Частина 2

☕️

Лавандова лихоманка

 

На жаль, в той день, після того як Юнгі провів свою матір та спішно відправився назад до університету, він-таки запізнився на пару, чим заробив собі додатковий головний біль на подальший рік. Але, як-то кажуть — у монети завжди дві сторони. І та інша сторона беззаперечно вартує кожної витраченої години на нудні, провчальні есе.

Вже три тижні поспіль Мін дивовижним чином знаходив себе перед дверима того самого чайного магазинчику. Раптом університетська бібліотека почала видаватися надто гамірливою для спокійних сеансів читання, а кімната в гуртожитку надто тісною і задушливою для дратуючого виконання мотиваційно-спокутних домашніх завдань від бурчливого економіка. А тому, майже кожного дня, після закінчення пар, ноги та серце на всіх парах несли безвільне тіло Міна до теплої домашньої атмосфери чайної крамнички. У Юнгі навіть зʼявився улюблений столик у кутку закладу, з якого, зовсім випадково, відкривався найкращий огляд на прилавок, і, звісно ж, на милого продавця-офіціанта за ним. 

Улюблена кавʼярня Міна і досі не працювала, вочевидь, технічних проблем виявилося значно більше ніж видалось з самого початку, та він би збрехав, якби сказав, що це його засмучувало бодай на дрібку. Адже за ці три тижні Міну вдалося неабияк поповнити дорогоцінну скарбничку знань про чарівного юнака. 

Виявилося, у нього був досить напружений розклад, хлопець працював мало не щодня, завжди бадьоро обслуговуючи клієнтів та тепло усміхаючись кожному і кожній. І назвіть Юнгі фантазером, чи просто по вуха закоханим ідіотом (на цьому етапі йому вже глибоко начхати), але він був готовий закластися, що очі його янгола завжди світились трішки яскравіше, і усмішка ставала трішки теплішою, щойно той помічав Міна на порозі закладу. 

А одного із особливо прохолодних днів, Юнгі навіть вистачило сміливості врешті дізнатися імʼя свого янгола, яке виявилося таким же солодким як і його голос, що тепер безупинно лунав у пустій голові Міна, немов фонова музика у фільмах. І він безумовно радів своєму успіху, та разом з тим був готовий прибити себе гвіздцями до стінки, бо це просто жалюгідно, як вся його байдужість та холоднокровність розчинялися в повітрі, немов дим на вітрі, щойно він переступав той деревʼяний червоний поріг.

 

ˇ

– Доброго дня! – вкотре вітав чаруючий дзвінкий голос, від якого все всередині жалібно скреготало та хворобливо молило продовжити нестерпну муку.

– Доброг-го… – як не вчасно, горло Міна пересихає і кривить букви, але воно того вартує, коли хлопець навпроти випромінює таку мʼяку, цілющу усмішку.

– Ви не застудились? Все добре? – непокоївся юнак.

– Гм, ні… просто перепади температур з вулиці у тепле приміщення… – жалюгідно намагався виправдатися Юнгі.

– Оо, розумію. Тоді сьогодні можу запропонувати Вам щось новеньке: листя мальви можуть допомогти заспокоїти подразнене горло, а ехінацея та липа укріплюють і підвищують імунітет — те що треба в осінню пору, що скажете?

 

“Що я скажу? Та тобі і сам диявол не зміг би відмовити…”
 

– Хм, звучить цікаво, а у цього міксу є назва? 

– Емм, ні, на жаль, ця назва також поки в розробці… – збентежено потирав підборіддя хлопець.

– Скажіть чесно, Ви практикуєте на мені нове меню?

– Я-я… ем, можливо трішки? – юнак знічено усміхнувся та підніс руку до своєї румʼяної щоки, вказуючи на невеличкий простір між випрямленими великим та вказівним пальцями.

– Мило… – замріяно прошепотів Юнгі, щиро дивуючись відвертості юнака.

– Що?

 

“Чорт, я це в голос сказав..?!”
 

– Кхм, – прочистив горло Мін, ігноруючи запитання хлопця, – А за участь у тестуванні учасникам надаються якісь бонуси?

– Бонуси? – щиро замислився юнак. – Хм… можу запропонувати 10% знижки на весь наш асортимент.

– Гмм, – вдумливо протягнув Юнгі, – В мене є краща ідея. Як щодо того, щоб перейти на ти і звертатись один до одного по імені? У Вас же є імʼя, на відміну від імпровізованих чайних міксів?

