Глава 4 Зміни

Через місяць

Концентрація та спокій. Вдих і видих. Сила довкола мене і в мені. Ноги не торкаються землі, однак мені не страшно. Енергія проходить крізь мене, кожна її ниточка, ніби десятки рук разом, що тримають мене.

— Чудово, Тайрі! — роздався радісний голос Сена.

Я розплющила очі. Він стояв на краю цієї дірки у плато. Потихеньку підлетіла до нього.

— Це поки я не дивлюся вниз, — посміхнулася я.

— Тим не менш, ти робиш великі успіхи, — зазначив він.

Сен виставив вперед руки, внутрішньою стороною долонь до верху. Я поклала свої руки на його, він зробив декілька кроків назад і я повільно приземлилася.

— І я тобою пишаюся, зіронько, — поклав він руки на мої плечі посміхаючись.

Я посміхнулася у відповідь, хоч він і постійно хвалить мене, навіть коли нічого не виходить, це досі дуже мило та приємно чути.
Він задумливо подивився на мене, потім на той древній шпиль.

— А що якщо… 

— О ні, тільки не це!

 Почала я сміятися, з цих слів завжди починається щось божевільне.

— О так, саме це! — продовжив він хитро всміхаючись. — Пропоную залізти тобі на цей шпиль і полетіти з нього, — показав він рукою на нього.

— Ти дійсно божевільний! — жартівливо відповіла я.

Як тільки я це сказала, Сен пішов у бік того шпиля.
Ага, зрозуміло, він вже все вирішив. Хоча кого я обманюю, мені самій цікаво спробувати.
Тож ми відправилися туди, здійснювати божевільні ідеї. Сен долав перешкоди стрибками, бігом по стінах, підтягував себе руками на весокі платформи, чіплявся за рослини, що ростуть на стінах. У той час я відштовхувала себе Силою від землі і перелітала перешкоди. 
Щоправда важко ще контролювати повністю цей увесь процес. Тому старалася використовувати Силу якомога менше. А то це було б не дуже, якби я сама себе закинула у якусь прірву.
Що ж, я дісталася першою. Я оглянула все довкола. Помітила як руки Сена тримаються за край платформи. Я розбіглася і проковзнула на слизькій багнюці до цього краю.

— Ну шо ти? — різко нахилила я голову майже впритул до Сена, від чого той перелякався та впустив край платформи.

Я його зловила Силою і обережненько підняла.

— Не лякай так більше! — обурено сказав він.

— Вибач, — трохи посміялася я, ставлячи Сена ногами на землю, котрий все ще засуджуючи дивився на мене, схрестивши руки на грудях.

Я заплющила очі, бо знаю що зараз буде. Сен дав мені щигля в носа. Я потерла ніс, але нічого не сказала, бо все заслужено.
Він знову кинув засуджуючий погляд, однак після цього похлопав по плечу, мовляв, ходімо далі.
Ми підійшли до таємничих залишків древньої цивілізації. Роздвоєний чорний шпиль тягнеться у височінь, здавалося, розрізаючи саме небо. 

— Ти впевнений, що це хороша ідея? — перепитала я. 

— Цілком! — запевнив Сен. — Я бачу, що зараз ти на багато що здібна, єдине що треба зробити – спробувати.

І його слова кожен щирі як ніколи. Його погляд повний впевненості та віри у мої сили.

— Добре, — посміхнулася я, — тільки якщо що лови мене!

Я підбігла до шпиля, але прямо перед ним зупинилася. Він уходить в синю далечінь. 
А якщо я не справлюся?.. Ніяких більше страхів! Я вже точно сильніша за ці сумніви, народженні у власній невпевненості.
Зачепилася за виступ на цій будівлі. Взялася міцніше. Відштовхнулася Силою і полетіла вверх. Зачепилася за інший виступ і так само далі, до самої верхівки.
Трохи свистить вітер у вухах на цій висоті. Дивитися вниз я точно не хочу. В голові виникла картинка того, як я падаю вниз каменем і розбиваюся…
Треба зібратися. Заплющила очі, вирівняла дихання. Вдих-видих. Відчула вітер. Сила тече по ньому. І я теж зможу тікти по ньому.
Відштовхнулася від шпиля ногами. Розвернулася за напрямком вітру. Вимальовується силует енергії самої землі, як внизу стоїть Сен. Направляюся у його бік, сподіваюся, що зможу приземлитися вдало десь поряд.
Може варто розплющити нарешті очі? Подивитися страху у вічі? А раптом я злякаюся? Якщо не намагатися, то так і далі буду боятися.
Розплющила очі. Висота. Швидкий вітер дме в обличчя. Страх скував все. Перемішалося все всередині. Більше не лечу. Падаю прямо вниз. Несамовитий крик вирвався з грудей. Сен Силою сповільнив швидкість мого падіння. Але недостатньо. Я врізалася прямо в нього і ми перекотилися по багнюці.

