☕️
Звичайний голос
Це стало їх маленькою традицією — збиратися разом на кухні, коли щось йшло не так. Здається, за увесь цей час світлі пасма Чіміна увібрали в себе колір його улюбленого насиченого темно-коричневого чаю з янтарним відблиском, а терпкий вугільний колір волосся Юнгі як не можна краще передавав нюанс міцного димного віскі, який вже так давно покохався старшому. І якщо не звертати увагу на пар, який виходив із прозорої чашки Чіміна, тоді можна було б подумати, що вони обидвоє ведуть захмелілі душевні розмови ввечері на кухні.
Але у Чіміна була непереносимість алкоголю, а Юнгі терпіти не міг чай, проте це не заважало йому щодня дізнаватися щось нове про цей ароматний напій та наполегливо шукати інформацію про кожен сорт чаю, паралельно готуючи черговий реферат для викладача з економіки, котрий не полюбив Міна, здавалось, з першої літери його прізвища, як тільки зачитав її у своєму журналі відвідуваності знайомлячись з новою групою студентів четвертого курсу, але у відповідь отримав лише насмішливу тишу та пусте місце за партою у середньому ряді.
Юнгі завжди надавав перевагу каві, а за час навчання в університеті пристрастився ще й до пряного деревного смаку віскі, бо інший алкоголь здавався вже занадто різким або ж солодким. Віскі, думалось Юнгі, напій благородний, до того ж, його матір завжди його нахвалювала та приказувала: «Коли виростеш — зрозумієш, що немає нічого кращого, ніж правильний вибір одного єдиного алкогольного напою на все життя. І моя тобі рекомендація — обери віскі».
І Мін обрав. Слова матері стали його провідною зіркою серед хаотичного світу, він беззаперечно слідував їм, навіть у більш розширеному їх значенні. Юнгі надалі обирав лише щось одне улюблене: якщо хобі — то виключно гра на фортепіано, якщо безалкогольний напій — то лише кава, якщо алкогольний — то віскі, якщо улюблена булочка — то тільки милий продавець із чайного кафе-магазинчику. Так, його матір однозначно знала про що говорить.
Та як так сталося, спитаєте ви, що булочка може виявитися людиною, а холодний до чаю Мін раптом опинився у теплих, пряних обіймах чайного магазинчику? Що ж, ця історія почалася саме того злощасного ранку, коли він запізнювався на пару до “бурчливого економіка”, так прозвали в університеті професора Квон Ва, котрий дуже неприхильно ставився до пропуску своїх пар, а особливо його новими студентами. Зараз Юнгі особливо сумував за їх попереднім викладачем, старим добрим містером Ліном, адже той так невчасно вирішив вийти на пенсію, саме коли Юнгі залишався всього один рік навчання…
Взагалі, того ранку Юнгі навмисне прокинувся на годину раніше та не поспішаючи збирався на пари. Адже начитавшись невтішних історій у чаті своєї групи про бідолах, котрі запізнювалися на пару Квона, Юнгі вирішив не випробовувати долю та звечора виставив будильник на шосту тридцять, давши собі дві з половиною години фори до початку першого заняття. Вже ранком, зібравшись та поснідавши, Мін вирішив прогулятися до університету пішки, бо погода була напрочуд прекрасна: мляве вересневе сонце, що подекуди визирало з-за хмар, вже не розпікало земну поверхню, ранкове повітря віяло прохолодою, листя на деревах починали втрачати свої насичені зелені кольори та переодягалися у мрійливі помаранчево-жовті. Хіба ж не чудовий початок нового навчального року, який обіцяв бути спокійним та поміркованим? Для повної гармонії Юнгі не вистачало лише улюбленого гарячого напою в руках, який як не можна краще підходив і для осені, і для прохолодного ранку. Тому він вирішив, що по дорозі загляне до своєї улюбленої кавʼярні, яка мала ідеальне місцезнаходження, бо, за підрахунками Юнгі, вона розташовувалось рівно в пʼятнадцяти хвилинах ходьби від гуртожитку та пʼятнадцяти хвилинах ходьби до університету — ось що таке золота середина! Але вже через пʼятнадцять вищезгаданих хвилин його чарівний ранок почав стрімко розчинятися, немов невдале заклинання “Експекто патронум”.
