Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
☕️
«Рисівʼяник»
І ось же він тут. Вже цілих 5 хвилин невпинно вирячається на жовтогарячу вивіску над дверима закладу, наче вперше її бачить. А можливо так і є. Можливо, він і справді вперше бачить. Можливо, після болісної розлуки тривалістю у цілий тиждень, туман в його мозку легко розсіявся і він врешті знову був спроможний послуговуватися навичками уважності та аналізу. Чорт, він ідіот. Він не міг повірити, що йому знадобилося стільки часу, щоб провести таку просту паралель. Це небезпечно. Які б там гормони зараз не притупляли його мозок, з ними потрібно було щось робити негайно, інакше він вкрай деградує і тоді жодна економічна освіта чи світле майбутнє — йому категорично не світять.
– Юнгі-хьон?
Юнгі не помітив, як двері відчинилися і з них виринула світло-кремова голівонька у незмінно сніжно-білій блузі та зеленому фартушку. Солодкий голос на мить повернув старшого до реальності, а опісля одразу ж скрутив все тіло у тугий вузол. І він був готовий вдавати німого вічність, якщо це провокуватиме юнака перед ним так ніжно кликати його і надалі.
– Юнгі-хьон, ем, привіт… Ти чому не заходиш? – з обережністю запитував хлопець, потираючи своє передпліччя рукою.
– Чімін… – з губ Міна врешті зірвався хрипкий звук, зараз в його свідомості панував повний хаос, і він з усіх сил намагався стримати порив притягнути тендітного юнака до себе за талію та міцно стиснути того в обіймах, досхочу вдихаючи запах його волосся.
– Так?
– Чімін… Пак Чімін.
– Ем, так?
– На вивісці твоє прізвище.
– Ага, поки все сходиться.
– Ти… це означає…
Чімін відпустив тихий смішок, милуючись раптовим збентеженням свого хьона.
– Так, це дещо означає, але, якщо ти не проти і тобі цікаво, можливо, краще зайдемо всередину? Тут досить прохолодно і я залишив касовий апарат без нагляду.
– Досить безвідповідально з твого боку, – грайливо зауважив Юнгі.
– Так, але, думаю, певні клієнти вартують ризиків, – усміхнувся хлопець, відчиняючи дверцята і проводячи гостя всередину.
– Мг-мгм, – протягнув старший, приховуючи теплу усмішку за гострим поглядом. – І часто доводиться залишати касовий апарат без нагляду, щоб вибігти за клієнтом на вулицю?
– Інколи, ми дуже цінуємо постійних клієнтів, не можемо собі дозволити втратити жодного, – усміхнувшись, хлопець врешті зайняв свій пост за касовим апаратом.
– Всіх постійних чи лише улюблених постійних?
Очі юнака на мить здригнулися і він перевів погляд на свої руки.
– Хьон, ти… я думав, що ти більше не приходитимеш. Ну, знаєш, раптом тобі торт не сподобався, чи щось таке, хах… – Чімін нервово усміхнувся; після того, як його сестра розповіла йому про останній візит Юнгі та те, як вдало вона продала два останні шматочки його торту, він не знаходив собі місця, вперше так переймаючись про чиюсь думку стосовно своїх десертів. А коли після цього старший раптом зник на цілий тиждень, то у Чіміна мало дах їхати не почав, невже через якийсь шматок торту він міг втратити такого чудового клієнта.
Райдужки Юнгі легко розширилися. Чімін переймався про нього? …сумував за ним? Ні-ні, яка дурня, звісно ж ні. Мабуть, йому просто було цікаво, от і все.
– Вибач, Чімін-а, дні були трохи напружені, – Мін прочистив горло та продовжив, – І, скажу відверто, я не великий шанувальник десертів, але мені сподобався торт, той, що з лавандою і розмарином, ніколи не куштував нічого схожого… Рюн-ші сказала, що це твоїх рук справа.
– Ох, – очі юнака миттю засвітилися, а щоки залилися ніжним румʼянцем.
– Ти не казав, що захоплюєшся випічкою, – з певною долею образи сказав Юнгі.
– Я-я, ем, не думав, що це важливо…
– Звісно! – не стримався Юнгі, легко скрикнувши; така реакція була йому абсолютно не властива, але поруч із молодшим він, здавалося, втрачав владу над власним голосом. Мін вирівнявся та прочистив горло. – Це досить важливо, мені хочеться знати про тебе більше, Чімін-а.
Зіниці юнака розширилися та залилися теплими кристаликами, жадібно вбираючи в себе все світло від жовтих ламп довкола. Голос старшого видавався таким щирим, ніжним навіть… Було в чорних очах навпроти щось, в чому хотілось розчинитися без залишку, забуваючи про існування світла — він вірив, що в тій темній безодні він почував би себе безпечніше ніж будь де.
Їх мовчазне переглядання перервав тихий кашель за спиною Юнгі, невідкладно даючи їм знати про невеличку чергу, що вже почала вишиковуватися позаду Міна.
– Ох, ем, так, – заворушився Чімін, – То ти щось замовлятимеш, хьон?
Прокляті люди, і чому вони завжди зʼявляються у найнеслушніший час.
– А, так, чай, мабуть. Будь який на твій вибір.
– Ти впевнений, хьон?
– Я тобі довіряю, – усміхнувся старший, провокуючи ще один легкий румʼянець на щоках хлопця. – Але цього разу на виніс.
– Ти не залишатимешся? – спохмурнів юнак.
– Мушу йти, Чіміні, на сьогодні маю ще двох учнів.
