коли вони заїжджають на парковку.

— Трясця, справді? Припаркуйся там, — мовить Ніл, показуючи. У цьому районі більше машин, ніж Ендрю звик, але він стоїть прямо біля пронумерованого ліхтаря, і дітям буде легше сказати, де вони знаходяться.

— Якщо я збираюся стрибнути зі скелі, я потягну тебе за собою, — промовляє Ендрю, паркуючись.

Ніл сміється.

— Так чи ні?

— Так, — говорить Ендрю, вже перехилившись через панель керування. Ніл кладе руку на щоку Ендрю, на мить затримуючи його на місці, а потім відсторонюється — йому, мабуть, слід повідомити Наталі та Пейдж, що вони вже тут.

Ендрю застигає.

Ніл дивиться на нього; він дивиться у вікно Ніла. Джостен дивиться туди і бачить, що їм вдалося припаркуватися поруч з Генрі Ворреном, і що Генрі дивиться на них зверху вниз.

Ніл посміхається до нього.

Це недобра посмішка.

 

[прим. редакторки: не пам’ятаю, чи казала вам, але між словами «посмішка» та «усмішка» є суттєва різниця. Усмішка означає позитивні емоції, такі як щастя і радість, а от посмішка може бути сумною, глузливою, іронічною - тобто, негативні емоції. Живіть тепер з цим]

Ніл опускає погляд, щоб написати дівчатам повідомлення і дати знати, що вони обидві повинні підійти з боку Ендрю. Не тому, що він думає, що Воррен збирається застрелити їх посеред шкільної парковки. Просто Ніл не довіряє цьому чоловікові. 

За мить відчиняються вхідні двері школи, і з них виходять Наталі та Пейдж, прямуючи до батьків.

Ніл виходить з машини, спирається ліктями на двері і стоїть там.

Наталі кидає на нього дивний погляд, і Ніл розуміє, що усміхнувся їм. 

 Натомість він повертається, щоб подивитися на Генрі, і бачить, що той спостерігає за дівчатами. Ніл знов посміхнувся йому.

Він вкладає трохи більше напруги в свій погляд, і Генрі, мабуть, відчуває це, бо дивиться на Джостена. Відкрито витріщається. Намагається опустити погляд.

На жаль для нього, Ніл має достатній досвід у витримці погляду. Здається, Воррен не має такого досвіду.

— Ніле, — зве його Ендрю.

Чоловік повертається в машину і зачиняє дверцята, а Ендрю від’їжджає ще до того, як той встигає пристебнути ремінь безпеки.

— Він стежив за нами, — каже Ніл.

— Хто? — запитує Пейдж.

— Генрі Воррен.

— Оу. Ти витріщався на нього?

— Можливо. Так.

— Ніле, — терміново каже Наталі, — ти не нафарбований.

— Упс, — каже Ніл. Наталі замовкає.

Ендрю виїжджає на шосе.

— Джастін мусить залишитися після уроків, — каже Наталі.

— Добре.

— А ми ні.

— Чудово.

— Його батько прийшов до школи, щоб спробувати забрати його звідти, а секретарка пригрозила, що викличе охорону, якщо він не піде геть.

— Тим краще для неї.

— У нас з Джастіном була німецька. Він намагався підійти до нас і виглядав таким злим, а потім ця дівчинка на ім’я Сенді встала і сказала, що йому краще сісти на місце, інакше вона розповість вчительці. І він сів.

— Сенді звучить мило, — говорить Ніл.

— Так і є, — підтримує Наталі, трохи здивовано.

— А потім він залишив тебе саму?

— Ну, ні, але дівчина з нашого класу англійської на ім’я Тіна запропонувала провести Пейдж з англійської на математику. А цей хлопець на ім’я Дейв — він десь метр вісімдесят на зріст,  просто величезний —  злісно зиркав на Джастіна щоразу, коли той намагався мені щось сказати.

Що ж, Нілу варто змінити свою думку про школу. Або, принаймні, про дітей у ній. 

— Добре.

— Тіна каже, що Джастін — засранець, — додає Пейдж. — І я не перша дівчина, до якої він домагався. І Наталі не перша, хто його вдарив — вона просто перша, хто завдав йому такої шкоди. І перша, хто не потрапив за це в халепу. Ви з Наталі — шкільні легенди.

— Мама Дейва — шкільний секретар, — доповнює  Наталі, — і вона розповіла йому, що чула, як Ендрю відчинив двері до кабінету директора, як Генрі погрожував тобі, і чула, як ти сміявся із цього.  Він запитав мене про це, а я сказала, що не можу нічого сказати, тому що я не бісова стукачка.

— Тож тепер усі знають, що це правда, — схвильовано продовжує за сестрою Пейдж. — А потім Сенді запитала, чи не страшно жити з вами, бо її мама — велика фанатка ексі і каже, що ви двоє відомі своєю жорстокістю? І ми відповіли: «Ні, звісно, ні. Найстрашніше в житті з вами — це те, як багато ви дивитеся «Мисливців за будинками»».

Ніл та Ендрю обмінюються поглядами. Чи означає це, що Наталі більше не боїться?

— Це добре?

— Це чудово, — відповідає Наталі. — Люди з нами розмовляють. Сенді й Тіна сиділи з нами за обідом.

Нілу спадає на думку, що до цього вони могли сидіти за обідом самі.

— Отже, справи йдуть на краще?

— Гадаю, що так, — відповідає Наталі, повертаючись до свого роздратованого вигляду.

— Чудово, — радіє Ніл.

Він трохи підскакує, коли чує третій голос із заднього сидіння — Кларка, через телефонний динамік.

— Ні, — каже він, — але ми міняємося воротарями.

Він дивиться на Ендрю, і той теж знає, звісно, знає, і Ніл трохи скривився, почувши власний голос: «Справді?» — і зрозумів, що або Наталі, або Пейдж вдалося знайти відеозапис того моменту, коли Нілу публічно повідомили, що Ендрю підпише контракт з Півднем.

— О, Боже, — каже Наталі. — Справді?

— Ви могли б це не дивитись, — припускає Ніл.

— О, ні, ми вже п’ятнадцять хвилин переглядаємо матеріали про суперництво Міньярда і Джостена, — відказує Наталі. — Ми хотіли дізнатися повну передісторію, перш ніж дивитися це. А тепер я думаю, що, можливо, нам варто було почекати трохи довше — це був цілий десятисекундний поцілунок. Я маю на увазі, це було необхідно? Ти не міг… просто дати п’ять?

— Тобі справді, щиро кажучи, не треба цього дивитися, — говорить Ніл. — До того ж, це тривало зовсім не десять секунд.

— До речі, люди справді називають тебе Сином М’ясника? — запитує Пейдж, перекриваючи тоненький рев натовпу, що долинає через телефон Наталі.

— Та ні, — відповідає Ніл. — Вже ні.

— Знаєш, я дуже рада, що ми не шукали тебе до того, як переїхали, — продовжує Наталі. — У деяких із цих статей Ендрю звучить просто  жахливо.

— Тому я їх і не читаю, — каже Ніл. — «Кава у Розетті» — єдина передача, яку варто дивитися, як на мене.

— Не думаю, що я бачила, щоб ти взагалі щось дивився. Там не говорять про Ендрю?

— Вони говорять про Ендрю гарні речі. І ми не дивилися його відтоді, як ви переїхали — вони люблять вивішувати фотографії мого обличчя, а я не часто користуюся косметикою. Що, мабуть, було марно втраченим часом.

— А ти коли-небудь когось вбивав? — запитала Пейдж.

— Чому ти запитуєш? — дивується Ніл, щосили намагаючись зберегти покерфейс.

— Ну, ти сказав Наталі, що вона неправильно тримає ніж, — міркує Пейдж, — тож ти повинен знати, як його тримати. І я думаю, якби в тебе стріляли і залишили всі ці шрами, то, напевно, ти б захищався. Але всі ці історії розповідають про тебе так, ніби ти був просто дитиною, яка втекла, а потім з’явилася і погралась у вигнанця. Вони роблять з Ендрю лиходія, який б’є купу людей, супер жорстокого, ось всі ці статті про те, який він страшний, жорстокий і психопат, а потім з’являєшся ти, їхній улюблений балакучий студент, який пережив щось дійсно страшне і мав паскудного батька. Тож, я маю на увазі, хіба вони не праві?

Сказати Райлі було так просто.

— Я вбив багато людей, — відповідає Ніл, — з метою самозахисту. Небагато людей бачили мої шрами; вони знають про обличчя і руки, знають, коли і чому я їх отримав, і припускають, що це єдині шрами, які у мене є. Вони знають, що я втік, як давно і що з цим пов’язано, знають, що я був у бігах. Вони не знають, як далеко і що це за собою тягнуло. Вони не розуміють, що мене переслідував не лише один психопат з Балтимора, тому не думають, що все було аж так погано, як насправді є. 

І, звичайно, вони мало знають про Натана. М’ясник був гангстером, і це страшно, але вони не усвідомлюють, який вплив він мав. Вони не знають про сім’ю Моріяма, або про те, як це розширило сферу впливу мого батька, або про те, що навіть коли ми, можливо, були поза зоною досяжності Натана, ми ніколи не були поза зоною досяжності Кенґо — тобто, я не усвідомлював цього, хоча я був тим, хто переховувався від нього. Тож так, я вбивав, але ніхто на це не звернув уваги, бо не думав, що я здатен на вбивство. Більшість людей не підозрюють інших людей у тому, що вони здатні на вбивство.

— Вони думають, що Ендрю здатний.

— Ну, тому що вони бачили, як він був жорстоким.

— Ти справді побив чотирьох дорослих чоловіків? — запитала Пейдж.

— Вони намагалися побити мого двоюрідного брата, — відповів Ендрю.

— Ми читали статтю, — каже Наталі.

— Тоді чому ви запитуєте?

— Просто здається, що це забагато. Ти ж невисокого зросту.

Ендрю піднімає брову в дзеркало заднього виду.

— Як і ти.

— Я не змогла б побити купу людей, — відказує Пейдж. — І я вища за тебе.

— Справа не у зрості, а в тренуваннях і гніві.

— А що змінилося? Ти вже не такий жорстокий, чи не так? — багатозначно запитує Пейдж, і Ніл озирається назад, щоб побачити, як Наталі закочує очі.

— Зазвичай мені не потрібно бути таким.

— О, — радісно мовить Наталі, — хіба я тобі не казала?

— Що казала? — запитує Пейдж.

Ніл дивиться в дзеркало заднього виду і бачить, як радість від розкриття таємниці розливається по обличчю Наталі.

— Ендрю вдарив Генрі Воррена, — каже вона, смакуючи кожне слово.

— Ти зробив що? — кричить Пейдж.

— Він поклав його на підлогу. Обличчям вниз. Руки за спину. А потім витягнув ніж і погрожував перерізати йому горло!

— Боже мій, — вигукнула Пейдж. — Боже мій! Що… що він зробив після цього?

