Глава 6 Сміливість

…Вітрила наповнюються сонячним вітром та старий добрий вітрильник відносить нас у космічну безодню різноманітних нових пригод, що так і чатують на нас серед мільйонів зірок.

Святі зірки, яка прекрасна ця книга! Вона наповнена цією чарівною атмосферою фантастичних пригод. Шкода, що у реальності космічні пірати це не щось таке ж романтичне. Хоча, може, це і на щастя.  
Я встала і постукала у верхні дверцята, вони одразу ж відчинилися.

— Тайрі, привіт! — одразу ж привітався Ларрі.

— Привіт, рада тебе бачити! Дякую тобі за книжку, я дуже здивована, що ти взагалі тут щось знайшов.

— Та я сам здивований, мені її дали на верхніх рівнях.

— Доречі, я чогось думала, що тебе знімуть з посту через те, що вчора ти упустив момент як я зникла.

— Та ні, я виконував свою роботу у той момент, так що все обійшлося, — трохи посміявся він. — Доречі, мені приставили напарника, знайомся, це JR-4858.

— Привіт! — трохи посунув в сторону Ларрі інший штурмовик.

— Е-ем, ти не проти якщо я буду звати тебе Джеррі? — розгублено спитала я, намагаючись пригадати ті циферки.

— Абсолютно не проти, — посміявся той, Ларрі посунув його від дверцят.

— Може ти розкажеш за вчорашній вечір?

І тут мене знову накрили ті дивні спогади. Відчула цей фантомний подих біля мене. По спині пробігли мурашки.

— Ні, тобі точно таке знати не треба, — важко відповіла я.

— Розумію, Інквізитор доволі жорстокий… — зітхнув Ларрі.

— Це точно, на минулому тижні він, буквально, перетворив одного зі штурмовиків на попіл своєю оцею магією, — вставив свої п’ять копійок Джеррі. — Просто от, пуф, і нема!

— Це жахливо! — зазначила я.

— Та, таке часто трапляється з тими, хто погано робить свою роботу, — потис плечима Ларрі.

На цій «веселій» ноті ми завершили розмову та дверцята зачинилися.
Оце треба було йому спитати ото за вчора. Я його розумію, звісно, мені б самій таке було б цікаво, але знову згадувати це все дуже некомфортно.
Знову про це думаю, святі зірки! Він явно грається зі мною, паскуда. Впевнена, що йому подобається робити все, щоб мені було ніяково. Однак, саме те, що було ввечері відчувалося зовсім інакше. Напевно, він дійсно щось відчуває до мене. Не сказала б що це саме кохання, те що відбувається між нами не виглядає як кохання. Може, скоріш, це зацікавленість, хоча для мене це все виглядає так, ніби я своєрідна іграшка. Фу, від цих всіх думок по тілу пробігли неприємні мурашки.
Можливо і не тільки від думок. Відчуваю коливання в Силі, згусток енергії, важкої, неприємної та такої знайомої мені, що наближається сюди.
Через хвилину сталеві двері очікувано відчинилися. Через поріг переступили ті самі чорні високі чоботи, гучною важкою ходою. Інквізитор. Він дивився на мене зверху вниз цим червоним візором. По тілу практично кожен раз пробігають мурашки від цього. Але в цей раз є дещо інакше у його образі, одна рука без тканинної рукавиці та забинтована. Та сама, котру я вкусила вчора.

— Як себе почуває моя улюблена учениця? — мерзенно лагідно почав він.

— Доволі добре почувалася, поки ти не прийшов, — заявила я, вставши з ліжка і витягнувшись у весь зріст, щоб здаватися хоча б трішки вище. — Може шолом знімеш, щоб не ховати свій паскудний писок за ним?

— Якщо ти скучила за моїм обличчям, то можеш просто сказати про це, — посміявся він, однак все ж зняв шолом і потім тримав його однією рукою.
Чудово він парирує подібні вислови в його бік. Насправді, мені просто легше дивитися саме на нього, бачити його емоції. Значно спокійніше бачити в ньому Раяна, а не Інквізитора. Хоча це не відміняє моєї зневаги до нього.

— Ти все ж сходив у медвідсік як нормальна людина? — тицьнула я пальцем в бинт на його руці, він відсмикнув руку 

— Взагалі ні, я можу попіклуватися про свої поранення сам, — всміхнувся він, провівши рукою по своєму чорному волоссю. 

