Глава 5 Цитадель

Прийшла до тями. Тіло болить, ніби сотні голок заходять під шкіру. Потрошку можу рухатися все більше і більше. Долоні повністю вкриті скоринкою з крові.Мертве біле світіння тутешніх ламп, сірі металеві стіни. Знайома обстановка імперського тюремного відсіку. Зібралася з силами і сіла. Голова запаморочилася. Яке ж паскудне це відчуття після паралізатора.
Раптом двері відчинилися. Переді мною стали два штурмовика. Вони одягли на мене наручники та повели кудись з камери по сталевим коридорам корабля. Ми вийшли на трап, спустилися з нього на.. інший корабель?! Святі зірки, це яких масштабів все воно, що вміщує цілий крейсер? 
У цьому ангарі були ще й десятки винищувачів, одні кораблі відлітати, інші прилітали. Сотні людей метушилися тут, хтось показував пілотам місце посадки, хтось відвозив важкий вантаж до сховища. Вдалині я побачила знайомий силует. Інквізитор спілкується з кимось. Форма його співрозмовника помітно відрізняється від звичної мені, можливо якийсь генерал, або ще хтось.
Штурмовики вели мене далі, поки я сверлила злісним поглядом Інквізитора. В один момент він озирнувся, погляд його візора зупинився на мені на мить. Ця мить здавалася довгою, тягучою.
Мене повели далі, по широкому коридору до ліфта. Ми спустилися на нижній рівень під незручне мовчання. Тут вже масштаби здаються значно меншими. Як мінімум коридори точно не такі широченні. Штурмовики відзвітували іншим солдатам кого ведуть і куди, нас пропустили далі. Як я зрозуміла мені камеру, наче як, спеціально підготували. 
Ми пішли далі по коридору. Камер тут доволі багато, десятки. Мене завели в одну із них. Важкі сталеві двері з лязкітом зачинилися, залишивши мене на самоті.
Тут камера точно більша ніж на крейсері. Навіть є  повноцінне ліжко з подушкою та постільної білизною. Є двері, що скоріш за все ведуть у вбиральню. Це виглядає як мінімалістична але все ж таки кімната. Сподіваюся, що так у всіх камерах, а не Інквізитор постарався спеціально для мене. 
Від цієї думки аж сіпнулося плече.

— Гей, панянко! — роздався голос позаду мене.

Відкрилося невеличке віконце на дверях, що дозволяло бачити лише частину шолома штурмовика.

— Тринадцятий Інквізитор назначив мене наглядати за вами, — продовжив він. — По графіку у вас прийом їжі три рази на день, відбій о двадцять третій годині і підйом о дев’ятій, перед сніданком огляд у медвідсіку. Якщо вам щось потрібно буде принести, то можете постукати в двері і я принесу все що треба. Є питання?

— Так, є! Чи можу я балакати з вами, якщо мені буде нудно?

— Е-е-е… — розгубився він. — Це не входить в мої обов’язки, але і не заборонено, тож можна.

— Дякую, пане.

Дверцята зачинилися.
Інквізитор значить назначив. Чому я не здивована? Хоч графік гуманний і на тому дякую. Щоправда, відчуваю себе якоюсь домашньою тваринкою.
Я присіла на ліжко.
Треба щось робити, тікати якось. Але з оцими обпеченими руками, що постійно болять, це буде те ще випробування. Можливо варто залишитися тут на день-два, щоб мене підлікували і потім тікати? Не знаю чи варто, знаючи, що тут Інквізитор. Чорт його зна, що у цього покидька в голові і які у нього плани на мене. Не знаю як діяти краще…
Мої думки обірвало те, як відчинилися раптово двері. В камеру ступили чорні високі чоботи – Інквізитор. 
Згадаєш лайно ось і воно.
Він, притаманною йому, важкою ходою зайшов далі у камеру і став переді мною, двері зачинилися. Червоний візор шолома мовчазно свердлив мене поглядом, що ховається під ним.
Мене зсередини з’їдали емоції. Страх, ненависть та огида перемішалися у щось невимовне. Однак і поглинає допитливість, чого він хоче від мене зараз, нащо він прийшов?
Я встала з ліжка і стала перед ним, свердлячи поглядом, поки він, вичікуючи, дивився на мене з висоти свого зросту.

