☕️
До сонця
Перед тим, як вони із матірʼю врешті розпрощались, Суйон витягнула із сина обіцянку, що той завтра прийде допомогти їй перебрати деякі коробки з речами, щоб потім відправити їх у Токіо. Ця думка все ще видавалась такою далекою, чужою, несправжньою; все тіло Юнгі одночасно її відштовхувало та раділо їй. Його мати заслуговувала на щастя як ніхто інший — для Юнгі це було незламною істиною. Вона все ще не погодилась на пропозицію коханого чоловіка лише тому, що спершу хотіла поділитися цією новиною та своїми планами на майбутнє з Юнгі, і він не міг бути більш вдячним за це. Ця безумовна довіра та повага, яку вони вибудували між собою крізь всі ці роки була їх особливим звʼязком, їх мовчазною клятвою оберігати та захищати одне одного. І цей звʼязок лише продовжував зміцнюватися та збагачуватися емоціями, які вони тепер все частіше проявляли в присутності одне одного. Мабуть, вони врешті опинились на тому етапі в житті, коли вони були готові відкриватися і ділитися своєю довірою, теплом та вірністю і з іншими людьми.
Юнгі не терпілось написати Чіміну, запросити його на вечерю, однак, це здавалось доволі великим кроком, на який він був не впевнений, чи хотів би зараз йти Чімін. Адже навіть якщо ви чотири місяці поспіль впадаєте один за одним і лише два тижні з них офіційно зустрічаєтесь — все далеко не так просто.
Сімейна вечеря — два гучних слова, які зараз голосно тарабанили по крихкому черепу Юнгі, немов пара безжалісних металевих молотків.
Проте, природа стосунків така, що частіше за все тобі доведеться робити певні кроки, великі чи маленькі, щодо яких ти не будеш впевненим. Ти сумніватимешся і згризатимеш нігті у страху бути відкинутим, і все ж — ризик це невідʼємна частина щастя.
[хей, ангел.]
{хммм, мені подобається, продовжуй :з }
[у мене є дві новини. перша — не думаю, що нам вдасться завтра зустрітися. :( ]
{забудь, мені це зовсім не подобається :< }
[вибач, Чіміні, мати витягнула з мене обіцянку допомогти їй завтра з дечим.]
{так нечесно, хьон… тепер я не можу на тебе злитися :<< }
[не переймайся, рано чи пізно я дам тобі ще один законний привід на мене злитися.]
{краще б ні 😤}
{але дякую, тепер мені і справді трохи краще ☺️😈}
[мій рисівʼяник, інколи ти мене лякаєш. 🤨]
{{
}}
[[
]]
{{
}}
[[
]]
{{
}}
[[
]]
ВХІДНИЙ ВИКЛИК
«Рисівʼяник»
– От чорт! – мало не перекинувся з крісла Юнгі, щойно в його руці неочікувано завібрував телефон.
Юнгі зробив три глибоких вдихи, намагаючись заспокоїти власне серцебиття, та натиснув на зелену кнопку на екрані.
– Чому так довго, хьон? – одразу ж поскаржився насуплений голос. – Я скучив за тобою…
– Ох, хей, Чіміні…
– Більше не ангел? – продовжував нидяти хлопець.
– Гм, настільки сподобалось?
– Я думав, це очевидно, – фиркнув юнак немов вередлива царівна.
Юнгі тихенько усміхнувся, Чімін рідко себе так поводив, але кожного разу це було фатально мило.
– Гаразд-гаразд, моя провина. Не дуй свої прекрасні щічки, ангел.
– Мгм, тебе майже пробачено… – намагався грізно звучати Чімін, але безвучна щаслива усмішка видавала його навіть крізь динамік телефону.
– Я також скучав, мій хороший.
Судячи з тривалої тиші після слів Юнгі, хлопець по той бік слухавки зараз докладав всіх космічних зусиль аби не запищати немов пожежний датчик та не зламати щелепу від широкої, щасливої усмішки.
– Х-хьон…
– Мм?
– Ти казав, що у тебе дві новини…
– А, так…
– І друга новина це..?
– Гхм, це… це може прозвучати дивно, – почав нервово Юнгі, – я знаю, ми не обговорювали раніше, як ми проводитимемо цей день і чи взагалі нам потрібно його якось проводити, але… – зупинився Мін, намагаючись опанувати своє хвилювання.
