Частина 6

☕️

Trick or treat?

 

{🔈У нас сьогодні акція з нагоди Хелловіну — безкоштовний набір печива кожному, у кого імʼя починається на літеру “Ю”, а прізвище на літеру “М” 🪄🍪✨}

{{}}

{Встигніть скористатися 💫}

 

[Трохи дивна акція, дуже деталізована. 🧐]

 

{Акціями не перебирають, хьон, тепер мусиш прийти і забрати}

{{}}

[Вони ж не прокляті, правда? Бо виглядають зловісно…]

[[]]
 

{Хьон. 🤏}

{{}}

 

[Чімін. 🤌]

[[]]

 

{😤}

[Добре-добре, я зрозумів.]

[За годину буду)]

 

{😌}

{Хьон… і висилай селфі частіше 👀}
 

[Я подумаю над цим))]

[[]]

 

{{}}

 

– Мам, глянь, він знову сам до себе всміхається… Здається, час звертатися до психотерапевта, – пролунав дзвінкий шепіт з-за відкритих дверей комірки.

– Рюн, не починай, – сухо відповіла жінка, розкладаючи по поличках партію щойно привезених картонних стаканчиків.

– Та я серйозно, так божевілля і починається…

– Ти ж в курсі, що я тебе чудово чую? – закотив очі Чімін, саме розфасовуючи для клієнта різні види чаю по пакетиках, поки думка про скорий прихід Юнгі мимоволі викликала усмішку на його обличчі.

– На те і розрахунок, мудрагель, – Рюн схилила голову вбік. – А що то за пакунок? Ти ще не все печиво виклав?

– Це не на продаж.

– Що? Чому? Ти ж це все вчора до другої години ночі декорував, чого б і не… – раптом затихла дівчина, обірвавши себе на півслові. – Чекай, це що — подарунок? – очі Рюн засяяли маленькими хитрими вогниками. – Юнгі-хьону?

– Не твоя справа… – відвів погляд хлопець, видаючи решту клієнтові і піймав на собі його спантеличений погляд. – Вибачте, це я не Вам, – він ніяково усміхнувся.

– Ооо, ну звісно-звісно не моя, не я ж на постійного клієнта безпросвітно запала, – загравала бровами Рюн.

– Не западав я ні на кого, – ще більше зашарівся хлопець, знову лапаючи на собі розгублений погляд клієнта, що саме розвертався у бік виходу. – Допобачення,гарногоВамдня, – скоромовкою промовив Чімін і потім різко розвернувся до сестри. – Перестань, ми через тебе всіх клієнтів втратимо, – пирхнув хлопець.

– Ну, один точно залишиться, – хитренько посміхнулась Рюн.

– Ти… 

– Ну, справді, Чіміні, – раптом долучилась до їх розмови матір, – Хороший же хлопець, явно фліртує з тобою, а ти мов кошеня сліпе й глухе.

– ЩО?!! Мам!! Як тобі взагалі таке в голову могло прийти… – обличчя Пака зараз було схоже на червоний цукровий буряк, що стиралось об терку ніяковості і шоку.

– Воно всім би вже давно в голову прийшло, всім, крім тебе, – знову відізвалася Рюн.

– Та що з вами таке взагалі? З глузду зʼїхали? З чого ви взагалі взяли, що Юнгі-хьону чи мені хлопці подобаються?

– Ну, ти у нас завжди ніжним хлопчиком був, так що я вже давно слова підтримки придумала, ніяк не дочекаюсь, коли ти до мене з цією розмовою підійдеш…

– Мааам!!!

– Не мамкай. А з твоїм Юнгі… 

– Не моїм.

– Неважливо. З ним все ще очевидніше, очей від тебе відірвати не може. Чай не любить, а все одно мало не щодня приходить. 

– Та з чого ти взяла, що він чай не…

– Чімін-аа, ти зовсім сліпий? – перебила його Рюн. – Це ж очевидно як день, що ти йому подобаєшся. Він людина кави, а ходить в чайний магазинчик як на роботу, пф. 

