Частина 16

☕️

Чай і віскі

 

Юнгі завжди був зібраним та спокійним, і не те, щоб він докладав якихось зусиль до цього, швидше, це просто було частиною його природи. І життя з матірʼю одиначкою тільки додатково дисциплінувало та навчило його цінувати все те, що дається важкою працею. За таких умов, здавалось би, не важко було б піддатися відчаю і самотності, позаяк, поза межами школи хлопець здебільшого проводив час наодинці з книгою у руках. Проте, на щастя, та неймовірна безумовна любов його матері і її сліпуча жага до життя допомогли вберегти його від холоду навколишнього світу та не пустити гірке коріння жалю надто глибоко у серце, ба навпаки — розкрили його особистість з найкращої сторони і завжди підштовхували у бік розвитку, у бік світла. 

Та навіть попри увесь той притаманний йому спокій і впевненість — Юнгі все частіше знаходив себе у досить турбулентному стані. А все це почалося з появою одного світловолосого усміхненого юнака у його житті. Звісно ж, оскільки ця турбулентність стосувалась найпрекраснішого янгола у всесвіті — вона здебільшого була, радше, приємною, а інколи навіть дуже приємною. Однак, часом вона була і такою, що спонукала мозок Юнгі до не надто раціональних дій, таких як — заявитися разом зі своєю матірʼю на порозі дому свого хлопця з нагоди різдвяної сімейної вечері. 

Так, немов нічого особливого — це ж просто вечеря. І якби вони були друзями, то в Юнгі взагалі не виникало б жодних сумнівів чи тривожних роздумів на предмет доречності подібної спільної вечері. Але вони не просто друзі — вони зустрічаються — а це вже зовсім інший рівень соціального статусу, з яким приходить і зовсім інший обсяг відповідальності та обовʼязків, один з яких часто включає в себе невідворотність знайомства з батьками партнера. І хоч досі їм неймовірно щастило, і вони не зустрічали жодного спротиву чи несхвалення своїх стосунків, була все ж людина, хід зустрічі з котрою Юнгі ніяк не міг передбачити, і ця невідомість квапно підʼїдала його мозок зсередини. 

Досі Юнгі не доводилось зустрічати батька Чіміна, лише чути про нього неодноразово, а тому чоловік вже набув в уяві Міна певного суворого і неприступного образу — і він боявся визнати це, не знав як сказати про своє занепокоєння Чіміну. Все це здавалось настільки дрібʼязковим, та разом з тим таким неймовірно значущим, що це безперервно змушувало око Міна нервово посіпуватися від однієї лише примарної думки. Зрештою, йому потрібно було знайти хоча б якесь логічне пояснення та ментальну опору заради збереження свого здорового глузду. А тому він запевнив себе, що це не перекладання відповідальності, а довіра своєму партнеру — бо якби батько Чіміна був проти їх стосунків, Чімін обовʼязково йому про це сказав би і не запрошував його із матірʼю у свій дім, правда ж..? З цією думкою Юнгі міг бодай трохи видихнути з полегшенням. Аж поки його матір, із широченною дитячою усмішкою, не натиснула на дверний дзвінок поруч з дверима будинку Паків — і, о чорт, як же Юнгі переоцінив себе, його страшенно нудить від хвилювання. 

За дверима почулись якісь жіночі голоси і гупіт, що тільки змушували вузол у животі Юнгі ще більше затягуватися. Ключ дзвінко прокрутився у замковій щілині, ручка дверей спустилася донизу, і вже наступної миті замерзлу шкіру обличчя швидко вкрило теплом нагрітого будинку, а у носа вдарив аромат смачних страв та духмяної випічки.

 

– Ох, Юнгі-ші, місіс Мін! Доброго вечора, проходьте! – сяюче обличчя Рюн радісно привітало гостей. – Чімін зараз підійде, у нього, як завжди, щось печеться/горить в духовці, – пирснула сміхом дівчина, підставляючи власного брата. 

– П-привіт, – Юнгі довелося докласти титанічних зусиль, щоб вирвати себе з секундного заціпеніння і витягнути з рота потрібні слова. – Мам, ц-це Рюн, молодша сестра Чіміна, – чемно представив дівчину матері Юнгі і та одразу ж ввічливо вклонилася. – А це… 

– Суйон, Мін Суйон, – продовжила за сином жінка, рятуючи його із лап хвилювання, яке їй раніше майже ніколи не доводилось спостерігати на обличчі свого сина. – Дуже приємно познайомитися, – вона також ледь вклонилася дівчині. – Ох, Ви така ж красива як і брат, я навіть не знаю, кому заздрю більше! Ох, ця молодість… 

– Ой, дякую, Суйон-ші, Ви надто добра, – на обличчі дівчини засяяла яскрава усмішка і легкий румʼянець вкрив мʼякі щоки. – Ви також неймовірно чудово виглядаєте! Якби я не знала, що ми сьогодні чекаємо у гості матір Юнгі-ші, то подумала б, що Ви його сестра, – чаруюче щебетала Рюн.

– Ну, думаю, ми однозначно подружимося! – схвально кивнула головою жінка, залюбки приймаючи лестивий комплімент. 

– Я із задоволенням! – швидко прийняла щедру пропозицію дружби Рюн та звернулась до обидвох гостей. – Гаразд, ви поки можете залишити верхній одяг та взуття ось тут, – вона вказала на шафу у просторому коридорі, – і я проведу вас у вітальню.