– Хьон, все гаразд, ти можеш сказати мені будь-що, – лагідно запевнив Чімін, відчуваючи в голосі старшого неспокій.
– Післязавтра… Різдво… і, ем, зазвичай ми з мамою влаштовуємо невеличку вечерю і… кхм, і я, ми подумали, що можливо… можливо, ти хотів би приєднатися до нас також..? Якщо, якщо у тебе немає інших планів, і якщо ти хочеш, звісно…
Господи, Юнгі в житті так не затинався. Ніколи ще звичайні слова не давались йому настільки важко та хвилююче. І довга мовчазна пауза опісля не додавала ані впевненості, ані оптимізму.
– Забудь, все гаразд, я просто…
– Хьон, – перебив його Чімін, – то це офіційне запрошення на сімейну вечерю?
– Ну… кхм, наче як… ем, здається, так… Так, це запрошення на сімейну вечерю… – приречено зітхнув Юнгі, засоромлено накриваючи своє обличчя рукою.
– Ох, хьон, – захихотів юнак, – ти такий милий.
Юнгі змучено простогнав:
– Чімін-а… не смій сміятися з мене, я зараз у дуже вразливому стані…
– Так, я вже це зрозумів, – намагався стримати ще одну порцію смішку молодший — марно.
– Агххх… – знову простогнав Мін, – це не дуже по-янгольськи, ти знаєш?
– Мгм, – гмикнув хлопець, – але ти не можеш мене в цьому звинувачувати, коли поводиш себе так мило.
– Угхх… – безсило сповз по спинці крісла Юнгі.
– Хьон, – лагідно покликав Чімін, – я думаю, це чудова ідея, справді. І я, я неймовірно вдячний за запрошення, але…
Здається, Юнгі вже знає, яка відповідь його чекає, і навіть уявляє, як після всього цього приниження гриматиме власною головою об чорну деревʼяну стільницю обіч, у марних спробах виштовхати з мозку свіжі спогади.
– …правду кажучи, я подзвонив тобі з цього ж приводу, – закінчив своє речення молодший.
“Х-ха..? Що?..” – уявні котячі вуха Юнгі нагострилися.
– Я, ем, я не знав, як тобі про це краще сказати, але моя мама… вона хотіла запросити тебе на вечерю… Ми завжди святкуємо Різдво сімʼєю, але я подумав, що для тебе це може бути занадто на цьому етапі…
– О-ох, справді..? Вона хотіла, щоб я також прийшов?
– Мгм, швидше, невтомно наполягала на цьому… – Чімін ніяково прочистив горло. – І тепер ти запросив мене, і мені дуже приємно, але, чесно кажучи, я повністю розгублений і не знаю, що робити…
– Гм, так, тепер все і справді заплутано…
Двоє вдумливо гмикнули та замовчали.
– Зачекай, хьон, тобто ти був би не проти прийти?
– Ем… ну, загалом ні… Допоки ти поруч — мені все одно куди йти.
– Чорт, хьон, і як ти можеш так легко казати такі речі, – Чімін скрутився калачиком на ліжку, підтягнувши коліна до грудей якомога ближче.
– Що? Я просто кажу те, що думаю.
– Агххх, в цьому і справа, – зарився носом у ковдру хлопець, – інколи ти поводиш себе немов головний персонаж з якоїсь любовної манги…
– Ем, це щось хороше, чи погане? – все ще не розумів Юнгі.
– Ох, хьон… – замріяно здихнув юнак, – ти просто неймовірний…
– В хорошому чи поганому сенсі?
– Мій голос зараз хіба звучить саркастично?
– Твій голос завжди звучить прекрасно, як я можу розрізнити в ньому бодай краплину чогось злого?
– Тцц, серйозно, хьон, як ти це робиш?! – хлопець натягнув ковдру на голову, ховаючись від власного сорому.
– Чімін-а, думаю, тобі краще прямо сказати, що ти під всім цим маєш на увазі, тому що мені важко даються подібні соціальні ребуси, особливо, коли я не бачу твого чарівного обличчя прямо перед собою.
– Ох, і я дуже радий, що ти його зараз не бачиш… – пробурмотів собі під носа юнак.
– Що? – не розчув старший.