– А-а, так, – ніяково усміхнувся хлопець, – Звісно є… але…

– Щось не так?

– Ви впевнені, що я можу звертатись до Вас на…

– Можеш.

Хлопець здивовано підняв брови та радісно усміхнувся.

– Чімін. Мене звати Пак Чімін, мені 22, – чемно вклонився хлопець.

 

“Чімін… Дідько, у нього навіть імʼя ідеальне…” 

 

– Приємно познайомитись, Чімін. Мене звати…

– Юнгі-ші, так?

– Що? Як ти…? – мало мову не відібрало старшому; він вже і справді готовий був повірити, що хлопець перед ним не з цього світу.

– Коли Ви… точніше, ти, був тут вперше… Ем, я не підслуховував, просто тоді, по телефону, та дівчина так голосно прокричала твоє імʼя, і я…

– Зрозуміло, все гаразд, – зупинив його Мін. Зрештою, він не міг його звинувачувати, його матір і справді буває дуже галасливою… От за що було трохи образливо, так це за те, що хлопець першим дізнався його імʼя, проте і словом не обмовився.

– Вибач, я справді не хотів… 

– Мін Юнгі, – знову перебив розхвильованого хлопця Юнгі, – І мені 24.

– Ох, – полегшено видихнув юнак та радісно усміхнувся, – Приємно познайомитись, Юнгі-ші! – він знову чемно вклонився.

– Т-так… мені теж, – серце Юнгі жалібно стиснулось, його імʼя із вуст янгола звучало надто ніжно та мʼяко, і це пускало лоскотливі мурахи по всій шкірі. – І не обовʼязково звертатися до мене так офіційно.

– Тоді… Хьон-нім?

– Хьон буде достатньо.

– В-ви впевнені? – юнак мало не гикнув від здивування.

– Ти. І, так, я впевнений.

– Ох, добре, тоді ще раз приємно познайомитися, Юнгі-хьон! – очі хлопця яскраво засяяли, вкотре змушуючи груди старшого боляче здригатися. – То як щодо чаю?

– Г-гм, т-так, із задоволенням… 

ˆ

 

Того дня Юнгі готовий був провалитися крізь землю та народитися заново, лише заради того, щоб поспішно увібрати в свій мозок якомога більше посібників по самовладанню, бо він ганебно втрачав майже кожну його крихту, як тільки йому доводилося спілкуватися з цим енергійним, ходячим глазурованим чизкейком, що охоплював своєю солодкістю кожен смаковий рецептор і змушував язик приємно німіти і важко осідати на дні ротової порожнини. 

Мін був ладен прикидатися найзапеклішим поціновувачем випічки та чаю і ковтати все до останньої краплини, та ще й опісля просити добавки із висунутим язиком і мокрими очима, якщо це бодай хоч трохи допоможе йому зблизитися з тією пухкою бісквітною хмаринкою у людській подобі. Так, він був у розпачі і жалюгідно прагнув уваги малознайомого хлопця — засудіть його. Та це поки був його єдиний план, шукати зустрічі [сталкерити] та визирати краєчком ока зі світу чорно-білих цифр на своєму ноутбуці, що вже звично, по закінченню пар лежав на поверхні кутового столика, щоб спостерігати за невагомими, плавними рухами юнака, який метушився за прилавком і інколи пробігав повз із деревʼяною круглою тацею в руках, повною паруючих горняток та блюдець із запашною випічкою. 

А у короткі перерви між своїми безпосередніми завданнями, цей феноменальний хлопець встигав ще й гортати якісь книги та щось похапки конспектувати у свої несчисленні зошити, тишком сидячи на маленькому табуреті за прилавком. І у ці моменти Мін особливо стримував себе, щоб потайки не наблизитися за спину молодшого та все детально не роздивитися, адже його фатальна допитливість правильно функціонувала лише у зовнішньому світі, особливо відмінно вона працювала у стінах університету, проте тут, у цій чарівній, травʼяній бульбашці — все йшло шкереберть. Операційна система його мозку примусово закривала найважливіші додатки та повністю вимикала всі логічні процеси, категорично відмовляючись збагнути переваги звичайного людського діалогу перед ганебним підгляданням у намаганні вивідати зацікавлення світловолосого юнака. 

У прагненні дізнатися про нього якомога більше, бути ближче, нахилятися за прилавок трішки більше потрібного, щоб оплатити замовлення та вдихнути тонкі нотки запаху його волосся, які він з часом навчився відокремлювати від всеохоплюючого пряного запаху чаю та солодких тістечок, що панував довкола. 