— Нічого, — мало не плескає в долоні радісна Наталі. — Він не міг нічого сказати. Ендрю сказав: «Гаразд, ось що станеться. Джастіна лишать після уроків, а Наталі — ні». І директор відповів: «Джастіна залишать після уроків, а Наталі — ні». І тоді Ендрю такий: «Круто, пішли.» — і використав голову Генрі, щоб відштовхнутися! А потім Генрі такий: «Йди ти, йдіть ви всі, ти теж, Джостене, я тебе зламаю», — і Ніл пішов, просто,  як повний психопат, із божевільними очима, ти б його бачила, і почав реготати до нестями, — вона робить глибокий вдих, перший від початку своєї промови, а потім каже спокійніше: — Це було досить круто.

— Срань господня! — ледь чутно шепоче Пейдж.

Ну, Наталі не прикидалась, що радіє. Це повинно означати, що тепер у неї все гаразд із Ендрю, так? І Пейдж не виглядає особливо засмученою. Якщо вже на те пішло, і дивлячись на неї через дзеркало, Ніл розуміє, що вона неймовірно щаслива. А потім він з’ясовує, чому Пейдж виглядала такою винуватою вчора ввечері. 

Наталі вже давно захищає сестру і приймає на себе її удари. 

Ніл пам’ятає, якою несміливою вона була, коли вони зустріли її в аеропорту. Він може практично сконструювати їхні стосунки в своїй голові - Наталі була жорстокою, ненавиділа його, робила це заради Пейдж, ставала на шляху будь-кого, хто хотів завдати сестрі болю, а сама Пейдж ніколи не піднімала руку на когось. Тепер вона відчуває себе винною за це, за те, що дозволила скривдити Наталі, за те, що ніколи не могла захистити її, і вона щаслива, що хтось інший це робить. Хтось інший робить для Наталі те, що та завжди робила для Пейдж.

— Чому тобі не подобається слово непорозуміння? — запитує Наталі.

Ніл відпускає руку Ендрю. Міньярд забирає його руку назад, перш ніж вони встигли відійти надто далеко.

— Я гадаю, — каже він, заїжджаючи в торговий центр з GameStop і AT&T, — що це запитання, на яке я не збираюся відповідати.

— Є ще якісь слова, які вам не подобаються? Тому нам не можна казати будь ласка?

Ендрю заїжджає на місце для паркування і зупиняється, наспівуючи. Щоб поставити машину на місце, йому треба відпустити руку Ніла, але він цього не робить.

— Як ти це зрозуміла?

— Ніхто з вас ніколи не говорив цього слова. І ви не дратувалися на нас за те, що ми цього не говорили. І Аарон з Кейтлін приходили, і ніхто з них ніколи цього не казав.

— А які твої? — запитав Ендрю.

— Мої що?

— Тригери. Що тебе засмучує?

— Я… я не хочу про це говорити.

Ендрю знизує плечима.

— Гаразд, — він ставить машину на стоянку і вимикає її. — Скажеш мені, коли я зачеплю один. Хто хоче піти за плейстейшн?

— Ви нас вдочерите? — запитує Наталі.

Ніл крутиться на своєму сидінні.

— Пам’ятаєш, я казав тобі, що мною володіє японська мафія?

— Так?

— І мій тато був гангстером?

— Ага.

— Ти назвала мене психопатом лише дві секунди тому.

— Довше, але так.

— І тепер у тебе все гаразд із Ендрю?

— Ну, ти сказав, що він ніколи не кривдив тебе, а ти не брехун, і він ніколи не кривдив нас, тож так, у нас все гаразд.

Ніл махає рукою, не маючи нічого кращого, слова «ти не брехун» відлунюють у його голові, і Наталі втрачає терпіння.

— Я маю на увазі, це те, що ти мав нам сказати, так? У цьому була справа? Чи є щось ще? Ти робот, який вб’є світ, якщо ми скажемо не те слово?

Ендрю дивиться на Ніла, розважений. 

— Так, Ніле, це те, що ти мав їм сказати, так?

— Я просто… Я маю на увазі…

— Він дуже чутливий до свого минулого, — говорить Ендрю через плече.

— Ти… ти впевнена? — запитує Ніл. — Я маю на увазі. Ти точно впевнена? Ти все добре обдумала?

Наталі та Пейдж дивляться одна на одну і рішуче кивають.

— Так, — каже Наталі. — Я маю на увазі, звичайно, все, що ти щойно сказав, і все, що ми дізналися про Ендрю, але, крім того, ніхто ніколи не заступався за нас раніше. Я і раніше потрапляла в бійки. І завжди я сиділа в кабінеті директора з дитиною та її батьками, і батьки захищали дитину, а звинувачували мене. Я завжди та, хто бреше. Я завжди не права. Адже я прийомна дитина, і мені все одно ніхто не вірить, і немає нікого, хто міг би накричати на директора за мене. І зазвичай, коли наші батьки жорстокі, це відбувається по відношенню до нас, і я не можу собі уявити… як…

— Я не можу уявити, щоб хтось із вас бив нас, — каже Пейдж, перехоплюючи ініціативу. — І ми хочемо залишитися.

Ніл дивиться на Ендрю, і через хвилину Ендрю дивиться на нього.

— Так?

Ніл жестикулює. Ендрю знизує плечима.

— Ти вже знаєш, як я почуваюся.

Ніл озирається на дівчат.

— Те, що ми не будемо вас бити, ще не означає, що ми хороші батьки. Ніхто з нас не знає, що ми робимо. Ми тягнемо за собою десятиліття травм. Я маю на увазі, це те, чого ви дійсно хочете?

Наталі вражаюче закочує очі.

— Ну звичайно. Ми знайдемо батьків, які скажуть нам спати у власних кімнатах, бо ми вже не немовлята. Інших батьків, які кажуть, що вони повинні мати ключі від нашої кімнати, тому що нам не можна замикатися в ній. Інші батьки, які ні чорта не розуміють і будуть карати нас за бійки. Звісно. Звісно, Ніле. Звучить чудово.

— Я маю на увазі…

— Навіщо змушувати нас чекати, поки ти розкажеш нам всю історію свого життя, якщо ти просто збирався сказати «ні»? — запитала Наталі.

— Я не сказав «ні». Я запитав, чи ви впевнені. Не минуло й двох тижнів. Я просто…

— Так! — голосно відказує Наталі.

Ніл замовкає. Він міг би продовжувати запитувати. Міг би змусити їх зачекати. Джостен зітхає.

— Добре, до біса, що ми маємо робити? На які папери ми повинні поглянути? Ми повинні поговорити з Гармонією?

— Це означає «так»? — запитує Пейдж.

— Так, — відказує Ніл.

— Ти не мусиш так радіти з цього приводу, — огризається Наталі.

— Я справді не думав, що ти захочеш залишитися, — чесно говорит Ніл. — Я підготував набагато більше на кінець року, коли ви поїдете.

— Вибач, — каже Наталі. — Я хочу залишитися. Йди ти.

Ніл усміхається до неї.

— Добре.

Вона дивиться на нього.

— Більша проблема, — каже Пейдж. — Ми повинні називати вас обох татами? Це буде плутанина. Але, знаєте, «тато» і «папа» не дуже підходять, розумієте?

— Ми могли б стати німцями, — недбало каже Ендрю.

— Звичайно, Дарт Вейдер, — мовить Пейдж.

Ендрю киває.

— Добре. Ніл може бути татом, а я буду Дартом Вейдером, — він відчиняє дверцята і виходить із машини.

Пейдж дивиться на Ніла.

— Він це серйозно?

Ніл знизує плечима. Ніл може бути татом. Справді?

— Ніле. Він це серйозно? Я не можу називати його Дартом Вейдером.

— Називай його мамою, — з усмішкою запропонував Ніл. — Але він чекає. Готові?

— Ніле! — говорить Пейдж, але Наталі відчиняє двері, і Пейдж виходить слідом за нею, а Джостен приєднується до Ендрю ззовні.

Вони заходять до Gamestop.

Через двадцять хвилин вони виходять звідти з десятьма іграми та ігровою приставкою.

Вони кидають усі покупки в машину, а потім прямують до AT&T.

Ендрю купує їм найдорожчі айфони. Він навіть не дивиться на характеристики. Здається, його це абсолютно не хвилює.

Ніл бере свій, відчуваючи себе точно так само, як і тоді, коли Кевін передав йому свою дитину — ніби він приречений впустити і непоправно розбити його протягом п’яти секунд.

Якби Ендрю подарував йому це десять років тому замість розкладного телефону, він би, мабуть, і оком не моргнув. Це зовсім не схоже на одноразові телефони, якими вони з Мері користувалися. Це комп’ютер. Він тримає комп’ютер.

Він відчуває себе старим.

Телефон дзвенить, грає мелодія, і Пейдж підстрибує. Ніл знаходить маленький перемикач збоку телефону, вимикає дзвінок і виявляє, що Наталі написала йому смс: «як це - приєднатися до нас у цьому столітті, старий?»

Ніл зітхає на клавіатуру. Він ледве встиг звикнути до qwerty, а тут екран зовсім іншого розміру, і це, бляха-муха, ціла морока. Він друкує у відповідь: «Мені ще й 30 немає. Ось як це — мати доньок?»

За мить вона дивиться на свій телефон, можливо, тому, що він поклав до кишені свій власний? Він, звісно, нічого не чув. Йому доведеться з’ясувати, як поставити телефон на вібрацію.

Наталі так довго дивиться на його повідомлення, що екран вимикається.

Ендрю піднімає брову на Ніла.

Той знизує плечима.

Ендрю знизує плечима у відповідь.

А потім вони всі сідають в машину, і Нілу дещо спадає на думку. Його відділяє від батьківства лише кілька паперів.

 Їхніми доньками будуть Наталі та Пейдж, а він зовсім не розуміє свого батька.

 Що відчув Натан, коли Мері повідомила йому про свою вагітність? Ніл ніколи не замислювався над тим, чи був він випадковістю, чи ні. 

З космічної точки зору, відповідь завжди здавалася йому позитивною, і він не надто переймався цим, — але, можливо, це було не так. Можливо, Натан був гордим і щасливим, а потім народився Ніл, і він розчарувався.

Ніл був немовлям. Наскільки немовля може розчаровувати? Ніл думає про сина Кевіна, Джона, та про Фредді, і не може собі уявити, як можна розчаруватися в них. Це здається абсолютно окремою емоцією від тих емоцій, які він відчуває, дивлячись на них, і які здебільшого є страхом і сильним занепокоєнням. Можливо, Ніл почав викликати розчарування лише тоді, коли подорослішав. Але Мері схопила його, коли йому було 10 років, і навіть проєктуючи на майбутнє, Ніл не може уявити собі розчарування у Фредді та Джоні до того, як їм виповниться 10 років — у молодшому віці, у віці семи років, коли батько затаврував його, у молодшому віці, скільки б років йому не було, коли батько вперше вдарив його. Він не може собі уявити, що повинні були зробити Наталі та Пейдж, щоб заслужити на таке розчарування. 

Вбивати людей? Хто б казав. Вкрасти гроші на обід у якоїсь дитини? Це може розчарувати, але ще є час виправитися, чи не так? Якби вони стали расистами, це, мабуть, було б достатньо, але Ніл вважає, що в такому результаті винні як батьки, так і діти. Принаймні, він впевнений, що йому не треба турбуватися про те, що вони стануть гомофобами, і це дуже втішає.