— Святі зірки! — вскрикнула я сівши. — Сен, ти цілий?!

Він важко припіднявся на ліктях.

— Живий, — простогнав він, швидко оглянув мене. — Бачу ти теж в порядку, фух… Торджар нас приб’є за цю всю багнюку, — сказав той, витираючи багнюку з обличчя.

— Та яка різниця, головне, що ми живі.

Ми тяжко встали, потираючи всі місця що болять.
Аж раптом з багнюки пішли пузирі. Щось велике почало з нею поставати. Величезне жабоподібне створіння. Три червоних ока, велика паща з зубами. 
Ми повільно почали відходити від нього.

— Що пропонуєш робити? — спитала я тихо.

Створіння гарчало своїм низьким голосом, свердлячи трьома очима.

— Тікай! — крикнув Сен.

Створіння стрельнуло язиком у спробі схопити мене. Я вигнула спину і оминула це.

— Тікаю! — крикнула я у відповідь і ми побігли по багнюці.

Сен взяв мене за руку. Ми разом проковзнули по багнюці і зістрибнули з цієї платформи. 
Це створіння – оггдо, велике, однак ліниве, за нами не поженеться, тож цієї відстані вистачить, щоб відчувати себе більш безпечно. Ми просто всілися на землі і видихнули.

— Це було щось! — посміявся Сен.

— Щось жахливе! — зазначила я, однак теж посміялася. — Що будемо робити з оцим всім? — показала я руками на наш одяг.

— Ну, або отримати по дупі від Торджара, або можемо у ту дірку з водою пірнути. Будемо мокрими, але не в багні.

— Ти нарешті підібрав момент щоб туди пірнути! — почала сміятися я.

— Саме так! Ще й тебе у це втягую, — щиро всміхався Сен, намагаючись хоч трошки витерти багнюку з одягу, але натомість руки стали брудними і багнюка розмазалась по тканині.

— Сподіваюся, що там не буде ніякої паскуди у воді. Хоча, знаючи нас, вірогідність ніколи не нульова, — витерала я багно з обличчя.

 — Ну подумаєш з багнюки виліз оггдо, вчора з-під землі повилазили створіння, позавчора жуки… — рахував Сен на пальцях, але зрозумів що то марна справа.

— Пішли, а то зараз багно все висохне і ми тут застигнемо назавжди, — весело сказала я, встала і подала йому руку.

Сен міцно взявся за руку, швидко встав з землі і ми разом пішли до тієї дірки у плато.
Як прийшли, то він, не довго думаючи, одразу стрибнув вниз. Я підбігла до краю і нахилилася, подивитися чи все в порядку. Сен випірнув:

— Стрибай! — крикнув він.

Я видихнула, розбіглася і полетіла вниз у воду «бомбочкою». Розлетілися бризки води, шум її заполонив вуха, огортаючи їх. Я випірнула. Вода дійсно змила свіжу грязюку, тепер точно не отримаємо від Торджара за засмічення Мандрівника. Відверто кажучи я його розумію, особливо після декількох разів прибирань та прання. Я вилетіла з цієї дірки з водою, а Сен виліз сам, чіпляючись за рослини, що буйно поросли по цим стінкам. Він відмовився від того, щоб я його підняла Силою, сказавши, що буде відчувати себе дитиною. Насправді мило та трошки смішно, що у нього є такі думки, хоча я просто хочу допомогти.
Ми пішли неквапливо до корабля, тепле тутешнє сонце вигріло нас та підсушило поки ми йшли. Біля трапу ми зняли взуття, ставаючи босими ногами на сам трап. Все щоб не занести багно на чистеньку підлогу. Ми одразу ж понесли взуття до ванної і вимили його.

— Як пройшро ваше тренування сьогодні? — спитав нас Торджар, ніби турботливий батько, паралельно насипаючи у миски суп, що встиг приготувати Сен вранці.