 

І поки вони роздягалися, а Рюн із Суйон продовжували про щось весело теревенити, Юнгі намагався заспокоїти власне серцебиття та розрухати свої набиті бетоном мʼязи. Вже за мить вони опинилися у просторій світлій залі вітальної кімнати. Великі, широкі вікна обрамляли приємні оку золотаві штори, відкриваючи вигляд на зоряне небо вдалечі та всипане тонким шаром снігу подвірʼя, яке ледь підсвічували теплі ліхтарі поруч з будинком. Стіни вітальні були приємного бежевого відтінку і додавали затишку кімнаті, а одну із стін, навпроти вікна, велично прикрашала величезна картина із зображенням якогось поважного ренесанського трьохколірного кота, що тихо посьорбував чай із керамічної чашки та тримав величезний шматок торту на маленькій десертній виделці. Майже посеред самої кімнати знайшов своє місце великий продовгуватий стіл, вкритий красивою білою скатертиною та повністю засерверований різними столовими приборами, посудом і паруючими стравами. Та чи не найнесподіванішим і не найпрекраснішим предметом інтерʼєру став величезний кремовий рояль, що знаходився у кутку кімнати і, судячи з усього, потроху припадав пилом. Очі Юнгі на мить засяяли, вся його сутність мимоволі тягнулась у бік величного інструменту, коли з трансу його вирвав улюблений солодкий голос, що звучав у сотні разів мелодійніше за будь-який інший штучно створений музичний інструмент на цій землі. 

З-за стінки кухні раптом виринув стрункий розчервонілий юнак, тендітну фігуру якого підкреслював смарагдовий фартух, міцно завʼязаний на талії. Чімін радісно підлетів у бік Юнгі та його матері, поспішно стягуючи з себе завурзаний у муці фартух і одразу ж кидаючись в обійми старшому. 

 

– Привіт! – Чімін щасливо стиснув свого хлопця у міцних обіймах, не в змозі втримати широкої усмішки. 

– Хей… – блаженно протягнув Юнгі, ледь прикриваючи повіки та вдихаючи у груди улюблений запах волосся юнака, врешті трохи розслабляючись.

– Я такий радий, що ви прийшли! – ледь не пищав від щастя хлопець, розʼєднуючи обійми та врешті переводячи свій погляд на матір Юнгі і ввічливо кланяючись їй. – Доброго вечора, Суйон-ші!

– Ох, для чого ж так офіційно, Чіміні, – усміхнулась жінка, та все ж вдячно прийняла палке привітання. – Мені також обійми не завадять, – театрально надула губи Суйон, розводячи руки у боки і закликаючи хлопця в обійми, в які той радісно впав. – Ось так краще. Привіт, дорогий, – вдоволено привіталась жінка, поплескуючи юнака по спині.

 

Юнгі не помітив, коли з верхнього поверху спустились батьки Чіміна і тихенько спостерігали за теплою зустріччю та привітаннями, аж поки Чімін сам їх не підкликав ближче, через що коліна Юнгі мало його не зрадили і ганебно не підігнулися.

 

– Ох! Мамо, тату, – хлопець відійшов трішки у бік, даючи дорогу батькам, і став поруч з Юнгі. – Знайомтеся — це Юнгі, мій хлопець, і його матір — Суйон-ші, – юнак радісно усміхнувся, ловлячи краєм ока, як кадик Юнгі нервово ковзнув вздовж його напруженої шиї.

– Як же чудово, що ви прийшли разом! – швидко відізвалась матір Чіміна. – Ну, з Юнгі я вже добре знайома, – підморгнула хлопцю жінка, – дуже рада познайомитися з Вами, Суйон-ші! Мене звати Юнсо, а це мій чоловік — Джувон.

– Мені також надзвичайно приємно познайомитись, Юнсо-ші, Джувон-ші! І ми дуже вдячні за Ваше тепле запрошення! – Суйон лагідно усміхнулась, непомітно підштовхуючи сина ліктем у бік, щоб той вийшов зі свого чергового заціпеніння, яке не поспішало відпускати його навіть у теплій присутності Чіміна під його боком.

– Мг-г, доброго вечора, – ніяково прочистив горло Юнгі, – так, дякуємо за запрошення. І я радий врешті познайомитись з Вами, Джувон-ші, – він ввічливо вклонився.

– Звісно ж, ми раді вітати вас у нашому домі, – чоловік ледь усміхнувся, протягуючи руку вперед до Юнгі. – І я також дуже радий нашому знайомству. 

 

Юнгі здивовано розширив очі, немов геть забув, що таке те людське рукостискання, але після чергового материного поштовху, він все швидко пригадав і впевнено потиснув руку чоловіку у відповідь. Джувон пильно вдивлявся в чорні, гострі очі навпроти, немов скануючи їх якимись своїми особливими батьківськими променями, все міцніше стискаючи руку Юнгі у своїй долоні.

 

– Ну, що ж! – плеснула в долоні Юнсо, розвіюючи ледь напружену атмосферу і змушуючи всіх звернути увагу на себе. – Ходімо вже до столу, поки все ще тепленьке. 

– З превеликим задоволенням! Пахне просто неймовірно! – миттєво приєдналась до неї Суйон, а потім на мить зупинилась біля самого столу. – Ох, справді, я геть забула! – вона спритно вихопила з руки сина важкий пакунок. – Це наш невеличкий внесок у сьогоднішню вечерю, нічого особливого, але ми не могли прийти з пустими руками, – вона протягнула пакет до Юнсо.

– Ой, та не треба було, – відмахнулась із усмішкою жінка, тим не менш, вдячно приймаючи пакунок у руки.

– Звісно ж треба було! Тут моє традиційне різдвяне Чапчхе. Я рідко готую, але Чапчхе наче завжди добре виходить, якщо вірити Юнгі, звісно, – всміхнулась Суйон. – А ще, Нама шоколад з Японії, ну дуже смачний, просто на язиці тане, прикупила перед приїздом, як відчувала, що пригодиться! – радісно щебетала жінка, ловлячи від Юнсо захопливі вигуки. – Ну, і звісно ж, пляшка гарного віскі на десерт, – розплилася в задоволеній усмішці Суйон.

– О, невже Вам також подобається віскі, Суйон-ші? – приємно здивувався Джувон, всідаючись за стіл на протилежному боці. 

– Я завжди кажу, що немає нічого кращого за склянку старого-доброго чистого віскі, Джувон-ші, – радісно захихотіла Суйон, відчуваючи, що знайшла ще одного однодумця. – Мені і сина вдалося на вірний шлях направити, бо знаєте, як буває в молоді роки, почнуть пити всякий непотріб, а потім один лише головний біль.