Боже, а що, якби їм із Ендрю вдалося підібрати пару гомофобних дітей? Це було б жахливо.

Машина замовкає… він пропустив цілу розмову.

— Нат, Пейдж, — каже він, і вони дивляться на нього в дзеркало заднього виду. — Чи не хочете ви двоє прийти на обід із нами і кількома нашими друзями з університету?

— Це та Еббі, про яку ти казав? — запитує Наталі.

— Так.

— А якщо ми скажемо «ні»?

Ніл знизує плечима.

— Ви можете залишитися вдома. Або ми всі можемо залишитися вдома. Там буде Рене, і вона може навчити тебе володіти ножем, або ми можемо попросити її та Еллісон прийти до нас перед вечерею, щоб вони навчили тебе. Або ні. Будь-що з того, що ти забажаєш.

Хвилину панує тиша, поки Пейдж і Наталі обговорювали це, а потім кивнули.

— Ми прийдемо.

— Круто.

А потім вони йдуть за продуктами.

Двічі.

Одного разу вони проходять усіма проходами, Ніл штовхає візок, запитує Пейдж і Наталі, чого вони хочуть, а у відповідь бачить лише знизування плечима.

Вони доходять до морозильної камери, а у візку лише яблука та сир моцарела — і то лише тому, що Ніл та Ендрю вже знають про них.

— Нумо спробуємо ще раз, — каже Ніл. — Можемо зіграти в «Улюблені продукти», якщо хочеш.

Наталі закочує очі, а Пейдж кривиться.

Ніл показує на перше, що бачить — шпинат.

— Тобі подобається?

— Мабуть, — відповідає Пейдж.

Ніл стоїть, простягнувши руку.

— З часником, — каже Наталі.

— Чудово, у нас є часник. А як щодо цього? — він показує на брюссельську капусту.

— Ти ж казав, що не любиш її, — каже Пейдж.

— Не люблю. А ти?

— Ти не мусиш їсти те, чого не хочеш.

— Ні, не мушу, — терпляче відповідає Ніл, — але у мене немає на неї алергії. Я можу їх купити, і приготувати, але з’їсти щось інше.

— Ех, — зітхає Наталі, — мені вона не подобається.

І так вони проходять увесь магазин.

Коли вони потрапляють у внутрішні ряди, то прискорюють темп; Ніл готує томатний соус, кращий за будь-який з баночних соусів, і досить легко оголосити пенне ідеальною пастою і вибити півпроходу.

Наталі та Пейдж цілком виправдано не знають, які продукти їм подобаються, а які ні, і в цьому полягає проблема.

Є продукти: квасоля, кукурудза — на які вони дивляться протягом п’яти хвилин і кажуть: «Ну, я б це з’їла, звичайно», — а потім вирішують, що, можливо, вони їм не подобаються. Пейдж любить стручкову квасолю, а Наталі — горох. Вирішення цього питання займає ще кілька хвилин.

Ніл зупиняється перед відділом жіночої гігієни — дурна назва, але неважливо.

— Вам потрібні прокладки? Тампони? Я не хочу, щоб ви опинилися без них.

Він перехоплює погляд.

— Так, — каже Наталі. І вони прямують до проходу.

Ніл жестами показує на варіанти.

Наталі та Пейдж переглядають…

— Ти дивишся на цінники? — запитує Ніл.

— Так, ми просто візьмемо найдешевше, — відказує Наталі.

— Це не так працює.

— Звідки ти знаєш? У тебе немає місячних. Чи є?

— Ні, немає, — погоджується Ніл. — Але мене не раз посилали за терміновими речами, і жодного разу мене не просили взяти найдешевше.

— Ну, це тому, що ти знаєш тільки заможних людей, — заперечує Пейдж.

Ніл кривиться.

— Тепер знаю, але коли ми були в університеті, ми всі були на обмілі. Та й взагалі, тепер ви обидві - заможні люди, тож. Прокладки чи тампони? Якої марки? Якого розміру? У нас є гроші.

Починається обговорення.

Ніл дивиться на Ендрю: «це жахливо». Ендрю погоджується.

Вони повторюють процес із шампунем і кондиціонером. 

Зрештою, усі повертаються до машини.

— Ми повинні зустрічатися з соціальним працівником раз на місяць, — каже Ендрю. — Теоретично, саме тоді ми мали б обговорювати удочеріння. Але я не пам’ятаю, щоб ми про це домовлялися з Гармонією, і я також не думаю, що вона прилітала б з Колорадо раз на місяць. Ви чули що-небудь від когось?

Ніл похитав головою.

— Так, чому ти нас взяв? — запитує Наталі. — Нас ніколи раніше не вивозили зі штату.

Ніл знизує плечима.

— Напевно, Моріяма брешуть. Зателефонуємо до Гармонії і з’ясуємо, що до чого.

— А якщо вони спробують змусити нас повернутися до Колорадо?

— Ми скажемо їм, щоб вони йшли до біса.

— Думаю, це викрадення, — мовить Ендрю.

Ніл кривиться.

— Що ж, лайно, ми щось придумаємо. Ми все одно не дамо їм вас забрати, — говорить він дівчатам.

— Гаразд, — усміхається Пейдж.

 

***

Коли вони повертаються додому, Наталі дивиться на Ніла і запитує:

— Може, підемо на пробіжку?

І вони йдуть.

У Ніла буде дві доньки.

Коли вони повертаються додому, Пейдж крутиться в кріслі, Кінґ у неї на колінах.

— Нат, — кличе вона.

Наталі зупиняється на першій сходинці, повертається і йде за Нілом у вітальню.

— Що?

Ніл сідає поруч із Ендрю і чухає Сера за вухом.

— Що ми робимо з нашим прізвищем?

Ніл відчуває, що Ендрю не рухається.

— Я маю на увазі, ми залишимо Грей?

Наталі кривиться.

— На столі обидва наші прізвища, — незворушно каже Ендрю.

— І вам не обов’язково вибирати, — так само незворушно мовить Ніл. — Може, в алфавітному порядку?

Наталі сміється, і цей сміх припиняється майже одразу після початку — Ніл відчуває, що він її здивував. — Ти можеш називати нас, — вона робить павзу, щоб підкреслити драму — суперництвом Міньярд-Джостен.

Ніл і Пейдж так голосно регочуть, що Кінґ вибігає з кімнати, а Ендрю штовхає Ніла.

— Я перший, — каже Ендрю.

Ніл замислюється.

Знизує плечима.

— Нічого страшного. Для мене ти теж перший.

— Господи поможи, — пускає очі під лоба Наталі.

Ендрю взагалі нічого не говорить, але коли Наталі йде в душ, а Пейдж вмикає останню серію «Руйнівників міфів», він підносить долоню Ніла до уст і цілує її.

Коли епізод закінчується і повертається Наталі, Ніл вимикає звук на телевізорі.

— У нас із Ендрю завтра гра, — говорить він. — Що ви хочете робити?

— Я хочу піти, — мовить Наталі.

— Я теж, — погоджується Пейдж.

— Справді?

Наталі піднімає брови.

— Що, нам не можна?

— Я не думав, що ви, дівчата, любите ексі.

— Тобто, звичайно, але все ж таки. Гей, — каже Наталі, — а що б ти зробив, якби ми розшукали тебе до того, як ти розповів нам про свої мафіозні справи? Тобто, ти був нафарбований, але перше, що з’являється, коли я набираю твоє ім’я в ґуґлі, — це фотографія твого розбитого обличчя.

— Так, Ніле, — цікавиться Ендрю. — Що ти збирався робити?

Ніл злегка штовхає Ендрю ліктем у бік.

— Я не знаю. Я не думав про це. Мені б довелося вибачатися. Ми виїжджаємо опівдні.

— Гаразд, — погоджується Наталі.

Того вечора Ендрю дістає свої ножі, всі дев’ять, і Ніл кидає їх, стоячи так далеко від мішені для дартсу, як тільки може. Він влучає в центр, коло навколо центру та сторони світу.

Вони витягають ножі, а потім Ендрю штовхає Ніла в кут і змушує його кидати з кута — під кутом, а не впритул.

Ніл б’є в ті самі місця.

Він відчуває ножі, як продовження себе. 

Холодний метал проти теплих пальців. Рухи рук такі ж знайомі, як і замах ракеткою для ексі. У нього була крива навчання, коли він заново освоював ексі — це була абсолютно нова позиція, і минули роки. 

Тут немає ніякої кривої навчання. У його руках ножі, на стіні мішень, голос Лоли тихіший, ніж раніше, присутність Ендрю сильніша, ніж будь-коли, і все єство Ніла зосереджене на кидку, і це відбувається бездумно, легко. М’язова пам’ять. Майже двадцять років потому. А все ще існує.

Ендрю відкладає ножі і штовхає Ніла на матрац, його гарячі руки торкаються шкіри Ніла, коліно між його ногами, пальці обмацують шрами, які ножі залишили на тілі Ніла, але все гаразд.  

Наступного дня вони вчотирьох сідають у машину.

— Проти кого ви виступаєте?

— Проти Міссісіпі.

— Вони хороші?

— Дуже.

— А ти кращий?

Ніл знизує плечима.

— Ми дізнаємося, чи не так?

Ніл та Ендрю передають Наталі та Пейдж охоронцеві, який приводить їх до секції «Сім’я та друзі».

— Мама Теї там, з Джоном, вам не обов’язково з ними спілкуватися, але якщо вам потрібно з кимось поспілкуватися, вони, мабуть, найбезпечніші, — каже Ніл.

Вони махають йому рукою і зникають за рогом.

Ніл дивиться на Ендрю.

— Це дивно, що я нервую? Більше, ніж зазвичай.

Ендрю знизує плечима, з’єднує їхні мізинці і прямує до роздягальні.

— Як діти? — запитує Райлі, коли вони вже одягнені.

— Тут, — відповідає Ніл.

— Вони тут? — запитує Марія, прямуючи до них у подвійному темпі. — Вони раді цьому?

— Вони самі попросили прийти, — відповідає Ніл.

— Тому ти виглядаєш так, ніби тебе зараз знудить?

— Ні.

Марія штовхає його руку.

— Здається.

— Так, — погоджується Райлі, обмінюючись із Марією захопленим поглядом.

— Можливо.

— Ходімо, — огризається Кевін. — У нас є гра, яку треба виграти.

— Справа в дітях, Кевіне, — каже Райлі, але Ніл не звертає на це уваги. По-перше, Кевін має рацію, а по-друге, Ніл добре пам’ятає, як говорив те саме Дею перед кожною грою протягом року — протягом восьми місяців між тим, як дізнався, що Тея вагітна, і тим, як вона народила, а потім протягом чотирьох місяців після того, як Кевін повернувся з декретної відпустки. Це те, що вони роблять.

Нілу спадає на думку одна ідея, але він відкладає її на потім. Зрештою, у них є гра, яку треба виграти.

Вони роблять розминку, бігають легкі кола, кидають м’ячі по воротах, легкі речі, поки не настає час повертатися і шикуватися в лінію.

Ніл у першій чверті з Марією, і коли він займає своє місце в лінії, він затамовує подих. Кров у його венах, рев натовпу, повітря в легенях.