– Я маю на увазі, – зашепотів Чімін, лоскочучи кожен нерв у тілі Юнгі, – що твої слова змушують мене хотіти розцілувати кожен сантиметр твого тіла, хьон, — це достатнє пояснення?
– Мгх, – прикусив себе за щоку старший, його голос різко впав на цілу октаву, – так, достатнє…
– Радий це чути, – вдоволено усміхнувся Чімін. – Ох! – раптом вигукнув він. – Мені щойно спало на думку ідеальне вирішення нашої заплутаної ситуації!
– Хм, справді..?
– Угум! Якщо, звісно, ти і Суйон-ші не проти, можливо, ми могли б повечеряти всі разом? У нас вдома, мама завжди рада гостям, думаю, вона буде лише за.
– Це… це звучить доволі непогано, хм… – замислився старший. – Я поговорю завтра про це з матірʼю.
– Ох, правда?? – зрадів Чімін. – Це було б чудово, хьон!
– Так, було б чудово, ангел…
~☕️~
Ранок наступного дня почався для Юнгі з противного звуку вхідного дзвінка. Його матір не бажала втрачати ані хвилини та швидше перейти до справи, а тому Юнгі довелось пропустити сніданок і тягнути свою сонну тушу через увесь сеульський ранковий затор, аж поки важкі металеві двері гучно не відчинились прямо перед його носом, стрімко затягуючи його слабке тіло у вир безперебійної онлайн трансляції свідомості Суйон.
Юнгі, як завжди, вдавав, що уважно слухає, а Суйон робила вигляд, що вірить, що він уважно слухає — ох, це тепле відчуття сімʼї. Але щойно серед незмовкаючого базікання живіт Юнгі подав жалібний стогін, Суйон затягнула сина на кухню, вважаючи своїм святим материнським обовʼязком нагодувати власне дитя.
На жаль, замість звичної приємної тиші, під час сніданку Юнгі змусили, бодай стисло, розповісти про їх зустріч та стосунки з Чіміном, а потім ще й слухати романтичну історію зустрічі його матері з її неймовірним нареченим (ох, боже, це слово і досі звучить дивно) від самого початку і аж до їх безкінечно прекрасного майбутнього. Суйон цвірінькотіла без змовку, яскраво змальовуючи та розписуючи кожну деталь, ніби Юнгі їй подружка якась. Та попри все своє внутрішнє бурчання, Юнгі не смів зупиняти жінку, котра, вперше за такий довгий час, виглядала по-справжньому щасливою і окриленою — він ніколи не відбере у неї цього. В його грудях розливалось тепло лише від одного погляду на матір, яка мало не літала від щастя та не стомлювалась широко усміхатись. Було таке відчуття, немов у неї заново вдихнули життя та запустили втомлене серце, яке тепер билося з нововіднайденою швидкістю.
Юнгі стримав власну обіцянку, і хоч було трохи ніяково, та він не зміг би відпустити власну матір у невідомість спершу самостійно не переконавшись, що про неї і справді належно дбатимуть та оберігатимуть немов частинку себе. Звісно, відеодзвінок це далеко не ідеальний спосіб переконатися в подібних речах, та це хоча б щось. Знайомство пройшло непогано. Хоча Юнгі не поспішав робити остаточних висновків, та перше враження чоловік справив достатнє, щоб трохи втихомирити захисницький інстинкт Юнгі і надати обранцю своєї матері певний кредит довіри. Виявилося, чоловіка звали Хіроші Като, і він був на 7 років старшим за Суйон, нещодавно перейшовши поріг свого 50-го десятку. Низький, серйозний голос одразу ж помʼякшувався і теплішав, щойно звертався до Суйон; масивне широке чоло та суворі риси обличчя розпливались у лагідній усмішці варто було матері Юнгі дзвінко засміятися чи сказати якусь дурницю — і саме так Юнгі знав. Знав, що її і справді щиро кохають, про неї і справді добре дбають. Дбали увесь цей час та продовжуватимуть в майбутньому — їх спільному, щасливому майбутньому.