– Хм, це вірно, – вдумливо закивав головою чоловік. – То невже в мене нарешті зʼявиться приємна компанія, щоб розділити цей благородний напій? Бо в цьому домі, здається, всі сприймають чайний бізнес надто буквально і нічого окрім чаю і не пʼють більше, – жартував Джувон, кидаючи скептичні погляди на своїх дітей та дружину.

– Ти б радів краще, що в тебе такі діти відповідальні, взагалі алкоголь не вживають, – долучилась Юнсо до їх розмови, цокнувши язиком.

– Та де ж там. Відповідальність зазвичай зі свідомого вибору береться, а у Рюн он — одні соцмережі в голові, тому і ні на що інше уваги не звертає, – сперечався з дружиною Джувон. – А у Чіміна взагалі алкогольна непереносимість і чайно-десертна залежність… 

– А про мене ти нічого не хочеш сказати? – провокативно звела брову догори Юнсо.

– Про тебе лише хороше або нічого, люба, – солодко усміхнувся Джувон.

– Тоді, поки я ще не мрець, скажи те щось хороше прямо зараз, аби я-таки мала цю унікальну можливість почути від тебе щось окрім постійних скарг, – театрально склала руки в боки Юнсо, підтримуючи їх з чоловіком звичну жартівливу сварку.

 

І поки так звані “відповідальні дорослі” вправно маневрували крізь світські бесіди і просто безглузді перепалки, Юнгі врешті зміг трохи розслабитись та тихо всістися у крісло між своєю матірʼю та Чіміном. Він відчув на своїй руці легеньке постукування і здивовано перевів погляд на хлопця поруч.

 

– Все гаразд? – тихо поцікавився Чімін, ледь нахилившись до старшого.

– А, так… все добре.

– Хьон, – Чімін схилився губами майже до самого вуха Юнгі, прошепотівши у нього, – ти так мило виглядаєш, коли хвилюєшся, немов маленьке налякане кошеня. 

 

Юнак вдоволено посміхнувся, ловлячи краєм вуха тремтливий видих старшого. Він відхилився узад, розглядаючи улюблені нахмурені брови перед собою, і коли Юнгі вже зібрався щось відповісти, його перебила матір Чіміна.

 

– Хлопці, Рюн, ви також давайте накладайте щось у тарілки.

– Так, мам, не переймайся, – швидко відповів Чімін, повертаючи своє чарівне, безхмарне обличчя назад до Юнгі, легко усміхаючись. – Будеш кальбі, хьон? 

– Мгм, – тихо відповів Юнгі, спостерігаючи за невинними очима свого маленького янгола/чортеняти.

 

Далі вечеря проходила на диво добре та весело. Суйон не стомлювалась нахвалювати смачну їжу Юнсо та радісно оповідала про свої пригоди в житті, пізніше захоплено описуючи природу Японії (і де вона тільки встигла її побачити, якщо постійно в офісі сиділа? з ілюмінатору літака? бурчав подумки Юнгі). Юнсо і Джувон також охоче ділилися частиною свого життя та любовʼю до своєї справи. Виявилось, що для батька Чіміна їх чайні кафе-магазинчики і справді були справою всього життя, яку він безтямно обожнював та гордо продовжував за власним батьком. Джувон міг би оповідати про тонкощі кожного сорту чаю вічність, поетично описуючи кожну нотку аромату та смаку, і за цим було приємно спостерігати, його пристрасть та відданість власній справі надихали. 

Для Юнгі це стало приємним відкриттям і неймовірним полегшенням одночасно, всі його жахливі страхи розвіялись як сухі чаїнки на вітрі. Батько Чіміна, попри увесь його суворий вигляд та серйозне ставлення до роботи, був дуже приємним чоловіком із лагідною усмішкою та великим добрим серцем. І хоч як би він не бурчав та не впирався новітнім ідеям Рюн та Чіміна — в кінці все одно прислухався до них. Спершу він не надто бажав відкривати більше закладів, але це виявилось правильним рішенням і справи справді пішли вгору. Особливого його тішило те, що його діти охоче приймають у цьому процесі участь та навчаються всьому самостійно і йому майже не доводиться втручатися в їх внутрішні процеси, а тому він повністю може сконцентрувати свою увагу на двох інших закладах. 

Коли стіл залишався вже майже пустим, було вирішено трохи прибрати та звільнити місце для чаю та солодкого. Юнсо ніяк не могла дозволити, щоб гості її дому допомагали їй, а тому взяла собі у підмогу лише Рюн та Чіміна, залишивши свого чоловіка, Юнгі та Суйон чемно сидіти за столом та вдавати з себе Великих дегустаторів та поціновувачів віскі.

 

– Моя дружина так часто про тебе згадувала, що мені вже здавалось, ніби я давно тебе знаю, – раптом звернувся до Юнгі Джувон, крутячи у руці склянку з бурштиновим напоєм. 

– Ох, справді? – щиро здивувався Мін.

– Так, все раділа тому, що у нашого сина врешті зʼявився такий хороший друг і він перестав думати лише про свої тістечка, – закотив очі чоловік, – та ще й оцінки з економіки покращились, за це і я тобі дякую.

– А-ем, все гаразд, я нічого особливого не зробив, Чімін справді дуже здібний. 

– Це так, він здібний, – швидко погодився Джувон. – Але все ж приємно бачити, що хтось має на нього такий позитивний вплив і може викликати таку щасливу усмішку на його обличчі, – вдумливо промовив чоловік, змусивши щоки Юнгі ледь порумʼяніти.

– Не сумнівайтеся, Джувон-ші, з цим така ж історія, – втіснилась в їх розмову Суйон, кинувши на сина поблажливий погляд. – Я так само можу подякувати Вам за Вашого сина і його позитивний вплив на Юнгі. Ніколи не бачила, щоб його голову займало щось більше за чорно-білі ноти та цифри.

Юнгі лише закотив очі, зробивши маленький ковток міцного напою, щоб трохи відволікти свій язик, який так і кортів відповісти щось терпке.

– Хм, ну тоді це звучить як чудовий привід, щоб випити, – хмикнув Джувон та підняв свою склянку догори, – за щастя наших дітей.

