Частина 14

☕️

Цукерки під ліжком

 

– Ти чекаєш на когось, хьон? – пошепки запитав молодший.

– Ні… – задумався на мить Юнгі, сьогодні в нього не було жодних запланованих занять чи зустрічей. – Але це гуртожиток, інколи таке буває.

– То… ти не відчинятимеш?

– Нізащо, мене від тебе не зможе відірвати навіть всесвітній потоп.

– Хьоооон, – тихо захихотів молодший.

 

У двері ще раз постукали, цього разу трішки сильніше.

 

– Раптом це щось важливе, хьон? – і далі непокоївся Чімін.

– До біса їх, – гмикнув старший, тільки сильніше притискаючи хлопця до себе та зариваючись носом у його волосся.

 

У кімнаті знову пролунав нестерпний стукіт, гучніший за попередній, тільки тепер його супроводжував ще й чийсь голос: 

 

– Юнгі-я, відчиняй давай, я знаю, що ти там. 

 

Знайомий дзвінкий жіночий голос доносився з-за дверей, провокуючи Юнгі невіряче витріщити очі перед себе та нервово проковтнути слину. 

 

– От чорт, коли вона… 

– Що? Хто це, хьон? – ще більше занепокоївся молодший, раптом підіймаючи голову зі свого улюбленого безпечного місця та завмираючи навпроти не менш шокованих очей старшого.

– Це…

 

Юнгі обриває нетерплячий голос:

– Мін Юнгі, довго ти ще збираєшся рідну матір на порозі тримати?

 

Старший скептично закотив очі, він зовсім не сумував за вмінням його матері драматизувати кожну хвилину її життя.

 

– ..моя мати, – врешті закінчив своє обірване речення Юнгі, – яка зараз повинна була б бути в Токіо, а не під дверима моєї кімнати.

– Ох… – полегшено зітхнув юнак, та вже наступної миті його охопила зовсім інша хвиля невимовної паніки і він різко зліз з колін Юнгі. – Ч-чекай… що..?! Але… ми… я-я… що нам робити, хьон..?!

Юнгі невдоволено надув губи через різку втрату тепла та улюбленої приємної важкості на своїх стегнах, та за мить знову зібрався з духом і повернувся до Чіміна:

– Все гаразд, Чіміні, не панікуй, добре? Просто довірся мені, – він ніжно стиснув у своїй долоні руку юнака та усміхнувся йому, намагаючись подарувати тому хоч трохи комфорту і впевненості. 

Юнгі підвівся з ліжка та вже хотів було направитись до дверей, коли його руку раптом схопив Чімін, дивлячись на нього великими мокрими очима загубленого цуценяти:

– Х-хьон… що я повинен робити..?

– Просто будь собою, мій янгол, цього більш ніж достатньо, – Юнгі тепло вдивлявся у кохані, зараз такі наполохані, очі і нахилився нище, залишивши на носі хлопця пінгвінячий поцілунок. – Ти їй сподобаєшся, – додав він, змушуючи юнака соромливо прикусити губу.

 

Мін неохоче направився до дверей, намагаючись попередити ще один гучний, неприємний грюкіт. І щойно він потягнувся до ручки дверцят, прямо біля його чутливих вух знову почали тарабанити сильні кулаки його матері:

– Повірити не можу, ну хіба ж так рідну матір зустрічають, я… 

 

Не встигла домовити жінка, як двері перед її носом відчинилися, врешті відкриваючи огляд на обличчя коханого сина.

 

– Ох, Юнгі! – скрикнула вона, в очах миттєво почали збиратися сльози. – Тільки тому, що я так давно тебе не бачила і ти став ще більшим красенем — ходи сюди, лекції відкладемо на потім.

 

Жінка міцно обхопила сина в обіймах, закидаючи руки йому на шию, та тихо зашургала носом у його плече. Юнгі нерішуче обійняв матір у відповідь, досі шокований її появою і раптовим сплеском емоцій та ніжності. Вони і раніше могли довго не бачитись, але ніколи до цього вона себе так не поводила.

 

– П-привіт, мам, – врешті відповів Юнгі, легко усміхнувшись. – Як ти… коли ти прилетіла? Чому ти не попередила мене? Я міг би тебе зустріти. Навіть одного смс було би достатньо, – з порогу повчав матір хлопець.