Дійшовши до свого омріяного закладу, хлопець помітив на його дверях нудотно-білий листок паперу, котрий невідворотньо сповіщав Юнгі та інших клієнтів, що через технічні несправності заклад вимушений тимчасово призупинити роботу на два тижні, але обовʼязково відчиниться знову, як тільки все налагодиться.
– Просто чудово, – хмикнув собі під носа Юнгі, – І де мені тепер шукати заміну на ці два тижні? Чорт, тут же поруч немає жодного пристойного закладу, де каву робив би справжній бариста, а не бездушна кавова машина… – бурмотів про себе Мін.
Та раптом події почали розгортатися ще інтенсивніше, бо із вирви тихої лайки та погроз всесвіту хлопця вирвав наполегливий дзвінок, що доносився із внутрішньої кишені його куртки.
– А це ще хто дзвонить з самого рання… – невдоволено копирсався у кишені Мін, поки телефон не змовкав ані на мить. – Та зараз-зараз, написати не можна було чи що…
Міну врешті вдалося виловити свій телефон із глибокої кишені, і яким же його подивом було те, що на екрані він бачить імʼя нікого іншого, як його матері: «Мін Суйон» (так, Юнгі був не надто сентиментальним хлопцем і підходив до заповнення своєї телефонної книги більш практичним та лаконічним методом, полишеним будь-яких ніжностей чи емоджі).
– Так, слухаю – відповів на дзвінок Мін
– І тобі доброго ранку, Юнгі-я. Ти ще в гуртожитку?
– Ні, я вийшов сьогодні раніше, – хлопця здивував дзвінок матері, зазвичай вона рідко телефонує, тим паче о такій годині — вся в роботі. – Щось трапилось?
– Ех, ось воно як, а я думаю, чому ти двері не відчиняєш… – ніяково усміхнулась Суйон. – Нічого не трапилося, я просто хотіла передати тобі деякі речі та документи… А ще… у мене за три години рейс в Токіо…
– Стій, що?! – Юнгі поспіхом намагався обробити отриману інформацію. – Ти біля дверей моєї кімнати? Ти летиш в Токіо? Чому?
– Все як завжди, Юнгі, — ро-бо-та, – приречено зітхнула Суйон. – Ти ж знаєш, від мене це не залежить, можуть відіслати будь-коли і будь-куди. Тільки цього разу я, швидше за все, залишусь на одному місці довше ніж зазвичай.
– Наскільки довше? – Потираючи переносицю запитав Мін, все ще намагаючись зберігати спокій, який без улюбленого напою в руках стрімко його полишав.
– Можливо… на пів року? – Вагаючись відповіла жінка.
– Мам, ну ти це серйозно? Пів року? І ти кажеш мені про це саме сьогодні зранку, за три години до вильоту, стоячи з пакунками у мене під дверима, поки я намагаюсь не запізнитися на пару? – Невіряче проговорював кожне слово Мін, але розумів, що його жалібні коментарі ні на що не повпливають і йому, певне, зараз доведеться подолати незапланований ранковий спринт до дверей своєї кімнати у гуртожитку та примудритися не запізнитися в університет, і все це без своєї улюбленої кави! яка хоч якось могла би злагодити цю безнадійну ситуацію.
– Юнгі-я, перестань, мені самій це не подобається, я тільки вчора ввечері отримала інформацію про термінове переведення, але планувала полетіти завтра, щоб нормально попрощатися. Проте мій бос просто серед ночі задзвонив і сказав, що в їх токійському відділенні все валиться на очах і я маю бути там сьогодні першим же рейсом, а його асистентка одразу ж вислала мені квитки на літак по електронній пошті. Я не могла відмовити, мені шкода, Юнгі. Я намагатимусь вирватися звідти швидше, але ж ти вже дорослий і самостійний хлопець… завжди таким був… – із сумом промовила останні слова жінка та притихла на кілька секунд.