Вони виходять на майданчик, Ніл дивиться на свою позицію захисника, кидає погляд на воротаря. Він обмінюється поглядом із Марією: «Готова?».

Свисток, Марія блискає йому темною посмішкою, Альфі подає, запускаючи м’яч вперед, а Ніл вже на шляху, мчить через майданчик, один зирк на Марію, інший на м’яч. 

Його ціль маячить у полі зору, і Ніл дихає, його ноги рухаються, і ось м’яч у нього в руках. Він пасує його в стіну, а потім Марії, яка ухиляється від своєї лінії і пасує назад Нілу, ноги якого роблять три швидких кроки, а потім він пасує Марії, яка забиває м’яч у ворота, що загоряються червоним кольором.

Що ж, гра триває.

Він передає м’яч Марії; вона відскакує до нього, якраз вчасно, щоб її захисник не зіштовхнувся з нею, а Ніл дивиться на воротаря, вимірює свої руки і цілиться туди, куди воротар не може дотягнутися. Ворота щнов червоні.

Ніл кидається до Марії, за три секунди до бійки. Він подумує про те, щоб приєднатися, але його діти в натовпі. Він відводить Марію назад, і вона дивиться на нього розуміючим поглядом. Нічого страшного. Пізніше вона може сміятися з нього за те, що в нього з’явилися докори сумління.

Хтось стукає в стіну — Ендрю, і Ніл махає рукою в повітрі.

— Бевзень! — кричить Марія, і тоді дилер Міссісіпі кидає м’яч, і гра продовжується.

— Ти вальсуєш? — роздратовано кричить Марк, коли Ніл втретє танцює навколо нього, щоб покласти м’яч у ракетку Марії.

Ніл посміхається йому.

Через тридцять секунд, втомившись через недостатню спритність, його жертва кидається на нього, і Ніл падає, перекочується вбік, вислизає з-під рук і ніг жертви, і схоплюється на ноги, маючи двосекундне вікно для точного удару по воротах. Марія віддає йому пас, він приймає, і все чудово.

А потім перша чверть закінчується, Ніл і Марія міняються місцями з Кевіном і Райлі, і Марія зупиняється на секунду, щоб поговорити з Райлі… А та, вже усміхнена, схвильована, приймає її попередження і займає своє місце на майданчику.

Ніл повертається до роздягальні, а там стоїть Ендрю і чекає.

— Він тебе вдарив?

Ніл хитає головою.

— Намагався, але я швидший, — примарно стискає пальці на руці Ендрю, коли той прямує до своєї пляшки з водою.

Заходить Марія, розлючена, як завжди, а потім Ніл чує, як вона зупиняється. Він обертається, а вона стоїть і дивиться на Ендрю.

Через хвилину вона каже:

— Так, я в порядку.

Ендрю киває, і Марія продовжує йти далі.

Ніл крокує, спостерігаючи за грою. Чарлі досить швидко адаптується до стилю нового нападника; він не Ендрю, але він хороший, дуже хороший. Ціль Райлі — ціль Марії — явно більше налякана Райлі, ніж Марією. Мішень Кевіна розчарована, роздратована, розлючена…  спочатку Ніл, а потім Кевін, а це вже забагато для будь-кого.

Ендрю спостерігає, спокійний, врівноважений. Звісно, не збуджений; він не має такої ж любові до гри, як Ніл і Кевін.

Але було б брехнею сказати, що Ендрю не любить її. Було б брехнею сказати, що він не зацікавлений. Було б брехнею сказати, що Ендрю не хоче цього, так само як Ніл і Кевін.

І він спостерігає. Як сокіл. Дивиться, як Кларк вибиває одного з нападників Міссісіпі, і як гра зупиняється, щоб поміняти нападників. Спостерігає за новим нападником. Спостерігає і згадує.

— У нас все гаразд, — каже Кларк у перерві. — Не чудово, але добре.

— Ми виграємо, — каже Марія.

— Але не набагато, — каже Кларк. — 8:5, могло бути  краще. Це ж Міссісіпі. Ніхто не думав, що їм вдасться зібрати команду.

І ось третя чверть, і Райлі та Марія виходять на майданчик разом, а Ендрю прикриває їх. Вони — складна команда, з якою нелегко боротися: Перехід від сміху Райлі до роздратування Марії здатен вивести з себе будь-кого. А коли до цього додається ще й солідна доза Ендрю, настрій на майданчику скаче з однієї крайності в іншу.

— Ніле, — зве його Кевін, і Ніл зупиняється.

Кевін показує, а Ніл дивиться.

Через дві хвилини він киває.

— Зрозумів.

Воротар боїться використовувати руки.

Це виглядає дуже вражаюче — він ловить м’яч, відбиває його, захищає ворота, і все це за допомогою своєї ракетки, але не раз він ледве рятує ворота, більше переймаючись тим, щоб вчасно піднести ракетку, ніж тим, щоб дійсно захистити ворота.

Воротарі не просто так носять ракетки: влучний удар по воротах може зламати палець. Але небагато хто може вкласти таку силу в м’яч, і кут повинен бути правильним, м’яч повинен потрапити точно в палець — Ендрю і Чарлі, звичайно, не стали б ризикувати голом тільки заради того, щоб запобігти травмі. Але цей воротар ризикне. Ніл не бачить достатньо добре, щоб сказати, чи щось не так із його руками, але якою б не була причина, він не користується ними. На матчах, переглянутих «Ягуарами» для підготовки, такого не було, тож… ймовірно, палець зламаний.

Зрештою, гра зупиняється, і Ніл та Кевін виходять на четверту чверть, яку сповіщають радісні вигуки. Ніл дивиться на натовп і бачить знаки — помаранчеву лапу з трьома пальцями: три лиса, на майданчику разом, і їх майже не зупинити. Є причина, чому вони всі на майданчику, четверта чверть. Інша команда ледве може забити, а Ніл і Кевін не промахуються.

Ніл усміхається до Ендрю і повертається обличчям до решти майданчика, перехоплюючи погляд Кевіна — запеклий, готовий, готовий до виклику.

І вони його отримують.

Ніл впізнає її, шалену енергію команди, що програє, яка відчайдушно намагається наздогнати суперника, робить останню спробу перемогти, але часу залишається обмаль. Проблема ось у чому: Ніл стає все швидшим, його тіло гуде: це радість від того, що він перехитрив свою ціль, що він цілиться занадто близько до воротаря, щоб той не міг використати свою ракетку, радість від того, що він знає, куди він збирається кинути м’яч, і кидає його туди. 

Кевін, холодний, аналітичний, більше стурбований тим, щоб перевершити самого себе, ніж тим, щоб перевершити Міссісіпі. Він розлючує супротивника тим, що він майже не звертає на нього уваги, його набагато більше цікавить, чи він все ще найкращий. 

Ендрю, там, і там, і там, його ракетка і руки спокійні; він дивиться, як м’яч пролітає повз нього і промахується повз ціль на півдюйма, а потім летить туди. Туди, куди б м’яч не потрапляв. Проблема в Нілі, з Кевіном поруч і Ендрю позаду.

І Ніл біжить.

Він забиває м’яч за дві секунди до фінального гудка, і рахунок стає 14:5, а його суперниця нахиляється, задихаючись, і стягує з голови шолом. 

— Господи, — каже вона.

Ніл посміхається до неї. 

— Побачимося знову на чемпіонаті.

Вона посміхається у відповідь.

— Щедро.

— Я так не думаю, — говорить Ніл, простягаючи кулак у рукавичці.

Вона стукає його.

І тоді Ніл прямує до воріт.

Кевін зустрічає його на півдорозі.

— Вони будуть добре грати.

— Ага, — усміхнено киває Ніл. Він усміхається до Френка, Джо, Ендрю; Ендрю знімає рукавички, дивлячись на Ніла.

Кевін хапає ракетку Міньярда, лютий і гордий, і Ендрю переводить свою увагу на Кевіна.

— 30 ударів по воротах у цьому таймі, Ендрю.

— 30 невдалих ударів, — виправляє той.

Решта команди приєднується до них, Райлі приносить із собою радісну енергію, обіймаючи Ніла. Джостен обіймає Марію, яка обіймає його за талію вз самовдоволеною усмішкою.

 

— Просто вбили їх, дітки, — радісно каже Марія, простягаючи кулак, який Ендрю відбиває.

Вони вишиковуються в ряд, щоб потиснути один одному руки, а потім прямують до роздягальні. Ані Ніл, ані Ендрю не працюють із пресою, що полегшує життя, але Ніл все одно поспішає в душ. Дещо спадає йому на думку, і він хоче скористатись цією ідеєю..

Тож він швидко одягається і прямує до шафки Кевіна, де той саме натягує сорочку.

Дей дивиться на нього.

Французькою Ніл запитує:

— Що ти відчув, коли дізнався, що Тея вагітна?

Кевін зачиняє шафку.

— Жахнувся. Ти це знаєш, ти був там. А що?

Ніл барабанить пальцями по нозі.

— Мені все здається, що… з огляду на моє дитинство, я буду паскудним батьком. І якщо діти будуть поруч зі мною, їм буде погано. І… я продовжую думати…

Кевін чекає, поки Ніл підбирає слова, і вираз його обличчя — це оголене розуміння, таке глибоке співчуття, що Ніл майже хоче відвернутися від нього.

— Просто, як Натан це зробив? Як… хто-небудь із людей, хто… як? Я не можу цього зрозуміти. Я не можу уявити, як можна завдати болю дитині. Але люди роблять це постійно. Моя мама любила мене, і навіть тоді вона не могла стриматися, щоб не вдарити мене. То як мені мати дітей і не бити їх? Типу, я був просто паскудною дитиною? Чи одного дня я розлючуся і вдарю їх, тому що так робили зі мною мої батьки, і тому що я забув, що це було неправильно?

Кевін дивиться на свої руки.

— Жан сказав мені, що одного разу вдарив свого сина.

Брови Ніла здіймаються вгору. Для нього це дійсно новина.

— Алан плакав, а Жан був зайнятий і напружений, і він сказав мені, що думав, якщо я вдарю його, він замовкне, і Жан вдарив Алана, і Алан замовк. А Жан продовжував робити те, що робив, оплачуючи рахунки або щось подібне, протягом двох хвилин, поки не зрозумів, що він щойно зробив, і тоді він подзвонив Джеремі. Вони зібралися всією сім’єю. Жан повернувся до терапії на три місяці. Набагато довше він вибачався перед Аланом. І десь через півтора тижні після цього, Тея сказала мені, що вона вагітна, і… — він махає рукою.

Ніл знає: у Кевіна стався рецидив, і рецидив серйозний. Це було неприємно.

— Тож я не знаю. Ріко ніколи не бив мене так, як він бив Жана, тож я подумав, що, можливо, мені не загрожує бити свою дитину, а потім я подумав, що, можливо, це просто означає, що я закінчу гірше. Я взагалі не буду про це думати, тож не вживатиму заходів, щоб запобігти цьому. А потім я подумав: а що, якщо я зроблю те, що зробив зі мною Ріко, і стану жорстоким, психологічно насильницьким? Що, якщо мої діти виростуть і стануть алкоголіками через те, що з ними зробив їхній батько? Я не знаю. Я б порадив тобі пройти терапію, але…

— Але, — погоджується Ніл. Хоча, можливо, йому варто було б. Хоча б для того, щоб розібратися з цим. Він не хоче туди йти. Але якщо терапія завадить йому сильно зіпсувати життя своїм дітям, то, можливо, варто піти.

