Частина 7

🎐

Теорія Вітряних дзвіночків

 

Вони і справді зустрілися, як і домовлялися. А потім і ще один раз, і ще, і ще, аж поки спільна прогулянка щотижня не стала такою ж невідʼємною частиною їх життя, як і заняття з економіки. Тільки тепер занять поменшало і вони трохи змінили своє місце розташування. 

Чімін і справді був здібним, а під пильним менторством Юнгі та його нескінченним потоком похвали у бік молодшого — його успіхи в навчанні тепер стабільно досягали високих позначок. Шкода, та разом з тим зникала і необхідність у частих заняттях, а тому тепер вони проводили їх лише раз на тиждень, врешті отримавши свій власний повноцінний кутовий столик у залі чайного кафе-магазинчику. 

З того часу, як батько Чіміна найняв додаткового працівника на зміну, життя і справді наче налагодилось і почало плисти своєю спокійною течією. І від цього було одночасно і радісно, і сумно. У Чіміна і справді зʼявилося більше часу, проте, його не зʼявилося більше у Юнгі. Той і надалі був зайнятий репетиторством та написанням різноманітних есе і рефератів на вимогу, та й наближення сесії життя йому зовсім не спрощувало. Завдань з університету побільшало, і старший все частіше зникав з поля зору Чіміна за кіпою книжок та паперів у стінах бібліотеки чи своєї кімнати. І ось ця частина була безперечно дуже невтішною для них обох.

Чімін не звик, щоб його життя було плавним та тихим, і не те, щоб воно зовсім таким стало, але на контрасті із попередніми місяцями білкової біготнини в кафе, коледжі та на курсах — він відчував певну пустку, яку, здавалось, зовсім не було чим заповнити. Точніше, було, був дехто, але Чімін не міг собі дозволити турбувати хьона лише за власною примхою, хоч той і охоче відгукнувся би на неї майже миттєво. Та саме тому Чімін і не смів, не смів відривати старшого від його справ. 

Мабуть, відпочинок це не для Чіміна, адже щойно його пухнасте волосся посеред дня торкалось диванної подушки — у голову лізли настирливі думки, що так і змушували взяти до рук телефона та написати будь-яку дурницю хьону. А тому в ті руки все частіше натомість доводилось вкладати пачку яєць, муки та міксер. 

Він вже зрозумів, опиратися власному серцю не було сенсу — у нього були почуття до Юнгі, які лише зростали із кожним днем. Він не міг сказати, коли саме це почалося, але зараз здавалося, наче ці почуття завжди жили у його грудях і лише чекали правильного моменту, щоб зі всією силою увірватися в його життя. 

Спершу, він був впевнений, що щоб він там не відчував це навряд чи будь-коли зустріне взаємність. Та з часом його впевненість почала давати тріщини. Їх листування, зустрічі, короткі доторки і погляди, що затримувались на один одному трішки довше потрібного — все це змушувало серце битись частіше, а ще трохи згодом — битись в надії.

 

|Нове повідомлення|

 

[Хей, Чімін-а, ти сьогодні працюєш, так?] 

 

Ту-дум.

 

{Привіт, хьон, так, працюю, а що?)}

[У нас останнє заняття скасували, я заскочу на кілька хвилин, ок?]

 

Ту-дум.

 

{Так! 😱}

{Звісно, хьон! Приходь!!}

[Ого, це трішки енергійніша відповідь, ніж я очікував. Це добре)]

{Добре?..}

[Я також хочу швидше тебе побачити, Чіміні.]

 

Ту-дум, в біса, ту–ду–ду-ду-дум.

 

~🎐~

 

Серед десятка голосів у кафе пробринів солодкий звук дзвіночків — і він лунав яскравіше за будь-що інше. Чімін був впевнений, що тепер міг розрізняти, коли ті сповіщали його саме про прихід Юнгі. То був особливий звук: тихий і дзвінкий водночас, сильний та стриманий, ніжний, пливкий; він вібрував крізь повітря, утворюючи мʼякі медові хвилі, що огортали шкіру у величезне, пухнасте покривало, дарували відчуття тепла та затишку. 

Чімін подумки називав це теорією Вітряних дзвіночків. Бо ті йому інколи здавалися живими, щоразу змінюючи своє звучання в залежності від людини, яка відчиняла двері — немов зчитували її енергетику, ауру чи щось таке. Звісно, звучить це доволі кепсько, як щось, що зазвичай можна почути у кабінеті психіатра, проте, якщо нікому не переповідати свої думки, то ніхто і не зможе звинуватити тебе у божевіллі. Поки подібні теорії залишаються в голові — вони зберігають потенціал реальності. 

 

– Привіт, Чіміні.

 

Чімін вперше відчув себе настільки розчавленим. Слова відповіді застрягли десь глибоко в горлі. Він не очікував, що він так сумуватиме за старшим. Усвідомлення прийшло лише зараз, та змусило заклякнути на місці. Ставало дедалі важче стримувати свої емоції і не кинутись в обійми прямо через стійку, що зараз їх розділяла. Та, натомість, він не міг і поворохнутися. Все тіло заніміло, завмерло, паралізоване раптовою хвилею протилежних собі думок та почуттів. І, мабуть, Юнгі також відчував цю наелектризованість в повітрі, бо мокрі очі навпроти лише розгублено, мовчки блукали по його обличчю, шукаючи хоч якоїсь розради. 