Тепер Юнгі дихалось легше, він врешті міг хоча б на певний час відкласти своє хвилювання. Їх улюблена маленька двокімнатна квартира зараз нагадувала стихійний ринок. Речі Суйон із шафи раптом перебрались на: ліжка, крісла, двері та віконні рами, поки вона вдумливо розглядала кожен предмет одягу та зважувала його памʼятну цінність, заразом вирішуючи його подальшу долю. Користуючись педантичністю і скурпульозністю власного сина, Суйон звеліла тому сидіти поруч з коробками і пакувати в них обрані речі методом тетрісу, і, чесно кажучи, Юнгі подібні заняття завжди подобались, та він в цьому ніколи не зізнається, щоб в подальшому уникнути зловживання своїм дорогоцінним часом (наївний хлопець і досі живе в ілюзії, що його матері про це нічого невідомо, ага). Їх спільні улюблені книги та дорогі серцю малочисельні фотографії, де Суйон поруч з сином, довелося ділити не одну годину, позаяк думка жінки щоразу змінювалась, і вона ставала все жадібнішою, у підсумку залишивши на поличці всього пʼять книг та один тонкий фотоальбом для Юнгі.
Але особливо засмутив Суйон той факт, що вона у поспіху відʼїзду геть забула про свій улюблений та єдиний вазон, а тому той, на жаль, зовсім засох, попередньо мужньо боровшись за своє життя на протязі чотирьох самотніх місяців. За часи їх спільного проживання, у їх домі ніколи не було жодної рослини чи тварини. Суйон, у звʼязку із постійною зайнятістю, просто не вистачало б сил на таку додаткову відповідальність; а Юнгі ніколи нічого особливо і не цікавило, окрім книг та музики, він завжди надавав перевагу тихому і спокійному часопроводженню. Та після того, як Юнгі вступив до університету та вирішив податися у цілком самостійне життя, виборовши собі безкоштовне місце в гуртожитку і частковий грант на навчання завдяки хорошим оцінкам та наполегливій праці за часів школи, їх затишний дім все стрімкіше охоплював холод і відчуття покинутості. Суйон потрібно було щось, що приносило б усмішку на її обличчя після важкого робочого дня та й сама причина повертатись додому, а не всеціло віддавати власне тіло і душу офісним стінам. Саме так на широкому підвіконні у кухні і зʼявився білий вазон з блискучими, темно-зеленими листочками фікусу.
Жінка сумно зітхала, вибачаючись перед дорогою серцю рослиною, та ніжно пригладжувала білий керамічний вазон рукою. Юнгі і повірити не міг, що коли-небудь спостерігатиме за чимось подібним, оскільки раніше, хоч його мати і бувала часами досить емоційною і чутливою, все ж, переважну частину свого життя вона завжди виглядала дуже зібраною, серйозною та дисциплінованою, адже цього вимагало непросте життя матері-одиначки у великій немилостивій столиці.
Телефон Юнгі брякнув сповіщенням і він на мить прийшов до тями, витягаючи пристрій з кишені джинсів. Його улюблений рисовий пиріжечок вихвалявся новими фото з, що здавалось, неосяжною кількістю різноманітних печень та мафінів, декорованих за різдвяною тематикою, які він сумлінно випікав і декорував від самого глибокого ранку для всіх трьох кафе-магазинчиків Пакового сімейства. Хлопець підбив підсумки своєї Хеловінської підготовки і зробив всі необхідні висновки, цього разу перевершивши самого себе і спроможності своїх трьох домашніх духовок, а тому ті вже дихали з останніх сил і просили шаленого хлопця зупинитися, поки вони не закінчили своє життя у розібраному вигляді на столі якогось ремонтного закладу. І оскільки Рюн знову доклала всіх своїх могутніх маркетингових зусиль, сьогодні бізнес Паків однозначно процвітав та давав щедрі плоди у вигляді багатої виручки та задоволених клієнтів.
Юнгі тепло усміхнувся і відповів хлопцеві, врешті набираючи у груди повітря та наважуючись на запитання, яке він відкладав увесь день:
– Ем, мам…
– Так?
– Памʼятаєш, вчора ти казала, що я міг би запросити Чіміна на Різдвяну вечерю?
– Звісно ж! Ти запросив? Він погодився? – пожвавилась жінка, закидуючи сина енергійними запитаннями.
– Так, але…
– Ох, це просто чудово! – не дослухала Суйон, радісно блимаючи на сина очима.