— Що тобі від мене треба? — злісно спитала я.

— Прийшов провідати свою майбутню ученицю, — огидно лагідно відповів він.

Впевнена, що під цим шоломом ховається паскудна посмішка.

— Майбутню ученицю? Після того що ти зробив? — зробила я акцент на моїх понівечених долонях.

Він хотів було взяти мою руку, але я швидко прибрала її.

— Вибач, золотце, але мені дали чітко зрозуміти, що я або вбиваю тебе, або мені вдається схопити тебе і я зберігаю тобі життя. Обіцяю, що я виправлю це поранення.

Як він мене назвав? Аж ригать хочеться.

— Залиш ці обіцянки собі, — відрізала я, на що він лише хмикнув.

— Доречі, оскільки як тільки ми прибудемо на Корусант ти офіційно перейдеш повністю під мою опіку, думаю, нам варто познайомитися ближче.

Ця фраза дуже сильно збентежила мене, можна навіть сказати налякала, бо він може викинути у наступний момент що завгодно.
Він взявся руками за круглі виступаючі елементи шолома, що були в районі вух, від котрих відходили по три пластини. Одним рухом він прокрутив їх. Пластини склалися, на візорі зникло зловісне світіння, почувся звук клацання. Він зняв шолом.
Одразу ж рукою він поправив довге, приблизно до плечей, чорне, злегка хвилясте волосся. Впевнений погляд жовтих очей. Гострі риси обличчя, трохи смуглява шкіра, тонкі губи, ніс з горбинкою, не такою природньою, а такою ніби хтось колись зламав йому ніс.

— Мене звати Раян Діріт, — представився він. Без шолома його голос здається більш хриплим, але все ще настільки ж глибоким як і з ним. — Однак для тебе я скоро буду майстер Діріт.

— Не дочекаєшся! — гаркнула я.

Тепер у зла є обличчя. Тепер кожну особистість зі схожою зовнішністю я не зможу сприймати, бо буду бачити його. Краще б він так і залишився для мене без обличчя. Просто оцей шолом, ця броня, а під ній нічого.

— Мені так подобається як ти вже змінилася за цей місяць, — зробив він крок до мене, я одразу зробила крок від нього. — Бачити те, як загартовується твій характер… — він знову зробив крок, а я назад. Наткнулася спиною на холодну стіну, — …ти і гадки не маєш… — він нахилився до мого обличчя, його гарячий подих викликав неприємні мурашки, — …як сильно це збуджує.

І тут він пройшов язиком по моїй щоці. В його обличчя з усією силою прилетів мій кулак.
Він одразу вирівнявся, поклавши руку на щоку по котрій прийшовся удар.
Мене скував страшний біль. Кров хлинула з руки синіми струмочками.

— Щоб ти здох, виблядок! — видавила я крізь зуби, скрючившись від болю.

Інквізитор присів, зробивши цим так, щоб наші обличчя були на одній висоті.

— Невже це того варте було? — спитав він, намагаючись взяти мою закривавлену руку, однак я стисла кулак, від чого кров полилася ще сильніше.

— Я кожною клітинкою свого тіла не шкодую про це, — злісно відповіла я. — Знав би ти, наскільки ти і твої дії мені огидні.

Він мовчазно дивився на мене, потім перевів погляд на мою руку, що заливає підлогу синьою кров’ю. Щось дивне було у його погляді. Страх, розгубленість? 
Він встав та одягнув шолом.

— Пішли у медвідсік, — скомандував Інквізитор.

— Нікуди я з тобою не піду! — підвищила я голос.

Я застосувала Силу, щоб відштовхнути його. Він виставив руку і вся сила поштовху розсіялася. 

—  Годі пручатися, — він підійшов і різко вхопив мене за руку та потягнув з собою.