Не те, щоб у Юнгі були дуже хороші чи погані стосунки з матірʼю, швидше за все, їх можна було б назвати звичайними. Вони рідко проявляли ознаки ніжності один до одного, ніби побоюючись, що хтось з них надто сильно привʼяжеться. Батька Юнгі ніколи не знав, та й не горів бажанням з ним знайомитися. Той просто залишив їх, щойно дізнався про вагітність своєї 20-ти річної дівчини, і, наче як, невдовзі навіть змінив країну проживання. Мати Юнгі, будучи молодою дівчиною, самостійно виховувала хлопця змалку, не маючи жодних родичів, бо сама була сиротою, вона часто залишала його у сусідки, поки була на роботі.
Весь час, скільки Мін памʼятає свою мати, та завжди була заклопотана по вуха, постійно зникаючи на роботі та намагаючись забезпечити їх із сином життя. Юнгі ніколи не тримав на неї зла та не ображався, хоч “доброзичлива” сусідка часто могла дозволити собі відпустити кілька лагідних слів про материнські інстинкти Суйон. Але Юнгі, наче вже народжений зі вшитою у мозок програмою розуміння ситуації (або, можливо, так подіяли щоденні розмови Суйон зі своїм животом під час вагітності, в яких вона невпинно просила, чи то сина, чи то саму себе, зберігати спокій та бути терпеливим до будь-яких життєвих обставин), зі своїм звичним флегматичним підходом до життя не вівся на подібні провокації бурчливої няньки та завжди подумки обороняв матір, не вступаючи у пряму перепалку, бо ж вона просто людина, котра хоче на щось жалітися і отримувати невеличкий додатковий дохід від сидіння з чиєюсь дитиною — ні більше, ні менше, думалось хлопцеві.
Юнгі просто був вдячний, що його не забули, не позбулися, як це зробили з його матірʼю. Що про нього дбають; його люблять, так, як вміють любити, і не так, як хтось навчив, а просто інтуїтивно і по-своєму — ні більше, ні менше.
Юнгі не звик очікувати від життя багато, але він точно знав, що вартий бажати отримати від життя все те, що воно забрало у його матері — спокійне, розмірене сімейне щастя. Більше за все у світі Юнгі прагнув швидше стати на ноги та почати забезпечувати спочатку себе, а потім і свою матір. Він бажав повернути їй те безцінне, що вона багато років підряд вкладала у нього — свій час. Але, оскільки, поки ніхто не винайшов способу повертати час, і Юнгі, тверезо оцінюючи, що найближчим часом такої перспективи на горизонті не зʼявиться, за його життя точно, вирішив, що міг би бодай допомогти вийти своїй заклопотаній матері на “пенсію” трохи швидше звичайного та відкрити їй очі на світ довкола, щоб та врешті могла проводити свій час так, як їй заманеться: частіше бачитися та проводити час з друзями; подорожувати у своє задоволення та справді бачити світ довкола, а не занепадати в замкненому просторі 24/7 під люмінесцентними лампами; і, що головніше, можливо знайти ту особливу людину, котра буде викликати щиру усмішку на її обличчі.
Добре, можливо з Юнгі ще не все втрачено і він-таки може інколи переживати сентиментальні, ніжні емоції, а не роботично аналізувати кожен сантиметр простору, розділяючи його на такий, який: або принесе користь, або забере час.
Але саме зараз, Мін все ще беззвучно стоїть навпроти зачинених дверей своєї улюбленої кавʼярні, кидаючи погляд то на білий листок паперу, то на своє бліде відображення у скляних дверях, а з динаміку телефону до вуха вкотре доноситься занепокоєний голос матері.
