Глава 7 Аво

 

Ранок був дуже важким. Чи то через втомленість через вчорашній день, чи то через те, що півночі спала на дивані з Сеном, а не на ліжку. Прокинутися вночі через те, що все що можна заніміло це доволі неприємно, але як же чудово було впасти на своє ліжко, котре відчувалося ще зручніше ніж будь-коли. 
Остаточно прокинувшись, я вийшла з кімнати до вітальні. Сен все ще спав на дивані та тихо сопів.

— Бач, дитина спить, — кивнув Торджар у бік Сена, сидячі на іншому боці дивана, у той же час він пив чай та читав якусь місцеву газету.

Я тихенько підійшла до столу та сперлася на нього руками. Сен спав на спині, закинувши одну ногу на спинку дивана, одна рука звисала та торкалася підлоги.

— Може пора його розбудити? — всміхнувшись, пошепки спитала я.

Торджар махнув когтистою рукою, мовляв, роби що хочеш. Напевно, він просто не наважується розбудити Сена, особливо після цього всього стресу, що ми всі пережили.
Я підійшла до Сена, легенько постукала його по нозі – нуль реакції. Є у мене безвідмовний варіант. Я нахилилася трохи до його обличчя і закрила пальцями ніс. Він одразу ж прокинувся, збентежено покліпавши очима. Не знаю чого саме, але це завжди працює.

— Скіко я спав? — спитав Сен, ніби п’яний, потихеньку сідаючи.

— Як тобі сказати.. — зітхнув Торджар.

— Вже навіть не ранок, а день, — прямо відповіла я.

Сен нарешті сів за стола, тяжко зітхнув та поставив лікті на стіл. Руками він занурився у розпатлане волосся, а потім провів долонями вниз, потерши заспане обличчя. По ньому видно як йому погано. Вперше, за увесь час нашого знайомства, бачу Сена у такому поганому стані.
Я сіла поряд, схвильовано дивлячись на нього, так само як і Торджар.

— Можна кохве, будь ласка, — пробубнів Сен.

Ми з Торджаром одразу ж заметушилися. Я була готова бігти робити це саме кохве, але Торджар всадив мене на диван і пішов робити все самотужки.

— Як ти себе почуваєшся? — задала я дурновате питання, підсівши ближче до Сена.

— Краще ніж було.

— Ти минулі дні зовсім не спав?

— Практично ні. Я дуже сильно хвилювався за тебе, увесь час думав про гірше. Ти не уявляєш, як я радий тебе бачити живою.

— Уявляю, бо я так само рада бачити вас вдвох живими та неушкодженими.

Він дивився на мене таким стомленим і таким щасливим водночас поглядом. Розпатлане, неслухняне світле волосся все не давало йому спокою та лізло увесь час в очі, що ледь трималися розплющеними.

 — Доречі, як ви на мене вийшли? — знов спитала я.

— Ми прослуховували канали зв’язку імперців, задавали багато запитань у космопортах, через які мало не попалися імперцям, — трохи нервово посміявся Сен. — А ти як взагалі втекла звідти? 

— За допомогою Сили та Ларрі, — посміялася я. — Звісно не обійшлося без лайна від Інквізитора…

— Він катував тебе? — перелякано перебив мене Сен.

— Е-ем ні, але я думаю про те що, краще б катував, — у відповідь я отримала наляканий і нічого не розуміючий погляд від юнака. — Як тобі сказати, методи залицяння у нього неприємні.

— Боже, тільки не кажи, що він щось до тебе має, — зітхнув Сен, потерши знов обличчя долонями.

— По писку він отримав від мене, якщо тобі від цього стане легше, — посміялася я, він теж, напевно уявивши це все. — А потім ще й від Ларрі по голові… 

— Доречі, хто такий цей Ларрі? — зацікавлено спитав Сен, йому точно неочікувано чути про те, що хтось з Цитаделі мені допоміг втекти. — Це хтось з ув’язнених? — зробив припущення він, Торджар поставив чашку кохве перед юнаком й пішов по своїх справах, Сен із задоволенням сьорбнув гарячого напою.

— Він штурмовик, — ніби це щось звичайне відповіла я, Сен вдавився своїм кохве від здивування. 

— Якого дідька, Тайрі?! — відкашлявшись викрикнув Сен.

— Сила, оце от все діло, знаєш, — ніяково відповіла я, зробивши якісь безглузді магічні жести.

— Ти дивовижна, — посміявся Сен, спираючи голову на свою руку, а другою поправляючи волосся.

— Марі, давайте збирайтеся, мої батьки вже на нас зачекарися! — крикнув нам Торджар з каюти капітана.