— ПУСТИ МЕНЕ!!! — кричала я намагаючись вирватися.

Інквізитор просто мовчки тягнув мене. Тут я з усіх сил впилася зубами йому в руку. Він ледь помітно смикнувся, але більш ніяк не зреагував і просто тягнув мене далі. Я відпустила і збентежено та трохи налякано глянула на його руку. На тканевій рукавиці з’явилася темно-червона пляма, що ставала все більше. Тепер ми обидва стікаємо кров’ю. Я перестала пручатися, бо зрозуміло, що він від мене не відчепиться ні за яких умов.
Під дією адреналіну я і не помітила як ми вже опинилися в коридорі на шляху до ліфта. Нас супроводжували два штурмовика. Ми всі разом зайшли до ліфта. Настала незручна тиша. Інквізитор все ще тримав мене за руку мертвою хваткою 
Цікаво, це штурмовикам Інквізитор просто не давав увесь цей час наказу щось вдіяти зі мною? Навіть коли я вчепилася зубами у руку? Це дивно. Хоча, він увесь дивний. Не розумію нащо він взагалі оце от все зі мною робить, щоб що?
Перед входом у медвідсік Інквізитор наказав жестом чекати штурмовикам біля дверей, ми з ним пішли далі.
У медвідсіку декілька кушеток, крісел, раковина зі столом, на котрому лежать багацько різноманітних медичних інструментів. Тут метушилися два дроїда-медика, намагаючись тримати все у стерильній чистоті. Один був більш гуманоїдним, хоч і трохи лякаючим. Голова нагадує форму людської у протигазі, одна рука з трьома залізними пальцями, друга зберігає в собі набір інструментів. Другий дроїд нагадував за формою невеличкий стовп, з десятками тонких рук маніпуляторів та інструментами всередині себе.
Перший одразу підійшов до мене, та попросив сісти у крісло. Дроїд оглянув мої руки, промив їх, однією рукою притримував у потрібному положенні мою долонь, а іншою ніби запаював мені шкіру. Це було доволі неприємно, через що я сіпалася і це заважало дроїду працювати, однак машина вперто продовжувала виконувати свою роботу.
У той час Інквізитор зняв рукавицю з руки і пішов до раковини промити рану. За ним слідував другий дроїд з дуже сильним бажанням надати йому допомогу, він відмахувався від дроїда рукою. Інквізитор сів на кушетку, зняв шолома, поклав його поряд і тяжко зітхнув.
Знову повисла некомфортна тиша, було тільки чутно механічний шум дроїдів. Цікаво, про що він думає у цей момент? Що взагалі відбувається у його голові?

— Інквізиторе…

— Ти завжди можеш звертатися до мене по імені, Тайрі, — перебив він мене.

Чомусь те, як він вимовив моє ім’я звучало зловісно.

— Ем.. Раяне, ти відчуваєш біль? — ніяково спитала я, він здивовано трохи підняв брови від цього неочікуваного питання.

Дуже незвично звертатися до нього по імені, бачити його міміку, як він реагує, який він живий. Таке відчуття ніби я звикла сприймати його як сутність без обличчя та імені. Але ось він тут, сидить на кушетці, як звичайна людина, прикриває долонею місце мого укуса.

— Звісно відчуваю, твій укус мені надовго запам’ятається, наприклад, — ледь всміхнувся він, знову відмахуючись від дроїда. — Я звик терпіти біль, і я у своєму житті стерпів набагато гірший біль ніж цей. 

Святі зірки, як же це дивно сприймається мені те, що я зараз говорю з ним. Просто балакаємо, без погроз, принижень, боротьби. Це відчувається ніби щось неправильне.
Дроїд знову намагається надати медичну допомогу Інквізитору, він різко забирає від нього руку, машина ховає маніпулятори і сумно пілікає. Він тяжко зітхнув та все ж дав дроїду робити свою справу.
Тепер я чудово бачу наслідки свого укусу. Прокушена шкіра між великим та вказівним пальцями, ще б трохи і я відірвала б від його руки шматочок. Мені його не шкода, він це все заслуговує, просто це все так незвичайно сидіти зі своїм заклятим ворогом у медвідсіку і балакати про щось.