— Кожного разу, коли Джон плаче через щось, я перевіряю себе, щоб переконатися, що я не збираюся бити його, або хапати занадто сильно, або підвищувати голос, або говорити щось, що я не зможу виправити, навіть якщо він не пам’ятатиме чи не зрозуміє цього. 

Кожного разу, коли я розчаровуюся в ньому, я беру хвилину, щоб згадати, що він моя дитина, і я люблю його, дуже сильно люблю, і я не можу зробити йому боляче. 

Я продовжую сподіватися, що одного дня це стане другою натурою, і мені не доведеться думати про це, і не доведеться постійно нагадувати собі не шкодити дитині, але, можливо, цього ніколи не станеться. Я вже витрачаю більшу частину свого життя на боротьбу з тим, щоб не пити, а це важливіше, розумієш? 

Я докладу зусиль. У мене все вийде. Але як би там не було, я думаю, що твої батьки, мабуть, були просто гівнюками, — каже Кевін. — Я не можу уявити, що ти був особливо жахливою дитиною. Жахливою дорослою людиною — можливо, але жахливою дитиною ти бути не міг.

— Дякую, — відказує Ніл. І він має це на увазі. — Діти завтра приїжджають до Еббі.

Кевін дивиться на нього.

— Я викладатиму їм історію, якщо ти викладатимеш Джону математику.

— Домовились.

— Скажи їм, щоб принесли домашнє завдання.

— Буде зроблено.

Ендрю зустрічає їх там, з вологим волоссям, і Ніл проводить по ньому рукою.

— Готовий?

Ендрю киває. Дивиться на Кевіна.

— До завтра.

Кевін киває.

Ніл та Ендрю забирають дівчат, які чекають біля дверей, Пейдж ледь не підстрибує від надлишку енергії.

— Це було так круто! — вигукує вона. — Коли ти, трясця, впав? Я думала, що тебе вдарили, а ти просто… вискочив назад! Срань господня!

— Дякую, — каже Ніл. — Ти бачила Ендрю?

— Так! Я так хвилювалася, коли той чувак підбіг, за останні п’ять хвилин? Я маю на увазі, що ви, народ, вигравали, але було так круто спостерігати за Ендрю, як він відбиває, наближається, відбиває, наближається, і коли він просто стояв там? 

Я думала: «М’яч летить до воріт, Ендрю, рухайся» — а він навіть не подивився на нього, бо м’яч просто відскочив від стіни… але як той хлопець під кінець! І як би там її не звали, вона так добре блокувала його, просто, ух-ух-ух-ух, — каже вона, розводячи руками туди-сюди, — а потім він проскочив повз неї і був такий швидкий, — вона робить павзу, коли вони залазять у машину, — але потім! Ендрю такий: «Бум, я зрозумів, ось він я, нумо я просто вб’ю свою ракетку в землю» — ці ракетки дуже міцні, так?

— Одного разу він зламав одну, ще в коледжі, — каже Ніл. — Проти «Террапінів». Розбив її об землю, разом із собою, я підійшов вчасно і побачив, як він відколупує довбаний шматок від ракетки.

— Господи, як сильно ти вдарив по землі?

— Дуже, — каже Ендрю.

— І він щойно зіграв повну гру. У нього ломка.

— Я думала, він пішов на реабілітацію через це? — запитує Пейдж.

— Він зав’язав із наркотиками заради ігор. Нікому не розповідай. Це було незаконно.

— Тобі подобалося переживати ломку?

— Ненавидів це, — відповідає Ендрю. — Але наркотики були гіршими. Зазвичай.

— Ох.

Вона замовкає. Ніл кладе руку на панель, і Ендрю бере її.

— Ти був дуже швидким, Ніле, — каже Наталі. Це звучить як звинувачення.

— Дякую, — каже Ніл.

— Ти не такий швидкий, коли ми бігаємо.

Це досі звучить як звинувачення.

Ніл дуже ретельно обмірковує свою відповідь.

— Мені не потрібно бути швидким, щоб пробігтися околицями.

— Я можу бігти швидше, ніж ми бігаємо.

— Ти знала, як швидко я можу бігати, — задумливо говорить Ніл. — Ти ж бачила, як ми тренувалися раніше.

— Ні, не бачила, — роздратовано відказує Наталі. — Я була там, але не дивилася. У мене були інші справи. Ти тримав таку швидкість протягом всієї гри. Я думаю, що ти рухаєшся набагато повільніше, ніж потрібно, коли ми бігаємо, навіть якщо врахувати, що це просто пробіжка околицями. Чому ти ніколи не дозволяєш мені бігати так швидко? Я не слабка. Я можу бігти швидше.

Ендрю треться великим пальцем об руку Ніла, а мозок Джостена починає працювати на повну потужність. 

Він не може говорити про її здоров’я, про пропущені обіди, про те, що їй 14 років, про те, що він майже впевнений, що вона ніколи не скаже йому, якщо вони роблять занадто багато, про те, що він рухається повільно, бо не знає, де межа між занадто повільним і занадто швидким рухом.

Ну, і чому він не може?

Хіба це жорстоко — зняти тиск із себе і перекласти його на неї?

Навіть якщо так, це не означає, що він повинен перестати звертати на неї увагу.

Він дивиться на неї в дзеркало заднього виду.

— Ти дитина, і у мене таке відчуття, що ти не отримувала триразове харчування все своє життя. Ми взяли тебе в магазин, і це зайняло дві години, тому що ти не знаєш, які продукти тобі подобаються; можеш чесно сказати, що якби я біг надто швидко, ти б мені сказала? Або ти б змусила себе бігти, поки тебе не знудить?

Вона дивиться на нього, і він знає, що має рацію.

— Я краще бігтиму надто повільно, поки тобі не стане комфортно говорити мені, що ти можеш і чого не можеш робити, ніж бігтиму надто швидко і зрештою зроблю тобі боляче.

— Тобі не треба за мене хвилюватися, — огризається вона. — І взагалі, ти що, харчувався тричі на день, коли ріс, переховуючись від мафії?

— По-перше, — мовить Ніл, — ні, мені не треба за тебе хвилюватися. Але я в будь-якому випадку збираюся це робити, тож тобі доведеться з цим змиритися. По-друге, ні, я цього не робив. Але. Справа ось у чому. У мене було дуже паскудне дитинство, а також підлітковий вік. Я не хочу повторювати його з тобою. 

Змушувати тебе робити те, чого ти не можеш виконати, тільки тому, що ти технічно можеш це зробити, погано для тебе, і я не маю жодних підстав так із тобою чинити. Я впевнений, що ти можеш бігати швидше, ніж ми бігаємо; я впевнений, що ти можеш бігати далі, ніж ми робимо це. 

Я все одно не збираюся змушувати тебе робити це, тому що я не впевнений, що ти скажеш мені, коли ми біжимо занадто швидко або коли ти захочеш зупинитися, і я не збираюся робити тобі боляче тільки тому, що хтось колись зробив боляче мені.

— Ти впорався, — відстрілюється вона.

— Так, я впорався, про що свідчить той факт, що я не бажаю зробити з тобою те, що зробили зі мною.

— Я не слабка.

Ніл повертається, щоб подивитися на неї.

— Ні, — відказує він. — Ти не така. Але це не ознака сили — завдавати собі болю, щоб довести, що ти можеш.

— Ти виходиш на корт і робиш собі боляче, — відстрілюється вона.

Ніл дивиться на Ендрю. А Міньярд дивиться на нього.

— Наталі, — каже Ніл, — як ти думаєш, чому я граю в ексі?

Вона знизує плечима. Це драматично. Вона виражає глибоку апатію, як до цього питання, так і взагалі. Ніл вражений.

— Я граю в ексі, тому що я люблю це до глибини душі. Я ризикував своїм життям заради цього. І не раз. Це те, що я хотів робити все своє життя, і поки я можу грати в нього, я буду це робити. На першому курсі університету я отримав травму. Досить серйозу. Кілька разів. І Кевін сказав мені, що я повинен бути чесним, коли мені боляче, тому що відсиджуватися тиждень — це лайно, але якщо я відмовлюся відсиджуватися, то зроблю собі ще гірше — це коштуватиме нам гри, тому що мені буде занадто боляче, щоб грати належним чином, і я нікому не скажу, а потім мені доведеться відсиджуватися два тижні, щоб відновити пошкодження, яких я завдав. 

Я був би жахливим. Мені знадобилося кілька місяців, щоб засвоїти цей урок; деякий час я не погоджувався з ним усім серцем. А потім мій батько викрав мене і скалічив мені руки, і я зрозумів, що, напевно, не зможу тримати ракетку. 

Я б стримував свою команду, якби вийшов на корт у такому стані.

 Тож у мене був вибір: сперечатися з ними, витрачати їхній і свій час на суперечки і все одно вийти з гри; або відступити і довіритися їм. Я відступив. Вони виграли гру, яку я пропустив, і я зміг знову зіграти в ексі, як тільки одужав. Я можу впоратися з кількома синцями не тому, що я мав справу з гіршими, а тому що я можу. Це синець. Я можу витримати, коли мене обшукують, загалом. 

Більшість речей, з якими я не можу впоратися — це порушення з жовтою чи червоною карткою. Я не виходжу на майданчик, щоб довести, що можу впоратися з синцем. Я справляюся з синцями тому, що я можу з ними впоратися. 

Я знаю різницю між тим, що погано, і тим, що просто недобре. Тож моє запитання до тебе таке: ти хочеш бігати більше, тому що можеш із цим впоратися, чи тому що тобі буде боляче, і ти хочеш довести, що можеш витримати біль? 

І якщо ти зрозумієш, що досягла своєї межі, чи скажеш ти про це і сповільнишся? Чи продовжиш рухатися далі і наполягатимеш на тому, що у тебе немає меж?

— Я можу про себе подбати!

— Я не про це питав.

Вона закочує очі.

— Ти несеш якісь нісенітниці.

Ніл знизує плечима.

Вона дивиться у вікно.

Ніл розвертається вперед, його погляд знаходить дзеркало заднього виду вчасно, щоб побачити, як на обличчі Пейдж зникає вираз плоского жаху.

Йому це зовсім не подобається. 

Чого вона боїться? Наталі? Цього не може бути, це смішно. Ніл дивиться на Ендрю, і той озирається, розуміючи.

— Дівчата, ви хочете бути там, коли ми покличемо Гармонію? — запитує Ендрю. — Ми подзвонимо їй у понеділок, після школи.

— Так, — відповідає Пейдж. — О. Як ви, хлопці, пройшли перевірку?

Ніл пирхає.