Лаванда. Волосся його янгола пахло ніжною, заспокійливою лавандою. І з того часу Юнгі більше не міг засинати без цього запаху. Наступного ж дня, після попередньо безсонної ночі, стоячи на касі невеличкого косметичного магазинчику, із невластивими йому величезними червоними кружальцями на обидвох щоках, він скупив всі наявні спреї для подушок, мішечки із травами та свічки — все із запахом лаванди. А пізніше, повернувшись в гуртожиток, він ніяково порозпихував скуплені товари по всіх куточках своєї кімнати. Будь хто, хто раптом зайшов би його відвідати, певне, подумав би, що завітав у гості до своєї бабці, бо подібну концентрацію лавандового запаху можна було б знайти лише у її старій шафі. 

Соромно зізнаватися, та нівіть цієї аномальної кількості Юнгі із часом ставало недостатньо, а тому скільки б він не скиглив і не скреготів зубами, та все ж увечері знову повертався в кімнату бодай із однією новокупленою лавандовою свічкою. Чорт, це вже очевидно переходило всі межі, і він зовсім скоро почне втрачати звʼязок із реальністю та залишками свого “Я”, але його обсесивний мозок ніяк не міг зупинитися. Сила волі та здоровий глузд покинули його ще в ту секунду, як плинний голос вперше ніжно постукався у його барабанні перетинки.

 

І як сильно Юнгі не хотів би зупинити свої жалюгідні спроби зблизитися із юнаком, його вперте серце щоразу змушувало мозок заткнутися та ганьбитися до кінця. Бо ніяк інакше, як ганьбою, його черговий похід у чайну крамничку-кафе було не назвати. 

Одного із вечорів пʼятниці, після останньої виснажливої пари, Юнгі вдалося поповнити свою скарбничку знань одразу кількома важливими фактами про свого Лавандового принца. І, звісно ж, ті дались йому черговою порцією приниження та самозневаги, але, принаймні, його янгол не був цьому свідком.

ˇ

Надвечір пʼятниці у закладі було несподівано пусто та тихо, окрім нього всього двоє молодих відвідувачів, по кінчики вух занурених у свої телефони, сиділи за одним столиком під дальньою стінкою, а от місце за столиком посередині кафе зайняла приємна старша жінка, яка ховала втомлені очі за прозорими скельцями окулярів, щось уважно вираховуючи на калькуляторі та записуючи кіпу цифр у товстий зошит, очевидно, настільки занурена у процес, що навіть не кліпнула, щойно над головою Юнгі вже звично пролунали голосні дзвіночки.

От що було не звичним, так це голос, який цього разу донісся з-за касової стійки. Він все ще був приємним, мʼяким та привітним — та разом з тим зовсім чужим і далеким.

 

– Доброго вечора! 
 

Усміхнене, сонячне обличчя вітало нового гостя з-за прилавку. Мʼякі риси лиця підкреслювали кілька довгих, світлих пасем залишених спереді, в той час як все інше волосся було акуратно зібране у високий, довгий хвіст. Маленький допитливий носик мало не здригався в очікуванні відповіді, і пара світло-карих очей підбадьорювали мовчазного клієнта відчувати себе у теплі і безпеці та врешті зробити крок вперед. 

 

– А, ем… Так, доброго вечора, – язик Юнгі врешті спромігся видати кілька жалюгідних звуків.

– Чим можу Вам допомогти? 

– Я-я…
 

“Ну ж бо, Юнгі, зберися, якого дідька!”

 

– Ви у нас вперше? У нас широкий асортимент чаю, я можу допомогти із вибором. Ви хотіли б щось придбати додому чи випити тут? – бадьора дівчина невпинно намагалась розтопити лід в очах збентеженого гостя.
 

Однак, нова ніякова пауза натякала на те, що навіть для неї це завдання підвищеної складності. І поки Юнгі у стислий термін намагався заново відбудувати всі свої нейронні звʼязки, які раптом перетворилися у рідке, їдке пюре без своєї щоденної порції плинного, шовкового голосу і теплого вітерця з лавандових полів, що завжди забивався глибоко в легені старшого, — дівчина мала змогу детальніше роздивитися вечірнього гостя, та раптом вигукнула, наче у неї над головою засвітилась жарівка. 