— Навіщо ти все це робиш зі мною? — раптово спитала я, він розгублено відвів погляд на мить.

— Думаю, що я не повинен розповідати тобі зараз все це.

— Чому? Невже ці всі дії того вартували?

— Відчепись від мене! — відрізав він. — Ти взагалі маєш бути мені вдячна. Якби не я і мої вмовляння тебе б вже давно вбили.

— Нащо тобі ризикувати, вмовляти, заради якоїсь джедайки, котру ти мав би вбити? — він напружив щелепу так, що аж було чутно як скрижать зуби. — Для чого, Раяне? Щоб я була іграшкою, трофеєм? 

— Досить! — різко встав Інквізитор і підійшов до мене. — Ти задаєш багато питань, на котрі я не маю бажання відповідати.

Ми дивилися одне одному в вічі. У цьому погляді я відчула стільки емоцій, що зараз вирують у ньому.

— Тобі болісно, страшно, відлуння стількох страждань, — тихо сказала я, він зробив крок назад, здивовано дивлячись на мене. — І відчуваю сумління в тобі…

У цей момент одне з крісел зім’ялося як консервна банка. Інквізитор одягнув рукавицю та шолом і швидко покинув медвідсік. Дроїд, що так і не закінчив лікування його руки, сумно пілікнув.
Я зітхнула з полегшенням. Без нього поряд у рази спокійніше.
Мабуть я заділа за живе, намагаючись розпитати у нього це все. 
Важко усвідомлювати те, що він така ж жива істота як і я, зі своїм ім’ям, минулим, почуттями, переживаннями. Я так звикла сприймати його, просто як безликого Інквізитора. Ні, я все ще його ненавиджу, ні краплини не шкодую про той укус, або удар по обличчю, але саме розуміння того, що він особистість зі своїми загадками, а не просто якась зла сутність це щось нове для мене.
Після завершення процедури, дроїд забинтував долоні і зазначив, що завтра треба повторити і що одна рука у значно гіршому стані. Воно і не дивно. На виході мене зустріли штурмовики та провели до камери.

Через деякий час у камері

— ..От я його питаю нащо він це все робить, — розповідаю я штурмовику у відчинені верхні дверцята.

— Ага, а він шо? — з неабиякою цікавістю питає він.

— А він мені каже щоб я завалила ротяку і взагалі я маю бути йому вдячна. Уявляєш, яка сволота?

— Який жах!

— Та я ж і кажу, що жах! Слухай, а ти не знаєш, він, що, не вміє з жінками розмовляти? — спитала я, ставши навшпиньки, щоб краще чути що він відповість.

— Чесно, сам не знаю, але чув якісь плітки, що він був у відносинах з якоюсь Інквізиторкою. Як я зрозумів, довго вони не були разом, що у нього, що у неї характер жахливий.

— Чомусь я не здивована, мабуть всі Інквізитори якісь притрушені. 

— А ти з ним давно знайома?

— Насправді оце сьогодні я вдруге в житті його бачила, — посміялася я.

— Нічого собі! — здивувався штурмовик.

— Йой слухай, ми ж навіть з тобою не познайомилася! Мене Тайрі звати, а тебе?

— Е-е-е, у нас тут немає імен, є порядкові номери, — розгубився він.

— Будеш Ларрі тоді, — видала я.

— А чого Ларрі? 

— Не знаю, ти відчуваєшся як Ларрі. І що ти отак днями стоїш? Ноги не болять?

— Болять постійно, але вже звик за роки. Розумієш, все моє життя це постояв тут - постояв там.

Жах який, роками стояти. Йому ж, скоріш за все, і присісти ніде не дають. Мабуть у нього жахливий варикоз.

— Слухай, давай разом тікати? Мені допомога знадобиться.

— Я не можу, маю виконувати накази начальства.

— От прям зовсім? 