– Що? Яка ще людина кави?

– Ну, розумієш, світ завжди ділиться на дві категорії людей: тих, які люблять каву, і тих, які люблять чай; це як з котами і собаками. Так от — він очевидно відноситься до кавової категорії. 

– От саме через те, що в тебе подібними нісенітницями голова забита, ніякі інші знання і не вміщаються, – цокнув язиком хлопець і відвернув голову, вітаючи нового клієнта.

– То прикладна життєва мудрість, а не нісенітниці, але таким пихатим чурбанам як ти, вона, на жаль, не доступна, – сумно похитала головою дівчина. – Я ж допомогти хочу… 

– Знаю, – тихенько буркнув Чімін собі під носа, стиснувши губи в тонку смужку.

 

Сьогодні заклад як ніколи живий, цьогоріч Хелловін припав на вихідний день і у Чіміна зовсім немає часу на відпочинок. Двері магазинчику щохвилини відчиняються, і, здається, у юнака скоро лусне голова від частого дзеленькотіння дзвіночків, що не стомлювались сповіщати про прихід нових клієнтів. А все завдяки розрекламованій випічці у соцмережах з нагоди Хелловіну. Цього разу Рюн перевершила саму себе, певне, той курс з таргетингової реклами не був аж такою тратою коштів, як думав їх батько, бо кожен з трьох кафе-магазинчиків зараз був забитий під завʼязку. Ну, звісно, в цьому є і велика заслуга Чіміна, його печиво та тістечка сьогодні у високому попиті. Він вже навіть встиг пошкодувати, що не напік більше; зате, тепер він зможе краще підготуватися до Різдвяних свят.

 

– Доброго дня, раді вітати Вас у TeaPark. Чого бажаєте? – вже механічно повторював завчену фразу Чімін, готуючись натягнути широку усмішку на обличчя. 

– Привіт, – та, мабуть, цього разу усмішка сама натягне Чіміна, бо губи рефлекторно розтягнулися від вуха до вуха, щойно повітря торкнувся низький, оксамитовий голос. – Так вже випадково вийшло, що у мене імʼя починається на літеру “Ю”, а прізвище на літеру “М”, — то можна пачечку акційного печення? 

– Хьон! – радісно вигукнув юнак, забуваючи про втому. – Ти прийшов!

– Ну, мене, наче як, запросили, і навіть трохи погрожували — не думаю, що у мене був широкий вибір, – тепло усміхнувся Юнгі.

– Ох, вибач… я… Сподіваюсь, я не відірвав тебе від справ, – щиро занепокоївся хлопець, відчуваючи у грудях неприємний щипок провини.

– Чімін-а, розслабся, я просто жартую. Я б не прийшов, якби був зайнятий (свята брехня).

 

Здається, слова Юнгі трохи втішили юнака і його щік торкнувся ніжний румʼянець.

 

– Чімін-а, йди відпочинь трохи, – раптом почувся голос сестри за спиною, – Я тебе підміню, вже обід.

– Ох, Рюн, так… було б непогано, дякую! – збадьорився хлопець та отримав схвальну усмішку від сестри разом із заохочувальним поштовхом ліктем у бік.

 

Чімін підкликав старшого до себе у невеличкий прохід між прилавком та кладовою кімнатою.

 

– Trick or treat? – юнак хитро поглянув на Юнгі.

– Гм? А… ем, — treat? – швидко збагнув старший.

– Тоді ось, як і обіцяно, Мін Юнгі-ші, Ваша акційна порція печива. Користуйтеся з розумом, – хлопець чемно вклонився та простягнув вперед невеличкий помаранчево-чорний пакунок.