– Я просто хотіла зробити сюрприз! Ти не можеш мене в цьому звинувачувати! Та й взагалі, це я тут повинна запитання ставити, – притупнула жінка ногою. Аж раптом, в її очі впала ясно-біла голівонька за спиною сина. – Ю-Юнгі? То в тебе гості? 

 

Чімін різко підскочив з ліжка та ніяково усміхнувся, переминаючись з ноги на ногу.

 

Юнгі обережно розʼєднав обійми та звернувся до матері:

– Так… ем, мам… 

– То чого ж ти одразу не сказав! – перебила його Суйон. – Змусив мене кричати в присутності свого чарівного друга! – жінка одразу оцінила зовнішність юнака та лагідно усміхнулась йому у відповідь, раптом ніяково закладаючи волосся за вухо (Юнгі цьому не повірив ані на йоту, його мати не знала, що таке ніяковість та ніколи не соромилась бути галасливою, хоч би перед нею сам президент стояв).

– А, ем… – знервовано почав Чімін. – Д-доброго вечора! – він низько вклонився, виявляючи повагу та намагаючись приховати власне зніяковіння.

 

Суйон здійняла брови у подиві, ще жодного разу вона не бачила, щоб хтось перед нею так граційно вклонявся під рівним кутом у 90 градусів, тим паче настільки вродливий юнак. Жінка поглянула на свого сина краєм ока, ловлячи на його обличчі непритаманний тому румʼянець та усміхнулась про себе. 

 

– Доброго вечора, – лагідно привіталась вона у відповідь, врешті проходячи в середину кімнати. – Юнгі, можливо, ти представиш нас? – усміхнулась вона, поглядаючи на сина, що так і завмер біля відчинених дверей.

– А-а, т-так, – схаменувся Мін, – так, звісно, – Юнгі причинив двері та став поруч із Чіміном. – Мам, це… 

– Пак Чімін! – перебив старшого хлопець, ще раз низько кланяючись та заодно тікаючи з-під руки Юнгі, котра власне хотіла приобняти його за талію. – Мене звати Пак Чімін, приємно познайомитись!

– Ого, – здивовано вигукнула жінка, вкотре дивуючись такій ввічливості юнака, – мені теж приємно познайомитись, Чімін-ші, мене звати Мін Суйон, і, як Ви вже, мабуть, здогадалися, я матір Юнгі, – вона лагідно усміхнулась.

 

Так, тут не потрібно було довго гадати, думалось Чіміну. Юнгі інколи згадував свою матір у їх розмовах, та й, до того ж, Юнгі однозначно дісталась у спадок врода та пронизливі очі його матері, він був впевнений, що впізнав би цю жінку навіть просто посеред вулиці, не будучи знайомим з нею до цього. 

 

– Дуже, дуже приємно познайомитись, Мін Суйон-ші! – хлопець знову вклонився, вже втретє, вкотре викликаючи в очах Юнгі та його матері поблажливий погляд.

– Хмм, які ж ввічливі, все-таки, у мого сина друзі, – мовила жінка. – І як йому тільки пощастило знайти такого красивого, вихованого молодого чоловіка у наші дні? – здійняла одну брову Суйон у напрямку сина, ясно даючи йому зрозуміти, що це було зовсім не риторичне запитання.

 

Щоки Чіміна ще більше побагряніли, сила тяжіння та сорому невтомно підганяли кров до його обличчя, яке так і не сміло відриватися від підлоги, аж поки він не відчув на своєму попереку знайому велику, теплу долоню, яка ніжно гладила його, спонукаючи повернути тіло у вертикальне положення. Хлопець глибоко вдихнув, набираючись сміливості; він відчував, як великий палець старшого лагідно погладжував його шкіру крізь тонкий светр, ділячись своєю підтримкою та впевненістю. Він врешті вирівнявся і нервово проковтнув слину, немов його щойно охоронець супермаркету впіймав за крадіжкою фломастера. 

 

– Чімін не мій друг, – почав Юнгі.

– Мгм, – терпляче очікувала продовження Суйон, уважно вглядаючись сину у вічі.

 

Юнгі мʼяко стиснув у своїй долоні руку юнака поруч з ним та перевів погляд на нього, із ніжністю роздивляючись його переполохане, розчервоніле обличчя.