Який ж він самовпевнений..
Дивлюся на нього і в голові виникає дивне питання. Не знаю чи варто його задавати, враховуючи його оцю паскудну манеру поведінки та не менш паскудні наміри, але це питання таке нав’язливе.
Раян теж дивиться на мене. Але явно не з мовчазним питанням, а з дивовижною цікавістю.

— Тебе щось турбує, чи не так? — сказавши це, Інквізитор підійшов ближче до мене і поклав руку на моє плече, вага руки трохи опустила його вниз. — Скажи мені, що саме, — це звучало більше як наказ, ніж прохання.

Я відвела від нього погляд, зітхнула, збираючись з думками, знову глянула на нього та зустріла цей його жорсткий погляд. Щось мені підказує, що якщо я сама не скажу, то він мене змусить. Не знаю як саме, але він дістане з мене все, що йому цікаво.
Поки я збиралася з думками він почав накручувати локон мого волосся собі на палець. У інакшій ситуації та з іншою особистістю я би сказала, що це мило, але з ним це відчувається якось моторошно. 

— Мене бентежить те, що було вчора ввечері, — нарешті сказала я.

Його вираз обличчя значно пом’якшав, він легко всміхнувся, саме так як це було вчора, не награно, а щиро. В очах ніби з’явився якийсь особливий блиск. 
Раян зайшов мені за спину. Я хотіла була повернутися, однак він обережно взяв мене за плече вільною рукою.

— Тобі сподобалося, так? — спитав він більш тихим голосом прямо мені на вухо.

Від цього теплого подиху пішли мурашки по тілу. Одразу згадала оцей подих, що я відчула вчора. 
Відчутно сильніше він наблизився до мого обличчя, ще от трошечки і наші щоки торкнуться. Святі зірки, як все це неправильно та некомфортно!

— Це вже занадто! — заявила я, взявши рукою його обличчя та повернувши його голову в протилежний від мене бік.

Раян посміявся, провів рукою без рукавички по моїй шиї та волоссю та все ж відійшов від мене на пару кроків.

— Я так і не отримав відповідь, — з цією паскудною посмішкою нагадав він.

Мені здається чи він трохи почервонів? Ні, не здається. Щоки та кінчики його вух стали ледь помітно червоними. Йому явно приносить якесь своєрідне задоволення намагатися виковиряти з мене відповідь.

— А якщо я не скажу, що ти зробиш? — поцікавилася я.

— Я знаю багато способів як змусити говорити, — відповів Раян та знову підійшов до мене ближче, я зробила крок назад.

Він це сказав з такою хижою посмішкою, що я не на жарт злякалася. Інквізитор хотів було зробити ще крок до мене, однак я виставила руку вперед, упершись нею об його холодну броню. Він зупинився, глянув мені в очі, чітко побачив або відчув мій переляк, його вираз обличчя змінився, від усвідомлення того, що він лякає. Раян важко видихнув та обережно взяв мою руку. Цей контраст з холодною бронею та його теплими руками відчувається зараз так, що здається ніби його руки обпікають.

— Золотце, тобі б в медвідсік зайти знов, — сказав він, звернувши увагу на бинти на руці.

Терпіти не можу коли він мене так називає, аж ригать хочеться, але ж він не перестане це робити якщо я скажу про це. Скоріш він навпаки, почне називати мене так частіше.

— Не піду! — відрізала я, забравши руку, у відповідь я зустріла погляд з німим питанням. — Ти ж туди не ходиш, значить і мені не треба, — посміхнулася я, Раян здивовано підняв брови та легко всміхнувся.

Насправді, він правий і дійсно треба сходити туди, але мені так цікаво дивитися на його реакцію, на те як він себе поводить у різних обставинах. Все ще звикаю до того, що він людина, що він має свою міміку та цілий вир емоцій.

— Я не хочу знову тебе силувати, давай ти все ж підеш у медвідсік.

— Ого, це, що, пан Інквізитор вміє прохати? — посміялася я.

— О так, саме для тебе стараюсь, — щиро посміявся він.