— Чудово, Тайрі робить з кожним разом все більші успіхи! — хвалив мене Сен, допомагаючи Торджару, я трохи почервоніла.

— І ми кожен раз знаходимо собі проблеми побільше, — посміялася я.

— Це можна вважати теж частиною тренування, — віджартувався той.

— Радий чути, що у вас все чудово, — відповів на все це Торджар.

Аж раптом з місця пілота роздався звук на весь корабель: «піп-піп-піп».

— Це.. повідомлення? — не на жарт здивувався Сен і побіг до місця пілота, а ми з Торджаром за ним.

Сен натиснув мігаючу кнопку повідомлення. Почало програватися з чи то перешкодами, чи то ушкодженнями:

— … треба допомога.. повторюю.. допомога..

Ми переглянулися з повним нерозумінням.

— Звучить дуже загадково, — зазначив Сен, тримаючись за підборіддя.

— Там хтось потребує допомоги, може варто відгукнутися? — спитала я.

— А якщо це пастка? — задав зустрічне питання Торджар.

— Він може бути правий, — згодився Сен. — Імперія може таким чином намагатися виманити нас.

— Але якщо це дійсно сигнал про допомогу, то через нашу байдужість може хтось загинути!

Настала незручна тиша. Кожен кинув задумливий погляд.

— Пропонуєш ризикнути? — серйозно спитав Сен. — Це може бути поганим рішенням.

— Таким же поганим як і стрибок з того шпиля, — парирувала я, Сен тихо посміявся.

— Гаразд, тоді полетимо.

— Дупою чую, що погано це скінчиться… — зітхнув Торджар, але сперечатися не став, бо якщо Сен погодився, то його не зупинити.

Після швидкого обіду ми тут же підняли корабель і вирушили по координатам сигналу про допомогу.
Планета Рітев. Скеляста, розсічена багаточисельними річками, що ведуть у широкі провалля, чиї водоспади здимаються вверх від непереборного вітру. Важко було знайти підходяще місце для посадки та ще й не сильно далеко від можливого місця сигналу.
Перед виходом Сен дав мені передавач, він змайстрував декілька таких на всяк випадок,ось цей випадок і настав. В теорії, ніхто не зможе прослухати наші розмови по ним, бо Сен використав якесь незвичне шифрування. 
Торджар нервово шурхотів пір’ям, у нього явно було якесь не хороше передчуття. Якщо чесно і в мене теж воно є. Сподіваюся, що через ту небезпеку через яку і посилали сигнал, а не через щось інше.
Ми з Сеном вирушили. Наші ноги стали на цю суцільну скелю. Стежина вела нас між двох гір, котрі розділяє прірва. Не було видно чим закінчується вона, бо була наповнена туманом, і ця невідомість лякає. Там може бути що завгодно від звичайної річки до якогось інопланетного чудовиська, що чатує там, на дні. Чим далі між йшли тим вужче ставала стежина крізь гору. Вітер завивав поміж цих самотніх скель, і жодних ознак хоч якогось життя. Лише ми, скелі, вітер, та бурхливі річки, що пронизують цю планету. Щось бентежить мене тут. Не можу зрозуміти, що саме. Вітер, немов шепоче до мене, намагається щось сказати,дивне відчуття.

— Все добре? — схвильовано спитав Сен, не відволікаючись від шляху.

Не встигла я відповісти, як оступилася. Сен намагався мене упіймати Силою. Марно. Сильний порив вітру жбурнув мене вверх. Я панічно кричу, не знаючи що робити.

— ТАЙРІ-І-І-І!!! 

Перелякано кричав Сен, поки мене віднесло вітром аж до самих вершин гір.
Я помру! Це кінець! Я не можу сконцентруватися. Так, Тайрі, вдих-видих…
Вітер ніс мене поміж цих двох гір. Швидкість неймовірна. Сльозяться очі від неї.
Я заплющила очі. Вдих-видих. Концентрація та спокій. Вимальовується силует. По сторонах то точно скелі. Мене несе вниз. Що це видніється? Вода? Вода. Вона огорнула всю мене, залила вуха своїм шумом. Я випірнула. Потік ніс мене кудись далі. Не хочу перевіряти куди. Швидко попливла до берега. Насилу вилізла з води і лягла на спину, шумно дихаючи. Сонце набридливо світило прямо в очі, змушуючи довго не затримуватися у цьому положенні. Сильно видихнувши, я сіла і озирнулася довкола.
Так, де я? Ага, бачу ті самі дві гори, вони закривають півнеба, значить мене точно не віднесло сильно далеко. Хоча звідси судити про відстань важко. Точно, у мене ж є передавач!
Я дістала його, активувала.