 

– О! Це ж Ви! Точно, ми якось мало не зіткнулися у дверях кілька тижнів тому! Ще раз вибачте… 

– Ем-м? – збентежився Юнгі, виринаючи зі свого заціпеніння та намагаючись збагнути про що говорила енергійна продавчиня. – А-а… так, і справді… – памʼять Міна врешті подала ознаки справності. – Все в порядку, це і моя провина, я тоді мало не облив вас гарячим чаєм.

– Ні-ні, все гаразд, – щиро усміхалась дівчина, ввічливо махаючи руками у запереченні, – Чого не сталось — того не було, – вона схвально хмикнула сама собі.

 

Прискіпливий мозок Юнгі легко не погоджувались з подібним твердженням, але водночас він не міг заперечити його логічну складову. І користуючись цим коротким, щасливим моментом прозріння, поки його мозок знову не впав у глибоку фазу ідіотії, він спромігся витягнути із себе хвилююче питання.

 

– Ем… раніше тут був хлопець… Він, ем… він більше тут не працює?

– Ааа, Чімін-оппа? Ні-ні, він все ще працює тут, просто сьогодні у нього довгоочікуваний вихідний! 

– Оо, то он як… – Юнгі мимоволі насупився від звертання, що використовувала дівчина у бік його янгола, проте його серце одразу ж помʼякшало від звістки, що з Чіміном все гаразд, і той просто врешті мав змогу відпочити від повсякденної важкої праці (хоча, якщо бути зовсім відвертим, насправді Міну егоїстично хотілось, щоб хлопець зараз стояв на своїх виснажених двох прямо перед ним).

– Так, Чіміні-оппа добре попрацював за ці два місяці, але тепер в мене зʼявилась змога його підміняти! Я так рада, що оппа врешті зможе краще сконцентруватись на своєму навчанні, – із ноткою провини зітхнула дівчина.

– Навчанні? – Мін вперто намагався ігнорувати звернення дівчини, та сконцентруватися лише на важливих питаннях (зараз він зовсім не хотів думати про те, що ці двоє можуть зустрічатися, хоча ця думка невпинно підгризала його ребра зсередини).

– Так, цього року оппа закінчує своє навчання у коледжі, та ще й додатково проходить курси по виготовленню десертів. Ох, він такий неймовірний! – мрійливо зітхнула юначка, прикладаючи руку до грудей. – Він завжди так переймається, але в результаті робить все на відмінно. А кожен рецепт, що він придумує, можна сміливо друкувати у взірцевих кулінарних книгах. Ех, його десерти продаються навіть краще ніж ті, що ми замовляємо у пекарні… 

– Оо..? 

 

Напевне зараз Юнгі виглядав немов школяр, із дурнуватим виразом обличчя, губи складені у ідеальне “о”, обидва вуха та щоки залиті румʼянцем. Наче він щойно застукав старшокласника, в якого вже кілька років по вуха нерозділено закоханий, за першокласною грою на фортепіано у пустій актовій залі; або ж таємно підгодовуючого дворового цуценя, попередньо пожертвувавши тому свій улюблений вовняний светр, все для того, щоб бідна тваринка була в теплі і комфорті. Чорт, це не чесно. Він не може захоплюватися ним ще більше. Він не може дозволити собі закохуватися ще більше. 
 

– Ві-він… ці десерти, їх робив Чімін? – невіряче перепитав Мін.

– Так, декотрі з них! – засвітилась ентузіазмом дівчина. – До речі, не хочете спробувати нашу новинку? Оппа сьогодні зранку забіг занести нову партію, сказав, що це особливий рецепт і він не міг заснути поки не закінчив. Навіть дома не може посидіти спокійно, ну от чесно, тц… – юначка театрально склала руки в боки.

– Ох, я… ем, так, із радістю.
 

Яке безглузде питання — звісно Юнгі хоче спробувати. І якби попередні гості закладу не розкупили майже все солодке частування раніше сьогодні, то він би підчистив свою банківську картку під нуль без жодних зволікань, але скупив би кожен шматочок десерту та навіть крихти, що від нього залишились, якщо вже до них приклав руку його янгол, а він навіть не любить солодке. Принаймні, не любив. Як і чай, йому теж не подобався. І не те, щоб він раптом став його шанувальником, та тепер він радше був готовий втратити обидві нирки, аніж відмовитися від додаткової чашки, що подовжувала його перебування за столиком цього кафе. 