 

– Чімін — мій хлопець… –  лагідна, тепла усмішка мимоволі розквітала в куточках губ Юнгі, змушуючи на мить розчинитися у солодкому почутті, – він людина, яку я кохаю більш за все на світі… 

 

Очі Чіміна моментально вкрилися вологою, змушуючи ті заблистіти немов дві бурштинові намистини на дощі; його легені на одну довгу мить забули як функціонувати і змусили голову солодко закрутитися у найпрекрасніший спосіб. Здавалось, наче світ довкола них перестав існувати і час просто завмер, разом із будь-яким збентеженням та ніяковістю. Серце тріпотіло і наповнювалось теплом; вони були ладні стояти так вічно, дивлячись один одному у вічі сповнені безумовної любові та обожнювання.

 

– Кхм, – пролунав серед тиші дзвінкий звук, раптом лускаючи їх глітерну рожеву бульбашку. – Ну, що ж, я бачу, сьогодні не одна я із сюрпризами, – грайливо хмикнула жінка, бігаючи очима по двох червоних обличчях навпроти. – Мій син врешті достатньо подорослішав, щоб називати речі своїми іменами — це великий плюс.

 

Суйон раптом почала підходити ближче; немов зловісна тінь, попри свій низький зріст, вона тепер височіла над обидвома хлопцями та розмито усміхалась. Жінка вхопила свого сина за щоку однією рукою та тихо продовжила:

 

– Однак, він все ще те мале дитя, котре ховає від мене солодкі цукерки під ліжком, щоб потім потайки зʼїсти їх під покровом ночі — і це великий мінус, – цокнула язиком жінка, відтягуючи пальцями щоку сина. 

 

І коли Юнгі вже зібрався закотити очі і скинути руку матері, та раптом широко розвела руки в сторони і міцно обхопила обидвох хлопців, затягуючи їх у тісні обійми та вміщуючи свою голову між їх двох.

 

– Ох, яке ж, все-таки, життя прекрасне, – замріяно лепетала Суйон, – хто ж знав, що цей чудовий вечір раптом принесе мені ще одного сина, – усміхнулась жінка, викликаючи на щоках Чіміна дві ярі яскраво-червоні плями і провокуючи аварійну зупинку його розхвильованого мозку. – Вітаю в сімʼї, Чіміні.

 

Все, це смерть. Такої реакції Чімін аж ніяк не очікував (те ж саме можна сказати і про Юнгі). Все видавалось якимось шаленим сном, в якому події розгорталися з підозріло позитивною інтенсивністю. Він був готовий поклястися, що його шкіра зараз нагадувала холодний, мертвий мармур, бо він закляк на місці немов статуя, забуваючи як кліпати очима чи дихати. Хоча, останнє, швидше за все, було наслідком міцних обіймів Суйон; як на офісного працівника, її руки виявилися на диво сильними. Єдиним доказом реальності всіх подій та мотивом жити далі служила тепла рука Юнгі, що все так само ніжно стискала у своїй долоні руку хлопця. Його опора, підтримка, єдиний місток між світом снів та реальністю — завжди тепла та мʼяка — лише для нього.

 

– Оо-ккей, мам, – голосно прочистив горло Юнгі, намагаючись повернути свою матір із хмар на землю (серйозно, у них там в те токійське повітря якісь ендорфіни щастя розпиляють, чи що?), – ти вже достатньо відлякала мого хлопця, тепер можеш нас відпустити.

 

На що Суйон лише фиркнула і ще з більшою завзятістю стиснула хлопців, що їх очі мало не почали з орбіт вилазити, немов в якомусь мультфільмі. І тільки коли жінка відчула, як тіло Чіміна почало легко потрушуватись, вона відпустила їх обидвох.

 

– Ох, вибач, дорогий, інколи мені важко контролювати свої емоції, – вибачалась поспіхом Суйон, оглядаючи червоне обличчя юнака.

– Інколи, гм? – не встояв Юнгі.

– Тсс, з тобою у мене буде інша розмова, – різко поглянула на сина Суйон, змушуючи того закотити очі.

– А-ем, все гаразд, – врешті наважився подати голос Чімін, – це просто… трохи несподівано… 

– Трохи… – хмикнув Юнгі, через що зловив на собі тепер аж два гострих погляди та здався, відпускаючи руку Чіміна.

– Але я… дякую Вам, Суйон-ші, це справді важливі слова! Для мене це велика честь! – шанобливо схилив голову Чімін, провокуючи на губах жінки лагідну усмішку.