— Я допоміг посадити велику кількість людей, а потім пішов і жив бездоганно законним життям. За винятком моїх великих пожертвувань мафії, про які вони не знають. Ніхто не може по-справжньому перевірити моє минуле з Моріяма, в основному тому, що вони роблять все можливе, щоб переконатися, що це важко перевірити. І Ендрю… 

Ендрю отримав записку від Бі, в якій вона назвала його найкращим пацієнтом, який у неї коли-небудь був, і оскільки ніхто не знав, що він убив свою матір, це було досить чесно. І коли вони прийшли з перевіркою, я випхав Ендрю геть і нафарбувався.

— Чому ти вигнав Ендрю?

Міньярд, не випускаючи руку Ніла, жестами показує йому на обличчя.

— Я не зовсім схожий на людину, з якою комфортно.

Наталі голосно пирхає.

— Хіба ні?

— Не для того, хто збирається сертифікувати пару прийомних батьків.

Наталі видає ще один презирливий звук.

— Що це означає? — запитує Ендрю.

Вона повторює звук, більш виразно.

— Так, я почув це і з першого разу.

— Просто такі люди, як довбаний Трент, і наша прийомна мама, яка не дозволяла нам їсти більше одного разу на день, інакше ми розтовстіємо, і вони віддадуть п’ятьох дітей Шеррі Хіллер, яка постійно не могла купити достатньо їжі для п’ятьох дітей, але, типу, нумо виженемо Ендрю з дому, тому що він виглядає страшно. Звісно. Круто.

Ендрю знизує плечима.

— Це спрацювало.

Ніл із запізненням усвідомлює: Пейдж не боялася Наталі. Вона боялася, що Ніл та Ендрю передумають удочеряти їх. 

Він стискає руку Ендрю на знак подяки, коли вони заїжджають на під’їзну дорогу. Він не знає, що сказати, щоб запевнити дітей, що вони з Ендрю не передумають. Можливо, нічого. Може, їм варто продовжувати йти далі. Просто бути тут.

Вони заїжджають на під’їзну доріжку і заходять до будинку, перед ними весь вечір. 

Ніл та Ендрю готують вечерю, а Наталі та Пейдж сидять за столом, відшукують паскудні загадки і читають їх вголос для загального задоволення, істерично регочуть над найгіршими, і Ніл пишається цим. Дівчата їдять, поки не наїдаються.

Залишаються недоїдки, і Ніл неймовірно цим пишається.

А потім вони сидять ще півгодини, читаючи найстрашніші загадки, які тільки можна собі уявити.

— Що ти хочеш подивитися? — запитує Ендрю, коли вони прибирають.

— «Офіс»? — невпевнено відповідає Пейдж.

— Ненавиджу цей серіал, — менш впевнено відповідає Наталі.

Пейдж дивиться на неї величезними щенячими очима, але та відмовляється дивитися.

Ніл дивиться на Ендрю.

Міньярд нахиляє голову набік.

— Наталі, хочеш піти на пробіжку? — запитує Ніл. — Вони можуть подивитися серіал, поки нас не буде.

— А якщо я захочу бігти надто швидко? — єхидно запитує вона.

Ніл знизує плечима.

Вона пускає очі під лоба.

— Гаразд.

— Ну, зачекай, — мовить Ніл. — Ти кажеш «так», бо я запитав? Чи тому, що тобі так хочеться?

— Яка різниця? Я сказала «так».

— Мені є різниця, — відказує Ніл.

— Я нічого не хочу.

Ніл знизує плечима.

— Тоді ми не підемо.

— Чому? Тільки тому, що я не хочу? — її обличчя застигає на півдорозі до люті, поки вона переварює те, що щойно сказала.

— Правильно, — відповідає Ніл.

— А якщо я хочу?

— Тоді ми побігаємо.

Вона стоїть так хвилину, напруга і роздратування помітно наростають, коли Пейдж стискається.

— Я знаю, — повільно промовляє Ніл, розмірковуючи, намагаючись передбачити, як будуть інтерпретовані його слова, — як це — бути неважливим. Як це, коли твої бажання і потреби не беруть до уваги. І я знаю, як це, коли тобі це пропонують, а потім в останню хвилину відмовляються. Ми обидва знаємо, — каже він, вказуючи на себе та Ендрю. 

— Ми обидва знаємо, як це — не мати жодної свободи дій. І ми обидва розуміємо, Наталі, чому ти злишся, і, Пейдж, чому ти боїшся, і я збираюся сказати тобі прямо зараз, що ми не збираємося робити цього з тобою. Ми хочемо вас вдочерити. Ми хочемо, щоб ви були нашими дітьми, і ми зробимо все можливе, щоб це сталося, якщо ви не проти. Моя мета не в тому, щоб ви почувалися… — Ніл махає рукою, шукаючи.

— Маленькими, — каже Ендрю. — Наївним. Дурними. Довірливими. Я можу продовжити, якщо хочете.

— Дякую, — відказує Ніл. — Саме так, як він сказав. Я не намагаюся змусити тебе сказати: «Так, я хочу бігати», — щоб потім сказати тобі, що ти не можеш, або закрити тобі рота. Я не даю тобі щось, щоб потім забрати. Я не запитую твоєї думки, щоб потім проігнорувати її, — він звертається до свого внутрішнього Лиса… Еббі, Ваймака, Ден, Рене, чорт забирай, навіть до Бі. — Я знаю, що ти не можеш залишити весь свій багаж біля дверей, але ми хочемо допомогти тобі нести його, поки ти не зможеш.

 Якщо ти хочеш побігати, ми підемо; якщо це полегшить Пейдж перегляд її улюбленого шоу — чудово. Якщо ти не хочеш бігати, ми не підемо, і придумаємо щось інше. Може, подивимося серіал, який подобається Наталі, а Пейдж ненавидить, щоб збалансувати, — пропонує він, дивлячись, як вони обидві кривляться. — Або ще щось.

Наталі метушиться. Пейдж також.

Ніл чекає.

Дівчата дивляться одна на одну. Без слів вони вибачаються — за що, Ніл не знає, але він впізнає вибачення, коли бачить його.

— Я хочу піти на пробіжку, — оголошує Наталі.

Ніл мусить перепитати.

Він не знає, як це зробити, щоб випадково не відмовити її. Або не зробити так, щоб це звучало так, ніби він не довіряє їй, що вона знає, чого хоче, а хіба це не половина проблеми?

— Гаразд. Зустрінемося біля дверей о п’ятій?

Вона киває і проходить повз нього, щоб переодягнутися.

— Іди, — говорить Ендрю, киваючи Пейдж. — Я буду за хвилину.

Пейдж прямує до вітальні, а Ендрю просовує палець в петлю ременя Ніла.

— Так чи ні?

— Так, — відповідає Ніл, дозволяючи Ендрю притиснути себе до нього для поцілунку.

— Я кохаю тебе, — шепоче Ендрю чеською, поклавши руку на потилицю Ніла.

— Я теж тебе кохаю, — відповідає Ніл.

— Звідки ти в біса взявся?

Ніл піднімає брову.

— З двох банд.

— Саме так, — відказує Ендрю. — Ти мав би закінчити набагато гірше.

— Дякую.

— А натомість ти — це ти. Як це, в біса, сталося?

— Здебільшого, — мовить Ніл, — через тебе, гадаю.

Ендрю видає щось на кшталт сміху, або щось близьке до нього.

— Не може бути.

— Хіба? — Ніл роздумує, підносячи одну руку до обличчя Ендрю. — Хто ще міг би навчити мене бути людиною?

Ендрю притягує його до себе для ще одного поцілунку.

А потім Ендрю відривається.

— Іди переодягнися, щоб наша донька не чекала на тебе.

— Ти ж знаєш, що це мене нервує, — каже Ніл. Донька. Господи.

— Я думаю, що повна фраза звучить так: «Я не розумію, що відбувається», — припускає Ендрю.

Ніл відмахується.

— Ех. Ти знаєш, про що я говорив.

Але він прямує нагору, перевдягається за рекордно короткий час і зустрічає Наталі біля дверей. Вони виходять під вступну пісню серіалу «Офіс».

Ніл дозволяє Наталі задавати темп, і він караючий.

Ніла охоплює бажання щось сказати. Можливо, йому варто це зробити.

Але він стримується, і через милю вона сповільнюється. Зовсім небагато. Зовсім трохи. Ніл теж сповільнюється, без коментарів.

Через чверть милі вона сповільнюється до їхнього звичайного темпу, а ще через чверть — до бігу підтюпцем. Ще через три хвилини вона переходить на ходьбу.

Ніл теж сповільнюється, без коментарів.

— Дідько, — каже Наталі через кілька хвилин, коли їй вдається віддихатися. — Гаразд. Ти мав рацію.

— Це не те, що я намагався сказати, — відповідає Ніл. — Я не казав, що ти не можеш цього зробити. Я казав, що не хочу завдати тобі болю, намагаючись змусити тебе це зробити.

Вона махає рукою.

— Неважливо.

— Вони ще не закінчили, — каже Ніл. — Ти зможеш пройти решту шляху?

— Так, — каже вона.

Вони йдуть.

— Одна дівчинка в школі каже, що гомосексуалізм — це погано, — різко мовить Наталі.

Ніл не знає, що на це відповісти. Це ж не запитання. І як він має реагувати на таку заяву?

— Схоже, у неї багато думок на цю тему, — дипломатично відказує він.

— Вона сказала мені, бо дізналася, що ви з Ендрю одружені. Вона каже, що ми всі повинні намагатися уникати гомосексуалів.

— Чому, вона думає, що це заразно?

— Вона каже, що знала одного ґея, а потім половина його друзів стали ґеями.

— Здається, вона не дуже багато знає про квір-людей.

— Звідки ти знаєш?

Він дивиться на неї, а вона дивиться на нього.

— Ну, по-перше, я не гомосексуал. Я ґрейсекусуал і ґрейромантик. Її світогляд не залишає місця для мене чи для таких, як я. По-друге, не можна стати ґеєм. Люди думають, що вони натурали, тому що світ каже, що всі мають бути такими. А потім вони дізнаються, що є інші варіанти, і що вони можуть не бути гетеросексуалами — про що, можливо, вони дізнаються від друга-ґея — і тоді вони роблять камінґ-аут.

 По-третє, — продовжує він, — неможливо уникнути всіх квір-людей. Я кажу про те, що, звичайно, деяких людей досить легко уникати. Двоюрідний брат Ендрю, Нікі, досить відвертий ґей, і є квір-люди, які роблять все можливе, щоб бути видимими квір-людьми, і, звичайно, ви могли б не звертати на них уваги, можливо. Але чи дізналися б ви, що Ендрю ґей, просто дивлячись на нього? Або навіть поговоривши з ним?

— Ні, — відповідає Наталі.

— Саме так. Напевно, хтось із її друзів квір, навіть якщо вона цього не усвідомлює, навіть якщо цей хтось не усвідомлює.

— Хіба квір —це не погане слово?

Ніл знизує плечима.