– …Юнгі??
– Так, мам, я тебе зрозумів, тоді нічого не вдієш. Ти можеш зачекати 15 хвилин? Я зараз прийду.
– Так, дорогий, в мене ще є трохи часу, я зачекаю. Та й не можу ж я так просто залишити речі біля дверей. Я тобі так скажу — райончик в тебе тут не дуже… – презирливо скривила носа Суйон.
– Добре, кладу слухавку.
– А, Юнгі-я! Зачекай!
– Так, що? Я ще тут.
– Я зачекаю навіть 20 хвилин, якщо ти принесеш мені ще й стаканчик кави або чаю, що завгодно! Я навіть поснідати не встигла поки збиралась…
– Я б із радістю, але, власне, моя улюблена кавʼярня раптом зачинена на ремонт, а поблизу немає нічого пристойного. Не хочу, щоб ти несподівано отруїлася перед вильотом по моїй провині.
– Ох, мій Юнгі, ти як завжди дуже відповідальний, – мелодійно розсміялася Суйон, мʼяко прикладаючи руку до грудей. – Але ти ж знаєш, що я не така вже й вибаглива, і мені все одно з якого закладу пити гарячу розбавлену воду. Звісно, поки це не стосується віскі! – Із усією серйозністю наголосила жінка. – Тому просто візьми щось на свій розсуд, тільки швидше. І не переймайся про отруєння, якщо мені раптом скрутить живота, то ми обидвоє виграємо, бо тоді виліт точно доведеться перенести, і я навіть дам тобі можливість нагодувати себе теплим бульйоном, – від цих жартівливих слів у них обох на мить потепліло між грудей, а Юнгі навіть подумав, що це не такий вже і поганий варіант (труїти власну матір, кхм).
Тим часом хлопець трохи відійшов від кавʼярні, біля якої простовбичив 5 хвилин немов вкопаний, і, роззирнувшись довкола, побачив через дорогу невеличку мерехтливу вивіску, якої раніше ніколи не помічав.
– Гаразд, мам, тут наче якийсь новий заклад зʼявився, як тільки візьму напій — одразу до тебе.
– Добре, чекатиму.
Жовті вогники вивіски невпинно манили до себе та одночасно з тим викликали незвичні поколювання у животі, наче передстерігали від чогось, змушували затриматися посеред дороги у глибоких роздумах, аж поки гучний звук сигналу автомобіля не струсив всі хаотичні думки та не пустив бадьорий заряд адреналіну по всьому тілу, змушуючи в один стрибок опинитися біля входу до невеличкого закладу.
Юнгі потягнув за ручку темно-зелених дверей і ніжне дзеленькотіння дзвіночків над головою сповістило про прибуття нового клієнта. У закладі панував приємний, незвичний для Юнгі травʼяний запах, від котрого нудило та пʼянило водночас. Можливо, він просто надто звик до терпкого запаху зерен кави, або ж він просто ненавидів різкі зміни у розкладі свого дня, а солодкуватий запах трав і випічки змушував шлунок ще більше викручуватись зсередини і прагнути терміново вирватися на свіже повітря. Але щойно він серйозно почав про це замислюватися — його раптом покликав ніжний, бадьорий голос.
– Вітаю! Чим можу Вам допомогти?
Медові нотки одразу ж розтеклися по вушній раковині, спішно проникаючи все далі до барабанної перетинки та дразнячи мозок, майже миттєво перетворюючи його у пливке желе так невдало залишене під теплими променями сонця. Юнгі мимоволі відірвав очі від деревʼяної підлоги та повів поглядом на джерело звуку.
Його зустріла пара допитливих карих очей, які обрамляли мʼякі, перлові пасма; хлопець лагідно усміхався, терпляче очікуючи на відповідь ранкового гостя. Проте, Юнгі не міг зробити і кроку, кожен найменший подих зараз видавався до біса складним. Здається, щойно його нутрощі скрутилися у тугий вузол довкола легень, утворюючи всипаний блискітками рожевий бантик, і чорт, Юнгі хотілось би прямо зараз вирвати його голими руками із грудей, натомість завʼязавши довкола очей, бо ті були готові будь-якої миті вибухнути під впливом раптово підвищеного кровʼяного тиску.
