Глава 2 Знайомство

Богано. Ступили наші ноги на цю землю з вологим чавкотом чоботів. Там, де ми висадилися, ландшафт, без жодного деревця, здавався мені равнинним, однак Сен сказав мені, що це далеко не так. Виявляється, ці всі равнини це плато з дірками та глибокими проваллями. Тільки уявивши ці провалля стало не по собі. Клімат холодніший ніж на Алокарі, відчувається сильна вологість повітря та інакшість всього довкола. Але більш за все виділяється високий шпиль якоїсь будівлі, залишки чогось древнього та давно забутого. 

— Звідки ви знаєте про це місце? — спитала я.

— Від майстра Кордова, — відповів Сен. — Він багато часу проводив тут, а коли зрідка з’являвся на Корусанті, то розповідав про свої знахідки. Оця будівля це древній храм зеффо – зниклої цивілізації, — показав він рукою на той загадковий шпиль вдалині, — Тільки декілька людей знають про це місце, тож Імперія нас не знайде, або принаймні не так швидко.

Він із захопленням говорив це все. Тутешнє сонце підсвічувало його волосся, роблячи, здавалося, світлішим ніж воно є. 

— Краще щоб імперці нас взагарі не знайшри, — додав Торджар і, незадоволено клацнувши дзьобом, сів на ближчий камінь.

— Доречі, Торджар, ви взагалі звідки? Я ніколи не бачила таких як ви, — сказала я і сіла поряд з цим величезним птахом.

— Я авіан,  — поклав він трьохпалу когтисту руку собі на груди. — Моя рідна пранета Аво, вкрита гострими скерями та горами і серед них збудовані наші міста. У нас багато підвидів, такі як я вийшри з наземних авіанів.

— А ще у них в мові немає букви «л», як ви вже, мабуть, помітили, — вкинув Сен.

— Так,  і цей акцент дуже милий насправді, — посміхнулася я, у Торджара довгі пір’я на голові, ніби чуб, піднялися від неочікуваного комплімента. — Доречі!

Я згадала за шоколадку, котру дав Торджар. Розкрила її та відламала кожному по шматочку, однак хлопці ніяково подивилися на мене у цей момент.

— Беріть-беріть, кожен з нас сьогодні герой і заслуговує на шоколадку.

— Цей удрук тепер буде мені увесь час нагадувати за те, що ви даєте шокорадки, а я ні, — поглянув Торджар на Сена, на що той щиро засміявся.

— Що ж, джедай та авіан, незвична компанія насправді. Як ви познайомилися?

Вони якось таємниче переглянулися.

— Давай ти починай, я погано розповідаю історії, — штрухнув Торджар Сена у плече.

— Ох ну… — збирався джедай з думками. — Я був потрапив на крейсер імперський, хотів розвідати, назбирати інформації. Занесло мене у тюремний блок, а там оце одоробло, — тепер штурхнув Сен авіана, на що він весело застрекотав. — Ну і знаєш він такий задріпаний, пір’я видране місцями, у крові, — активно жестами він показував на собі де саме було видране пір’я. - Видно, що катували ті імперський тварюки, вони завжди так роблять з повстанцями. Ну от я його і врятував, а він мені почав клястися, що тепер має відплатити мені тим же. Ми вкрали імперський винищувач і я попросив його доставити мене на Алокар…

— Алокар?! — перебила я джедая своїм здивуванням.

— А ви думари як ми так швидко вас врятувари? Він був там, вже багато років насправді.

— Саме так, десь близько десяти років я прожив там, — зазначив Сен і поклав шматок шоколадки до рота. — Туди полетів, щоб залягти на дно і потроху дізнаватися за інших джедаїв чи вижив хтось ще, — продовжив він, жуючи смаколик. — Верховна Рада ваша назначила мене радником, що дуже щедро з їхнього боку, насправді, я про таке і думати не міг.

— А потім прилетів той корабель, — згадала я сьогоднішні події.

— Так, я, відверто кажучи, думав, що вони по мене прийшли, вже думав приймати бій. Попросив Верховну Раду, на всяк випадок, підготувати кораблі. А виявляється, що у мене під носом ріс інший джедай.

У цей момент Сен подивився на мене, його обличчя, у ластовинні на носі та біля очей, прикрашала легка радісна посмішка. Навіть Торджар дивився на мене своїми чарівними чотирма синіми очима, кліпаючи кожною парою окремо, і то піднімаючи, то опускаючи пишне пір’я на голові.

Я відчула себе ніяково. Це, мені здалося, непрохана та незаслужена увага до моєї особи.