– І за наше також, – весело додала Суйон, підійнявши свою склянку у відповідь, і зробила добрячий ковток віскі.

– Хмм, ноти… – на мить замислився Джувон, – Юнгі, ти граєш на чомусь?

– Пф, звісно він грає, – відповіла за сина Суйон, вже очевидно в чудовому захмелілому настрої. – Я його колись за вуха від нашого старенького синтезатору відірвати не могла, бо то було єдине, що могло його відволікти від книжок.

– Я вже давно не граю, мам… 

– Два роки це не давно, Юнгі-я, пальці все памʼятають, – швидко зауважила жінка. – До речі, можливо варто пустити їх в хід і трохи розбавити нашу мелодійну тишу? Такий чудовий рояль не може стояти у кутку без діла, – кивнула жінка у бік музичного інструменту.

– Це було б чудово, ці стіни рідко чують хорошу гру. Зазвичай тільки Рюн щось пробує пілікати, але то все періодами, їй швидко набридає, – сказав Джувон і замріяно здихнув. – Це був рояль моєї матері, вона обожнювала грати на ньому. Памʼятаю, як вона завжди влаштовувала нам з батьком невеликі концерти увечорі, або коли збиралися гості. Шкода, але, очевидно, нікому з нас її чудові гени не передалися і тепер ця краса здебільшого припадає пилом… Та я все одно намагаюсь доглядати за ним і налаштовувати, коли є час, таке собі хобі, щось схоже на те, як люди медитативно за бонсаєм доглядають, – усміхнувся чоловік.

– Ох, звучить прекрасно, Джувон-ші, – ледь просльозилась Суйон. – Юнгі, тепер ти не маєш права відмовити нам у хорошій музиці. Давай, вкладай ті свої довгі пальці на клавіші.

– Я і справді не думаю, що… 

– Ні-ні-ні, нічого не знаю, вважай це своєю даниною за ті гроші, що я вклала у твою музичну школу і синтезатор.

 

Юнгі знову закотив очі. Його мати могла використовувати подібні низькі, підступні прийоми лише тоді, коли була у дуже хорошому /захмелілому/ настрої, і сперечатися з нею зазвичай було марно, а тому Юнгі довелося швидко змиритися зі своєю долею і неохоче піднятися з насидженого місця. Він їй про це не скаже, звісно, але йому самому увесь вечір кортіло вкласти руки на те гладке, кремове дерево і бодай раз пробігтися пальцями по чорно-білих клавішах; та він був надто схвильований, щоб самому проявити подібну ініціативу. Мабуть, його мати все ж і справді добре його знає, якщо так наполегливо штовхає у той спокусливий, темний закуток його свідомості. 

Юнгі провів пальцями по лакованій поверхні дерева і присів на маленький табурет. Руки потягнулись до кришки клавіш і повільно припідняли її. Те знайоме тремтливе відчуття провібрувало вздовж усього його тіла і він глибоко вдихнув, врешті даючи волю власним пальцям та повністю занурюючись у світ музики. Йому так цього не вистачало, він так за цим сумував. Він забув, як це просто відпустити себе і не думати ні про що. Забути про всі свої тривоги, всі книги та формули, безкінечні цілі і плани. Він так сконцентрувався на навчанні та здобуванні грошей, що і не помітив, як випустив з поля зору найголовніше — насолоду від процесу. Від процесу самого життя, такого простого і невибагливого. Чімін повертав йому це відчуття, невтомно про нього нагадував, давав навіть більше, набагато більше ніж Юнгі думав, що йому було потрібно. Це так просто, тепер він розумів. Розумів, наскільки важливо мати в житті щось, що ти можеш робити лише для себе, не думаючи про потребу чи вигоду — просто насолоджуватись процесом і тими неповторними відчуттями, які він приносить. 

Щойно його палець торкнувся останньої білої клавіші, виманюючи з неї мʼяку, тиху ноту — його обличчя розтеклося у мʼякій усмішці, щасливій і спокійній. Його очі знайшли свій притулок за важкими повіками, а тіло приємно вібрувало, все ще пропускаючи крізь себе фантомні ноти. За його спиною раптом почулися хаотичні оплески і здивовані охи.

 

– А кажеш не грав давно, я ж кажу, пальці все памʼятають, – хмикнула Суйон, гордо киваючи на свого сина зачарованому Джувону. 

 

Юнгі швидко прийшов до тями, спускаючись зі своєї блаженної вершини, і розвернувся на табуреті, зустрічаючись з кількома парами шокованих очей.

 

– Нічого собі, Чімін-а, та тобі повний джекпот дістався, – плеснула брата по плечу Рюн, схвально хмикнувши.

– Юнгі, я й не знала, що ти ще й на фортепіано граєш, – захоплено вигукнула Юнсо, котра так і застигла біля столу з тарілкою торту в руках, коли вони всі утрьох поспіхом вистрибнули з кухні несподівано зачувши красиву фортепіанну мелодію. – Чімін-а, можна було б і поділитися таким важливим фактом про свого хлопця, – цокнула жінка, кинувши на сина короткий погляд.

 

Але Чімін немов і не чув нічого, повітря довкола і досі бриніло та лоскотало барабанні перетинки. Його очі ледь сльозилися, а медові райдужки виблискували гарячими кольорами. Він невіряче вирячався на Юнгі, котрий преспокійно сидів поруч з роялем і несміливо дивився на нього у відповідь, немов очікуючи вироку.

 

– Хей, Чімін-а, ти ж знав, правда? – перепитала його Рюн, розштовхуючи брата за плече.

– Щ-що..?

– Так, гаразд, давайте всі за стіл вже бігом, чай холоне, десерти сохнуть, – підганяла всіх Юнсо, вкладаючи тарілку з тортом на стіл.

 

Юнгі та Чімін тихо всілися у свої крісла, не наважуючись вимовити і слова, проте, дзвінкі голоси Суйон і Рюн вдало заполонили весь навколишній простір, перебиваючи будь-яку незручність. 

 

– Торт виглядає просто неймовірно! – захоплено вигукнула Суйон, звертаючись до Чіміна.