— Давай так, я піду, але за умови, що ти підеш разом зі мною і теж полікуєш свою вавку, — хотіла була я знову тицьнути в його бинт на руці, але він забрав руку.

Раян явно був здивований, він не знав, що відповісти та розгублено відвів погляд на мить. Він не розуміє навіщо мені це все. 
Можна сказати, що зараз він відчуває те, що і я, бо часто я не розумію сенс його дій.
Після миті мовчазних роздумів Інквізитор все ж погодився. І ми разом вирушили у медвідсік знайомим вже шляхом. Там нас зустріли ті самі дроїди. Той, що більш гуманоїдний одразу підійшов до мене та оглянув забинтовані руки. Дроїд набрав раковину теплої води та попросив опустити мої руки у цю воду. У цей час Раян поклав свій шолом на стіл та всівся в крісло, до нього тихенько під’їхав другий дроїд, ніби боячись його та почав знімати бинт на руці маніпуляторами і проводити процес лікування.
Було помітно по виразу обличчя Раяна як йому це все не подобається, бідося. Не знаю чому саме, але мені трохи смішно спостерігати за його кислим обличчям. Можливо, це злорадність прокинулася в мені.
Дроїд, що лікує мене, попросив мене витерти руки об рушник, що той приніс, та сісти у крісло. Поки йшла до свого місця помітила, що на одне крісло стало менше. Воно і не дивно, після того як Інквізитор вчора зірвався те крісло вже не можна було полагодити. Сіла я у крісло навпроти Раяна.
Дроїд почав обережно знімати бинти. Верхні знімалися доволі легко, однак коли дійшли до тих, що були на шкірі почалося справжнє пекло. Бинти знімалися прямо з цією кривавою скоринкою. Навіть те, що перед цим воно все було розм’якшено у теплій воді не врятувало від болю. 

— Як ти мене вмовила сюди прийти? — тихо видихнув Раян.

Це відволікло мене від спостерігання за процесом знімання бинтів і я перевела погляд на нього. Він сидів на цьому кріслі закинувши одну ногу на іншу та спираючись головою на здорову руку, поки іншу потихеньку лікує дроїд.

— А чому тобі не подобається це все? — спитала я, порушуючи практично повну тишу.

— Дроїди - машини, вони не розуміють ступінь болю, котрий можуть заподіяти, вони незграбні та грубі з живою плоттю, — відповів він з повною серйозністю, у цей момент дроїд, що лікував його, сумно пілікнув. — Доречі, я так і не отримав відповіді на те питання, — легко всміхнувся Раян.

От же ж паскуда, все пам’ятає. І він же не відчепиться. Уважно дивиться на мене, чекає на відповідь. Я не хочу казати, але і не хочу перевіряти на правдивість його слова про способи, якими він може змусити говорити.
Я тяжко зітхнула та видавила з себе:

— Це було.. приємно.

Це такий сором, святі зірки! Хочу провалитися крізь землю, або просто вмерти одразу, щоб не мучитися.

— Скажи відверто, може ти б хотіла повторити це? — спитав він з такою посмішкою котру я у нього ще ніколи не бачила.

— Хотіла б, але не з такою людиною як ти, — відразу відповіла я, Раян все дивився на мене з цікавістю. — Твоя поведінка не сприяє тому, щоб я щось хотіла мати з тобою. Взагалі мені не зрозуміло чому ти так себе поводив вчора, спочатку як повна мразота, а потім трохи інакше.

— Тобі дійсно так хочеться знати чому? — спитав він раптово, я кивнула. — Знову ти лізеш мені в голову зі своїми незручними питаннями, однак я сьогодні у доброму гуморі, — Раян зробив тяжкий видих та продовжив. — Відверто кажучи, коли я облизав тебе, я хотів погратися з тобою, побачити реакцію…

— І як тобі отримати по обличчю? — перебила я його.

— Я був приголомшений, — посміявся він.

Отже, він робив те ж саме, що і я, тільки більш мразотним методом. Виходить ми обидва досліджуємо одне одного, це дивне відчуття.

— А всі інші випадки, що це було тоді? — знову спитала я, він помітно задумався.

— Не знаю як це пояснити, — якусь мить він просто мовчки дивився на мене, збираючись з думками, підбираючи слова. Він важко зітхнув і лише тоді почав говорити. — Напевно, це якийсь тактильний голод, знаєш, іноді важко, коли являєшся любителем дотиків.