— Ну годі про нас! Цікаво послухати вашу історію, — легко махнув Сен у мій бік рукою, Торджар згідно клацнув дзьобом.

— Будь ласка, давайте на  «ти». Мені трохи ніяково від такої уваги до мене… — намагалася я відійти від цієї теми.

— Аре ж, Тайрі, ми тепер всі в одному корабрі, тож маємо знати одне одного краще.

— Що ж, — зітхнула я, — моя історія взагалі не цікава. Я до сьогодні була звичайною студенткою, вчилася на дипломатку. Подумати не могла, що моя буденність може так кардинально змінитися в одну мить.

Так ніяково, що у них такі цікаві особистості та історії, а я проста як лист паперу.

— Тебе життя не готуваро до такого, — покачав авіан головою.

— Зате є плюс, можна більше не готуватися до екзаменів! — всміхнувся Сен.

— Це була професія моєї мрії… — тяжко сказала я, на що Сен помітно почервонів від сорому.

— Ай, удрук ти марорітній! — дав Торджар йому підзатильника та встав, Сен йойкнув і здивовано поглянув на пілота, — Зовсім не вмієш спіркуватися з панянками! 

З цими словами він пішов до корабля, Сен тримаючись рукою за голову крикнув:

— Ей! Куди це ти зібрався?

— Приготувати щось поїсти нам!

Настала трошки незручна тиша, котру порушували лише вітер та метушіння місцевих дрібних тварин. Сен все тримав руку на тому місці де Торджар його стукнув, мабуть добряче він йому вляпав. Молодий джедай на мить поглянув на мене з-під лоба. Сонячні промені вечірнього сонця падали прямо на його обличчя, це давало побачити, що він досі червоний від власного сорому.

— Пробач мене, я не мав наміру образити, — сором’язливо сказав він.

— Я розумію, і взагалі не образилася, — відповіла я з легкою посмішкою. — Просто, знаєш, це навіяло мені спогади про дім. Про те, що, я боюся, не поверну знов..

— Повернемо! — раптом перебив мене Сен з якимось особливим блиском в очах. — Обов’язково повернемо. 

Тут я помітила, що це не просто блиск, це сльози трохи зібралися на його очах. 

— Під час Винищення я втратив все і всіх через Імперію, — не притаманно серйозно говорив він. — І я зроблю все, щоб Імперія не розбила знов сотні життів.

— Ми, — додала я, Сен кинув розгублений погляд. — Ми це зробимо разом. Як казав Торджар, ми тепер всі в одному кораблі.

Сен посміхнувся з полегшенням.

— Доречі, треба якнайшвидше починати твоє навчання, бо коли ми знов стрінемо Імперію ти маєш мати змогу дати відсіч.

— Відверто кажучи, і не уявляю як з мене може вийти джедай.

— Я теж, якщо чесно.

Я здивовано глянула на нього.
В сенсі сам не знає? Невже все так погано?

— Навчання у джедаїв починається з дитинства, це довгі роки фізичної та духовної підготовки. А ти вже доросла. Та і я не майстер-джедай і ще не мав би навчати когось.

— Так що я, виходить, не буду навчатися?

— Будеш, інакшого варіанту нема! Це, звісно, ризик. Однак над нами висить катастрофа розміром з Імперію, тож тут кожен ризик того вартий.

Він встав і задумливо кинув погляд на той древній храм, а потім знов повернувся до мене.

— Треба подумати як краще почати тренування. Я тобі точно не зможу так швидко дати роки фізичної підготовки, але навчити володіти силою, особливо з твоїм потенціалом, можна у короткі терміни. Якщо пощастить, то через декілька місяців ти отримаєш свій світловий меч.

— Такий як в тебе?

— Ні, — він підійшов до мене та поклав руку на плече та поглянув прямо в очі, — це буде твій особливий меч.

Раптом почувся крик з корабля:

— Гей! — кричав з трапа Торджар. — Йдіть їсти!