— Я клон, в мене закладено підпорядковуватися керівництву.

— Як все складно… — зітхнула я.

Або з другом, або без, я все одно буду тікати. Не хочу тут залишатися з цим Інквізитором, мені вистачило його компанії за сьогодні. Треба тільки подумати як краще тікати. Вентиляція звучить як хороший варіант. Думаю, краще зачекати до ночі, вночі мене перевіряти ніхто не буде. Гаразд, вентиляція, а далі куди? Та по ходу розберуся, я вже не маленька беззахисна дівчина. Ідеально якщо мене виведе у якийсь коридор чи, ще краще, одразу в ангар.
Я вирішила трохи подрімати, день важкий, втеча теж не буде легкою, тож треба набратися сил.
Сон тривожний. Ніби я опинилася у самій пітьмі, вона огортає, поглинає і затягує мене в себе з кожною хвилиною поки я тут. Вона хапає мене своїми багатьма холодними руками. Я задихаюся.
З сильним панічним вдихом я прокинулася. Точно мені тут не місце. 

 — Ларрі, котра година? — постукавши, трохи сонно спитала я.

— Двадцять третя, тобі щось потрібно?

Спочатку хотіла сказати, що нічого не треба, але потім мене осяяло.

— Так, принесеш мені якусь цікаву книжку почитати? 

— Я навіть не певен чи є тут книжки, але пошукаю, — відповів він і покинув свій піст.

От тепер можна тікати. Вентиляція була прямо наді мною, закрита решіткою. Я Силою виламала її, уламки обережно поклала на підлогу, щоб не нашуміти, і повільно залетіла в неї. Наскільки я пам’ятаю, ангар знаходиться на якомусь з вищих рівнів, тож треба рухатися вище.
Вентиляція вивела мене у якусь секцію, монотонний шум роботи величезних вентиляторів, що ганяють повітря, насичував це місце, наповнене трубами та кабелями. Вони всі йшли у різних напрямках. Так само є різні ходи вентиляції, над котрими написані різні номери з буквами, по типу «В-3». Найгірше те, що я і гадки не маю що саме знаходиться в тому чи іншому напрямку. Мені треба на верхні рівні, правильно? Тож, думаю, є сенс підніматися далі. Залізши у хід вентиляції я трохи левітувала в ній, щоб не робити і найменшого шуму. 
Темно, прохолодно, місцями здимається трохи пилюки, чутно віддалений шум вентиляторів. Чутно щось ще. Якась розмова, десь там, праворуч. 
А ось і прохід кудись туди направо. Але ж мені треба наверх. А може все ж пролізти туди і підслухати?
Я піддалася цікавості і потихеньку полетіла туди. Розмова ставала все чіткішою. 

— .. є потенціал, котрий розкриється більше на темній стороні Сили, — говорив знайомий голос. Інквізитор. Щастить мені на нього сьогодні.

Ось тут вже і решітка через яку трохи щось видно. Саме так, це Інквізитор, котрий веде розмову з чиєюсь голограмою, котра своїм синім світінням підсвічує його силует. Співбесідник Інквізитора був у більш важкому на вигляд обладунку і довгим плащем. Поки той мовчав, то видавав звуки дуже важкого дихання крізь цю металеву маску. Відчуваю у цій персоні величезну Силу, ніколи такого не відчувала.

— Слідкуйте за тим, щоб це ваше «захоплення» не зробило вас слабшим, — заговорила голограма співбесідника, його низький зловісний голос йшов відлунням по сталевим стінам. — Не підведіть мене в цей раз, Інквізиторе.

— Не підведу, лорде Вейдере, — відповів Інквізитор і легко вклонився перед голограмою, її синє світіння зникло.