— А «ґей» — хіба не погане слово? Хіба не гомосексуал? Колись гомосексуал був медичним діагнозом. Люди роками використовували слово «ґей» як образу. І ґей — це не те, ким я є, але назвати мене ґрей теж не особливо працює, і це потребує багато пояснень, але якщо я скажу, що я квір, ви одразу зрозумієте важливу частину. І є багато людей, які просто ідентифікують себе як квір, можливо, тому що вони ще не розібралися, але знають, що вони не натурали чи цис… знаєш, що це таке? Круто. Або тому, що вони не особливо прагнуть навішувати ярлики на кожну частину свого існування, або просто тому, що пояснення того, які ярлики підходять, зайняло б надто багато часу. Отже, я думаю, що не варто називати когось квір, якщо він не хоче, щоб його називали квір, але це не найгірше слово у світі.

Вони йдуть ще кілька хвилин мовчки.

— Якщо вона скаже мені це лайно наступного тижня, чи можу я її вдарити?

Сміх виривається з грудей Ніла. Він придушує його.

— Ні.

— Тоді чому ти сміявся?

— Тому що це було смішно. Але ні. Бити взагалі вважається поганим.

— Половина твоєї роботи — бити людей. Крім того, минулого разу, коли я вдарила Джастіна, ти сказав, що це нормально.

— Так, звичайно, але тоді була інша ситуація.

— Я думала, що мені дозволено робити все, що я хочу?

— Я швидко приходжу до висновку, що бути батьком означає вчити дітей, коли і як робити те, що їм не подобається, в тому числі, коли і як утриматися від того, щоб не вдарити засранця.

— Де межа?

— Якщо вони починають бити, то і ти можеш бити, — вирішує Ніл. — Якщо вони не застосовують силу, то і ти не повинна, — одного дня вона дізнається, чим він займався в коледжі, і це правило вилетить у вікно.

— Гаразд, але якщо хтось каже щось расистське, хіба я не можу його вдарити? Це змусить його замовкнути.

Ніл наспівує. Важко сперечатися, коли він з усім згоден.

— Не попадайся. Але ні, ти не повинна.

— Що це означає?

— Це означає, що я не раз бив першим, і напевно люди те, за що вони заслужили удар. Якщо тебе спіймають, будуть наслідки, а якщо людина, яку ти б’єш, є прихильником влади, то будуть погані наслідки. 

Якщо не ти почала, я можу тебе захистити, але важко витягнути тебе з-під варти за те, що ти вдарила того, хто тебе не чіпав. Є багато способів дати словесну відсіч; я можу звільнити тебе від більшості покарань. Якщо тільки ти не заслуговуєш на покарання. Я не збираюся визволяти тебе з-під варти, якщо ти почнеш словесно ображати людей.

— Це справедливо, — каже вона.

— Отже: якщо ти збираєшся вдарити когось, а він не замахнувся першим, не попадайся.

— Це не допоможе під час уроків.

Ніл знизує плечима.

— Це нормально, коли твій батько відвозить тебе на бійку після уроків? Ендрю, мабуть, зробив би це без жодних роздумів.

— А ти б зробив?

— Я, напевно, зробив би, але я б про це подумав.

— Ти коли-небудь бився?

— Гм.

— Це означає «так».

— Це так.

— Тебе коли-небудь ловили?

— Ні, ніхто з тих, хто, загалом, не хотів нічого з цим робити. Я маю на увазі, що інші студенти коледжу не збиралися доносити на мене, а люди, з якими я бився, як правило, мали… огиду до влади.

— Тоді як ти можеш казати, що я не вмію битися?

Ніл сміється.

— Бачиш, я казав Ендрю, що це буде проблемою. Ми не можемо бути батьками. У нас немає повноважень. Мені доведеться сказати тобі не вживати наркотики, бо це єдине, чого я не робив, а Ендрю не може цього сказати, бо він їх вживав.

— Але ж вони були прописані.

— О, ні, він робив інші речі на додачу до цього. Гадаю, він, напевно, скаже тобі. Може, не варто було б, насправді. Але ніхто з нас не може заборонити тобі пити неповнолітнім, а я навіть не можу заборонити тобі вступати в мафію. 

Ось що я скажу: ми робили погані і тупі речі, коли були молодші, тому що не мали вибору. А у вас є вибір.

 Якщо хтось скаже вам щось погане, ми обговоримо це в школі. Ми підемо на батьківські збори, якщо доведеться. А може, й ні. Ну, можливо. Я не знаю. Але ти не повинна покладатися на свою здатність завдати сильного удару, гаразд? Ми тут. Ми допоможемо.

— Навіть якщо ви не можете бути батьками?

Вони підходять до будинку, і Ніл зупиняється внизу під’їзної доріжки. 

— Як сказав Ендрю. Ми ніколи не будемо зразковими батьками. І, можливо, ми не будемо дуже хорошими в цьому, взагалі. Але ми зробимо все можливе, щоб ви, дівчатка, дісталися дорослого життя живими і, сподіваюся, не зазнали нових травм, і ми зробимо для цього все, що завгодно.

Вона зітхає.

— Я не буду бити людей.

— Дякую.

Дівчинка веде Ніла до будинку, де звучить «Офіс», але замість того, щоб піднятися нагору, вона йде прямо у вітальню.

— Які наркотики ти приймав?

Хм.

Може, Нілу варто просто піднятися нагору. Негайно.

Телевізор замовкає.

Ніл стоїть без діла.

— Що? — запитав Ендрю.

Ніл прослизає до вітальні.

— Це через мене, — каже він.  

Ендрю пронизує його поглядом.

— Я думав, ви бігаєте?

— Ми також трохи ходили, — відказав Ніл. — Намагалися заповнити час епізоду.

— Як тобі взагалі вдається тримати щось у таємниці, я не розумію, — каже Ендрю.

— Вибач.

— Ти казав, що я можу запитати, — говорить Наталі.

— Казав, — погоджується Ніл. — Але я не подумав про це.

— Це називалося «крекерний пил», — каже Ендрю. — Він допоміг Аарону злізти з лайна, на якому він сидів, що було набагато важче. А мені подобалося відмовлятися від ліків, але я не любив переживати ломку, і крекерний пил допоміг.

— Ніколи про таке не чула.

— Вибач. Хочеш, я скажу тобі, що я вживав крек?

— А ти вживав?

— Ні.

— Тоді ні.

— Як довго ти це робив?

— Пару років.

— Як ти кинув?

— Ніл сказав мені.

— І ти просто… кинув?

— Він змусив мене торгуватися.

— І що він запропонував?

— Він купив мені нову машину.

— Що? Зачекай. Яку машину він тобі купив?

— О, я не дозволив йому вибрати, він би купив мені Тойоту. Я купив Мазератті.

— Ту… яка в тебе зараз?

— Ні, цій лише два роки. Я сам її купив. Але купив, бо мені дуже сподобався Мазератті, за який він заплатив.

— Зачекай. Зачекай. То.. він заплатив за… коли це було?

— На моєму другому курсі коледжу, на його першому.

— Як… — Наталі повертається до Ніла. — Звідки у тебе стільки грошей?

— Коли ми з мамою втекли, то взяли з собою п’ять мільйонів, — каже Ніл. — Коли я вступив до коледжу, у мене залишилося 750 000 доларів. Я їх відкладав, бо нове посвідчення особи коштує недешево, і я розлютив Ріко, і Моріяма знали про моє існування, і втеча коштувала б дорого, а потім Ендрю зробив так, щоб я був у безпеці. Зробив так, щоб мені не довелося тікати. І раптом у мене з’явилося набагато більше грошей, ніж мені було потрібно. Я запропонувала їх йому — технічно, вони були його, як я зрозумів, але він відмовився їх брати. Він не хотів моєї благодійності. Тож він змусив мене укласти з ним угоду. Я попросив його відмовитися від крекерного пилу.

— Тож, дозвольте мені.. гаразд, — каже Пейдж. — Гаразд. Тож Ендрю змусив тебе торгуватися з ним за можливість віддати йому його ж гроші?

Ніл знизує плечима.

— Угоди та обіцянки були валютою Ендрю.

— Вони й досі є такими? — запитує Наталі.

— Якщо він дає обіцянку, — мовить Ніл, — він її не порушує.

— Уклади зі мною угоду, — просить Наталі, повертаючись до Ендрю зі схрещеними руками.

— Ні, — відповідає Ендрю.

Наталі потрібна хвилина, щоб відреагувати — це була не та відповідь на яку вона очікувала.

— Чому?

— Коли я укладаю угоду, я її дотримуюся. А отже, інша людина також повинна її дотримуватися.

— Я можу виконати свою частину угоди.

— Ні.

— Я можу.

Ендрю вивертається, відсуваючи Сера, щоб подивитися Наталі в очі.

— Проблема не в цьому. Відповідь — ні.

— Чому ні?

— Ти дитина. Я не укладаю угод із дітьми.

— Пообіцяй мені дещо.

— Чого ти хочеш?

— Справді?

— Я не сказав «так», я запитав: чого ти хочеш.

— Так… але ти отримаєш щось в результаті угоди.

— Ти дитина.

— Я не маленька.

— Я не це сказав, — Ендрю показує на інший кінець дивана і піднімає на неї брову.

Вона тупотить і закочує очі, але сідає, закинувши ноги на диван так, щоб дивитися на Ендрю.

— Перш за все, — каже Міньярд лагідним голосом, — якщо хтось каже «ні», то відповідь — «ні».

— Я не прошу про секс, - спльовує вона.

— Ні, не просиш. Але згода не починається і не закінчується сексом. Це ставлення, і воно має пронизувати кожну вашу взаємодію з іншими людьми. Чи хтось погоджується на обійми, чи це просто те, чого від нього очікують? Чи дає хтось згоду на те, щоб ви списали його домашнє завдання, чи він просто намагається не образити вас? Чи поважаєш ти їхні потреби, чи ні?

— Я не хотіла лекції, — бурчить вона.

— Звучить так, ніби ти не давала на це згоди.

— Я… так. Не давала!

— Наступного разу я надрукую це. Не зважаючи на це. Я не укладатиму з тобою угод.

— Яку останню угоду ти уклав?

— Коли я пообіцяв Пейдж піклуватися про вас двох протягом року.

— Гей! Чому ти уклав угоду з нею, а не зі мною?

— По-перше, у мене була паскудна ніч, і я не дуже ясно мислив. По-друге, Пейдж погодилася на угоду до того, як я усвідомив, що зробив. Сьогодні я мислю ясно, і моя відповідь — ні.

—Пообіцяйте, що ви нас вдочерите.

Ендрю нахиляє голову.

— Звичайно.

Наталі виглядає розгубленою. Вона очікувала іншої відповіді.

— Ніл сказав, що ви двоє не можете бути батьками.

— Звучить так, ніби Ніл більше бігав ротом, ніж ногами.

Наталі мовчить.

— Це не означає, що ми не спробуємо, — мовить Ніл. — Це просто означає, що у нас, ймовірно, не буде абсолютно ніяких повноважень.

— Я дуже зла, — відказує Наталі. — І я, мабуть, поб’ю ще когось. І вскочу в халепу.

— Я думав, ти щойно погодилася не бити людей? — запитує Ніл. І принаймні зараз вона зізнається у своєму гніві.

Ендрю лише знизує плечима.

— Ти намагаєшся вмовити мене порушити свою обіцянку?

— Ти дуже швидко погодився, — каже Наталі.

— Ти попросила те, що я тобі вже дав. Чи повинен я був забрати це назад, щоб дати тобі це знову?