– Ой, та годі тобі, – Суйон поплескала хлопця по плечу, – щастя мого сина — це моє щастя. І відтепер можеш називати мене мамою, – підморгнула йому жінка.

 

Якби рот Юнгі зараз випадково виявився повним води, то від почутих слів він би однозначно виприснув її назовні шпарким струменем, та, на щастя, він та його килим обійшлися лише німим шоком. 

 

– Я, ем, я… я не вп-певнений, що це, е-ем… – затинався Чімін.

– Кхм, – знову прочистив горло Юнгі, звертаючись до матері, – думаю, на сьогодні і справді досить, ти вже справила своє неповторне перше враження, на жаль… – тихо пробурмотів останні слова Юнгі (та що, в дідька, з нею трапилось в тому Токіо?!).

– Не драматизуй, Юнгі-я, – махнула рукою жінка, – тобі потрібно навчитися ставитися до життя простіше.

 

Ага, десь він вже це чув… (ще трохи, і він серйозно почне думати, що у його матері з Намджуном є якийсь секретний чат, де вони критикують кожну хвилину його життя та обмінюються дотепними стікерами з його обличчям…).

 

– Ем… – соромлячись почав Чімін, – мені було надзвичайно приємно познайомитися, справді, але я… ем, мабуть, буде краще, якщо я вже піду, – хлопець ніяково переминав пальці рук між собою.

– Ох, вже?! – засмучено вигукнула Суйон. – Ні-ні, так геть не годиться, це я тут несподівано зʼявилась і перервала вас, – Юнгі стверджувально кивнув головою, склавши руки на грудях, – ти залишайся, я піду.

– Ой, ні, справді, все гаразд, – ввічливо замахав руками у запереченні Чімін. – Мені і справді вже потрібно йти, і ви так давно не бачились, я впевнений, вам є про що поговорити.

– Чімін-а… – було почав Юнгі, та його перебили.

– Справді, хьон, все добре, вже доволі пізно, мені потрібно повертатися, – наполягав молодший.

– Гаразд… – сумно протягнув Юнгі, – але я викличу тобі таксі.

– Що? Ні, хьон, не…

– Потрібно, – різко відмовив старший. – Як ти і сказав, вже пізно, і це моя відповідальність, щоб ти безпечно дістався дому.

– Юнгі має рацію, дорогий, дозволь моєму сину попіклуватися про тебе, – усміхнулась Суйон та нахилилась до вуха хлопця, прошепотівши, – йому дуже подобається це робити, – жінка відхилилась назад із грайливою усмішкою, краєм ока ловлячи на собі збентежений погляд сина та спокійно продовжила. – І мені також так буде спокійніше, домовилися?

– Т-так, гаразд… – знічено кивнув Чімін. 

– От і гарненько, – зраділа жінка та обхопила руки юнака своїми обидвома. – Сподіваюсь, ми ще побачимось і матимемо нагоду поговорити більше. Я буду рада відповісти на будь-які твої запитання, – підморгнула жінка.

– Ох, так, звісно, я також буду радий ще раз зустрітися! – радісно усміхався хлопець.

– Таксі буде за 10 хвилин, я проведу тебе, – перервав їх незрозумілий телепатичний звʼязок Юнгі, котрий не гаяв часу та швидко набрав потрібну адресу в додатку на телефоні. 

– Ох, так, дякую, хьон!

– Угум.

– Безпечної дороги, Чіміні, – мало не хустинкою махала услід Суйон, спостерігаючи за тим, як хлопці швидко натягували на себе взуття та куртки.

– Дякую! Гарного Вам вечора! – ще раз чемно вклонився Чімін, перш ніж старший різко схопив його за перед куртки і потягнув за собою за двері.

 

Молодший ледь не втратив рівновагу, та все ж чемно прослідував за Юнгі, відчуваючи певне дежавю: спина старшого знову гордо поставала перед його очима, а тонкі довгі пальці міцно чіплялися за ніжно-молочну тканину куртки. Чімін тихо усміхнувся про себе від теплої згадки і прикусив нижню губу.

 

– Знаєш, хьон… мені подобається, коли ти так робиш… – тихо промовив Чімін, змушуючи старшого на мить зависнути перед дверима ліфту, і після кількасекундних роздумів натиснути на єдину кнопку зі стрілкою вниз.

