Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
☕️
Матово-чорний
З того часу Юнгі намагався приходити частіше, бодай на декілька хвилин, але він мав побачити молодшого і переконатись, що він в порядку. А потім знову продовжував свій забіг до бібліотеки чи кімнати в гуртожитку, де часом проводив свої приватні уроки.
Сьогодні він також приходив, минула всього година, а Чіміну вже не терпілось знову почути голос старшого, побачити його чи, бодай, прочитати коротке повідомлення від нього. Та Чімін слухняно чекав, чекав поки заняття Юнгі закінчиться і він зможе відправити йому фото із черговою ідеєю для випічки, яке він знайшов на Пінтересті.
І щойно годинник пробив 15:01 — повідомлення було відправлене. Це наче ковток свіжого повітря, тепер залишилося лише дочекатися відповіді і можна буде знову повернутися до свого буденного життя.
Проте, чекати довго не довелося. Із якоюсь містичною швидкістю, Чімін почув тиху мелодію вхідного повідомлення. Тільки от звук трохи відрізнявся від того, що встановлений на його телефоні, та й у досі відкритому діалозі зі старшим нічого нового не зʼявилося. Можливо, це був телефон когось із відвідувачів, подумалось хлопцеві.
Та ні, той звук був, здавалося, прямо під вухом, зовсім поруч. Чімін роззирнувся довкола, коли на його очі впав знайомий матово-чорний чохол із золотистим обідком довкола задньої камери. Телефон Юнгі непорушно лежав на столовій поверхні позаду Чіміна. Мабуть, старший випадково залишив його, бо поспішав.
Юнак заціпенів на декілька секунд, вирішуючи, що йому робити. Можливо, варто просто зачекати і хьон сам збагне, де міг залишити телефон і повернеться його забрати? Або ж… а що як ні? Можливо, тоді варто набрати якийсь номер із телефонної книги? Та навряд чи йому це вдасться, він же не знає коду доступу…
«Точно! Можливо він додав чийсь контакт для екстреного зв’язку?» – раптом осяяло хлопця і його рука врешті правомірно потягнулась до мобільного пристрою.
Відчуття було дивне, наче він робить щось неправильне, щось надто особисте, і матова гумова поверхня обкладинки телефону зовсім не спрощувала його скрутної ситуації — хлопець завмер на мить, щойно в голові мимоволі пронеслась думка, немов він торкався шкіри старшого.
Він швидко потрусив головою, відганяючи цю божевільну думку, і натиснув на бічну кнопку. Екран залився світлом і Чіміна зустріла вже знайома йому золота логарифмічна спіраль Фібоначчі на чорному фоні та поле із новими сповіщеннями, серед котрих було і повідомлення від дивного контакту під назвою «Рисівʼяник», що надійшло всього хвилину тому… Так, цього разу Чіміну не довго довелося складати двічі по два і його щоки миттю залилися шаром густої, червоної фарби. Не минуло і хвилини, як він тримав у своїх руках чужий телефон, а він вже, здавалось, побачив надто багато…
Та він думатиме про це трохи пізніше, зараз потрібно було перевірити наявність контакту екстреного виклику. Хлопець змахнув пальцем угору, і разом із полем для вводу коду доступу, в нижньому лівому кутку, зʼявилась кнопка екстреного виклику. Юнак з пересторогою натиснув на неї і на екрані висвітилось два контакти: «Кім Намджун» та «Мін Суйон».
«Фух, добре, хьон все ж додав когось, половина справи зроблена. Залишилась найважча…» – приречено зітхнув хлопець.
Чімін добре знав, що мати Юнгі зараз знаходилась поза межами країни, а тому, тремтячим пальцем, він натиснув на кнопку виклику поруч із першим контактом і підніс телефон до вуха, затамувавши дихання. Ніколи ще мобільні гудки не викликали у нього такої тривоги, ніколи ще його вухо так сильно не горіло від контакту з холодним склом звичайного телефону.
– О, привіт, саме думав тобі дзвонити… – з динаміку одразу ж донісся низький, бадьорий голос.
– А-ем… Доброго дня, це… це Кім Намджун-ші? – схвильовано запитав юнак.
– Так, а це хто? – бадьорий голос швидко набрав серйознішого відтінку.
– Мене звати Пак Чімін, і, здається, Юнгі-хьон випадково залишив свій телефон за прилавком. Я не знав, як ще із ним звʼязатися, тому набрав номер екстреного виклику. Можливо, Ви могли б якось повідомити йому про це?
– Гмм, зрозуміло, гаразд, дякую Вам, Чімін-ші, я обовʼязково передам. Куди йому потрібно підійти?
– Думаю, він знає. Це невеличка чайна кафе-крамничка на вулиці Донгмангсан 11.
– Ем… чайна крамничка? Ви впевнені?
– Угум, щось не так?
– Ні-ні, кхм. Я тут подумав… я зараз вільний, і саме неподалеку, тому, гадаю, буде краще, якщо я зайду і заберу сам. Обіцяю передати все цілим і неушкодженим.