Ми пішли до корабля. Зблизька він здається дуже великим, хоча може це з висоти, точніше з низькості, мого зросту так. 
Всередині все освітлено трохи синюватими лампами, що йдуть попід стелею, створюючи холодну, але затишну атмосферу. Направо був прохід до кабіни пілота. У цій секції багато приборів та моніторів, безліч кнопок. Страшно уявити як то вчити за що яка кнопка відповідає. Наліво від входу прохід до щось схожого на вітальню, що межує з кухнею. Тут великий круглий стіл та напівкруглий диван, у іншому кінці кімнати був журнальний столик з купою коробок з настільними іграми, поряд був, як я зрозуміла, програвач і полиця з безліч носіїв із музикою з усієї галактики. По кутках розташовані туби-тераріуми, в котрих ростуть різноманітні рослини. Трохи далі, піднявшись по невеличких сходах, вже починається кухня, де є все що потрібно для готування: холодильник, столові прибори, посуд, плита, робоча поверхня. Тут всі полиці  та прилади мають магнітні замки, щоб нічого не розлетілося під час маневрів. Також столові прибори кріпляться до поверхонь, що,як на мене, дуже зручно.
Далі, за залізними дверима, йде жилий блок. Судячи з кількості дверей,тут може проживати 5 осіб. Тут навіть є своя невеличка водоочисна станція. Це справжній пересувний дім! Коли я спитала хлопців де вони знайшли такий корабель, Торджар пожав плечима та попросив Сена розповісти. Однак Сен теж не дав чіткої відповіді, сказавши, що у нього є деякі знайомі, котрі допомогли з цим всім. Уявляю, в яку кругленьку суму він обійшовся, мабуть там було багато нулів. Як виявляється цей корабель подарунок Торджару в знак їхньої з Сеном довгої дружби, корабель називається доволі поетично - Мандрівник.

На обід Торджар зробив стейки з тушеними овочами, виглядає та пахне дуже апетитно. Сену та мені авіан видав прибори, декілька разів спитавши чи мили ми руки. Потім я зрозуміла чому саме він так за це переймався, бо авіани не постійно використовують прибори, м’ясо та ще деякі блюда у них прийнято їсти руками. Як сказав сам Торджар «дзьоб – мій прибор». 
За обідом Сен підмітив, що варто знайти для мене одяг більш зручніший ніж моя студентська мантія. Він звісно правий, але буде шкода розлучатися з нею, мені дуже подобається її темний синьо-зелений колір, що йде приємним градієнтом. Цікаво те, що Торджар сказав, що з мене треба буде зняти мірки. Він, що, ще й шити вміє?

— Якось треба буде злітати поповнити запаси і я приготую свій коронний суп з морепродуктами, — з посмішкою зазначив джедай, розставляючи помитий ним же посуд.

Вони всі такі милі. З цими двома дуже комфортно, хоча ми познайомилися буквально сьогодні, думаю, що це хороший знак. Я щось схоже відчула, коли познайомилася з Даяною. Сумую за нею… Сподіваюся, що з нею та батьком все добре.
Сен видав мені ключ карту від моєї кімнати та показав мені її. Кімната не дуже велика, однак вмісна. Тут середніх розмірів ліжко з тумбою зі світильником біля неї, великий шкаф, вбудований в стіну, невеличкий письмовий стіл і стілець.

— Дивись, осьо в шкафу є ще подушка та більш тепла ковдра, якщо тобі треба, — метушився джедай, показуючи що де.

— Сен, — тихо сказала я, сидячі на ліжку, він одразу ж змовк та повернувся до мене, — дякую, за все. Ти і Торджар дуже добрі до мене.

— А як інакше? — всміхнувся він, дивлячись на мене. — Відпочивай, у тебе велике потрясіння сьогодні, — і він вийшов з кімнати.

Щось є у ньому таке незвичайне. Те як він виглядає, те як він поводиться та говорить. Такий ніби промінчик сонця, завжди всміхається, завжди веселий. А які ж чарівні у нього блискучі очі. Цікаво, скільки йому років? Відчувається ніби мій одноліток, але десять років тому він тільки прибув на Алокар, тож вже був достатньо дорослий. Однак він ще не має титула майстра, тож і не сильно він має бути старший за мене. Ох, цифри це так складно! Може спитати якось у нього самого? Якось це не зручно буде. Хоча може у нього нема таких забобонів щодо цього як у алокі?
Торджар явно старший за Сена. Це видно по поведінці. Взагалі він більш серйозний та спокійніший. Хм, по суті, Торджар пройшов практично через те саме, що і я, теж імперський полон. Мабуть Сен так швидко і впорався з моїм порятунком, бо вже не вперше. 

Йой, це ж Сен увесь цей час був радником Ради. Чому ніде про це не говорилося? Не чула від жодного з алокі про радника джедая. Може Рада боялася того, що так інформація може дійти до Імперії? Тоді це пояснює чому Імперія була не в курсі того, що на Алокарі вже є джедай. Хоча, а чи була не в курсі? Вони ж шукали когось з Силою. Багато питань і мізер відповідей.

Треба дійсно відпочити. Трошки полежу і стане легше.