– Хм? – не відразу зрозумів Юнгі, повертаючись до хлопця обличчям. – Ох, це… вибач, це несвідомо, – він швидко розімкнув пальці, відпускаючи куртку.

– Все гараз, хьон, – соромливо усміхнувся Чімін, лагідно вдивляючись у очі старшому. – Мені справді подобається… відчуваю себе таким… твоїм. 

 

Важкий удар серця Юнгі вдало приховав дзвінкий сигнал ліфту, що пролунав за його спиною. Такі ніжні, томливі очі навпроти пропалювали його череп наскрізь, змушуючи стінки горла болісно пересихати. Немов зачарований, він простягнув руку вперед та знову схопив куртку Чіміна, міцно затискаючи ту у кулаці і затягуючи його за собою у ліфт, поступаючись спиною вперед. І щойно вони опинилися всередині маленької кабінки, Мін різко притягнув хлопця до себе ще ближче та впився у його губи. Чімін охнув від несподіванки та все ж охоче відповів на поцілунок, який з боку старшого цього разу був більш жадібним та нетерплячим. Юнгі не бажав втрачати жодної миті, коли вже вони врешті (і поки) опинилися на самоті. Слова Чіміна пробудили в ньому щось, чого він раніше не відчував. Наче він лише зараз усвідомив, що Чімін і справді — його. І йому хотілось продовжувати робити його своїм, хотілось тримати його якомога ближче до серця та тіла. Щоб все довкола кричало, що тепер він — його.Щоб увесь світ знав про це, щоб Чімін завжди відчував це, щоб Юнгі і сам про це памʼятав кожної миті. Це божевілля. Таке солодке, мʼяке, тепле, приємне божевілля. 

 

Юнгі на мить розʼєднав їх губи, щоб трохи віддихатися та опритомніти. 

 

– Вибач, моя матір зазвичай себе так не поводить, – він важко дихав у губи молодшому.

– Хьон, – пирснув сміхом Чімін, – зараз і справді не найкращий момент, щоб говорити про твою матір.

– Знаю… просто… просто не хочу, щоб ти…

– Все гаразд, хьон, я не покину тебе через це, – жартував хлопець, ловлячи краєм вуха тихий, сумний стогін старшого. – Справді, вона мені справді сподобалась, і я їй, здається, також, – юнак огорнув щоку Юнгі мʼякою долонею, намагаючись трохи його заспокоїти, – хіба ж це не чудово, хьон?

– Так… мабуть… – Мін зминав свою верхню губу гострими зубами, глибоко у роздумах.

Хлопець змістив свою руку трохи нижче та ніжно провів великим пальцем по багряній, вимученій губі, тихо прошепотівши:

– Я люблю цю губу, хьон, – він нахилився ще ближче, шепочучи поруч із самим ротом Юнгі, – залиш її на мене, – юнак мʼяко причмокнув розчервонілу, розпухлу губу та мило усміхнувся.

 

І щойно Юнгі хотів потягнутися ближче та розчинитися у ще одному палкому поцілунку, ліфт раптом зупинився з голосним дзиньком і за мить металеві двері знову розімкнулися. Мін невдоволено цикнув і з сумом поглянув на молодшого.

 

– Пфф, хьон, що це за вираз обличчя такий, – веселився Чімін, спостерігаючи за мокрими котячими очима навпроти, – ми ж не на завжди прощаємося.

– Можна я поїду з тобою..? Не хочу туди повертатися… 

– Хьоооннн, ти вже великий хлопчик, ти впораєшся, я вірю в тебе, – Чімін підбадьорююче труснув кулачком у повітрі.

– Мгм… – безрадісно протягнув Юнгі.

 

Чімін тепло усміхнувся та взяв руку старшого у свою, витягуючи його із затишного ліфта у холодний, пустий холл. Із закінченням більшості екзаменів та наближенням Різдва майже всі постійні жителі гуртожитку розбігалися по своїх домівках; це завжди було улюбленим часом для Юнгі, коли він врешті міг відчувати себе вільно та спокійно у цих товстих, сірих стінах. 

 

Щойно вони вийшли назовні, до будинку вже саме підʼїжджав білий автомобіль, і Юнгі вперше не був радий тому, що таксі приїхало швидше обіцяного часу, чорт. Він міцно стиснув теплу руку хлопця та ніжно поглянув на нього.

 

– Напиши, як тільки приїдеш, гаразд?

– Звісно, хьон, – усміхнувся юнак.