– Ем-гм, дякую, Суйон-ші, – Чімін ледь усміхнувся, виходячи зі свого трансу.

– Цей фанатик його години три прикрашав і ще довше випікав, – повідомила Рюн, – серйозно, як хтось може проводити стільки часу на кухні… 

– Рюн, слідкуй за словами, у нас гості.

– Не переймайся, мам, тепер ми всі одна велика родина, бо після такого музичного перфомансу вже ані брат, ані тато Юнгі-ші нікуди не відпустять, – вдоволено усміхнулась дівчина, киваючи на два приворожені обличчя по обидва боки столу. 

– Ох… – вимучено здихнула жінка, не бажаючи підіймати нову хвилю суперечок, – просто їж свій торт.

 

За столом врешті запанували спокій та тиша, всі сконцентровано розглядали свої шматочки торту, декорованого білою глазур’ю, кремовими помаранчевими мандаранками із зеленими листочками зверху, і купою дрібних марципанових червоно-білих мʼятних цукерок по боках. У розрізі торт був ще апетитнішим, він складався з трьох пухких оранжевих коржів та лимонно-жовтого крему між ними, приманюючи ніс все ближче своїм солодким мандариновим запахом. По тарілках енергійно стукали виделки, а в повітрі часто лунали задоволені “ммм” та “вау”. Суйон не стомлювалась нахвалювати кондитерські здібності Чіміна і захоплюватись смачним ароматним чаєм, що так вдало доповнював десерт.

 

– А я ще тоді знала, що щось не так, коли тільки побачила в руках свого сина той смарагдовий стаканчик з чаєм — він раніше терпіти не міг цей напій, в дитинстві його постійно гарячою каламутною водою називав, – раптом поділилась своїм дуже цікавим спостереженням Суйон і залилась сміхом.

 

Юнгі в той момент мало не поперхнувся від почутого, хаотично намагаючись придумати креативну відповідь та виплутатися із неминучо ганебної ситуації, в яку він, насправді ж, сам себе і загнав. 

 

– Пфф, Чімін-а, бачиш, не дурня то все — кавова категорія на лице, – потішалась Рюн, експертно склавши руки на грудях.

 

Чімін лише шоковано розвернув обличчя до Юнгі, котрий зараз бажав лише терміново злитися із тією білою глазурʼю, що в даний момент мандрувала вздовж його стравоходу. 

 

– Смаки змінюються з часом, – крізь зуби витягнув з себе Мін, намагаючись зберігати холоднокровність, і перехелив до рота щедрий ковток віскі.

– Мгм, але в тому часі, де твоя нога раніше просто так ніколи б не переступила поріг чайної крамниці — ти забовʼязаний мені і моєму відрядженню в Токіо своїм щасливим сьогоденням, – гордо хмикнула жінка, за третьою склянкою віскі не помічаючи, як сильно вона зараз підставляла власного сина.

– Ох..? – заглипав очима Чімін, випустивши з рота лише один безсилий запитальний звук. 

– Не можу повірити, що мій син не поділився роллю своєї неймовірної матері у історії його зустрічі з коханням усього свого життя… Я глибоко розчарована, Юнгі-я, – жінка театрально приклала тильну сторону долоні до лоба, вдаючи запаморочення.

– Ого, Суйон-ші, то це Ви, виявляється, звели ці дві прекрасні, вперті долі разом, – захоплено, не менш театрально, промовила Рюн.

– Так, тільки уяви собі, моя дорога Рюн, лише мій розпачливий дзвінок з проханням придбати запашного напою своїй голодній матері, що запізнювалась на ранковий рейс, змусив цього завзятого поціновувача кавових зерен ступити у царство чайних листків і кремових тістечок. І ніякої за те вдячності… – Суйон важко зітхнула, завершуючи свій мелодраматичний виступ.

– Вааууу… – мало не присвистувала Рюн, всією душею вподобавши такий неймовірний сюжетний поворот.

– О господи… – тихо пробурмотів Юнгі, провівши всією долонею вздовж свого обличчя, вперше в своєму житті бажаючи відмовитись від власної матері. 

– Кхм, гаразд, – прочистила горло Юнсо, з тривогою поглядаючи на власного сина та на його не менш схвильованого хлопця. – Чіміні, якщо ви вже поїли, то, можливо, ти хочеш показати свою кімнату Юнгі, гм? – жінка щиро намагалась врятувати хлопців від незручної ситуації та дати їм можливість поговорити наодинці. 

– Так, мабуть… – Чімін набрав повітря у груди та припіднявся зі свого крісла, мовчки хапаючи двома пальцями светр на плечі Юнгі і легко підтягуючи його за собою угору.

 

Мін здивовано підвів голову, але чемно встав з-за столу, похапки подякувавши за вечерю. Він слідував за молодшим через вітальню та по сходах нагору, аж поки вони не опинилися у його кімнаті.

 

– Зачини двері, – попросив Чімін, вглядаючись у завмерлий темний силует перед собою, який у цій напівтемряві мʼяко підсвічувався лише теплими ліхтариками увімкнених гірлянд над ліжком та приштореному вікні.

 

Юнгі нервово проковтнув слину, благаючи всіх йому відомих богів про швидку і не надто болісну смерть. Голос Чіміна ще ніколи не звучав так сухо і наказово. Мін розвернувся і зачинив за собою двері, на деякий час так і завмерши біля них, побоюючись знову зустрітись з тими суворими очима. 

Та його швидко привели до тями, схопивши за передпліччя і розвернувши до себе обличчям. Юнгі і подумати нічого не встиг, як його раптом припечатали спиною до дверей а гарячі губи накрили його власні холодні. Чімін тиснувся все ближче, немов намагався вплавитись у тіло навпроти себе та хаотично зминав губи Юнгі, не обтяжуючи себе обовʼязком стишувати власні стогони чи контролювати слину, яка зараз розмазувалась по всій поверхні їх губ та довкола них. Палкий поцілунок змушував коліна слабко труситися і підгинатися, а кожен мʼяз у тілі скручуватись у тугі вузли. Чімін запустив руку у волосся на потилиці старшого, міцно стискаючи та відтягуючи його, поки інша рука безпомічно мнула светр на широких грудях. Здавалось, хлопець сам не знав, куди себе діти і чого саме він хотів — коханих губ тепер здавалось недостатньо. Він розʼєднав поцілунок, але лише для того, щоб ковзнути язиком вздовж виразної нижньої щелепи Міна, а потім спуститися до шиї, то вилизуючи солодку крейдяну шкіру, то легко покусуючи її. 