Я поквапилася забратися звідси, поки Інквізитор не відчув мою присутність.
Лорд Вейдер. Якесь знайоме ім’я. Точно! Мені ж за нього Сен говорив, ще коли ми тільки познайомилися, матір господня! Сподіваюся, що з ним не зустрінуся, мені Інквізитора вистачає.
Вентиляція поступово ставала вищою і трохи вужчою, що змусило мене встати на повний зріст і йти боком. Десь за стінкою вентиляції чутно чиїсь кроки. Люди ходять туди-сюди, не підозрюючи що я тут. Вентиляція стає ширшою, повертаючись до звичних мені клаустрофобічних форм. Бачу решітку знов, у котру можна підгледіти де я саме.
Судячи з того, що вдається розгледіти, це якась кімната. Бачу трошки якесь ліжко, деякі меблі, напевно шафи чи щось таке. Силует інтер’єра точно виглядає багатше та і простору більше ніж у моїй камері, значить це явно не якийсь інший тюремний блок. Хоча чорт зна, може це для елітних персон камери. 
Раптом двері у кімнату хтось відчинив. Почулися невеличким відлунням знайомі важкі кроки. 
Та дідько, чого саме Інквізитор? Сьогодні день Інквізитора чи що? Куди б я не пішла увесь час приводить до нього.
Він пройшов далі. Зняв шолома. Від’єднав плащ від наплічників, потім зняв самі наплічники…
Та-а-а-ак, ситуація стає дедалі ніяковою, треба вибиратися звідси. 
Я полевітувала далі. І раптово втислася руками у стіну. Глухий кут. Глянула вверх. А там вентиляція така вузька, що я не втиснуся, і ліниво працює вентилятор. Святі зірки! Що робити? Тут замало місця щоб розвернутися, а назад левітувати буде занадто повільно…
Різко шматок вентиляції впав з гуркітом прямо на підлогу разом зі мною під дією Сили. Я айкнула, бо вдарилася головою об вентиляцію, і затихла стиснувшись наскільки можна.

— Вилазь! — рявкнув до болю знайомий голос.

Я слухняно потихеньку почала вилазити з вентиляції. Краще я сама це зроблю, ніж він буде виколупувати мене звідси. Як вилізла, я одразу ж встала на ноги.
Переді мною стояв Інквізитор. Без звичної мені броні та кофтини, він дивився на мене, поклавши одну руку на пояс. Без верхньої частини одягу видно повністю його статуру. М’язистий чолов’яга, з доволі гарним рельєфом. На шиї один шрам, прикритий волоссям, декілька на руках, ніби від леза, інші декілька на плечах та біля ключиці ніби від пострілів. 
Я дуже сильно почервоніла від відчуття ніяковості, що поглинуло мене повністю з ніг до голови. Хочеться провалитися крізь землю.

— Що ти тут забула, га? — спитав він, трохи нахилившись до мене.

— А-ам.. цейво.. гуляю! — випалила я, ховаючи погляд.

— Цікаво ти гуляєш, по вентиляції, — легко всміхнувся він, махнувши рукою у бік шматка вентиляції на підлозі.

— Так, там дуже весело повзати, знаєш..

Куди мені взагалі дивитися? В очі? Я не можу, мені занадто ніяково. Відвернутися? Чомусь мені не хочеться відривати від нього погляд. Що мені взагалі робити?!

— Тобі подобається те, що ти бачиш, — всміхнувся Інквізитор, підійшовши ближче до мене він намагався обережно взяти мене за руку.

— Фу, не чіпай мене! — відсмикнула я руку від нього.

Чого він увесь час хоче саме взяти за руку? 

— Фу? Не бреши сама собі, — відповів він підійшовши майже впритул до мене.

Буквально прямо переді мною були його груди. Суцільні м’язи. Святі зірки, я так хочу торкнутися.. але це Інквізитор. Від однієї думки про те, що така естетика належить йому стає погано. 

— Хтось тут почервонів, — він щиро посміхався трохи нахилившись до мене.

В нього така гарна посмішка насправді, коли вона щира, а не оця звична паскудна. В його очах читалася.. грайливість? Точно не якась небезпека, не жорстокість, саме грайливість. Він міг би скористатися можливістю, що я сама до нього прийшла і зробити зі мною, що завгодно, але він навіть не торкається мене, ніби чекаючи на згоду, яка наврядчи буде.