— Ооо, пан Інквізитор любить обійми? — жартівливо сказала я та зареготала.

— І не тільки, — посміявся він, відсміявшись ми замовкли та настала тиша, котру через хвилину Раян же і порушив. — Кожен раз як дивлюся на тебе, хочеться торкатися тебе.

— Ти з усіма дівчатами так поводишся? — поцікавилася я з деякою відразою в інтонації.

— Ні, тільки з тобою, — відповів він, я помітно здивувалася, на що він звернув увагу та легко всміхнувся. — Розумієш, ти зовсім інший типаж особистості, не такий, який я звик бачити. Ти не маніпулюєш, не намагаєшся гратися почуттями інших, ти щира, ти справжня, і, найголовніше, ти сильна. І під цим я не маю на увазі фізичну силу, зовсім ні. В тобі вистачає сміливості, щоб боротися незважаючи ні на що, це змушує мене задумуватися про деякі речі.

Я ніяково мовчала, збентежено намагалася зрозуміти, що на це сказати.

— Неочікувано чути щось таке від тебе, у хорошому сенсі, — ледь знайшла я слова.

— Здається, я наговорив багато зайвого, — зітхнув Раян.

— Ні, це не зайве! — підвищила я голос на мить, що було неочікуваністю для нього. — Такі балачки дають мені змогу зрозуміти тебе краще. Для мене взагалі відкриття, що ти людина, а не безтілесна сутність, котру кличуть Інквізитором, і дізнаватися нові речі про тебе цікаво, — він легко всміхнувся, відвівши погляд. — Тим паче, що з тобою доволі приємно спілкуватися, коли ти не поводиш себе як мудень, звісно, — всміхнулася я.

— Єдине, що тебе відштовхує це моя поведінка? — з цікавістю спитав він.

— Якщо ігнорувати той факт, що ти Інквізитор сраної Імперії, то так, — засміялася я, він усміхнувся, однак нічого не відповів і просто поринув у роздуми. — Знаєш, — знов сказала я, однак більш тихо і трохи нахилившись вперед, — відверто кажучи, ти дуже привабливий.

Раян помітно зніяковів, судячи з його погляду, але нічого не сказав, напевно, боячись знову сказати щось, на його думку, зайве. Він провів рукою по волоссю, зробивши так, щоб його локони закрили вуха, але все одно почервонілі трохи загострені кінчики вух стирчали з-під нього.

— У тебе гарні риси обличчя, не дивлячись на те, що ніс у тебе явно зламаний, ця горбинка на носі робить тебе тільки краще, — продовжила я, — а твій голос це взагалі щось неймовірне.

Він прикрив обличчя рукою та повернув голову в бік, але все одно було видно його щиру посмішку, котру він не зміг стримати, і те, як він червоніє. 
Святі зірки, що я творю? Роблю компліменти своєму ворогу та спостерігаю за тим, як він від них тане. Це все так дивно, сидимо обидва червоніємо, ніби підлітки. Виникає в голові такий дисонанс, що оцей молодик, котрий зараз сидить переді мною, це Інквізитор. Інквізитор, котрий мав би мене вбити при першій нагоді, той, кого знають за свою жорстокість. 

— Ти зробила компліментів і задала питань більше ніж будь-хто за все моє життя, як тобі це вдалося? — задав Раян явно риторичне питання. — Дякую тобі.

Він дякує мені? Просто за приємні слова? Це так.. мило. У нього зараз такий м’який погляд, саме такий я ще ніколи не бачила.
Ці наші балачки відволікли нас обох від процедур та болю, що їх супроводжував. Дроїди увесь цей час робили свою роботу не зважаючи ні на що. Той, що лікував мене, вже накладав мені на руку щось схоже на силіконовий пластир просякнутий запахом  якихось ліків. Відчувається він на шкірі значно приємніше ніж бинти. Другий дроїд теж закінчив свою роботу та забинтував руку Раяна, зав’язавши маніпуляторами гарненький бантик. Вердикт дроїдів: Раяну можна не перейматися за свою вавку, а мені б знову прийти у медвідсік на наступний день. Треба було сильніше його кусати.
Інквізитор одягнув шолома та ми пішли до ліфта. Ненавиджу ліфти, бо тут мовчання найнезручніше.
Я глянула на Раяна. У шоломі він виглядає більш лякаюче, ніби нежива істота, що стоїть монолітом і поряд з яким відчувається здебільшого важкість на душі.
Аж раптом він плавно повернув голову у мій бік, відчувши, що я дивлюся на нього. По тілу пішли мурашки, але погляд я не відвела.