Тендітний хлопець за прилавком був до дідька красивим, він був злочинно красивим. Його хотілось поставити навколішки у куток, щоб той добряче подумав, перш ніж знову виходити у світ з таким янгольським обличчям і до біса привітною усмішкою — це вбивчо, це нелегально, це нереально.
Напевно, Юнгі видавався трохи несповна розуму, вже цілу хвилину мовчки пропікаючи хлопця очима, бо юнак помітно напружився, відчуваючи себе ніяково під важким поглядом незнайомця.
– Ем-м, то Ви хотіли б щось замовити? Ми щойно виставили свіжу випічку…
Дзвінкий, збентежений голос знову стукався у чутливі вуха Міна, змушуючи відмерти та перевести погляд на скляну вітрину з акуратно виставленою солодкою випічкою.
Юнгі ніяково прочистив горло та врешті заговорив, все ще не наважуючись підійти ближче.
– Т-так. Кава. У вас можна придбати каву?
Милий продавець відпустив нестриманий мелодійний смішок та вказав рукою на внутрішню мерехтливу вивіску, що висіла на цегляній стінці позаду, над його головою. Юнгі поволі повернув голову та врешті детально роздивився напис:
| •TeaPark• Чайна крамниця-кафе |
“Тц. Я ідіот”. – Подумки картав себе Мін.
– На жаль, кави у нас немає, але можу запропонувати тонізуючий мікс чорного чаю. В ньому, звісно, менше кофеїну ніж у чашці еспресо, але він корисний для здоровʼя судин та допомагає із концентрацією, – любʼязно усміхнувся продавець.
– Ви так натякаєте, що у мене проблеми з концентрацією? – Здивовано підняв брову Мін.
– Що?! – Запанікував юнак та заперечливо замахав руками у повітрі. – Ні-ні, я не це мав на увазі, просто…
– Все в порядку, я пожартував, – Юнгі легко усміхнувся, врешті відчуваючи себе трохи впевненіше та розглядаючись довкола. Зважаючи на ранню годину, заклад був досі пустим. – Ви щось говорили про тонізуючий мікс? У нього є назва?
– Назва? Хм, було кілька ідей, але голосування досі триває, – замислився юнак, легко зминаючи пухкі губи між собою. – Загалом, це мікс двох сортів чаю Пуер та Асам, підкреслений легким цитрусовим відтінком.
– Зрозуміло… – насправді, всі ці слова абсолютно нічого не говорили Юнгі, але чарівна усмішка хлопця змушувала безумовно довіряти, навіть якщо вона приведе його ноги до краю глибокої вирви. – Тоді мені два, будь ласка, на виніс, якщо можна.
– Так, звичайно ж можна! Можливо бажаєте ще щось із випічки?
– Ем… мабуть, так (тебе, будь ласка, медовий мафін), будь що на Ваш смак.
– Також дві штуки?
– А, ні, лише одну, я не великий шанувальник солодкого.
– Он як… звісно, як скажете, – ніяково усміхнувся юнак. – Тоді можете поки присісти і зачекати, це займе кілька хвилин.
– Я постою.
– Як Вам завгодно.
Із лагідною усмішкою, юнак почав плавно пересуватися по невеличкому простору за прилавком, тягнучись до різних поличок із баночками чаю. Юнгі на силу змусив себе відірвати погляд від тендітної спини хлопця оповитої темно-зеленим фартухом поверх білосніжної випрасуваної сорочки, та ліниво розглянув інтерʼєр закладу.