— Можна взяти твою руку на мить? — раптово спитав він.

— Ні! Навіщо взагалі? — відрізала я.

— Довірся мені хоча б один раз.

Він втупився в мене своїм впевненим поглядом. Страшно, бо не знаю, що він зробить, якщо я погоджуся. Однак, він вперше спитав у мене взагалі дозволу. Це дивно. Ніби не притаманне йому ж. 

— Гаразд, — нервово видихнула я.

Обережно він взяв мою долонь. У його теплій долоні вона здається маленькою. І він поклав її на свою грудь, тримаючи зверху своєю рукою.

— Що ти в дідька робиш?! — щиро здивувалася я.

— Ти б сама не наважилася, — спокійним і трохи тихішим голосом відповів він. — Ти вся тремтиш, — сказав він, а сам червоніє.

Він повільно нахилився до мого обличчя і так ніжно поцілував у ліву щоку, гарячими, ні, розпеченими губами. Навіть крізь бинт на долоні відчуваю його сильне серцебиття. Мені лячно, однак чого я тану? Чому коли він тоді облизав мене мені було гидко, а зараз ніби все інакше хоча момент схожий? Він міг би зробити знову щось таке ж паскудне, але прямо зараз він відчувається інакшим, чому? Це все не має так бути! 
Відчуваю його тяжкий подих, ніби він щось хоче сказати, але в останній момент міняє думку. Він стис трохи долонею мою руку що на його грудях. В очах трохи пливе від того як швидко б’ється моє серце, м’язи напружуються від страху.

— Раяне, я..

Хотіла було сказати я, однак мене обірвав гучний стукіт в металеві двері. Обидва сіпнулися з переляку. Інквізитор тут же вирівнявся, поправив волосся, швидко одягнув кофтину, що лежала на ліжку та відкрив двері.
Я потихеньку сіла на підлогу, бо ноги мене явно не тримають.

— Пане Інквізитор, є новина, котра вам не сподобається, — почав говорити якийсь старий чолов’яга в темній тканевій формі, можливо генерал, чи щось таке.

— Кажіть вже, — грубо відрізав Інквізитор.

— Полонена втекла.

— Я знаю, — на цьому моменті генерал підняв свої сиві брови, — вона у мене.

Генерал здивовано глянув за Інквізитора, піднявши свій гачкуватий ніс, і вгледів мене, сидячу на підлозі всю почервонілу.

— Оу, я вас зрозумів…

— Ви нічого не бачили, зрозуміло? — басом сказав Інквізитор, генерал швидко кивнув та пішов геть, двері зачинилися.

Інквізитор підійшов до власного ліжка, сів, набрав повітря в груди і дуже протяжно важко видихнув.
Що це, блять, взагалі було?! Якого дідька? Що це все значить?
Серце досі панічно швидко билося, я тремтіла від нервового напруження кожного м’язу в тілі, в очах пливе.

— Гей, Тайрі, — сів переді мною Інквізитор поклавши одну свою важку руку мені на плече. — Роби сильний вдих, — я вдихнула, набравши повітря повні легені, — роби видих, — видихнула максимально на скільки можу.

Після хвилини такого дихання трохи  полегшало, серце заспокоїлося, в очах перестало все пливти.

— Ти як? — тихо спитав він, забравши руку з мого плеча.

— Жива, — видихнула я, потерши руками обличчя.

— Що ти хотіла сказати тоді?

— Що мені лячно.

Він ніби не очікував цих слів, його вираз обличчя трохи змінився. Глянув на мене так тяжко та задумливо, але не знайшов слів та відвів погляд.
Що це все в дідька було? Досі на щоці відчуття цих палаючих губ. Так хочеться поговорити про це все, однак зовсім немає сил.

— Раяне, — тихо сказала я, він одразу ж повернувся до мене, — відведеш мене в камеру?

— Ти можеш заночувати у мене, — вже зі звичною неприємною інтонацією сказав він і ледь всміхнувся, я засуджуючи глянула на нього. — Жартую, — відповів він на мій погляд та встав. — Тебе відвести чи може віднести?