— Ти ж розумієш, що я втечу звідси? — тихо спитала я.

— Я подивлюся на це, — з явною насмішкою видав він. — Чому ти так цього прагнеш?

— Бо якщо я залишуся, Імперія зламає мене, так само як і тебе.

У цей момент він здригнувся, ніби я сказала те, що він ніколи не очікував почути.
Ліфт зупинився, такий вже рідний тюремний відсік. Я хотіла була пожартувати, коли мене переселять у покої, але передумала, подумавши про те, яку «цікаву» пропозицію мені тоді зробить Інквізитор. 
Він довів мене до дверей камери, вже збирався йти, однак неочікувано зупинився.

— Точно, ледь не забув, у мене є дещо для тебе, — сказав він, зробивши крок за мною у камеру.

Я насторожилася, це може бути що завгодно. А раптом це не предмет навіть? А раптом він знову щось зробить паскудне?
Інквізитор засунув руку у кишеню штанів, висунув затиснуту в кулак долоню. Він простягнув мені її та розкрив долоню. Це була невеличка срібна прикраса з зеленим каменем в ній. Я обережно взяла її. Це точно кулон, тільки без ланцюжка, по формі нагадує гілки дерева, що тримають цей камінь. Виконання до болю знайоме. Я оглянула детальніше кулон і знайшла на зворотньому боці напис: «Сіліан, вулиця Ранкова 6». Це адреса майстерні мого батька.
Серце стислося, руки почали тремтіти, а на очах збиратися сльози.

— Де ти це взяв? — грубо спитала я, тремтячим голосом.

— Купив у…

— Я не вірю тобі! — перебила я. — Мій батько ніколи б не продав свого витвору імперцю! 

Я замахнулася із злісним бажанням розбити цю прикрасу. Зупинилася. Не зможу я це зробити. Стисла сильніше в тремтячих руках.

— Йди геть, — прошипіла я.

— Тайрі, я…

— Пішов нахуй звідси! — крикнула я.

Він на мить застиг, втупившись в мене поглядом візора. Потім зник за залізними дверима. Я сіла на ліжко. Роздивляюсь цей кулон, поки очі заливають сльози. 
Батьку, де ж ти зараз? І чи живий ти? Де Даяна? Чи все в неї добре? Чи побачу я вас знов? Сумую за вами…
Тепла сльоза капнула на руку. Стисла прикрасу сильніше ніж раніше і розридалася від цього болю на душі. 
Сен би у цей момент сказав би щось, щоб підбадьорити. Так не вистачає його і Торджара поряд. 
Треба нарешті рятувати себе самій і забиратися звідси.
Я витерла сльози, шморгнула носом та взяла книжку та олівець, котрим я позначала місця де закінчувала читати, і почала розписувати план дій.

Спершу треба відволікти Джеррі, потім дізнатися у Ларрі про те, де саме знаходиться ангар, сподіваюся, він не одразу зрозуміє навіщо я про це питаю. А якщо зрозуміє і не скаже? А як потім пройти повз всіх цих штурмовиків? Напевно, доведеться його катувати чи може Силою вдасться витягнути з нього інформацію. Може варто забрати його броню і одягнути її для маскування? Наче і хороша ідея, але броня явно буде завелика на мене і це буде підозріло. Ще й важливо не натрапити на Інквізитора, хоча, напевно, якраз зараз і наступну годину-дві він точно сюди не прийде, чудова нагода для втечі. Головне зробити це тихо, бо якщо влаштувати бійку, то почнеться тривога і всі на Цитаделі дізнаються про це, тоді мою дупу вже нічого не врятує. Точно, у мене ж є Сила, святі зірки! Я можу відволікати всіх цих штурмовиків за допомогою неї, передвинути щось раптово вдалині, постукати, чи ще щось таке. Найскладніше це дістатися ліфта та безпечно вийти з нього, щоб ніхто не натрапив на мене як тільки його двері відкриються. Просто підлечу до стелі ліфта і там буду знаходитися, зазвичай ніхто не роздивляється що там зверху. А потім в ангарі, думаю, можна буде не ховатися і викрасти перший-ліпший корабель.
Що ж, план дій: відволікти Джеррі, дізнатися всю важливу інформацію у Ларрі, за допомогою Сили дістатися ангару, викрасти корабель. Фух, буду сподіватися, що все піде за планом.
Я підійшла до дверей, нервово видихнула та постукала у верхні дверцята. Їх одразу відчинили.