Дихання Юнгі геть збилося, та він відчайдушно продовжував свої жалюгідні спроби сформувати бодай одне чітке слово. 

 

– Ч-Чі… Чі-Чімін… 

 

Проте його наполегливо ігнорували, продовжуючи зводити з розуму палкими губами та язиком. Чорт, якщо це було його покаранням за брехню, то він був готовий залишатися брехливим грішником до кінця своїх днів. Він насмілився вкласти руки на талію юнака, міцно впившись в неї пальцями, випускаючи хоча б трохи пару, що забився у кожному куточку його тіла. Губи Чіміна знову повернулись до його обличчя, повільно розціловуючи його щоку та скулу. І варто було Міну подумати, що його хлопець врешті вирішив змилуватись над ним та збавити оберти — той знову почав палко зминати його губи. Юнгі не знав, як надовго його вистачить з подібною наполегливістю, а тому зібрав останні сили та спустився руками до стегон хлопця, підхоплюючи його ноги. Чімін охоче піддався спокусливому натяку та радо підскочив догори, даючи старшому змогу тримати себе у повітрі. Він обвив шию Юнгі руками та ще тісніше притиснувся до нього всім тілом, не стомлюючись розціловувати солодкі губи, поки його безвільне тіло несли у напрямку великого мʼякого крісла поруч з широким вікном. 

Але замість того, щоб зручно приміститися на колінах Юнгі і продовжити свій палкий похід по його губах, Чімін відчув, як його самого всаджують у глибоке крісло, а спина торкається мʼякої спинки. Хлопця помалу відривали від улюбленого міцного тіла і розʼєднювали поцілунок. Старший неохоче відхилився узад та сперся обидвома руками на широкі поручні крісла, повисши над важко дихаючим юнаком та врешті заглядаючи у його шалені очі, медові райдужки яких зараз жадібно вбирали в себе все навколишнє світло від теплих гірлянд. 

 

– Поговоримо?

– Ми щойно прекрасно розмовляли, – невдоволено буркнув Чімін, склавши руки на грудях.

 

Юнгі грайливо посміхнувся, милуючись надутими губами хлопця, які після їх “розмови” красиво спухли і яріли полуничним відтінком. І поки думки Міна не занесли його надто далеко, він відштовхнувся від крісла та всівся на підлогу перед молодшим. 

 

– Чімін… 

– То ти просто вдавав, що тобі подобається чай, щоб проводити зі мною більше часу? – випалив Чімін, інспектуючи гострим поглядом Юнгі зверху вниз. 

– Не… не зовсім… – важко зітхнув старший, ніяково запустивши руку у волосся на потилиці.

 

Чімін лише підігнув брову, стріляючи в Юнгі скептичним поглядом і очікуючи детальнішого пояснення.

 

– Я… мені… – намагався зібратися з думками Юнгі, – це складно, Чімін-а… 

– Мені здавалось, що пояснювати складні речі простими словами було невідʼємною частиною твоїх викладацьких навичок, ні?

– Так… – приречено здихнув Юнгі, відчуваючи, як його життя зараз висить на волосині, а його прекрасний кат нетерпляче нагострює металеву сокиру одним лише своїм різким поглядом. 

– Мін Юнгі, або ти мені зараз все чітко пояснюєш, або всі наші розмови надалі відбуватимуться лише за безпосереднім тісним контактом наших губ, – Чімін закинув одну ногу на іншу так і тримаючи руки на грудях.

 

Юнгі шоковано підвів очі догори та вирячився на свого абсолютно серйозного хлопця; йому на мить наче зовсім мову відібрало. І хоча його чарівний янгол і раніше міг проявляти свою страхітливу демонічну сторону — зараз він був особливо лячний (і такий привабливий, чорт). Не те, щоб Юнгі не подобалась заманлива пропозиція юнака, у своєму відчайдушному становищі він би залюбки на неї погодився, але, на щастя, залишки здорового глузду відмовили його від цієї чудової ідеї.

 

– Гаразд… мені справді завжди подобалась кава, і зараз подобається… – визнав Мін. – І так, чай завжди був для мене напоєм, який викликав лише відразу і відчуття нудоти, – Юнгі прикусив себе за язика, лапаючи на собі гострий погляд молодшого, котрий був готовий тріснути його дурні губи, які посміли так нахабно ображати улюблений напій, а тому Мін поспішив виправитися. – Я-я веду до того, що це, це змінилось… І я не знаю, як це пояснити, але мені подобається чай, який робиш ти… Так, це звучить як якась дурня, але я ніколи не змушував себе його пити, просто… просто мій мозок, якщо він знав, що це було приготовано твоїми чарівними руками, то він немов вмикав якісь додаткові рецептори на моєму язиці і тоді я справді міг насолоджуватися тим незвичним смаком. Здається, я просто не можу ненавидіти щось, що хоч якось повʼязано з тобою… ніби я просто приречений кохати тебе і все те, що бодай якось стосується тебе… – Юнгі гірко усміхнувся, уявляючи, яке безглуздя зараз меле його язик, та, на жаль, це безглуздя було його ганебною правдою. – Мені і солодке не подобалось до того, як я тебе зустрів… мені багато чого не подобалось, Чімін… Все здавалось таким… простим, нецікавим, чорно-білим… Але коли я почув твій голос, коли я побачив тебе, це було немов… немов моє тіло блискавкою вдарило і запустило серце наново, і воно забилось так швидко, що змусило невпинно підганяти кров до найвіддаленіших закуточків мозку і змушувати їх працювати належним чином, нарешті розфарбовуючи увесь той чорно-білий світ різними фарбами. Ти… для мене ти немов сонце — таке яскраве і тепле. І, як мені здавалось, таке недосяжне, що все, що мені залишалось робити, лише віддалено спостерігати та жадібно купатись у твоєму промінні, тихенько насолоджуючись тими кольорами, які ти для мене відкрив, – Юнгі нервово перебирав свої пальці, намагаючись побороти сором та хвилювання. – Вибач, напевне, це звучить як повний абсурд і… 