Він вичікуючи дивився на мене з висоти власного зросту, своїми жовтими блискучими очима. Я зібралася з силами, зітхнула та встала на ноги. Кожен м’яз досі болить від напруги, ноги тремтять. Сподіваюся, це не сильно помітно, не хочу ще про щось просити Інквізитора, не хочу щоб він бачив або відчував мою слабкість.
Ми стали біля дверей. Аж тут він раптом легко штурхнув мене ліктем зігнутої руки.

— Що ти хочеш від мене? — спитала я глянувши на нього.

— Нічого, просто натякаю тобі, щоб ти за мене взялася.

— Не хочу…

— Тайрі, буде гірше якщо ти впадеш на півшляху.

Чорт, а він правий. Я невдоволено зітхнула та все ж взялася за нього. Двері відчинилися. Ми вийшли у коридор. Іноді по дорозі зустрічалися штурмовики, але не багато, все ж таки зараз достатньо пізно. Ми зайшли в ліфт. Я намагалася дивитися куди завгодно, але не на нього. Однак в один момент ми все ж зустрілися поглядами. Я одразу ж відвернулася, а він якось дивно зітхнув.
Ми опинилися у тюремному блоці, на вході Інквізитора хотів перепитати один зі штурмовиків куди він мене веде і навіщо,але Інквізитор це просто проігнорував та ми пішли спокійно далі, залишивши того штурмовика у повній розгубленості.
Ми зупинилися перед дверима моєї камери.

— Наступного разу або вигадуй кращій план втечі, або можеш просто попроситися в гості, якщо скучиш, — сказав Інквізитор з цією паскудною посмішкою.

— О, повір, над наступним планом я постараюся, — всміхнулася я.

— Буду радий знову тебе спіймати, — він взявся за мою щоку так, як це роблять бабусі онукам, я вдарила його по руці і він її одразу ж забрав.

Він відчинив мені двері, я зайшла і вони зачинилися. Я, не довго думаючи, лягла на ліжко, стомилася доволі сильно. Щось мені явно заважало під головою. А там лежала.. книжка. Ларрі все ж знайшов мені її. Це так мило. На простій обкладинці була назва «Багрові сонячні вітрила». Обов’язково треба буде почитати, але пізніше.
Дуже багато торкань до Інквізитора і від Інквізитора за сьогодні. Це все неприємно здебільшого. Він все лякаючий, бо незрозуміло, що він вдіє наступної миті та й він у всьому сильніший за мене. Навіть якщо я буду чинити опір, я навряд щось йому зроблю. Оця очевидна слабкість і лякає.
Святі зірки, згадала про те, яке ж привабливе у нього тіло і який він гарячий на дотик. Знову я почервоніла, прикрила обличчя руками. Прибрала руки, одну підняла догори, крізь тремтячі пальці пробивалося світло лампи на стелі. Аж тут я помітила, що вентиляцію полагодили, причому запаяли так, щоб конструкція була міцніша. Ну і гаразд, знову я туди не хочу лізти.
Мене все одно не покидають думки про все те, що було сьогодні. Як же паскудно він себе повів напочатку, як це було огидно, і як зовсім інакше себе поводив буквально нещодавно. Якби він був таким обережним з самого початку, ще коли мене тільки забрали з Алокару, то, можливо, я б ставилася до нього інакше. 
Єдиний хто за все моє життя хотів мене поцілувати і поцілував це паскудний Інквізитор, трясця його матері. А може все ж таки Раян? Не виходить з голови те, що він міг би зробити все що завгодно у той момент, але він просто поцілував, та ще й в щоку. Досі відчуваю цей гарячий дотик на обличчі. Чого я взагалі про це думаю? Напевно, тому що це все ніби йому не притаманне. Однак треба пам’ятати про те, що він все ще мразота, приваблива, але мразота.
Під ці всі думки я потихеньку заснула. Напруження м’язів досі колить ніби голками, однак я настільки стомлена, що не хочу і не можу навіть встати.