 

Юнгі вдивлявся у білу потилицю перед собою і тихо усміхнувся. Зараз так хотілось простягнути руку вперед та зворошити те пухнасте, янгольське волосся… Однак, довелося стримати себе, довкола надто багато свідків, у разі якщо молодший від такого нахабства почне чортихати його та проклинати на чому світ стоїть. 

 

– Дякую, Чіміні… – прочистив горло Юнгі, вдячно приймаючи несподіваний подарунок. – Я все ще не розумію, чим заслужив це, але дякую. Обіцяю — зʼїм все до останньої крихти (і він абсолютно не жартує).

– Моя скромна вдячність за твою допомогу; я вперше здав тест з економіки на 5! Ти уявляєш?! На пʼять! – світився щастям Чімін, для нього це і справді було подією галактичного масштабу, раніше йому ніяк не вдавалося побити свою єдину вимучену четвірку, а тепер це здавалося таким досяжним! І все завдяки його неймовірному хьону. 

– Ох, це чудово, Чіміні, я щасливий це чути!

 

З-за дверей кладовки раптом виринула жінка.

 

– Ой, вибач, мало не вдарила тебе.

– Нічого, все гаразд. Доброго дня, – одразу ж ввічливо вклонився Юнгі. 
 

Кілька тижнів тому молодший представив Юнгі своїй матері, котра якось зайшла навідати його в кафе, а натомість побачила, як ці двійко наполегливо гризуть граніт науки горблячись над маленьким столиком за прилавком. 

З того часу місіс Пак Юнгі мало за рідного сина не вважає, щоразу виражаючи йому свою вдячність за допомогу Чіміну. Та, як згодом виявилось, їй і самій інколи потрібна допомога, а тому Юнгі радо запропонував звертатися, коли у неї виникатимуть будь-які питання щодо фінансового обліку, яким жінка самовіддано займалась вже купу років. Однак, світ не стоїть на місці, і з часом потрібно застосовувати новий підхід до планування та бюджетування, тож, як жінка прогресивна, вона завжди рада прислухатися до молоді, особливо, такої розумної і кмітливої як Юнгі.

 

– Привіт, любий, так рада тебе бачити, а ми нещодавно саме згадували про тебе, – радісно усміхалась жінка.

– О, справді? – здивувався Мін.

– Гаразд, мам, думаю, ми вийдемо трохи прогулятися, – швидко перебив їх розмову Чімін, не бажаючи ризикувати почути із вуст матері щось, за що йому потім буде страшенно соромно. 

– А, так, звісно, і можете не поспішати, ми з Рюн впораємося, – підморгнула їм обом місіс Пак.

– Ага… не сумніваюсь, – спантеличено поглянув на мати Чімін. Раніше йому не доводилось бачити подібну поведінку з її боку, мабуть, та надто багато спілкується з Рюн…

– Ти ж не проти, хьон? У мене вже трохи голова болить від цього місця, – з надією в очах запитував молодший.

– Я із радістю, – без краплі вагання відповів Юнгі. – Тільки одягнися тепліше, там вже досить холодно.

 

І поки щоки Чіміна зрадливо не розчервонілись від такої турботи старшого, він швиденько розвернувся і побіг натягувати на себе куртку в комірчині.    

 

– Він швидко змерзає, але ніколи в цьому не зізнається, – тихенько промовила місіс Пак до Юнгі, – Будь ласка, потурбуйся про мого сина, – жінка легенько поплескала хлопця по плечу.

– А, так, звісно, можете не перейматись! – поспіхом відповів Мін, на що жінка лише ласкаво усміхнулась і побажала їм хорошої прогулянки.
 

Коли обидвоє врешті опинились на вулиці, Чімін на мить прикрив очі та глибоко вдихнув холодне повітря у груди, на його обличчі засяяла щаслива усмішка.

 

– Нарешті, – радісно промовив він і повернувся до старшого, – Не думав, що повітря може бути таким неймовірно чудовим і прекрасним, і як я раніше цього не помічав!

 

Юнгі лише заворожено спостерігав за щасливим юнаком, поки його плече легко не зачепила жінка, що намагалась пройти до дверей магазинчику. 