 

Юнгі знову жалісливо зітхнув, міцно тримаючи хлопця за руку та провокуючи на його обличчі ще одну теплу, поблажливу усмішку.

 

– Я також сумуватиму, кото-хьон, – тихо промовив він, і перш ніж Юнгі зміг показово обуритися на провокативне звернення, Чімін лагідно поцілував його у щоку, повільно розʼєднуючи їх руки.

 

***

 

Ще кілька хвилин Юнгі просто залишався прикутим до одного місця, вглядаючись у безкрайній темний горизонт, за яким вже давно розчинився білий автомобіль, немов тихий серпанок на світанку. Його долоню тепер оппікало морозне повітря замість коханої, ніжної руки. Він не знав, як раніше міг жити без цього відчуття — без легкого суму у грудях при прощанні, без частого серцебиття при думці про світловолосого юнака, без солодкого присмаку його губ на своїх губах. Те життя тепер здавалося таким далеким та чужим, він відмовлявся вірити, що йому довелось прожити стільки років не знаючи тепла тієї мʼякої, лагідної долоні на своїй щоці. 

 

Він, як звично, відчинив двері своєї кімнати, автоматично тягнучи повзунок замка куртки донизу та знімаючи взуття, аж поки його не вирвав із трансу дзвінкий голос матері.

 

– ..Юнгі??

– Гм..?

– Я запитувала, чи все гаразд? 

– Аа… так, так, все добре, – Юнгі просто стояв посеред кімнати, все ще з пустим, відстороненим поглядом, немов він і не тут зовсім, а там — на холодній вулиці, все ще тримає маленьку теплу ручку у своїй великій долоні.

– Добре, тоді не лякай мене так.

– Мам… 

– Мм?

– Я справді кохаю його… розумієш..?  – майже нечутно промовив Юнгі. – Справді… кохаю…

– Ох, Юнгі… – Суйон підійшла ближче до сина, тихенько, повільно, немов до дикого, зраненого вовка. Жінка обережно обійняла його та прошепотіла. – Я знаю, мій любий, я знаю. Було достатньо одного погляду, щоб зрозуміти це. Те, як ти дивишся на нього… як він дивиться на тебе… 

– Правда..?

– Мгм, повір, я б не дозволила аби кому називати себе матірʼю.

– Ти ж навіть нічого не знаєш… про нього, про нас…

– Так, і це цілком і повністю твоя провина, молодий чоловіче. Повірити не можу — у жодному дзвінку не згадати, навіть не натякнути, що ти тут, виявляється, раптом кохання всього свого життя знайшов… – обурено цокнула жінка, та вже за мить затихла, прикусивши себе за язика.

– Це… просто це складно, ти ж знаєш… 

– Ага, знаю… Тільки чому я завжди повинна дізнаватись про людей, з якими ти зустрічаєшся, лише тоді, коли раптом зʼявляюсь на порозі твоєї кімнати… 

– Це було всього двічі… І, можливо, тоді не варто раптом зʼявлятися на порозі моєї кімнати без попередження?

– Тепер тричі. І, можливо, варто хоча б інколи ділитися зі мною подібними подіями у своєму житті? 

Юнгі важко здихнув:

– Можливо… 

 

Йому і справді завжди важко давались подібні розмови, навіть з найкращим другом він рідко міг обговорювати тему стосунків. Чесно кажучи, він не впевнений, чи закохувався він до цього коли-небудь взагалі… Його невеликий досвід у романтичних стосунках важко назвати чимось винятковим та насиченим, завжди все це було якось… немов якесь чергове математичне дослідження. Він просто намагався зрозуміти, чому всі довкола постійно говорять про те містичне почуття, і чому їм так рве від нього дах… 

 

Якось, у старшій школі, він просто погодився, коли одна із однокласниць, яка роками впадала за ним, запропонувала зустрічатись, думаючи, що в процесі він почне відчувати ті неймовірні почуття і все врешті стане на свої місця. Проте, коли минув рік, він зрозумів, що, мабуть, це так не працює… 

 

Після цього він вирішив, що кохання просто не для нього і повністю сконцентрувався на навчанні, аж поки, на другому курсі, на одній із `добровільно-примусових` вечірок, на які його постійно тягнув Намджун, він зустрів одного милого хлопця. Їх стосунки не протривали довше шести місяців, однак, це і справді було чимось новим та несподіваним, цікавим. Та Юнгі ніколи не вмів брехати ані собі, ані іншим (можливо, лише недоговорювати; він називав це термінологічною неточністю), тому і не хотів давати марної надії хлопцеві, котрий, на щастя, віднісся до цього з розумінням і Юнгі не довелося знайомитися з драматичною та вибуховою частиною завершення стосунків… 

 

– Юнгі… – раптом покликала його Суйон, вкотре вириваючи свого сина з нетипового для нього заціпеніння, – є дещо, що я хотіла б з тобою обговорити.

