Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
☕️
Розбите другом серце
Юнгі зовсім не очікував більше гостей на сьогодні. Він саме сів до написання чергового домашнього завдання, але щойно його сідниці торкнулися мʼякого сидіння компʼютерного крісла — двері кімнати розірвалися у набридливому, важкому гупанні. Для чого ж так голосно… зараз він точно виглядав як той переляканий кіт, котрого Чімін змусив його зʼїсти на Хелловін.
У нього навіть не було сумнівів, хто міг дозволити собі таке нахабне, насильницьке поводження щодо його дверей та вух. Мабуть, знову йому дістанеться за відмінену зустріч на вихідних…
– То — чайний магазинчик, так? – увірвався в кімнату розпашілий хлопець, щойно Юнгі відімкнув двері. – Чайний. магазинчик?? Чайний??? – мало не кипів Намджун, розширюючи повіки до болю у мʼязах.
– Як ти…
– Ні, я звісно все розумію. Все, Юнгі. Але не сказати мені? Мені! Найкращому другу!! Просто нечувано!
– Ти можеш, будь ласка, заспокоїтись? У мене вже голова болить…
– Заспокоїтись? Ну ні, не мрій навіть. І нехай болить, все одно нічого цінного в ній нема — вакуум тай усе. Вакуум, Юнгі! Вакуум!!!
– Ага… – байдуже змахнув рукою Юнгі, присідаючи на ліжко. Він вже почував себе втомленим, а це ж був лише початок, ой початок…
– То от де ті всі твої «я сьогодні зайнятий» і «якось наступного разу» — в ЧАЙНОМУ магазинчику?!
– Кафе-магазинчику…
– Він ще виправляє мене — оце нахабство! І ти ще смієш мене за Сокджина підштрикувати? Та в мене з ним вже медовий місяць давно порівняно з твоєю боягузливою дупою!
– Ага, в твоїх мріях…
– Мін Юнгі! Я зараз же телефоную твоїй матері!
– Тц, добре. Все, тихо, – хотілось би Юнгі, щоб його друг жартував, та, на жаль, вже були прецеденти…
– Чай… пф. Ти може тепер ще й тортики кремові їш? – не заспокоювався Намджун.
– І глазуровані тістечка, і капкейки з рожевою посипкою, і шоколадні брауні.
– Господи… – скривився Джун, – і чому мені здається, що ти не жартуєш…
– Бо я не жартую. І тебе не повинно непокоїти, що я їм чи пʼю.
– Зате, це може дуже непокоїти Мін Суйон-ші, – із викликом підняв одну брову хлопець. – Чесне слово, Мін Юнгі, яка тебе муха вкусила взагалі в такому місці опинитися?
– А ось це вже — пряма відповідальність самої «Мін Суйон-ші».
– Що?
– Ай, довго пояснювати.
– В мене є час, якщо ти так переймаєшся.
– Хто сказав, що я про твій час переймаюсь…
– Мін Юнгі, розповідай давай.
Звісно ж, виходу не було (бо найкращого друга вбивати якось зовсім не годиться), довелось розповідати все від початку до кінця і мало не за кожним реченням вислуховувати гнівну тираду щодо його кепських навиків будування дружніх та романтичних відносин (пф, знайшовся «експерт»).
І коли пар із вух Намджуна врешті вщух і риси його обличчя трішки помʼякшали, Юнгі зміг поставити хвилююче запитання:
– То, як ти дізнався?
– Що? Аа, точно, я геть забув, – Намджун поліз до кишені свого рюкзака. – Той хлопець точно якоюсь магією володіє… вже проблеми з памʼяттю почалися… – бурмотів він собі під носа.
– Ти про що?
– Нічого. От — тримай, – Намджун простягнув вперед телефон.
– Що за… це що — мій? – невіряче вирячався на пристрій Юнгі. – І коли я…
– Твій Чайний принц набрав мій номер, коли побачив, що ти свій телефон забув.
– От чорт… я навіть не помітив…
– Ага, це я вже зрозумів. Ти його, видно, помічаєш лише тоді, як повідомлення від Чайного принца надходять.
– У нього імʼя є…
– І у мене є — але мене ж ти не так часто згадуєш.
– Чого мені тебе згадувати, ти от — сам намальовуєшся, коли треба й не треба…
– Як грубо. Я тобі телефон, взагалі-то, повернув, пуста ти голова.
– Він би й не зник нікуди. Забрав би завтра.
– Просто немає слів… – із сумом похитав головою Намджун. – Мені тепер доведеться поділитися усім цим з Джином, можливо, хоч він розрадить моє розбите другом серце…
– І відмовляти тебе від цього, я так розумію, немає сенсу?
– Жодного.
______
Молодець, Юнгі, ти це пережив. 🫡