 

– Ходімо, хьон! – Чімін кивнув у бік довгої вулички перед ними.

– Куди?

– Є одне красиве місце, довірся мені, – радісно всміхнувся хлопець. 

 

Юнгі, на щастя, не став говорити, що він йому і власну душу з тілом всеціло готовий довірити — але безперечно подумав про це. Старший покірно крокував за бадьорим хлопцем, що мало не наспівував і не присвистував від задоволення. Хоч як сильно б він не любив їх чайну крамничку, та мати справу зі стількома людьми за день було занадто навіть для нього. Це ще одне невеличке відкриття, яке зробив для себе Юнгі за час їх знайомства — не дивлячись на всю свою екстравертність та дружелюбність, Чімін любив проводити час наодинці. Любив медитативно та зосереджено випікати солодкі булочки і коржі для торту. Любив глибокі розмови один на один. І він був людиною, довіру котрої було не так вже й легко заслужити, та щойно цей важливий крок було подолано — перед очима поставала зовсім інша, чутлива, вразлива сторона. Крихка, немов скляна бульбашка, котрої одночасно хотілось і торкнутись, і вберегти від власних та чужих очей. 
 

– Чорт, потрібно було хоч взяти з собою по чашці теплого чаю, як я про це не подумав, – картав себе молодший на півдорозі до свого улюбленого місця.

– Замерз? Можливо, варто повернутися? – занепокоївся Мін.

– Ні-ні, все гаразд! – швидко заперечив хлопець. – Просто подумалось, що так було б атмосферніше.

– Гм… – замислився старший, роздивляючись по сторонах. – Ну, там в кутку наче якась кавʼярня видніється, можемо купити по напою. 

– Справді? Я б із радістю, якщо в тебе є ще трохи часу, хьон!

– Звісно є (для тебе завжди є…), ходімо.
 

На їх превелике щастя, заклад був майже пустим, мабуть, через його віддаленість від перевантаженої частини вулиці і непримітну вивіску. Чімін захоплено розглядав меню, коли йому в око впав невеличкий пластиковий стенд зі спеціальною сезонною пропозицією — Гарбузове крем-брюле латте із високою гіркою вершкового крему, всипаного маленькими цукровими гарбузиками і чорними блискітками.
 

– Вау! Глянь, хьон! Це просто неймовірно! – зіниці юнака, здавалося, і самі перетворилися на два маленьких гарбузика з яскравими вогниками всередині. – Це просто якась всесвітня несправедливість, що із таким напоєм в меню у вас так мало відвідувачів сьогодні! – звернувся юнак до дівчини за касою.

– Ой, дякуємо, – вона трохи зашарілась. – В ці дні стає все важче приваблювати нових клієнтів… 

– Це так, без хорошої, систематичної реклами бізнеси занепадають, – розуміюче зітхнув Чімін.

– На жаль, це правда, проте, власник закладу притримується старих звичаїв ведення справ і робить ставку на постійних клієнтів.

 

Ці двоє наче повністю поринули у якийсь свій світ, і тепер вже разом жалілися на те, як важко переконувати старше покоління у необхідності змін та нових підходів.
 

Юнгі прочистив горло та звернувся до дівчини:

– Нам, будь ласка, одне середнє американо і ось це, – він вказав на пластиковий стенд, що так заворожував Чіміна.

– Ой, так, звісно. З собою чи на місці?

– З собою, – швидко відповів Мін, і перш ніж дівчина встигла запитати ще щось, – Картою.

– Але, хьон… 

 

Не встиг Чімін домовити, як над касовим терміналом пролунав короткий “пік” і в руках Юнгі опинився чек, разом із ввічливим проханням зачекати пʼять хвилин, поки готуються напої.
 

– Хьон, не треба було… – знічено прошепотів юнак, помітивши дещо невдоволене обличчя старшого.