– Ох? А, і справді… то, чому ти тут? Твоє відрядження закінчилось швидше? Я думав, що ти зможеш повернутися лише наприкінці зими, щось трапилось?

– Ам… так… щодо цього… – нервово почала жінка, присівши на ліжко. – Моє відрядження тепер… не зовсім відрядження. Мій новий бос, директор нашого токійського філіалу, запропонував мені постійне місце у них… і я… наче як погодилась… 

– Оо, це… це несподівано… – намагався підібрати слова Юнгі. – Тобто, ти переїжджаєш в Токіо назовсім? 

– Мабуть, так… Але це ще не все, є ще дещо… – притихла на мить Суйон, вбираючи повітря у груди. – Я зустріла декого в Токіо… і ми, він… він зробив мені пропозицію… 

– Оу… – шоковано протягнув Юнгі; він присів в компʼютерне крісло та замовк на деякий час, обдумуючи слова матері. – То ось чому ти повернулась, щоб сказати це?

– Звісно, про такі речі потрібно говорити віч на віч, – впевнено відповіла Суйон. 

– Хмм… – протягнув Юнгі, – то, виявляється, не один я “цукерки під ліжком” ховаю, гм?

– Це зовсім інше… 

– “Повірити не можу, у жодному дзвінку не згадати, навіть не натякнути…”

– Юнгі…

– “..що ти там, виявляється, раптом кохання всього свого життя знайшла…” – продовжував дражнити власну матір Юнгі.

– Все, Мін Юнгі, досить, я зрозуміла.

– Точно? Мені здається, не вистачає ще дечого: “Можливо, варто хоча б інколи ділитися зі мною подібними подіями у своєму житті?” 

– Гаразд-гаразд, визнаю, – роздратовано цокнула язиком Суйон, здаючись, – я могла сказати про це раніше, як і ти… – пробурмотіла жінка собі під носа.

– Як довго ви зустрічаєтесь? – перейшов до справи хлопець.

– Ем… три місяці..?

– Мг… – важко здихнув Юнгі. – І ти вважаєш, цього часу достатньо, щоб приймати настільки важливі життєві рішення?

– Я розумію, що все це здається сумнівним і несподіваним, але…

– Це не схоже на тебе, – обірвав жінку Юнгі. – Зовсім.

– Так… хах, і зовсім не схоже… – замріяно усміхнулась Суйон. 

– Ще донедавна, сенсом всього твого життя була робота, а…

– Не робота, а ти, Юнгі, – зауважила Суйон.

– Мгм, нехай. Я веду до того, що мені важко уявити, де ти взагалі могла познайомилась з ним, якщо майже кожну годину свого життя проводиш у офісі.

– Ну… – знічено потерла носа Суйон, – розумієш… 

– Ох, — серйозно, мам? – швидко здогадався хлопець. – Це хтось з твого офісу? Це ще більше на тебе не схоже… – бухнувся на спинку крісла Юнгі, втомлено потираючи своє перенісся пальцями.

– Так вийшло… Як ти памʼятаєш, той період і справді був напруженим, перший час мені взагалі здавалось, що я зійду з розуму, але… він завжди був поруч, допомагав та підтримував, тому ми доволі швидко зблизилися і… 

– Окей, тільки без подробиць, я зрозумів, – перебив матір Юнгі. – Тобто, ти хочеш сказати, що твій бос був зовсім не проти того, що під час великої кризи в його компанії, його запрошений КРИЗОВИЙ менеджер, раптом почала крутити службовий роман з одним з його працівників, так? – Юнгі щиро намагався зрозуміти ситуацію і як та могла настільки сильно повпливати на його матір.