Всередині панувала домашня атмосфера затишку: все було оформлено в травʼяних, темно-зелених тонах, що дивним чином заспокоювали розбурхану свідомість та закутували тіло у свої цілющі обійми; із камʼяних стін, декорованих обпеченими цеглинами, подекуди звисали смарагдові листочки ліанових рослин, коріння яких надійно тіснились у ґрунті графітових вазонів; круглі деревʼяні столики були вкриті короткими білими скатертинками із ненавʼязливим мереживом по краях; на деревʼяних стелажах, поруч із широким ледь приштореним вікном, поміж старих, вживаних книг містилися маленькі, стилізовані під старовину картини котиків, у своїх поважних шляпах та циліндрах, вони мирно попивали чай, обовʼязково із одним кігтиком аристократично відведеним убік від вушка порцелянової чашки; а мляве жовте освітлення з-під класичних тканинних торшерів лише додавало шарму інтерʼєру та приємно контрастувало із холодним освітленням із вулиці, що наполегливо проникало у заклад крізь тонке скло.
– Ви нещодавно відкрилися? Не помічав раніше вивіски назовні, – раптом запитав Мін, виринаючи зі свого медитативного стану, та повернувся обличчям до хлопця.
– Ам-м… так, минулого місяця, – одразу ж відповів юнак, відкриваючи дверцята вітрини і вдумливо розглядаючи випічку.
– Хм, зрозуміло. Тут завжди так пусто?
– Як правило, ні. Але зазвичай люди теж не приходять раніше години відкриття, – доброзичливо усміхнувся хлопець, не бажаючи образити гостя, на що Юнгі лише запитально провів бровою. – Ми відчиняємося о 9 годині, та я просто забув зачинити двері за собою після того як прийшов зранку.
– Он як, тоді мені шкода…
– Ні-ні, все гаразд, я встиг зробити все заплановане, та й проганяти першого клієнта це погана прикмета, – хлопець знову сяюче усміхнувся.
“Не усміхайся так, бісів янгол…”
Серед затамованої тиші, від чергового ніякового витріщання, Міна врятувала лише дзвінка мелодія, що раптом почала доноситися з його телефону.
– Чорт, зовсім забув, – прошипів Юнгі та поспіхом підняв слухавку, і в ту ж мить знайомий голос жалібно проскиглив його імʼя.
– Юнгі-яяяя, – надто голосно для чутливих вух Міна, – Сподіваюсь, ти не забув про мене?
– Ні, не забув, – впевнено відповів Мін, на що милий продавець не зумів стримати глузливий смішок, але одразу ж різко відвернув голову, щойно Юнгі перевів на нього шокований погляд. – Я скоро буду, зачекай ще трохи.
– Якщо запізнишся, то можеш не розраховувати на обійми і прощальний поцілунок у лоба.
– Можливо, тоді і справді варто запізнитися, – холодно відповів Мін, ніяково торкаючись потилиці рукою.
– Мін Юнгі!!!
– Добре-добре, вже в дорозі.
Мін швидко завершив дзвінок та сховав телефон до кишені.
– Ось, все готово, – юнак поспішно виклав два стаканчики, завбачливо вкладених у підставку, та паперову торбинку із випічкою на прилавок. – Разом буде 10500 вон, картка чи готівка?
– Готівка, – Мін швидко дістав гаманець та навмання витягнув кілька купюр, протягуючи їх продавцю, на що юнак заходився відкривати касу у пошуках решти. – Не потрібно.
– Що? Але це майже так само, як за все замовлення…
– Кажуть, чайові від першого клієнта це хороша прикмета для торгівлі на увесь день, хіба ж не так?
– Ем-м, так, тоді… дякую! – одразу ж засвітився хлопець.
“Чорт, заплачу вдвічі більше, якщо ти перестанеш осліпляти мене цією усмішкою, тц”.
– Тільки пийте обережно, чай перші хвилини досить гарячий, – застеріг юнак.
– Гм, добре.
– Сподіваюсь, Вам сподобається смак. Хорошого дня~!