– Ох, учнів? – хлопець здивовано підняв брови, а потім жалібно звів їх на переніссі. – Я також хочу знати про тебе більше, хьон…
Гострий, солодкий дротик впікся в груди Юнгі. Досі йому не доводилося бачити такого прекрасного, жалісливого виразу на обличчі юнака — це було смертельно! мило. Надто солодко, щоб в голові не зʼявилося бажання провокувати хлопця на подібні емоції в подальшому, дражнити його та змушувати скиглити у проханнях і награному невдоволенні. І поки цей швидкісний потяг не заніс Юнгі у хибному напрямку, і за його спиною не пролунало чергове набридливе нагадування про їх оточення, він швидко випростався та прочистив горло.
– В такому випадку… якщо ти не проти, звісно, можливо ми могли б обмінятись номерами телефонів? – все ж відважився Юнгі, нервово потираючи потилицю рукою.
– Ох! – миттю заблистіли очі юнака. – Звісно, хьон!
~☕️~
Вперше дорога до старенького гуртожитку видавалась такою новою, цікавою та захоплюючою. Кожен світлофор тепер світив яскравіше, а його зелений колір мало не проїдав очі своїм флуоресцентним відблиском. Обличчя Юнгі мимоволі випромінювало широчезну усмішку і він навіть не намагався її приховати.
Взагалі, Юнгі рідко усміхався, та коли робив це, то з усією завзятістю та щирістю, немов здавав черговий іспит з економіки, як завжди, — виключно на відмінно. Багрові губи розтягнулися у дві тонкі смужки, відкриваючи світу огляд на рядок рівненьких, білих зубів, чепурно оправлених рожевими яснами; очі миготіли немов несправний ліхтар; а пальці обидвох рук міцно стискали зараз два найцінніші предмети у житті радісного парубка: теплий ароматний напій, надійно замкнений у картонних стінках смарагдового стаканчику, та холодну спинку мобільного пристрою, в памʼяті якого тепер зберігалося 11 самих найважливіших цифр на всьому білісінькому світі, що знайшли свій прихисток під лагідним підписом — «Рисівʼяник».
Юнгі вже не терпілось дізнатись, як виглядатиме переписка із молодшим. Як той спілкується, як передає свої думки та жваві емоції через гострі букви. Чімін однозначно схожий на людину, котра використовує емоджі, тільки які — текстові чи графічні? І як часто? І чи використовує він стікери і милі наліпки? Та чи послуговується гіфками і пересилає смішні картинки? А можливо він ділиться фотографіями красивого неба або милих котів і білочок, що зустрічає по дорозі? Чи, можливо… робить селфі, щоб невідкладно та наглядно продемонструвати свою реакцію на речі, що збурюють його свідомість, бо жоден смайл чи наліпка не будуть в змозі передати потрібний йому спектр емоцій… Чого-чого, а цього Мін точно не переживе… А, ні, є ще дещо, дещо гірше — аудіоповідомлення — ось це точно стало б причиною раптової смерті 24-ох літнього, здорового чоловіка у розквіті своїх лінивих сил. Той голос, записаний лише для нього, точно змусив би вуха Юнгі залитися липкою, розпеченою лавою та подарувати йому дуже яскраву, проте, болісну смертоньку.
Чим довше Юнгі роздумував про це, тим стрімкіше хвилювання та тривога його охоплювали. І навіть при всій своїй відповідальності та професійності, сьогодні його репетиторські навички тонули десь глибоко під юрбою маленьких рисових пиріжечків, що гуртом пронизливо кричали йому на вухо всякі недолугості про необхідність якнайшвидше написати Головному рисовому пиріжечку.
На щастя, сьогодні його учнями були двоє девʼятикласників, що їх йому “підкинула” мамина подруга, сини-близнюки якої були дуже далекими від точних наук і мріяли знайти себе одного дня на сцені театру чи на знімальному майданчику, проте, їх мати це наполегливо ігнорувала та не шкодувала жодної корейської вони задля їх успішного майбутнього у світі великих бізнесменів та поважних директорів. Тож хлопці не сильно були проти того, щоб їх зазвичай серйозний та ретельний репетитор раптом дисоціаювався та літав десь високо серед хмар. І це добре, бо Юнгі гроші потрібні, і поки він був не готовий втрачати жодного зі своїх скромних джерел доходу.
Схоже, ця мисленнєва хурделиця вкрай відморожувала нещасні клітинки мозку Юнгі, бо той не помітив, як вже цілу годину сидів на своєму ліжку, у пустій кімнаті, та не зводив очей з чорного екрану телефону. Все його тіло, наче закамʼяніле, не сміло і сіпнутися. Ці ментальні тортури потрібно було пошвидше завершувати, бо ще одна така година і нерви його рук остаточно паралізує, а цього аж ніяк не можна допустити, коли вже на кону стоять: успішна карʼєра економіста і кохання всього його життя.
Але… але можливо не сьогодні? Можливо завтра, га? Ну… післязавтра точно! Чорт, Мін Юнгі, бачив би тебе зараз Намджун, то луснув би зі сміху, бо за всю історію людства, ще ніколи та нікому не доводилось бачити Мін Юнгі під дією любовних чар. І, варто сказати, ті чари мурдують крутіше будь-якого закляття “Круціо”, а це вже вам не жарти…
__________
Давайте разом поаплодуємо пану Юнгі за сміливість взяти телефон у свого краша, то-таки ціле досягнення 👏💐💫
(і помолимося заодно, аби йому вистачило сміливості ще й написати пошвидше і не розтягувати цей твір на 500 тис. символів, бо я посивію… 👵🏼🥲)