– Кхм, – прочистила горло Суйон, складаючи руки разом трикутником, – так вийшло, що… чоловік, з яким я зустрічаюсь… це мій бос… 

 

Чесно кажучи, мозок Юнгі довго не міг визначитись з емоцією, яка б вірно описала його думки стосовно подібного розвитку подій. Це було певною сумішшю: здивування, шоку, нерозуміння, сумніву, полегшення, радості, та краплини божевілля… 

 

– Це, ем… це… Ти ж не переповідаєш мені часом якусь дораму..? – про всяк випадок вирішив пересвідчитися Юнгі, перш ніж робити висновки.

– Ти знаєш, що я їх не дивлюсь, – скептично підігнула брову Суйон.

– Добре, хоч щось залишилось незмінним.

– Юнгі… – здихнула жінка, – я знаю, тобі важко даються зміни і тобі потрібен час, щоб обробити цю інформацію, – знову винувато зітхнула жінка. – Мені… мені шкода, Юнгі, я…

– Що? – здивувався хлопець. – Ти жартуєш, мам? Я радий за тебе, справді радий. Так, це несподівано, але за останні місяці я також пережив багато несподіваних для себе подій, які змінили мене… – замислено поглянув у вікно Юнгі та усміхнувся. – Єдине, чого мені завжди хотілось, щоб ти була щаслива, і, якщо ця людина робить тебе щасливою, тоді все гаразд… Якщо ти обрала його, я вірю, що він і справді хороша людина, – Юнгі перевів серйозний погляд на матір, – але я все одно маю спершу з ним поговорити.

Суйон лагідно усміхнулась, стримуючи сльози, котрі так і підбирались до її очей:

– Ох, мій Юнгі, мій маленький захисник… 

– Мені буквально вже 24, мам.

– Так… це справді так, я інколи геть про це забуваю… 

– То, наскільки ти прилетіла? Тільки не кажи, що у тебе рейс завтра зранку… 

– На щастя, ні, – усміхнулась жінка, – я ж не можу пропустити нашу традиційну вечерю.

– Ох? Ти… то ти справді залишишся на Різдво? – збадьорився Юнгі.

– Звісно, любий, це наш особливий день, і серед всіх цих змін я хочу, щоб бодай він таким і залишався, – лагідно відповіла Суйон.

 

Серед всіх можливих днів у календарі, 24 грудня завжди був днем, коли його матір обовʼязково брала вихідний, щоб провести цей час із сином. На відміну від 25 грудня, це не було офіційним вихідним днем, і, як матері, Суйон було дуже важливо створити їх власне маленьке свято, їх традицію, щоб довести самій собі та сину, що яким би складним і хаотичним не було життя — вона все ще в змозі робити власний вибір, вибір на користь їх маленької сімʼї із двох осіб. 

 

В приємній тиші пролунав звук сповіщення і Юнгі швидко потягнувся до свого телефону. Щаслива усмішка мимоволі осяювала його обличчя, поки він читав повідомлення: «Я вдома! Сподіваюсь, ти там не надто часто морщиш носа при розмові, цей милий вираз обличчя повинен бачити тільки я, кото-хьон! 😾😻».

 

Суйон і не думала, що їй коли-небудь пощастить стати свідком подібної усмішки свого сина, і вона не могла бути щасливішою, спостерігаючи за цим рідкісним, чарівним видовищем. 

 

– Знаєш, ти міг би запросити Чіміні також, на різдвяну вечерю, – запропонувала Суйон із лагідним виразом обличчя. 

Юнгі швидко відірвав очі від телефону, глянувши на матір:

– Справді? Ти не проти..?

– Як я можу бути проти, якщо це те, що змушує тебе так усміхатись, – тепло поглянула у вічі сину жінка. – Думаю, наша маленька сімʼя врешті заслуговує розширення. 

 

Юнгі і справді був щасливим, він і подумати не міг, що коли-небудь буде здатний на подібні емоції; що його просте, чорно-біле життя раптом засяє кольорами, про існування яких він і не здогадувався; що зможе так широко усміхатись, так яскраво радіти, так сильно любити, і так щиро кохати… 

 

 

_________________

Привіт, мої хороші!

Вибачаюсь за затримку, але обіцяю, що на наступну частину довго чекати не доведеться, бо вона вийде на цьому тижні. 😉

Ми потроху підходимо до завершення цього теплого фанфіку, тому тримаймося! Сподіваюсь, вам сподобалась ця частина, з нетерпінням чекаю ваших коментарів, вони для мене дуже важливі і завжди додають сил! ❤️