— Сен! Сен, ти чуєш мене? Сен! — у відповідь лише перешкоди.

От курва, мабуть відстань і сильний тутешній вітер заважає. Ну що ж, напевно варто піднятися хоч трохи вище, так буде легше зрозуміти чи далеко я і може вдасться вийти на зв’язок.
І я пішла по стежині, що веде у печеру через скелі. Якщо є стежини, то значить є ті, хто їх проклав. Сподіваюся, пощастить і я знайду місцевих.
У печері сиро, прохолодно, світло пробивається через невеликі дірки зверху. Практично нічого не видно. Чутно тільки як накрапає вода. Чутно щось ще. Якесь клацання. Придивилася у напівтемряву і побачила зверху їх – чи то ящури, чи то летючі миші. Вони клекотали, завидів порушницю їхнього спокою своїми чорними очима. Деякі обережно спускалися зі стелі, у той час як я обережно йшла вперед, до світла в кінці печери. Аж тут зі стелі відколовся шматок скелі. Він з відлунням впав, перелякавши всіх створінь. Вони полетіли з печери, а я вибігла разом з ними під їх страшенний визг.
Видихнувши з полегшенням, я вирушила далі. Піднялася на одну з багаточисельних скель і озирнулася довкола. Що ж, ну віднесло не так і далеко. Ланцюг скель, далі от видніється широке плато, за ним скоріш за все провалля і вже йде підніжжя однієї з гір. Пару годин точно шлях займе, але це не так і багато, могло бути і гірше.
Ця планета вселяє відчуття самотності. Ніяких тварин або рослин. Лише безжальне сонце, крики летючих створінь у небі та виючий вітер. Гострі темні скелі довкола, ніби колись щось намагалося розірвати планету зсередини і сліди цього жахіття навічно залишилися на поверхні. Плато ніяк не гостинніше скель. Набридливе сонце всюди переслідує і нема від нього спасіння. От плато йде ніби величезними сходами. Зістрибнула з верху на нижню частину. Тут є тінь і це чудова точка огляду. Плато поступово йде вниз, утворюючи ніби воронку. На дні видніється якийсь табір. Там метушаться люди. Це не місцеві. Знайома броня в них, вся біла. О святі зірки, це імперці!
Я одразу лягла на землю, сховалася за каменями. 

— Сен! Сен, це пастка! — дістала я передавач.

— Тайрі? Ти жи.. — почулося крізь перешкоди.

— Сен, тут імперці!

— Невже ти так швидко покидаєш нас? — роздався голос позаду, до неприємних мурашок знайомий голос.

Я різко озирнулася. На мене летіло сяюче червоними лезо того самого меча. Я виставила руки, зупинивши лезо Силою. Жар цієї енергії почав обпікати мені руки. З грудей вирвався крик болю, з долонь потекла синя кров.

— Бачу, ти вже дечого навчилася, — сказав Інквізитор, прибравши від мене лезо меча.

Біль. Невимовний біль ніби скував моє тіло. Хочеться просто лягти і кричати. Однак я зібралася з силами. Відповзла від нього і піднялася. Він важкою ходою йшов до мене, не кваплячись, ніби я вже нічого не зможу зробити. 
Я Силою відштовхнула його подалі. Він загальмував мечем. Ноги понесли мене чим далі від нього. В мене щось вистрілило. Паралізувало практично повністю. Я каменем упала на землю. Каміння впилося в обличчя.

— Непогано ти оволоділа Силою, — стали його чоботи біля мого обличчя, — але недостатньо, — посміявся він. — Надайте полоненій першу допомогу та віднесіть її на корабель, — приказав той у передавач.

— Так точно, пане! — відповіли йому по той бік зв’язку.

Інквізитор пішов геть, через мить до мене підбігли штурмовики. Підняли мене, ніби ляльку, поклали на ноші. Обробили руки, що страшенно кровоточили, вони постаралися зупинити кровотечу настільки наскільки могли. І мене понесли кудись. Не знаю куди конкретно. Єдине, що я бачила це сонце і як  летючі тутешні створіння кружляють в небі. Зір мутніє..