— Ти як себе почуваєшся, Тайрі? — одразу спитав Ларрі, мабуть ревіла я занадто голосно.

— Жахливо, — видихнула я.

— Цей шмат лайна все ніяк не відстане від тебе… 

— Циць! — штурхнув його Джеррі. — Не кажи так, він мудак, звісно, але все ще наш керівник, — Ларрі хмикнув у відповідь.

— Слухай, Джеррі, а можеш знайти для мене чогось солоденького? 

— Звісно! — відповів той, та одразу пішов.

— Ларрі, мені треба дуже поговорити з тобою, — трохи схвильовано почала я. — Тільки можеш відкрити двері, будь ласка? Бо мені трохи важко увесь час стояти навшпиньки.

— Так, звичайно, — відповів той та відчинив двері без жодної думки про те, що я можу цим скористатися.

Ларрі стояв переді мною, очікуючи, про що є я хочу поговорити з ним.
Я почала панікувати. А що якщо не вийде? Аж раптом згадала слова Сена про те, що Силою можна змусити робити все що завгодно інших людей. Спрацює? Не знаю. Але варто спробувати.

— Тепер ти слухаєшся мене, — провела я рукою в повітрі, торкаючись кінчиками пальців невидимої енергії. 

Настала нервова тиша. Він застиг на мить.

— Тепер я слухаюся тебе, — повторив він мої слова.

— Святі зірки, дійсно спрацювало?! — здивувалася я. — Віддай мені бластер та пострибай на одній нозі.

Він одразу ж віддав мені в руки зброю та трохи незграбно декілька разів стрибнув на одній нозі. За звичних умов він би мені не віддав свою зброю, тож думаю це спрацювало. Тобто увесь цей час я могла зробити отак? Яка я дурна, що не одразу згадала за це.

— Ларрі, мені потрібно щоб ти допоміг мені втекти, — почала я казати тихішим голосом та віддала назад його зброю. — Мені треба якимось чином потрапити в ангар.

— А хіба нас не схоплять? — спитав він.

— Отож! Треба щось вигадати і якомога швидше!

— А якщо я буду супроводжувати тебе, ніби як на прогулянку?

— Нас запідозрять… — почала розмірковувати я.

— Хіба що тільки Інквізитор, тільки він знає точно, що тобі дозволено, а що ні, — відповів Ларрі з повною впевненістю та серйозністю.

Можливо, це дійсно спрацює.
Я мовчки кивнула, даючи знати, що я згодна на цю ідею. Він одягнув на мене наручники, але не закрив їх на замок, щоб я могла швидко вибратися і ми пішли разом обережно до ліфта. 
Все тіло трохи тремтить від хвилювання. Що якщо не вийде? А якщо схоплять? Ні, ніякої паніки, ніякого шляху назад, другого шансу може не бути. Зараз або ніколи.
На диво нас легко пропустили на посту охорони, що неподалік ліфта. Штурмовики задали всього пару питань Ларрі, на котрі той легко та впевнено відповів. Ніби зараз він не йде проти своїх же, а робить свою роботу як зазвичай.
Ми зайшли в ліфт, Ларрі натис кнопку потрібного поверху і механізм рушив. Дивне відчуття переслідує мене. Мурашки пробігли по шкірі, від кінчиків пальців до голови. Щось не так. Але що ж саме? Все йде чудово, ми практично на місці. Однак це відчуття. Таке знайоме. Відчуття страху, тяжкості на душі. І воно посилюється чим ближче ми до потрібного поверху. Ні, тільки не він! А може це просто здається? Може він просто на іншому поверсі, а я вже відчуваю його? Руки тремтять знов.