– О… так, звісно. Тоді я чекатиму на Вас, Намджун-ші!
Чімін поклав слухавку і витріщився на екран пустим поглядом. Він сподівався, що чинив правильно. В будь-якому разі, якщо Юнгі довіряв цій людині настільки, щоб внести її у екстрені контакти, то і Чімін має довіряти. Хлопець ще раз поглянув на останнє сповіщення і його губи самі розплилися у щасливій усмішці. Було в цьому щось, що змушувало його серце битись частіше. Те, як підписав його хьон. Як виявилось, це зовсім відрізнялось від того, як він підписував інших людей, та навіть власну матір. Він відчував себе особливим. Відчував, що займає особливе місце в житті старшого.
За замріяною усмішкою час летів значно швидше. Сьогодні не було багато людей, з часу дзвінка заходило всього двоє. Хлопець просто вдивлявся у вікно, рахував машини, людей, що неспішно минали кафе, слухав тиху, повільну музику, що завжди непомітно лунала на фоні у закладі. Все для того, щоб відволіктись від відчуття поколювання у потилиці, якою він, здавалося, міг відчувати електромагнітні хвилі, що надходили з мобільного пристрою позаду нього.
Пролунав глухий дзенькіт, обережний і стриманий. Дзвіночки ліниво стукались одне об одного, дзинь..цк….. дзинь…цк….. дзинь……. аж поки і зовсім не стихли.
– Доброго дня, – привітався високий, дужий хлопець, – Ви Чімін-ші?
– Так, доброго дня! – одразу ж випрямився, як по команді, юнак.
– Я Намджун, ми розмовляли по телефону…
– Так-так, я впізнав Ваш голос. Приємно особисто познайомитися, Намджун-ші, – хлопець ввічливо вклонився.
– Навзаєм, Чімін-ші, – він вклонився у відповідь та лагідно усміхнувся юнакові. – То Ви кажете, той роззява телефон забув? Воно, звісно, не дивно з таким стилем життя… але все одно не схоже на нього.
– А, так… не схоже… Хьон просто трохи поспішав, мабуть тому і не помітив, як його залишив.
– Хм… – замислився Намджун, – а Ви давно з ним знайомі, Чімін-ші? Вибачте, що запитую, просто Мін Юнгі якого я знаю, рідко коли дозволяє комусь називати себе хьоном.
– Все гаразд, я розумію… Ну, не те щоб давно… з початку вересня.
– Вересня, кажете… – знову замислився Намджун. – І часто він сюди навідується… в, ем, чайний магазинчик??
– Доволі часто… – розмова ставала все дивнішою і Чімін почав непокоїтись.
– Гм, зрозуміло-зрозуміло, – раптом заусміхався гість.
– А Ви, Намджун-ші, Ви з Юнгі-хьоном друзі?
– Ну, можна й так сказати. А взагалі, він мій найкращий друг, принаймні, був, до сьогоднішнього дня… – хмикнув Намджун. – Але, мабуть, то якась нова мода, найкращих друзів з новими друзями не знайомити, особливо, такими чарівними, – на щоках гостя зʼявилися дві маленькі ямочки і він підморгнув розгубленому юнакові.
– А, ем… я… мені шкода, я…
– Все гаразд, не переймайтеся, Чімін-ші, то я так жартую. Але мені і справді шкода, що він приховував від мене такий скарб, хоча… можна зрозуміти.
Щоки Чіміна геть розчервонілися, сьогодні він аж ніяк не очікував подібної зустрічі та розмови. І хоч йому було цікаво, і хотілось розпитати якомога більше, він все ж не смів переходити цю тонку межу та втручатися в життя старшого, розпитуючи щось про нього за його спиною. Проте, Намджун здавався дуже приємною людиною, почуття гумору у нього, звісно, доволі специфічне, але було очевидно, що він не мав жодних злих намірів. Хлопцеві навіть щось підказувало, що той би дуже охоче поділився саме з Чіміном будь-якою інформацією стосовно свого друга.
– Що ж, на жаль, я вже мушу бігти, але, гадаю, ми ще зустрінемося, – усміхнувся Намджун. – Було надзвичайно приємно познайомитися, Чімін-ші!
– Звісно, мені також, Намджун-ші! – і коли гість несподівано розвернувся на вихід, Чімін швидко схопив телефон і гукнув його. – Телефон, Намджун-ші, Ви забули телефон! – хлопець помахав пристроєм у повітрі.
– Чорт, дійсно! – Намджун швиденько підхопив телефон із рук юнака. – Що ж, мабуть, це місце і справді володіє певними чарами — можна забути геть усе на світі! Зате Вас забути просто неможливо, Чімін-ші, – підморгнув Джун. – Гаразд, я побіг, до зустрічі!
– А, т-так… до зустрічі!
________
Ой, чую перепаде Юнгі від Намджуна… 😬