 

Мін швидко обійшов прилавок довкола і став впритул до юнака, ніжно торкнувшись його руки:

– Хей, ти чого? Щось трапилось??

– Хьон… – тихо простогнав хлопець, здається, тримаючись на ногах з останніх сил.

 

Чімін бухнув голову на плече старшому і глибоко вдихнув його запах — так набагато краще, ось чого йому так не вистачало увесь цей час. Руки самі потягнулись вперед та міцно оповили широку спину. Він просто робив те, чого так жадало його серце, вперше не думаючи, що його можуть відштовхнути. 

Якийсь час Юнгі просто стояв не рухаючись, намагаючись збагнути, що відбувається і чому Чімін в такому стані. Але відчувши розмірене сопіння під своїм вухом, він трохи заспокоївся та обійняв хлопця у відповідь, від чого той теж стиснув його трішки сильніше.

Вони просто стояли мовчки, просто слухали дихання і серцебиття один одного, просто мовчки дарували один одному тепло та любов. Просто так. Без жодних запитань чи умов. Зараз це було саме те, що було потрібно їм обом. І чому вони не робили цього раніше? 

 

– Ти в порядку? – пошепки запитав старший.

– Мгм… 

– Точно?

– Так… тепер в порядку, – тихо видихнув Чімін.

 

Здається, кілька відвідувачів мовчки спостерігали за цією кінематографічною сценою, тихо посьорбуючи чай, наче вони в кінотеатрі якомусь. Тільки ніхто із присутніх, включно із самим Чіміном та Юнгі, не розумів, що саме відбувалось. Просто… щось відбувалось… 

 

– Побути трішки тут з тобою? 

– Мгм.

– Гаразд, – Юнгі обережно розʼєднав обійми, вдивляючись в обличчя юнака, щоб переконатись, що в його очах більше не збираються сльози.

– Чаю, хьон? – на обличчі Чіміна врешті зʼявилась легка усмішка.

– Не відмовлюсь.

– Якого?

– Будь-якого на твій вибір, – лагідно усміхнувся старший, – я тобі довіряю.

 

Щоки юнака трішки порозовішали, повертаючи його шкірі здоровий вигляд. Він тепло усміхнувся у відповідь і розвернувся до поличок із баночками наповненими різними запашними травами, відчуваючи, як сили врешті повертаються до нього.

Юнгі уважно спостерігав за стрункою фігурою хлопця, що так вправно переміщалась між шафок та полиць. Мабуть, це завжди буде щось, на що він буде готовий дивитися вічно: як на вогонь та воду. Він пишався тим, що його удостоїли такого привілею. Пишався тим, що його підпускали все ближче, ділячись своєю вразливістю, довіряючи не лише усмішки, — а й сльози. 

Зовсім скоро паруючий напій опинився в руках Юнгі. Ледве вловима усмішка юнака промайнула в його очах, вже за мить розчиняючись у вітанні нового клієнта. І ось знову він користувався своїм виключним привілеєм: спостерігав за тими плавними рухами, за закоченими білими рукавами напрасованої сорочки, що легко похитувались від кожного змаху рукою; за зосередженим обличчям, яке слідкувало за цифрами на вагах, де хлопець старанно вимірював порції чайних листків. Чімін ніколи не панікував, хоч би скільки людей було у черзі — він завжди був зібраним і спокійним. І це завжди дивувало старшого — як хтось, настільки емоційний та енергійний як Чімін, міг у потрібний момент зберігати такий спокій та виваженість? Хлопець видавався невагомою хмаринкою, у котрої довкола було лише безкрайнє небо та вічний простір попереду. Він і справді не належав землі — він десь там, недосяжний і легкий, серед хмар і неба — справжній янгол. 

 

Хлопець врешті звільнився від раптового напливу клієнтів і звернувся до Юнгі:

– Хьон, все гаразд, якщо тобі потрібно йти, мені вже краще, обіцяю.

– Ти впевнений? Я можу ще трохи затриматись, якщо тобі потрібно.

– Ні-ні, все справді добре, хьон, повір, – намагався переконати старшого Чімін. 

 

Він чудово знав, що сьогодні у Юнгі за розкладом одне із приватних занять, і він зовсім не хотів, щоб старшому довелось його скасовувати лише заради нього. Та й йому і справді вже було краще. Одна лише присутність Міна відновлювала його сили. Ну, знаєте, як коли морським штормовим повітрям подихаєш, організм насичується свіжим киснем зарядженим іонами і тобі одразу ж стає краще, принаймні, від самої атмосфери точно. 

 

Теорія Вітряних дзвіночків має ще й іншу, похмурішу сторону: коли людина, яка тобі подобається, відчиняє двері на вихід — їх дзвін стає гучнішим, дратівливим навіть. Але Чімін і такій їх поведінці знайшов пояснення — вони просто намагаються допомогти відволіктися від неприємних думок. Щоб не було так сумно, щоб у голові виникала не спина тієї людини — а думка про нестерпний, всеохоплюючий, дурний дзвін.

 

🎐…так і справді краще. Дякую, дзвіночки. 

 

 

__________

(прошепочу вам на вушко таємницю, це мій найулюбленіший розділ♡, тсс.)

а тепер, давайте плакати разом. 😭