— Я не… я просто… я погана дитина.

Ендрю дивиться на Ніла.

Ніл сміється.

— Я пригадую як ФБР забрало мене на порозі мого батька і запитало, чи не буду я проблемою. Я відповів: «Я був проблемою протягом 19 років. Я надто втомився, щоб бути проблемою сьогодні». Я маю на увазі, що Ендрю потрапив до колонії для неповнолітніх. Те, що ти погана, не позбавляє тебе права бути в цій сім’ї.

— Але ти обіцяєш, — втручається Пейдж. — Що б не сталося.

— Так, — каже Ендрю. — Обіцяємо.

Пейдж з полегшенням опускається, різко сповзаючи зі стільця на підлогу.

— Гаразд.

— А ти думала, що ми передумаємо? — запитав Ніл, наполовину ображений.

— Я погана дитина, — повторює Наталі.

— То ти думаєш, що ми будемо шукати дитину без проблем? Такої дитини не існує, — каже Ніл. — Ви двоє можете бути поганими дітьми скільки завгодно, але ви все одно будете нашими дітьми.

— А ви взагалі хочете двох дітей? — стурбовано запитує Пейдж, сідаючи. — Ви не хотіли. Ви хотіли тільки Наталі.

Ендрю знизує плечима.

— Не хотіли, коли не знали про твоє існування. Тепер ми хочемо вас обох. Обіцяємо вдочерити вас обох.

Пейдж падає назад.

— Гаразд.

Ендрю штовхає Наталі.

— Іди в душ.

— Гаразд, — відказує Наталі. Вона йде нагору, не кажучи більше ні слова.

Ніл займає її місце на дивані, переступаючи через Пейдж, яка все ще лежить на підлозі.

Ендрю штовхає його.

— То про що ще ви говорили під час цієї дуже продуктивної пробіжки?

— Про гомосексуалізм?

Брови Ендрю піднімаються вгору.

— У неї є однокласниця, яка вважає, що це погано.

— Прикро.

— Наталі попросила дозволу вдарити її.

Пейдж стогне.

— Я спробую зупинити її, але вона може просто чекати, поки мене не буде.

— Вона сказала мені, що не буде.

Пейдж невизначено махає рукою.

— Так, але це нічого не означає.

— Де вона навчилася битися? — запитує Ніл.

— Вона зламала великий палець три роки тому. Вона навчилася досить швидко. Мені шкода.

— Я не знаю, за що ти вибачаєшся, — недбало відповідає Ніл. — І, чесно кажучи, я радий, що вона так швидко вчиться.

Пейдж замовкає. Ендрю бере Ніла за руку і проводить по його долоні лінії. Через кілька хвилин спускається Наталі, і тоді Ендрю вмикає гру «Jeopardy». Він хизується, але Наталі та Пейдж розважаються, відчайдушно намагаючись перемогти одна одну, вигукуючи відповіді, які вони знають, а Ніл сміється, на серці легко, рука Ендрю зігріває його.

Коли Ніл та Ендрю лягають у ліжко тієї ночі, Міньярд простягає руки. Джостен знімає нарукавники.

— Я думав про Трента, — каже Ендрю.

— Я теж, — погоджується Ніл. — Я намагаюся з’ясувати, як дізнатися ціну вбивці, не сповіщаючи ФБР.

— Що? Навіщо нам потрібен вбивця? Я сам це зроблю.

— Ні, — каже Ніл. — Ні, не зробиш.

— Чому ні? Ти радше ризикнеш залишити паперовий слід, який приведе до якогось вбивці з темної мережі, якого ми ніколи не бачили, ніж дозволиш своєму чоловікові здійснити одне швидке вбивство?

— Так.

— Не те, щоб це мене турбувало.

Ніл розвертається до Ендрю обличчям.

— По-перше, витонченість не є твоєю відмінною рисою. По-друге, у нас немає можливості позбутися тіла або змусити його зникнути, тому нам доведеться зробити так, щоб це виглядало як самогубство, а це вимагає більшого планування, ніж ми з тобою звикли. По-третє, ні, я не дозволю тобі сісти на літак до Колорадо, щоб убити людину, а потім полетіти додому. Це звучить як погана ідея.

Ендрю скорчив гримасу.

— Ми могли б поїхати всією сім’єю в Скелясті гори.

— Дрю.

— Абраме.

— Не вийде. Не цього разу.

— Я міг би навчитися делікатності.

— Дрю.

Ендрю зітхає.

— Ми не можемо найняти вбивцю. Можливо, ми могли б зробити це так, щоб ФБР не дізналося, але не без того, щоб Моріяма дізнались.

— А я не хочу просити Моріям, — говорить Ніл. — Я не хочу спілкуватися з ними більше, ніж потрібно, і не хочу бути у них в боргу.

Ендрю витирає обличчя.

— Тож він живе, — каже він рівним голосом.

— Ми не професіонали. Чи є якийсь спосіб забрати його з прийомної сім’ї?

— Якби Пейдж заговорила, ми б щось зробили, але я не збираюся її змушувати. Напевно, у нього на комп’ютері є дитяче порно, але я не хакер.

— Нам треба було більше ходити на комп’ютерні курси в коледжі, — погоджується Ніл. Його технологічна неграмотність раптом стала проблемою. — І взагалі, я не знаю, чи можна буде використати інформацію, яку ми отримаємо в результаті злому, в суді.

— Крім того, якщо вони знайдуть дитяче порно на його комп’ютері, то почнуть задавати запитання дітям, які перебувають під його опікою, а Пейдж може цього не захотіти. Ти справді не дозволиш мені вбити його?

— Пам’ятаєш, як ми намагалися поводитися достатньо добре, щоб вдочерити пару дітей?

Ендрю смикається. Ніл передає йому ножа, щоб він заспокоївся.

— Я не знаю, чи є якийсь спосіб сказати агентству, що він не повинен мати більше дітей у своєму будинку, щоб вони не запитували чому.

Серце Ніла розривається від безпорадності в голосі Ендрю. Вони в пастці — наскільки йому відомо, свідків, які б хотіли говорити, немає, і вони нічого не можуть вдіяти. Ніл обхоплює рукою потилицю Ендрю.

— Гей. Ми їх спіймали. Ми не можемо врятувати всіх. Ми можемо лише зробити все, що в наших силах, — Ніл відчуває, як напружена шия Ендрю, його плечі, як напружений кожен м’яз, бачить, як міцно він стискає щелепу. — Я знаю, що наші найкращі зусилля здаються недостатніми. Я знаю, що навіть якщо ми спробуємо забрати тих дітей, які у нього є зараз, він просто знайде інший спосіб. Я знаю, що цього недостатньо, і я знаю, що у нас немає часу сидіти і базікати про це. Але, Дрю, ми просто не маємо такої влади. У нас немає таких грошей. 

Найкраще, що ми можемо зробити — це допомогти Пейдж і Наталі відчути себе в безпеці, щоб вони могли повідомити про нього, і, можливо, це допоможе й іншим його жертвам. Але ми не можемо… зараз це все, що ми можемо зробити, і, Дрю, цього має бути достатньо.

Ендрю вібрує від люті. Ніл майже чує аргументи, які звучать в його голові — цього недостатньо, Ендрю повинен просто піти і забити Трента до смерті голими руками, і до біса наслідки, краще Ендрю опиниться у в’язниці, ніж іще одна дитина буде зґвалтована. Ніл чує голос в голові Міньярда, який називає його боягузом за те, що він вирішив не ризикувати собою, чує його ясно, як день, тому що це голос самого Ніла, після смерті Дрейка, коли Ніл запитав Ендрю, чому він не повідомив про Дрейка Гіґґінсу.

— Ти не можеш врятувати світ, Дрю. Але ми можемо почати з Наталі та Пейдж, а ти не зможеш цього зробити, якщо ти у в’язниці, і я не можу піти за тобою до в’язниці, якщо вони у мене, і я не можу піклуватися про них належним чином, якщо ти у в’язниці. Не зможу.

— Ти використовуєш їх як важіль впливу?

— Так, — безсоромно каже Ніл. — Це правда. Я не можу виховувати двох підлітків без тебе. Я не готовий до цього. Ми це не обговорювали.

— Можливо, так вони будуть щасливішими. Вони все одно мене бояться.

— Пейдж не боїться, — мовить Ніл. — Анітрохи. Вона тебе обожнює. Ти бачив її обличчя, коли вона дізналася, що ти вдарив Генрі? Вона любить тебе за це. І Наталі теж. Здається, у неї не було жодних проблем із тим, щоб запитати тебе про твою наркотичну залежність.

— О, так, — відказує Ендрю, здивовано розслабляючись. — Дякую, що сказав їй про це, одразу після того, як ми вирішили, що не будемо.

— Вибач. Я не подумав.

— Все вийшло добре.

— Ти мені пробачаєш?

— Звичайно. Я не полечу в Колорадо, щоб вбити людину.

— Я це ціную.

— Хоча, можливо, трохи залякати.

— Дрю.

— Скажи мені ще раз. Скажи, що ми робимо все можливе.

— Ми робимо все, що можемо, Дрю, і робимо це добре. У нас двоє дітей, які сміються, їдять, розмовляють, стоять прямо і почуваються достатньо безпечно, щоб сперечатися один із одним. Ти можеш зробити більше добра тут, із ними, ніж тікаючи, щоб принести себе в жертву.

Ендрю нахиляється вперед, щоб притулитися лобом до Ніла, і той заплющує очі.

Вони вже обговорювали це кілька місяців тому. Вони мали багато дискусій, коли Ендрю вперше висловив ідею про прийомних дітей. Одне із заперечень Ніла було саме таким, що вони повинні якось поставити межу. Що вони повинні пам’ятати, що обидва працюють, і що, хоча більшу частину робочого тижня вони присвячують дітям, їм все одно доводиться працювати на вихідних, а суботні вечори часто проводять в інших штатах. 

Ендрю погодився, що вони можуть впоратися лише з однією дитиною за раз, можливо, з двома — і то за умови, що одному з них буде 16 або 17 років, достатньо дорослому, щоб йому можна було довірити залишитися вдома самому на вихідні, а не двох 14-річних підлітків. Ніл дуже драматично втупився в порожню миску, а потім підняв очі на Ендрю і сказав:

— Мені здається… що ти намагатимешся виховати і врятувати кожну дитину, яку побачиш.

Ендрю відповів:

— А що в цьому поганого?

Ніл подивився на нього. Взяв обличчя Ендрю в свої руки.

— Нас двоє, Дрю, ми не можемо.

Ніл відчув, як Ендрю розслабляє один м’яз за одним.

— Скажи це ще раз.

— Наталі сказала раніше, що ти — заспокійлива присутність. Пейдж відчуває себе з тобою настільки безпечно, що змусила Наталі піти зі мною на пробіжку. Ми робимо дуже багато прямо тут, і якщо ми хочемо продовжувати цю роботу, то повинні присвятити себе їй. Ми рятуємо двох дівчат, а це вже багато, і цього достатньо.

Ніл повторює це знову і знову протягом півгодини, поки Ендрю не штовхає Ніла вниз і не згортається калачиком на ньому.