 

Він не встиг договорити. Його різко схопили за комір та притягнули ближче, міцно притиснувшись губами до його рота. Цей поцілунок не був пристрасним чи нетерплячим — не був він і ніжним. Він був… він був немов повітря. Немов щось смертельно необхідне і життєво важливе. Немов без нього можна було б задихнутися, а кохані губи навпроти були тією самою рятівною кисневою маскою. Чімін просто тиснувся своїми губами у його, не рухаючи ними та не намагаючись привідкрити. Він просто завмер так на декілька секунд, висловлюючи всю свою любов та вдячність, як тільки міг. І тільки коли його мʼязи почали слабшати і труситися — він розірвав цей розпачливий поцілунок. Юнак відпустив комір старшого і вклав обидві свої долоні на його щоки, із ніжністю вдивляючись у глибокі, чорні очі.

 

– Я так тебе кохаю, – він кинувся в обійми Міну, сповзаючи зі свого крісла на землю.

 

Юнгі виприснув все повітря з легень від несподіванки, спершись на руки, щоб не завалитися назад, але дарма, його мʼязи не витримали емоційного напору хлопця і його спина швидко опинилася на пухнастому, білому килимі.

 

– Чіміні… 

– Ти просто неймовірний, хьон! – юнак не міг стримати щасливої усмішки, тиснучись своєю щокою до щоки Міна. 

 

Юнгі лагідно усміхнувся, врешті поволі підіймаючи обезсилені руки та обіймаючи хлопця у відповідь. Кожен момент з ним здавався найщасливішим у його житті, це було так… казково. Немов він і справді був з якогось чарівного світу фей і янголів. 

 

– Тоді… між нами… все в порядку? – несміливо запитав Юнгі.

– В порядку? – здивувався Чімін, різко підвівшись на руки та нависнувши над старшим. – Мені дістався найромантичніший, найтурботливіший, найкрасивіший, найрозумніший, найталановитіший хлопець у всьому всесвіті, а ти запитуєш, чи все в порядку?!! Все просто розкішно і абсолютно неймовірно прекрасно настільки, що мені здається, що я можу померти від щастя будь-якої миті — все ДУЖЕ в порядку, хьон, – пирснув ледь божевільним сміхом Чімін.

– Оо… о-окей… – Юнгі поблажливо усміхнувся, спостерігаючи за яскравим вогником в очах юнака та заспокійливо погладжуючи однією рукою його спину. 

– Чорт, я такий дурень! – раптом вигукнув Чімін, вкладаючись на килим обіч Юнгі і натягуючи широку горловину свого светру аж до носа.

– Хм? – не зрозумів різку зміну настрою хлопця старший і перекотився на бік, стурбовано розглядаючи профіль його обличчя.

– Тоді… коли ти вперше прийшов і замовив два стаканчики чаю, а потім тобі подзвонили, я подумав… я подумав, що то була твоя дівчина, – хлопець зашипів у свого светра і натягнув його майже до самих очей. 

– Ох, справді..? – здивувався Мін.

– Ага… Чорт, я не казав цього раніше, але тоді, ще за першої нашої зустрічі… ти мені так сподобався, хьон… А потім був той дзвінок, і мені здалося, що ти просто зайшов купити напій та солодке своїй дівчині, тому я подумав, що більше ніколи тебе не побачу… Але ти прийшов знову, і продовжував приходити знову і знову, і я одночасно радів цьому, і боявся, що в мене виникнуть до тебе глибші почуття, агххх… – Чімін важко видихнув. – Чорт, виявляється, я ревнував тебе до твоєї власної ж матері, о господи… 

 

Юнгі не стримався і пирснув сміхом, щиро намагаючись заспокоїтись і не виглядати нечуйним придурком у очах свого хлопця, котрий щойно вилив йому всю свою душу. 

 

– Хьон, це не смішно… – ображено простогнав Чімін, розвертаючись обличчям до Юнгі і пускаючи у нього блискавки очима.

– Гх-х, вибач, – прочистив горло Юнгі, приборкуючи свій сміх, але у нього це виходило не дуже… 

 

Чімін ще більше нахмурив брови і вклав руку на потилицю Юнгі, притягуючи його до себе ближче, вже наступної миті приборкуючи його сміх власними губами. Так — це і справді безвідмовний інструмент в його арсеналі. Вже за декілька секунд солодкого поцілунку, Юнгі перетворився у чемне котеня і вдоволено мнув своєю великою лапкою улюблену мʼяку талію хлопця. Чімін вдоволено усміхнувся, заглядаючи у мокрі очі старшого.

 

– Мушу визнати, мені подобається твій спосіб випускання гніву, – зізнався Юнгі. – Але, знаєш, якщо підкріплювати небажану поведінку чимось приємним, то в результаті можна отримати… ще більше небажаної поведінки? 

– Хто сказав, що я таким чином займаюсь корекцією твоєї поведінки? Я просто використовую твої губи для досягнення власних егоїстичних цілей, думаю, це досить креативне покарання.

– Мені здається, ти не зовсім розумієш, що таке покарання… 

– Хьон, перестань. 

– Або що? Знову підступно використовуватимеш мої губи, як якийсь бездушний обʼєкт? – кепкував старший. – Ох, як же мені прийняти цю жахливу участь… 

 

Чімін закотив очі і вже звично заткнув Юнгі своїми губами, цього разу розтягуючи поцілунок якомога довше, ніжно ковзаючи по таких солодких і ледь терпких губах, повільно смакуючи легкий присмак мандаринового крему і міцного віскі, яким і досі була просочена тонка шкіра. Він відтягнув мʼяку нижню губу зубами та легко лизнув її опісля. 