– Так, дякую, і Вам гарного дня! – Юнгі спішно вклав випічку до рюкзака та направився до виходу.
Він був настільки охоплений поспіхом та гіркими думками про необхідність прощання із щойно знайденим земним янголом, що мало не зіштовхнувся чоло в чоло із миловидною дівчиною у дверях, котра теж вже надто поспішала увійти всередину. Ще б якихось дві секунди і катастрофи було б не оминути. Проте, на щастя, фортуна цього разу йому поблажливо усміхнулась та вберегла його улюблене чорне худі від подібних “зігріваючих” сюрпризів, змусивши обійтися лише швидкими вибаченнями із обох сторін та ніяковою сценою на очах у свого ангелоподібного об’єкту безмірного обожнювання.
І коли Мін врешті опинився на вулиці, прохолодне повітря немов омило його витверезуючою хвилею, тож лише крокуючи тротуаром у напрямку гуртожитку він зрозумів, що у його руках, якимось дивовижним чином, опинилося два напої, замість запланованого одного.
– І навіщо я взагалі його замовив, я ж не пʼю чай… Чорт, не можу ж я тепер його просто викинути, коли ті прекрасні руки так старанно його готували, – приречено простогнав Мін і на мить зупинився, щоб дістати один зі стаканчиків із підставки. – Добре, від одного ковтку не помру, а тоді залишу десь.
Він з пересторогою підніс напій до губ та зробив маленький ковток, готуючись скривити носа опісля.
– Чорт, справді гарячий… – тихо цикнув Юнгі та зробив ще один обережний ковток і завмер на мить, намагаючись посмакувати напій, який, на диво, не був таким вже й жахливим, і навіть чимось нагадував каву, та й сам аромат дещо віддавав кавовими зернами. – Він якийсь довбаний чарівник, чи що? Як таке взагалі можливо…
Перебуваючи далеко у своїх роздумах, Юнгі не помітив, як вже підіймався у ліфті, роблячи останній ковток терпкого насиченого напою, що по дорозі встиг значно охолонути. І щойно двері ліфта відчинилися, коридор охопив дзвінкий голос його матері, яка вихром знесла всі його попередні думки.
– Ну нарешті! Ох, я бачу, ти все-таки не з пустими руками, що і варто було очікувати від мого дорогого сина! – Окрилена жінка майже що бігла на зустріч хлопцеві та одразу ж вихопила повний стакан із його рук.
– І тобі привіт, мам…
– Хм, бачу, ти і собі прихопив, це вже обнадіює. Що ж, спробуємо, що ти тут мені приніс, – вони разом покрокували до дверей кімнати Юнгі.
– Це чай, і він, напевне, вже охолонув поки я йшов, – хлопець заходився діставати ключі з кишені рюкзака, одразу ж вихопивши із нього ще й паперовий пакетик із випічкою.
– Ого, вперше бачу тебе зі стаканом чаю у руці, це щось новеньке. Хотіла б я побачити людину спроможну втюхати тобі цей напій.
– Ніхто мені нічого не “втюхував”… – невдоволено пробурмотів хлопець.
– О, а це що? – Жінка вказала на паперовий пакетик у руці Юнгі.
– Випічка — для тебе.
– Вааау, в мене і справді найтурботливіший син у всій галактиці!
– Мені просто запропонували і я погодився, нічого особливого…
– А кажеш не втюхували! – Жінка грайливо штовхнула сина ліктем у бік. – Дівчина красива була?
– Мам.
– Та що? Тоді — хлопець?
Юнгі цокнув язиком і взяв до рук жовту валізку і невелику сумку, що лежала біля дверей.
– Ти, здається, казала, що у тебе мало часу.
– А, так-так, і справді, – жінка метушливо поглянула на свій наручний годинник та проскочила всередину кімнати. – Так не цікаво, в тебе надто чисто, аж нудить… – скаржилась Суйон розглядаючи невеличку кімнатку сина.
– Який жахливий син тобі дістався… – закотив очі Юнгі.