 

– Це торт з лавандово-розмариновим мусом, прошарком безе і кедровими горішками. Я впевнена, що оппа описав би це набагато живописніше та детальніше, але повірте, все що Вам потрібно знати, так це те, що це МЕГА смачно!
 

Очі дівчини мерехтіли захватом та щирою заздрістю, що зараз ці останні ласі шматочки можуть забрати прямо перед її носом! Та все ж, робочі обовʼязки спонукали її будь-якою ціною зацікавити гостя товаром та продати його якомога вигідніше. Якби ж тільки вона знала, що зараз могла б зі спокійною совістю зберегти свою енергію та продажницькі навики на наступних клієнтів, бо цей, що зараз перед нею,  і без слова додаткового заохочення вже давно подумки облизує кожен палець у намаганні зберегти на язиці кожну безцінну краплину крему щойно представленого торту. Ох, і якби ж тільки його думки зараз не нагадували пубертатний клубок вимочений у лавандовому мусі, то Юнгі напевне здригнувся б від того, у що він перетворився, але… 

 

– Так!!! Будь ласка, запакуйте все, що залишилось!
 

Такий енергійний порив від попередньо здебільшого мовчазного клієнта, змусив брови дівчини підскочити у здивуванні майже до лінії волосся на лобі, а вже зовсім згодом мʼяко опуститися та розплестися у щасливій усмішці. Що приховувати, вона б на його місці теж так рʼяно боролась за солодке!
 

– Чудово! Угода укладена! – не менш завзято відповіла продавчиня, відпустивши лагідний смішок. – Ох~, Чімін-оппа буде такий щасливий, коли почує, що сьогодні все скупили, – замріяно щебетала дівчина, відсуваючи скло вітринного холодильника та дістаючи шматочки торту. – Вже не терпиться побачити його усмішку, коли я доберусь додому, щоб йому це сказати!

 

У потоці своєї надмірної радості від вдало відхоплених останніх шматочків торту, виготовлених улюбленими, маленькими ручками, мозок Юнгі не одразу обробив слова дівчини, і лише коли та підсунула вперед акуратну, смарагдову, картонну коробочку із запакованим десертом, Мін все ж спромігся виприснути соромливе: “Д-додому?” та боляче затамувати дихання опісля. Здавалося, ще одна секунда невідомості і він розпадеться на найменші атомні частинки прямо перед шокованою продавчинею та трьома тихими клієнтами позаду, що ненавмисне стали свідками палкого/ніякового діалогу між цими двома. 

 

– Так, якщо брат, звісно, ще не спатиме, що було б йому дуже на користь, та я дуже сумніваюсь, що він взагалі хоч колись думає про свою користь, тц, – сердито скривила носа дівчина. – Але, так, якщо він не спатиме, то я мушу бути першою, хто скаже йому, що вся його випічка вперше повністю продалась у один день!
 

Памʼятаєте про рідке пюре та пубертатний клубок змочений у лавандовому чомусь? Забудьте. Всього за якусь наносекунду мозок Юнгі різко закамʼянів та залив кожну зовнішню звивину холодним металом, негайно повертаючи його у рідні руки обʼєктивної реальності та критичного мислення. Дідько, і куди ділася вся його славетна спостережливість та уважність?! Невже його очі незворотньо перетворюються у довбане полуничне желе, залите блискітками у формі сердечок, що він перестав помічати очевидне прямо перед собою?! В прямому сенсі очевидне, і в прямому сенсі перед собою — у півметра перед його носом! Ці двоє ж схожі майже як дві краплини джерельної гірської води! І якщо вірити статистиці, а для Юнгі вона мов хресна мати, то це ніяка, в біса, не випадковість — у Чіміна є сестра. О пресвяті чизкейки, на сьогодні інсульт і передчасна деменція відміняються, Юнгі все ще в змозі складати двічі по два.

 

– Ох… то Ви сестра Чіміна?

– Молодша сестра, Пак Рюн до ваших послуг! – дівчина шанобливо вклонилась, не забуваючи одягнути сяючу усмішку на обличчя (очевидно, у них це сімейне, засліплювати невинні серця своїми сонячними променями).

– Зрозуміло… Тоді, приємно познайомитись, Рюн-ші, мене звати Мін Юнгі, – він ввічливо вклонився у відповідь.

– Ох!

– Щось не так?

– Мін Юнгі-ші??

– Ем, так?

– Хмммм. Брат якось згадував Ваше імʼя, – дівчина тихенько усміхнулась та ще раз вклонилась. – Приємно врешті особисто познайомитися, Юнгі-ші! 

