Глава 8 Випробування

— Вона мертва, — сухо зауважив Торджар.

— Та я бачу, що мертва, — відповів Сен, розглядаючи те, що відображалося в моніторі приладів.

Мандрівник перебував на орбіті планети, чия поверхня була блідо жовтою від безкінечного піску та шару морської солі на ньому. Колись ця планета була океаном, однак життя на ній спіткала смерть.

— Ми точно маємо тут бути? — стурбовано спитав Торджар. — Може ця ваша Сира завера нас кудись не туди?

— Сила не може брехати, — відповіла я, все ще сидячи на підлозі після медитації та розглядаючи візерунки шрамів на долонях. — І привела вона нас сюди не дарма, — встала я з підлоги.

По тілу Торджара хвилею піднялися та опустилися пір’я.

— Маю погане передчуття, — сказав птах та спрямував корабель на планету.

— Друже, не будь квочкою! — посміявся Сен, вставши з крісла, на що Торджар голосно клацнув дзьобом та ображено глянув на нього. — Тайрі готова до випробування, яким би воно не було, я певен в цьому.

— Дякую, що віриш в мене, — сказала я з посмішкою.

— Я не можу інакше, зіронько, — поклав він руки на мої плечі. — Пам’ятай, що Сила буде випробовувати тебе, давити на все, що у тебе болить.

— Впораюся, — важко видихнула я від хвилювання та взяла з крісла пустельну маску.

Ця маска була по факту шоломом з окулярами, все зроблено для того, щоб захиститися від піщаного буревію. 

Я почала перевіряти чи немає у моєму одягу щілин, куди може потрапити пісок. Наче все в нормі. Тепер перевірка речей у торбинці. Передавач - є, вода - є, трохи їжі - є. Час рушати.

Залізні двері Мандрівника опустилися, вітер одразу почав потрошку задмухувати піщинки до корабля. Ноги стали на пісок, чиє тепло відчувалося навіть через взуття. Зробила крок вперед, двері піднялися.

Ніхто не піде зі мною - це тільки моє випробування. 

Я рушила далі, відчуваю як Сила веде мене. Довкола безкінечне, розпечене сонцем море піску, що розділяє лише жовте небо. Відкидають візерунками тіні кістки величезних створінь, що колись плавали тут, а зараз їх рештки стирчать з-під дюн. Вітер виє жалісливо, самотньо, моторошно, дмухаючи в обличчя різким запахом морської солі. Піщинки, котрі він несе, стукотять по одягу, по склу захисних окуляр. Ноги злегка провалюються в мертве тепло цього жовтого моря. Почуваюся себе дрібною, немічною перед цим місцем. Тутешня спека та хвилі піску, що здимаються від рухів, відбирають сили крок за кроком.

Пісок рідшає. Відчуваю потроху землю під ногами. Це не зовсім земля. Скелі вкриті прошарком солі, що скрипить під взуттям та змушує ще сильніше відчувати цей їдкий запах солі. Скелі потроху піднімаються вище, утворюючи невелике плато з гострими шпилями. На горизонті видніється вхід у якусь печеру. Відчуваю, що мені треба саме туди - вглиб планети.

Я зайшла у тінь входу в підземелля та дістала передавач.

— Прийом, Сене, чуєш мене?

— Прийом, чудово чую тебе, — почувся трохи викривлений передавачем голос Сена.

— Я знайшла вхід під землю, Сила веде сюди, даю знати на всяк випадок.

— Добре, тільки поквапся, прилади кажуть, що скоро має бути піщана буря.

На цьому ми закінчили наш короткочасний зв’язок.

Я попрямувала вглиб печери, увімкнувши невеличкий ліхтарик на масці. Їдкий запах солі тут ще більше відчувається, чим далі я йду тим більш нестерпним він стає. Аж починає нудити. Кристали солі скрижать під взуттям, наче шматки надтвердого льоду.

Вдалині печери щось видніється, здається сталагміти. 

Я продовжувала шлях, проходячи повз сталагміти, іноді затамовуючи подих, щоб не відчувати цей остогидлий запах.

— Ти залишила нас, — раптом рознісся тихий голос відлунням.

Різко озирнувшись, я нікого не побачила. Тільки сталагміти та морський сморід. 

Повернулася назад. Аж раптом перед мною виникли вони. Даяна та батько, ніби мерці.

— Ти прирекла нас, — рознісся їх голос прям до самих кісток.

— Це неправда! — крикнула я, мій голос пішов холодним відлунням по стінах печери.

Їхні обличчя та тіла повільно розсипаються на морську сіль, вивільняючи цей сморід.

Я важко видихнула, намагаючись заспокоїти панікуюче серце. Це все лише видіння, лише страшні образи моїх переживань.

— Вони продали тебе, — мурашками по тілу пробігся цей знайомий голос, голос Інквізитора.

Паніка розриває моє серце зсередини. Я озирнулася знов. Позаду мене стояли білі сталагміти, що так нагадували натовп алокі. Їхнє галасливе шепотіння розриває ніби саму душу, бентежить наляканий мозок.