 

– Хмм, то ось як смакує віскі, – тихо прошепотів хлопець, – раніше в мене не було змоги його спробувати.

– Ох, то це правда? У тебе справді непереносимість алкоголю? 

– Мгм.

– Зачекай, хіба це не може тобі якось зашкодити? – запереймався старший.

– Хьон, – пирснув Чімін, – це ж всього лише післясмак, а не ціла чарка.

– Так, але ж людям інколи і від кількох крапель стає погано… 

– Ну, як бачиш, я досі тут, ще дихаю. Думаю, критичний момент минув приблизно чотири поцілунки тому.

– Так, мабуть… – видихнув з полегшенням Мін, ніжно погладивши щоку хлопця великим пальцем. – Судячи з кількості поцілунків впродовж цих 10 хвилин, я так розумію, ти намагаєшся наздогнати кожну змарновану годину?

– І не тільки. Я увесь вечір хотів тебе поцілувати, хьон… – сумно зітхнув юнак. – А після того, як почув, як ти граєш на фортепіано, то взагалі ледве стримав себе, щоб не розцілувати при всіх. Ох, точно! Хьон, ти чому не казав, що вмієш так красиво грати?! 

– Емм, чесно кажучи, я не вважав це чимось важливим… 

– Не вважав він, пф. Це справжній злочин, тримати таке в таємниці від свого хлопця, – хмикнув Чімін, насупившись. – Цікаво, чого ще я про тебе не знаю?

– Ну… можливо є дещо, що мені може здаватись не таким важливим, але для тебе може виявитися важливим… 

– Ем, наприклад..? – насторожився юнак.

– Ну, наприклад те, що у мене гіперакузія… – Юнгі зіштовхнувся зі спантеличеним поглядом. – Це означає, що я маю надмірну чутливість до різних звуків, особливо, різких та гучних, – пояснив Мін. 

– Оо… – губи хлопця округлилися у здивуванні. – Ох, то ось чому ти завжди… Чорт, хьон, і ти вважаєш, що це не важливо і це не щось, що я повинен знати в першу чергу?! Повірити не можу… 

– Ну, зараз все вже набагато краще ніж було в дитинстві, наприклад. У старшій школі, завдяки матері, мені вдалось потрапити до хорошого спеціаліста і пройти терапію, тому поріг моєї чутливості збільшився і я більше не відчуваю болю від дуже гучних звуків, але це все ще часто досить неприємно.

– Так, всього лише “більше не відчуваю болю”, ти просто неймовірний… не в хорошому сенсі, – сердито підкреслив Чімін.

– Вибач… я просто не хотів, щоб ти переймався про це.

– Пф, звісно я перейматимусь і буду значно уважнішим, хьон! І так і повинно бути. Я не хочу тобі якось зашкодити… 

 

Очі юнака блистіли у щирому занепокоєнні; він справді турбувався про Юнгі, справді любив його, хотів допомогти, хотів оберігати, так само, як цього хотів і Юнгі для нього. Він розумів це почуття і щиро шкодував, що не поділився цим з Чіміном раніше. Він повинен був, він вже бачив цей погляд раніше. Коли лише через два роки знайомства поділився цим зі своїм найкращим другом. Тоді Намджун теж так дивився на нього і сварив за приховування такого важливого факту. Сварив, бо також турбувався і мовчки дорікав собі за кожен момент, коли гучно гупав дверима чи кричав щось поруч із вухом свого дурного, чутливого друга.

 

Юнгі важко видихнув і перевернувся на спину, вглядаючись у стелю.

 

– Знаєш… раніше не було особливої терапії чи ліків від цього стану, та й грошей у нас особливо на це не було, і моя мати не знала, як мені допомогти, тому я здебільшого проводив увесь час в стінах нашої квартири у тиші або з набридливими затичками для вух десь на вулиці, серед машин та натовпу. Але одного дня матір повернулась з роботи раніше з двома квитками у філармонію у руках. Тоді я вперше був так зачарований якимись звуками, навіть якщо вони були гучними — вони здавалися такими плавними та заспокійливими. Після цього музика стала для мене чимось особливим. Особливо звуки фортепіано, вони видавались такими лікувальними, це було щось, що мене заспокоювало і дарувало відчуття комфорту. Пізніше мати навіть змогла придбати синтезатор і допомогла вступити у музичну школу. Це щось, за що я їй завжди буду вдячний, як і за багато інших речей… Та тоді, це мене дуже підтримало і допомогло пройти через багато речей. Хах, соромно визнавати, але той старий синтезатор став моїм першим другом, – гірко усміхнувся Юнгі, намагаючись приховати своє зніяковіння.

 

Чімін зачаровано вслуховувався у кожне слово промовлене коханим хрипким голосом. Юнгі вперше ділився частинкою себе, чимось настільки особливим, своїми глибокими спогадами, і Чімін цінував це, був вдячний за довіру, яку йому висловили. Поруч з Юнгі йому завжди було так комфортно, так тихо та спокійно. Здається, він міг би пережити будь-що поруч з ним, навіть якби увесь світ накривала розпечена лава — він би спокійно прийняв свою долю в теплих обіймах коханого. 

 

Хлопець підсунувся ближче і перекинув руку через талію старшого, міцно обіймаючи його та тулячись чолом до широкого, сильного плеча. 

 

– Дякую, що поділився зі мною цим, хьон, – тихо промурмотів Чімін. 

 

Серце Юнгі пропустило крізь себе тягучий, плавкий удар та змусило груди приємно здригнутися. Він перевернувся на бік і ніжно обійняв хлопця у відповідь, вкладаючи своє підборіддя на верхівку його голови та солодко прикриваючи очі. Його щастя, його спокій, його ліки, його музика — Чімін став для нього цілим світом — його безпечною гаванню, його янголом. Він був вдячним всесвіту, і трішки вдячний Суйон, за те, що ті, якимось дивовижним чином, звели їх разом, дозволили їм пізнати тепло обіймів один одного і той особливий терпко-солодкий смак поцілунків, переплетений з міцним, димним віскі та солодким, пряним чаєм.

 

– Я кохаю тебе.