– Ох, справді? – Юнгі намагався стримати радісну усмішку, що так і крутилась на кінчиках його губ. Було приємно знати, що молодший згадував про нього (навіть якщо в негативному контексті, Юнгі і справді вже було все одно).

– Хех, тоді, як нашому улюбленому, постійному клієнту, я забовʼязана зробити Вам знижку!

 

Окей, Юнгі не зовсім все одно, бо його серце зрадливо забилось частіше при думці, що Чімін міг відзиватися про нього як про “улюбленого, постійного клієнта”. Якщо існує бодай крихітний шанс, що це були його власні слова, а не слова його сестри, найменший, найкрихітніший шанс — цього було достатньо, щоб наситити його спрагле серце ковтком надії.
 

– Ні-ні, все гаразд, гм, – прочистив горло Юнгі, – Я-я заплачу повну ціну.

– Юнгі-ші, вибачте, не можу нічого вдіяти, – Рюн театрально розвела руками. – Мені залишили спеціальні інструкції, – дівчина витягнула невеличкий зошит, один із тих, в якому Чімін інколи щось зосереджено записував, та відкрила одну із перших сторінок, вказуючи на виведене акуратним, красивим почерком імʼя старшого та цифрою поруч, а ще, недалеко в куточку, можна було помітити маленький малюночок кота в окулярах, сидячого за ноутбуком. – Ось, Юнгі-ші, все чорно по білому — 10% і широка усмішка в придачу, не змушуйте мене порушувати братові правила, – дівчина рішуче хмикнула.

 

Все, це його смерть. Коліна Юнгі підігнулись і всі його чотири кінцівки були готові прямо тут і зараз ганебно розʼїхатися по підлозі та розплистися в слизьку, рожеву калюжу, всипану різнокольоровим глітером і конфеті. Чімін думав про нього, говорив про нього, виводив його імʼя красивими літерами, малював його зосереджене обличчя у вигляді суворого кота… Яка нестерпна мука. Він не може навіть щиро порадіти своєму неймовірному відкриттю, щоб не видатися божевільним чи небезпечно хворим із широкою мрійливою усмішкою, яка щосекундно загрожувала увірватися на його обличчя і залишитися там на тиждень, щонайменше. Та все ж він доросла, серйозна людина! Він в жодному разі не міг собі дозволити такої слави, а тому намагався якомога швидше повернути собі своє самовладання та перервати чергову незручну паузу.
 

– Гаразд, Рюн-ші, як скажете. Тоді я із радістю прийму цю щедру пропозицію.

– От і чудово!
 

Цей вечірній марафон ганьби завершився для Юнгі приємним тягучим відчуттям тонкої, джутової нитки, що легко врізалась у його вказівний та середній пальці під вагою двох безцінних шматочків торту у темно-зеленій картонній коробочці, і кіпою нових фактів про ангелоподібну причину його прогресуючої ідіотії. Та попри все, якщо ви запитаєте його, — це приниження було того варте. 

 

І щойно щасливий, наелектризований пучок чорного волосся покинув теплі стіни чайної крамнички, у кімнаті пролунав тихий смішок, пізніше супроводжений лагідним голосом:

– Не обовʼязково було так довго дражнити бідного хлопця. Нещасний стискав кулаки до побіління, щоразу як ти нашого Чіміні оппою називала, – жінка стисла тонку оправу окулярів між двох пальців та ледь опустила їх на носа, кинувши на усміхнену дівчину поблажливий погляд.

– Пф, нічого не довго. І я ж не знала, що це той самий “важливий клієнт”, хоча так навіть цікавіше, – хмикнула дівчина, радісно ховаючи свіжоотримані купюри до касового апарату та відчисляючи свої щедрі чайові у окрему баночку.

– Рюн-а.

– Та добре-добре, зрозуміла я. 

– І не смій підштрикувати Чіміна щодо цього, в мене й так голова повна проблем, ще не вистачало ваших пустих суперечок дома, – цикнула жінка, скануючи обличчя доньки.

– Та не збиралась я… – Рюн зловила на собі скептичний погляд. – Айц, добре, мовчатиму, – дівчина театрально засунула рот на замок двома пальцями.

– Сподіваюсь на це.

 

 

_____________

Не знаю які емоції та враження у вас від цієї частини, але поки я писала цей розділ, то в голові лунало лише: «Ох, Юнгі…» 😭🫂