— Ларрі, — звернулася я, він одразу ж повернув свою голову в шоломі у мій бік, — а якщо ми зустрінемо його?

— Я зроблю все, щоб врятувати тебе, — спокійно сказав він, ніби зовсім не боїться нічого і нікого. Можливо, це тому що він клон, хоча не впевнена, бо не знаю, що саме вкладає в себе це поняття.

Ліфт плавно зупинився на потрібному поверсі. Відчуття небезпеки стало більш чітким та ще сильнішим ніж до того. Не знаю де саме, але він точно десь поряд. Ларрі вів мене далі по коридору. Далі перехрестя. З кожним кроком до нього моя внутрішня тривога наростала. Серце колотиться, руки тремтять. Ми підходимо до перехрестя.
Праворуч йшли четверо. Двоє штурмовиків, генерал та він, джерело мого страху - Інквізитор. 
Ми з Ларрі одразу побігли ліворуч, до ангару. Я бігла з усіх ніг однак все одно трохи відставала від Ларрі. Раптом Інквізитор виник прямо перед мною. Він схопив мене міцно за комір. Аж тут Ларрі різко вдарив його бластером по шолому. По коридору пішло металеве відлуння. Світіння його шолома згасло на мить, а він сам взявся руками за голову. В цей момент я скинула наручники та Силою відкинула Інквізитора назад. Ларрі взяв мене за руку та ми побігли далі. По нам відкрили вогонь. Я Силою старалася відбивати постріли.
Ангар. Безліч кораблів, безліч штурмовиків, що відкрили по нам вогонь. Ми сховалися за металевими ящиками. 

— Їх занадто багато, ми повз них не пройдемо! — сказав Ларрі іноді стріляючи з укриття.

— Є ідея, але не знаю чи спрацює на такий масштаб.

— Чаклуй що-небудь!

Я глибоко вдихнула, відчула потік Сили. Різко звела долоні разом. Всіх людей, що були довкола нас, відкинуло в стіни.
Ми швидко добігли до ближчого винищувача. Аж тут помітили як Інквізитор забігає в ангар.

— Полізай у кабіну, хутко! — крикнув Ларрі.

— Зажди, а як же ти?!

— Полізай кому кажу! — він запхнув мене у кабіну, а сам побіг до іншого корабля.

Так, як там вчив Торджар, двигуни, щити, передавач…
Раптом почувся скрегіт металу. Трясця, це Інквізитор намагається зпаскудити все! Хочеш політати? Зараз політаємо!
Я увімкнула двигуни, було чутно як вони поступово набирають енергії. Скрегіт припинився. Злякався, падло! Аж тут винищувач піднявся в повітря і я кулею вилетіла з ангара.
Чудово, я в космосі, найскладніша частина втечі подолана! 
За мною летить ще один корабель. 

— Вітаю з втечею, Тайрі! — сказав знайомий голос з передавача. 

— Вітаю з цим і тебе теж, Ларрі! — відповіла я з посмішкою, паралельно перевіряючи показники приборів. — За нами хвіст.

— Очікувано, — посміявся Ларрі, — я тебе прикрию.

Одразу після цього в нас полетіли постріли Цитаделі. Ми обидва розлетілися в різні боки. Черга з лазерних снарядів пролетіла повз, та вибухнула червоним сяйвом вдалині. Дехто дуже-дуже образився, бідося.
Ми знову з Ларрі летіли разом, маневруючи від атак імперців.
Треба щось робити, ми ж не будемо тут кружляти поки не набридне. Логічно було б полетіти у найближчий космопорт та звідти вже планувати, що робити… Дідько, у цих винищувачів нема гіпердрайва! Курва, знала би завчасно.. хоча у нас і не було тоді часу на вибір якогось конкретного корабля. Нікуди ми не втечемо.
Неочікувано простір розірвався і з гіперпростору виринув Мандрівник. Я одразу ж підлетіла до нього та викликала на зв’язок.

— Сен! Сен, трясця твоїй матері!

— Тайрі?! — здивовано-радісно крикнув він прямо у свій мікрофон, аж у вухах задзвеніло. — Я такий радий тебе чути! — по голосу було чутно, до він зараз заплаче.

— Я теж рада тебе чути, Сене! — відповіла я зі сльозами на очах.