– Необхідно було, – тихо, крізь зуби процідив Мін.

 

Вже за пʼять хвилин ніякової тиші, що розбавлялась лише гулом кавових машинок, на них чекали замовлені напої, і щойно Чімін побачив, як неймовірне Гарбузове крем-брюле наче зійшло з картинки перед ним — його очі яскраво засяяли, розвіюючи будь-яку дивну атмосферу, що ще кілька митей тому панувала у закладі. 

 

– Дякуємо! Виглядає краще ніж на картинці, у Вас справжній талант! – Чімін міцно обійняв долонями стаканчик, наче то був найцінніший скарб у його житті.

– Дякую, я рада, що Вам подобається, – зашарілась дівчина. – Смачного! І приходьте ще, – вона усміхнулась, і легко помахала рукою у бік задоволеного хлопця.

– Так, із раді… – не встиг Чімін закінчити речення, як відчув, що передню частину його куртки різко схопили, легко тягнучи його за собою у бік виходу.

 

Дихання юнака раптом затремтіло, оговтуючись від важких ударів серця крізь товщу ребер та одягу. Він на мить відчув себе цуценям на повідку: довгі, тонкі пальці міцно стиснули між собою тканину його куртки, натягуючи її вперед; а спина старшого, що впевнено постала перед очима Чіміна, вперше видавалась такою великою та міцною. 

 

Щойно вони опинились на вулиці, Юнгі відпустив його, немов оговтавшись від сну.

 

– Хьон..? – тихенько покликав Чімін, змушуючи Юнгі врешті повернутися до нього обличчям. – Все… все гаразд, хьон?

– Вибач, я… не знаю, чому зробив це… Просто хотілось пошвидше опинитись на вулиці.

– Ох… зрозуміло, – Чімін ніяково прочистив горло. – Тоді, ходімо далі?.. – хлопець підбадьорююче усміхнувся.

– Мгм.

Йти було не так вже й далеко. Чімін насолоджувався напоєм, не втомлюючись нахвалювати його і жалітись на те, що таких див не можна робити з чаєм. Всього через десять хвилин вони минули якусь красивезну арку з білого каменю і за кілька кроків перед ними постало невеличке озеро, оточене високими дубами і низькими кленами, листя котрих переливалось червоними та помаранчевими барвами, з останніх сил тримаючись на холодних гіллях.

 

– Прийшли! – раптом вигукнув юнак і розвів руки перед собою, немов обіймав ними увесь світ. 

– Ого… повірити не можу, що я ніколи не знав про це місце.

– Хех, я також здивувався, коли натрапив на нього випадково, не думав, що таке диво природи можна зустріти посеред камʼяного міста.

– Це і справді… вражає, – здивовано розглядався довкола Юнгі.

– Ходімо присядемо ось там, хьон, – хлопець вказав на свою улюблену лавочку, з якої відкривався найкращий, за його думкою, вигляд на озеро.

 

Вони вмістились разом та замовкли на декілька секунд, просто милуючись виглядом.

 

– Дякую за каву, хьон, здається… здається я ще не дякував, – Чімін ніяково потирав великим пальцем все ще напів повний стаканчик.

– Не думав, що тобі подобається кава.

– Тому що я працюю в чайному магазинчику? – пирхнув повітрям Чімін. – Ну і ну, хьон, яке стереотипне мислення, – кепкував молодший.

– Вибач… 

– Все гаразд, хьон, я б теж так подумав, – із усмішкою зізнався хлопець, намагаючись трохи розрадити старшого, що тихенько хмурився ще відтоді як вони натрапили на ту кавʼярню… 
 

“Можливо, хьон просто із ввічливості погодився піти, а насправді у нього купа справ і тому він поспішав мене вивести…” – роздумував Чімін. Він перевів погляд на напій в руках Міна і на думку спали сестрині слова. “Ні… це ж повна нісенітниця…”

 

– Ем, хьон… – невпевнено почав молодший, – а ти… тобі подобається кава?