Аж раптом з довколишньої темряви виникло червоне світіння та важкими кроками наближається жахливо знайомий високий силует, Інквізитор. Паніка заволоділа моїм тілом, ноги та руки тремтять, в голові метушаться думки. Та я побігла. Ноги несуть кудись вглиб печери.

— Тайрі, повернись, — благає голос батька. — Знайди мене на Алокарі.

Перед очима виник на мить образ алокарських лісів. Аж тут я добігла до краю темної безодні. Озирнулася довколо. Позаду наближається повільно червоне світіння та відлунням йдуть важкі кроки. Або він або безодня. Після мимовільного вагання я зробила свій вибір. Падаю у темну безодню.

Падаю у цю безкрайню темряву, аж тут.. вода? Як тут може бути вода?

Виплила на берег цієї невеликої річки. Трохи води залилося в маску, довелося її зняти. Тут все ще смердить морською сіллю, однак тут відчувається приємна свіжість. У промені ліхтаря маски видно, що тут є багато моху на стінах та підлозі.

Йду по берегу річки на дні цього провалля, чутно як бурхливий потік несе воду кудись. Десь за рогом бачно слабеньке зелене світіння. Цікаво що це може бути. Нове видіння? Щось інше? Небезпеки не відчувається тож може варто поглянути.

Йду далі вздовж берега річки. Тут мало місця щоб ходити, тож йду боком притулившись до стіни, вкритою мохом. Дійшла до рогу, тут ніби углиблення в стіні, що виглядає ніби кімната створена самою природою. Все поросле рослинами та залите зеленим сяйвом кристалів. Це незвичні кристали, це саме ті, що я шукала, ті, що наповнені Силою. Довкола кристалів бігають малі ящірки. Дивовижно як життя на цій планеті пережило всі катаклізми. Воно сховалося під землею, лишень для того, щоб знову опанувати нові незнайомі їм пейзажі. Це.. чимось нагадує мене. Те, як мене вирвали з мого світу, намагаються його зруйнувати. Я так саме сховалася, втекла… для того, щоб повернутися. Так, я обов’язково повернуся.

Я взяла обережно один з кристалів та поклала його у кишеню. Треба вибиратися звідси. Щось мені підказує, що ця річка може мене привести кудись. Тож я пішла за течією в надії, що я знайду вихід. Зрештою з часом я побачила вихід вдалині, чутно як жорстоко свистить пустельний вітер, задмухуючи піщинки, що боляче б’ють по шкірі. Точно варто одягнути маску знов.

Дідько, це означає, що почався буревій, я не встигла. Що робити? Я не можу вийти на зв’язок, буревій все перебиває, я не можу сказати де я і що я жива.

Я тяжко зітхнула та зробила крок назовні печери, відчуваючи жорстокі вітри пустелі. Нехай Сила веде мене…

***

— Сене, Тайрі досі немає, — стурбовано почав Торджар, нервово клацаючи дзьобом, бачачи через вікна мандрівника як вирує буревій.

— Я бачу! — схвильовано крикнув Сен, ходячи по колу біля вхідних дверей Мандрівника.

Що їм робити? Як діяти? Вона жива чи мертва? Ніхто не знає відповіді на це питання, та вируючи думки про найгірше ранять серця, ніби ножем по живому.

Аж тут почувся стукіт ззовні. Це пісок, він увесь час так стукотить.

Стукіт повторився і явно був сильнішим. Торджар піднявся з крісла пілота, Сен притулився до дверей.

— Ти теж це чув? — пошепки запитав Сен.

— Це буро важко не почути…

— ВІДЧИНЯЙТЕ ДВЕРІ, УДРУКИ ВИ ОБИДВА!!! — почувся знайомий голос ззовні крізь вітри, супроводжуючи ці слова злісним стукітом по дверях Мандрівника.

***

Залізні двері нарешті відчинилися, впускаючи всередину страшенний вітер з піском. Я хутко забігла всередину, двері так само хутко зачинилися.

— Ненавиджу пісок… — пробурмотіла я, одразу знімаючи маску, у той час як з мене сипався пісок.

Мене різко обійняли Сен з Торджаром. Я впустила маску з рук від неочікуваності, та обійняла їх у відповідь.

— Ми вже почали боятися найгіршого, — пошепки сказав Сен.

— Яке щастя, що ти живенька, Тайрі, — лагідно прогуркотів Торджар.

Я просто мовчки обіймала їх, розділяючи цей момент радощів. 

Сен поклав руки мені на плечі сказав:

— Нічого страшного, якщо ти не впоралася…

— А хто сказав, що я не впоралася? — перебила я його з хитрою посмішкою та дістала з кишені зелений кристал, що світився ледь помітним сяйвом.

Торджар та Сен з несподіванкою дивилися на кристал у моїй долоні

— Тайрі, ти неймовірна! — радісно вигукнув Сен, у його погляді явно читалося, що він пишається мною. — Тепер ми можемо нарешті зібрати твій світловий меч та розпочати новий етап твоїх тренувань…

— У нас мало часу, Сене, — раптово почала я, Сен подивився на мене з нерозумінням. — Ми маємо летіти на Алокар, маємо знайти мого батька.