— Летимо на ближчу планету в цьому секторі і забираємо тебе з цієї бляшанки, — скомандував Сен.

Мандрівник направився до невеличкої планети неподалік, я та Ларрі полетіли слідом. За нами полетіли три винищувачі. Ларрі одразу розвернувся маневром та відкрив по ним вогонь. Він сраний самогубець чи що?!

— Ларрі, якого дідька ти виробляєш?! — крикнула я в передавач.

— Я даю можливість тобі спокійно втекти! — різко відповів він, ухилившись від контратаки винищувачів.

Мандрівник та я вже почали входити в атмосферу планети. Вимальовується синій океан та земля посеред нього. Однак системи цієї бляшанки верещали про те, що посадити її не вийде. Інквізитор все ж таки спаскудив мою втечу.

— Сен, я не зможу посадити цей металобрухт! — заявила я.

— Тоді залишається стрибати, — серйозно відповів той.

— Ти з грузду з’їхав?! — почувся крик Торджара десь на фоні.

Стрибати так стрибати! Я не маю жодного бажання розбитися в цій консервній банці. Відкрила кабіну, та вілизла на верх корабля, тримаючись за все що можна. Трап Мандрівника опустився, на його край став Сен, простягнувши мені руку. Я зробила глибокий видих, заплющила очі та стрибнула на зустріч, відштовхнувшись Силою. Рука Сена міцно вхопила мене та ми разом впали всередину корабля. Трап хутко піднявся.
Сен одразу ж піднявся, підняв мене та обійняв так сильно як ніколи.

— Ти ж моя зіронька! — радісно сказав він та цьомнув мене в чоло. — Як я щасливий тебе бачити живою! — стискав мене він в обіймах.

— Як я рада нарешті бути тут, — обійняла я його у відповідь, сльози потекли з очей.

У цей час ми вийшли з атмосфери планети, але імперці досі чатують на нас. Декілька винищувачів полюють за одним. 

— Це Ларрі! — показала я пальцем на винищувач, котрий намагаються підбити інші. — Він мені допоміг втекти. Ми можемо якось йому зарадити?

— Не знаю чи у нас є час на це. Хіба що можна підстрерити тих, що за ним ретять, — відповів Торджар. 

— Думаю, це допоможе йому втекти, — додав Сен. — Підривай цих мразот!

Торджар із задоволенням пустив декілька залпів з Мандрівника, котрі підірвали два ворожих винищувача. Всі винищувачі розлетілися від цього в різні боки. Сподіваюся, це йому допоможе.
Цитадель відкрила по нам вогонь. Червоні лазери летіли прямісінько на нас. Замість того, щоб робити маневр, Торджар запустив гіпердрайв і ми зникли у гіперпросторі за мить до того як в нас влучив би снаряд.
Всі з полегшенням видихнули.
Торджар встав з крісла пілота та теж обійняв мене. 

— Вітаю вдома, Тайрі, — тихо сказав він.

Я так щаслива, нарешті повернутися. Тут все таке рідне, таке комфортне, таке безпечне. Мене одразу ж висадили за стіл. Поки Торджар шукав щось, що можна швидко приготувати, Сен все не замовкав, сидячі поряд зі мною.

— Що це за штука в тебе на долонях? — спитав він, не відпускаючи мої руки ні на хвилину. 

— Подарунок від Інквізитора та його меча, — всміхнулася я.

На невиспаному обличчі Сена одразу ж з’явився переляк.
У нього такі великі синці під очима. Бідося, напевно через хвилювання зовсім мало спав.
Сен хотів було зняти ці пластири з мене, однак Торджар крикнув йому:

— Не чіпай! Приретимо на Аво і там їй вже все зробрять рікарі! 

— То ми летимо на Аво? — здивовано спитала я.

— Саме так, імперські сволоти нас там не дістануть, — відповів Сен.

Він такий виснажений. Тримається бадьорим зараз тільки завдяки адреналіну та радощам від зустрічі. 

— Сен, я так скучила, — заплакала я обійнявши його.

— Ти не уявляєш як я скучив, — обійняв Сен у відповідь. 

У теплих обіймах одне одного ми заснули на цьому дивані, як повні дурбецалка. Нарешті можна нікуди не тікати, не чекати нападу. Нарешті вдома.