– Кхм, це ще не все, – продовжив Юнгі, змушуючи брови матері зіхмуритися у німому знаці питання. – Виявилось, що матір Чіміна також запросила мене на вечерю, – ніяково запустив руку у волосся на потилиці хлопець, – і тепер, ем… ми вчора поговорили і подумали, вірніше, Чімін запропонував, що, можливо, ми з тобою могли б разом прийти до них, якщо ти хочеш..? – Юнгі напружено стиснув губи, очікуючи відповіді.
– Ооо… – протягнула жінка, задумавшись. – Хммм… – знову протягнула вона, закрутивши носом у глибоких роздумах. – Тобто, Чіміні і мене запрошує?
– Так, звісно.
– Хммм. А його рідні не проти цього?
– Ні, він написав мені зранку, що його матір буде щаслива нас бачити.
– Хмммм, – знову хмикала жінка, зацікавлено крутячи губами у різні боки, поки серце Юнгі намагалось підготувати себе до будь-якої відповіді.
– Нічого страшного, якщо ти не хочеш, я буду радий провести цей час з тоб…
– Ще чого! – раптом вигукнула жінка, перебивши сина. – Думаєш, я отак от візьму і проґавлю можливість познайомитись зі своїми майбутніми сватом і свахою — мрій! – впевнено постановила Суйон.
– О Господи… тільки не кажи подібного уголос при інших людях… – Юнгі скептично повів бровою на незрозумілий ентузіазм матері. – Чекай, тобто… це “так” чи “ні”?
– Пфф, це здоровенне “ЗВІСНО”.
– Емм… звісно… “так” чи “ні”?.. – з пересторогою ще раз запитав Юнгі.
– Ох, вибач, я зовсім забула, що тобі важко дається інтерпретація людських емоцій, – важко зітхнула Суйон. – Звісно що так, Юнгі, я з радістю прийму це чудове запрошення! – тепло усміхнулась жінка.
– Ох… г-гаразд. Вибач, я знаю, що ти хотіла провести цей день інакше, і це наша тради…
– Юнгі-я, – зупинила його Суйон, – традиція не в тому, щоб проводити цей день лише удвох, а в тому, щоб проводити його у колі сімʼї, – лагідно усміхнулась жінка, прикладаючи руку до щоки сина, – і я буду просто щаслива, якщо коло нашої сімʼї розширюватиметься та збагачуватиметься новими чудовими людьми, які роблять нас щасливішими.
Очі Юнгі затремтіли. Він не очікував такої відповіді. Не очікував такої реакції. Він не очікував, що його життя може настільки сильно змінитися за такий короткий проміжок часу. Напевне, прямо зараз, вперше в своєму житті, він був як ніколи близько до тієї солоної межі, яку люди зазвичай звуть плачем. Здавалось, після того, як він зустрів Чіміна, з його серця немов зняли якесь закляття і воно скинуло свої камʼяні обладунки, навчившись заново: битись, відчувати, любити і кохати. Цей зворушливий момент тепер назавжди закарбується в його памʼяті, як щось неймовірно цінне та тепле. Спогад, до якого він повертатиметься щоразу, як потребуватиме трішки сили і спокою.
Суйон мʼяко усміхнулась. Їй не потрібно було слів, щоб зрозуміти, що саме зараз відбувалося в голові та грудях її сина. Його очі говорили все, що їй потрібно було знати. Вона обережно пригорнула його до себе, обіймаючи та легко погладжуючи широку спину, вслухаючись у тріпотливе дихання і тиху усмішку, яка, вона була впевнена, зараз неодмінно прикрашала обличчя її сина. Вона добре його знала. Вона виховала його прекрасним чоловіком: розумним і виваженим, добрим та щирим, сильним і турботливим, здатним на виявлення ласки та ніжних емоцій. Вона не могла бути щасливішою, знаючи, що попри непросте життя, їй все-таки вдалося подарувати сину достатньо тепла, щоб той надалі завжди тягнувся лише до сонця та ніколи не знав холоду безпросвітньої, темної ночі.
____________
Хустинку мені, хто-небудь! (ಡ‸ಡ)
Коротше, я вже зрозуміла, що на цьому етапі я просто створюю свій прекрасний утопічний світ, в якому завжди є місце теплим сімейним взаєминам і безумовному прийняттю та любові. Тож давайте насолоджуватись цим світом разом. 🫶
*так, а ще, мушу вас морально підготувати — наступна частина буде останньою, кріпіться! 🫂