– Так, – без тіні сумніву відповів Юнгі.

– А… а чай, тобі теж подобається?

 

Юнгі здивовано поглянув на хлопця, нервово ковтаючи слину.

 

– Угум, подобається… 

 

“Якщо це ти його робиш”, – подумки додав Юнгі, сподіваючись, що так це не вважатиметься за повну брехню. 
 

– Хм, зрозуміло, – тихо відповів Чімін і відвернув погляд у бік озера.

 

“Так і знав, що це все повна дурня. Не можна світ на чорне і біле ділити, звісно ж є люди, котрим обидва напої подобаються. Ця Рюн… щоб її…” – лютував подумки Чімін.

 

– Ти не проти, якщо я зараз печиво скуштую? 

– А, щ-що? – не відразу зрозумів Чімін, виринаючи із виру своїх думок.

– Печиво, – Юнгі кивнув на помаранчево-чорний пакуночок, що визирав із широкої кишені його куртки.

– Ааа, звісно, хьон, воно ж твоє, ти можеш робити все, що захочеш, – усміхнувся юнак.
 

Мін одразу ж дістав пакунок і поволі його розгорнув, не бажаючи пошкодити обгортку. Він обережно дістав одну печеньку і підніс її майже до самого носа, уважно розглядаючи. Його обличчя мимоволі огорнула тепла усмішка, що загрожувала ось-ось розтопити увесь шоколад, з якого формувався переляканий, чорний кіт.

 

– І чому він такий наляканий? – тихо запитував сам у себе Юнгі, не сподіваючись, що його хтось почує.

– Ти схожий на нього, – так само тихо відповів Чімін, привертаючи здивований погляд старшого на себе. – Коли чуєш, як я щось ненароком перевертаю за прилавком, чи гучні сигнали машин, що доносяться з вулиці, або, як нещодавно, звуки кавової машинки. Щоразу, як я бачу, як ти лякаєшся, то уявляю собі цього кота, давно хотів його намалювати… 

 

Ласкавий, тихий голос зачаровував, немов колискова — так спокійно і хвилююче водночас. Виявляється, Чімін був не єдиним, за ким уважно спостерігали. 

 

– То… виходить, я повинен зʼїсти сам себе? – пожартував Мін.

– Ні, тільки свій страх, – мило посміхнувся хлопець. – Тільки подумай, хьон, що може бути символічніше, ніж поглинання власного страху у найстрашніший день у році? 

– Хм, ніколи не думав, що у звичайного печива може бути настільки глибока концептуальна складова, – потішався старший.

 

Чімін закотив очі і легко штовхнув Юнгі в плече.

 

– Просто зʼїж його вже… 

– Разом? – старший протягнув пачечку з печенням вперед.

– Боїшся, що отруєне? – хмикнув Чімін, та все ж витягнув одного кота за наполоханий хвіст і підніс його до губ.

– Боюсь, що ти голодний.

 

Кінчики вух Чіміна залилися яскраво-червоною фарбою, і не лише через холод. 

 

– Хм, гаразд, на смак це краще ніж на вигляд, – виніс свій вирок Мін, щойно відкусив одну із лапок кота.

– Хьон… інколи ти буваєш таким нестерпним… – фиркнув Чімін та надкусив своє печиво.

– Лише коли мене змушують ковтати власний страх, буу~
 

Чімін скептично поглянув на старшого, шукаючи в його очах хоча б краплину серйозності, і коли не знайшов — залився лунким сміхом, не забувши знову ледь штовхнути Юнгі у плече.
 

Стаканчики з-під кави швидко спустіли і невдовзі опинились у смітнику. Потрібно було повертатись, та навіть не дивлячись на холод, хотілось залишитись у цьому чарівному, мирному місці бодай на трішки довше. Проте, червоний ніс та вуха Чіміна були невблаганними, і змушували серце старшого краятись щоразу, як він дивився на них. Юнгі пообіцяв його матері подбати про нього, а таких обіцянок не порушують.