– Так, ти розбиваєш всі мої материнські очікування, навіть підлітковий період пройшов без конфліктів — облом, – награно важко зітхнула жінка.
– Я викличу тобі таксі, ти поки перекуси.
– Як завжди — чітко і по ділу. Так не терпиться відіслати мене подалі?
– Мам, ти ж знаєш, що це не так. Я просто не хочу, щоб…
– Знаю-знаю, не хочеш, щоб я запізнилась, щоб у мене були проблеми, і щоб я потім через все це переймалась. Мені інколи здається, що ти доросліший за мене.
– Можливо, так і є?
– Юнгі-я, ти потиличника отримати хочеш на прощання?!
– А ти все чекаєш моменту, так?
– Ех, і в кого ти такий… – здалася жінка, цокнувши язиком.
– Є один варіант…
Суйон різко відклала напій та пакетик із випічкою на стіл і попрямувала до сина. Треба визнати, в цей момент Юнгі трохи напружився, хоч і знав, що мати навіть жартома ніколи б його насправді не вдарила. Як і зараз — жінка лише міцно обійняла хлопця та видихнула йому у плече.
– Юнгі, дякую, що ти мій син.
– Не лякай мене, щось таке зазвичай говорять перед смертю.
Суйон мстиво стиснула сина міцніше.
– Я просто хочу, щоб ти це знав, і я сумуватиму.
– Я знаю це, мам.
– З того часу як ти зʼїхав, і з моїми постійними поїздками ми взагалі не бачимося, а тепер ще й це переведення… Ніколи не думала, що мені не вистачатиме твоїх доган за залишені грязні чашки на кухонному столі. Тепер мені доводиться їх всі одразу мити, щоб вони мені про тебе не нагадували.
– Ох… Треба запатентувати цей інноваційний спосіб корекції поведінки поки не пізно.
Жінка різко відринула назад, вклавши руки на плечі хлопцю.
– От і куди зникає вся твоя серйозність у важливі моменти?
– Я також сумуватиму, – Юнгі ніяково відвів погляд убік, розглядаючи предмети на столі. – Напевне, чай вже зовсім холодний, – сумно зітхнув хлопець, даючи вихід ніжним почуттям.
Суйон лагідно усміхнулась, врешті отримавши у відповідь бажані слова, та відступила крок убік.
– Ніколи не бачила, щоб ти так переймався про чай, він повинен бути винятково добрим, – жартувала жінка, врешті всівшись на крісло біля столу та підхопила напій рукою. Вона зробила кілька спраглих ковтків і схвально похитала головою. – Ооо, і справді цікавий смак. Ніколи такого не куштувала.
– Це мікс сортів чаю Пуер і Асам. З цитрусовою ноткою, начебто…
– Ого, ти тепер ще й в сортах чаю розбираєшся?
– Ні, просто запамʼятав назви…
– Мгм, а голос, який тобі їх озвучував, я так розумію, був мелодійним і чаруючим, як у морської сирени?
Юнгі на мить завмер, прокручуючи в голові музичну шкатулку спогадів з тендітним, милозвучним юнаком у чайному магазинчику.
– Звичайний голос… (звичайна усмішка, звичайні очі, звичайне волосся, звичайна спина, звичайна шия; звичайний хлопець, який зовсім не застряг у Юнгі в голові та зовсім не змушував його нервово ковтати слину щоразу як він про нього згадував).
Суйон лише розуміюче усміхнулась про себе та вирішила більше не дражнити сина, хоч материнське відчуття наполегливо підказувало, що той голос знаходився далеко на протилежному полюсі від “звичайного”.
____________________
Привіт-привіт, автор на звʼязку!
А я з подарунком (майже під ялинку). 💫
Сподіваюсь, вам сподобається ця історія, попереду ще багато цікавого. 😼
Буду рада прочитати ваші коментарі та вдячна за вподобайку. 💗
Всіх приобняла-обійняла. 🫂😌