 

– Чімін-а, ти в курсі, що одного капюшону вже недостатньо? Де твоя шапка? 

– Ну, маааам, – награно проскиглив Чімін, але зловив на собі лише серйозний, суворий погляд. – Мені не зручно в шапці, ніколи їх не любив.

– Полюбиш, – рішуче констатував Мін і стягнув зі своєї голови власну шапку протягуючи її вперед. – Візьми.

– Але, хьон, я не… 

– Так, я твій хьон, і я кажу — надягай шапку.

– А ти… як же..?
 

Зрештою, Юнгі втомився чекати і пояснювати, як йому здавалось, очевидні речі. Він ступив крок вперед та опинився перед самим носом хлопця. Юнгі обережно стягнув із вмить закамʼянілої голови юнака тонкий капюшон і повільно натягнув вороняву шапку на білі пасма. Холодний вітерець підхопив тонкий запах лаванди та змусив Юнгі затриматись ще на декілька секунд, перш ніж повернути капюшон хлопця на місце, тепер вже поверх теплого головного убору. 

– Д-дякую, хьон… – тремтячим голосом промовив Чімін, хоч йому здавалось, що після такого він більше взагалі ніколи не буде в змозі говорити знову.

– Угум, і щоб більше я не бачив тебе без шапки при температурі нижче 15 градусів.

– Хьон… це занадто… – скиглив молодший.

– Занадто це 20, тому не змушуй мене підвищувати планку, – суворо відповів Мін.

– Зрозуміло, висновок дня — не пекти Юнгі-хьону печеньок у подарунок. Занотовано, – Чімін удавано зробив запис на долоні пальцями іншої руки та самовдоволено посміхнувся.

– Пак Чімін — бравий, 22-ох річний випускник дитячого садочку, занотовано, – пародіював молодшого Юнгі, роблячи запис на своїй долоні.

 

Чімін лише гордовито пирхнув і засунув руки в кишені куртки, ступаючи вперед повз старшого. Вони обидвоє відпустили тихий смішок і покрокували назад до кафе пліч о пліч. З шапкою і справді було набагато краще — але Чімін у цьому ніколи не зізнається. Можливо тому, що і справді не хотілось визнавати, що він дурень, який не турбується про власне здоровʼя; а, можливо, тому, що ця шапка все ще зберігала запах та тепло його хьона, і зігрівала все тіло набагато ефективніше, ніж будь-яка інша, змушуючи циркулювати кров по всьому тілу вдвічі швидше. 

 

~

 

Пізніше, того ж дня:

 

{Хьон, ти точно впевнений, що я можу залишити її собі?}

[Чімін-а, скільки тобі ще повторювати — я ніколи не роблю того, в чому не впевнений.]

{Добре 🥺}

[Все одно вона личить тобі більше))]

{Так, тут не посперечаєшся… ┐(︶▽︶)┌ }

{{}}
 

[[]]

 

{{}}

 

[[]]

[Ок. Ти виграв.]
 

{Я знаю ( ´ ꒳ ` ) }

{О, хьон! Я лише зараз збагнув, що ми вперше гуляли разом 😲}

 

[Хм, і справді.]

{Хьон…}

[Мм?)]

{Можливо… ти не проти, якби ми, ну…}

[Що??]

{Ну… ще якось зустрілись, поза межами чайного магазинчику? 👉👈}

[Це було б чудово, Чіміні))]

 

{Справді?? 😱}

{Думаю, тепер у мене зʼявиться трішки більше часу. Тато сказав, що після сьогоднішнього вдалого дня думає найняти додаткового працівника нам з Рюн на допомогу}

 

[Це і справді хороша новина! 🙀]

[Я радий, що ти матимеш трохи більше часу на відпочинок, ти його заслуговуєш, Чіміні.]
 

{{}}

 

[[]]