Сен залпом випив все кохве, що залишилося, та пішов робити зі свого заспаного вигляду щось нормальне. Я хутко пішла переодягатися. Думаю, тут підійде більш звичайний одяг, ніж моє вбрання джедая, тим паче що його треба випрати, не хочу щоб воно пахло Цитаделю. Від згадки за те місце пішли мурашки по тілу. 
Обрала чорну рубашку з вишитими синіми квітами та світло сині джинси та вийшла до хлопців.
Сен як був у своєму вбранні джедая так і залишився, сказавши, що, на його досвіді, немає нічого зручніше за цей одяг. А от Торджар вдівся в майку та щось схоже на шорти, бо закінчувалися на рівні колін. Він із задоволенням розпушив пір’я на всьому тілі, через, що птах здавався ще більшим ніж він є.
Ми вийшли з корабля та нас одразу зустрів шум вітру та кораблів. Довкола гострі шпилі гір та хмарочосів міста, всюди метушилися авіани найрізноманітніших видів. Одні довгоногі чаплі, інші маленькі колібрі, зростом до одного метра, метушливо пурхають крильцями, ще інші високи та дебелі ему і ще багато-багато різноманітних пташок. Деякі прилітали сюди на транспорті, деякі летіли самі та приземлялися в іншому районі порту, що був більш безпечним для цього. Все це супроводжувалося хаосом звуків, що лунали звідусіль. Ревіння двигунів, стрекотіння авіанів – все зливалося в єдиний гомін, від котрого неминуче починала боліти голова. Радувало лише те, що ми тут не затрималися надовго та одразу почимчикували в місто.

Хатер – далеко не столиця, однак місто наповнене історичними пам’ятками. Тут стара відреставрована архітектура стоїть пліч-о-пліч із сучасними хмарочосами. Тут старі площі, з не менш старими статуями, наповнені молоддю та запахом їжі.
Всі жителі помітно звертали на нас з Сеном увагу, важко не помітити всі ці погляди на собі. Їх можна зрозуміти, бо я, відверто кажучи, теж на всіх витріщаюся, бо кожен тут унікальний та особливий у своїх яскравих пір’ях, одязі та прикрасах.
Натовп ставав значно менше, коли ми почали відходити від центру. Торджар вів нас провулками міста, з усіх боків були будинки, що, так само як і тутешні скелі, тягнуться догори. По вулицях бігають діти, малі, ще неоперені повністю, в пушку. Побачивши нас пташенята оточили нас, стрекочучи щось незрозуміле мені та Сену. Як пояснив Торджар, вони почали сипати питаннями хто ми та звідки. Такі милі дітлахи.
Ми підійшли до будинку, чий двір був огороджений невисоким парканом з цегли та залізними прутами, що красиво закручені у дивовижні візерунки. Торджар поліз у кишені, діставати ключа від дверей. Раптово на паркан стрибнула велика ящірка. Вона шипіла, дивлячись на мене та Сена, розпурхавши різнокольорове пір’я на шиї. Сен одразу сховав мене за спину, ніби рефлекторно.

— Ай, Ріра! Ніби ти Сена не бачира! — гримнув Торджар з переляку. — Тайрі, не зважай на цю удруку, вона завжди так на нових реагує, — промовив птах, лагідно взявши ящірку на руки, що досі шипіла.

— Вона не кусається? — одразу ж спитала я, заходячи у двір слідом за Сеном.

— Якщо не лізти до неї як я, то не кусається, — посміявся Сен.

— Саме тому вона тебе не рюбить, — глянув птах на Сена, гладячи Ріру.

Торджар одразу ж відчинив двері, не стукаючи, сміливо зайшов в будинок, я та Сен зайшли слідом. Ми зайшли у коридор, Торджар випустив ящірку на підлогу та вона швидко побігла вглиб будинку. Перше, що зачепило мій погляд був великий вішак, на котрому висіли куртки та зонти на випадок поганої погоди, та дзеркало неподалік дверей, що висіло на стіні. З коридору одразу було видно частину вітальні, інтер’єр якої здавався мені схожим на готичний, мабуть, за рахунок старих великих меблів з різьбою. 
Тут почулися кроки, хтось швидко біжить, цокаючи кігтями по підлозі. Чотириока бордова птаха щось торкочучи підбігла до Торджара та обійняла його щосили, він обійняв її у відповідь теж торкочучи. 

— Привіт, Сенчику! — звернулася до джедая птаха та  обережно взялася за його щічки, ніби бабуся, до якої він навідався.

Вона була зростом приблизно як сам Сен, повненька у підперезаному платті. 

— Вітаю, пані Хейґа, ви чудово виглядаєте! — відповів Сен, обійнявши її.

— Ай, хропчику, ти завжди так кажеш! — жартома махнула вона на нього когтистою рукою. — А ти, я так розумію, Тайрі, так? — повернулася Хейґа до мене, оглядаючи жовтими очима.

— Саме так, пані! — відповіла я легко вклонившись.

— Йой, сонечко, що ж ти так офіційно, — трохи здивувалася вона. — Проходьте, дітрахи, нагодую вас всіх!

Вона провела нас на кухню, де вже був накритий стіл. Велика тарілка з м’ясом, інша з картоплею, друга з салатом, третя з бутербродами з якоюсь рибою. Вона продовжила метушитися, дістаючи на всіх тарілки, однак Торджар вмовив її сісти за стіл і сам він вже розставив тарілки, стакани та прибори. Торджар сів поряд з нею, а ми з Сеном навпроти них. 

— Ну шо, сонечки, розповідайте, що у вас нового, — пані Хейґа з цікавістю дивилася на мене з Сеном.

— Осьо от нове, — сміючись Сен тикнув мене у плече.

— Та знаю, що у вас поповнення,— посміялася вона. — Я не зовсім про це, дітки. Зазвичай Торджар попереджає про візит за декірька днів до нього, а тут прямо день в день. У вас щось старося і щось дуже не хороше, — враз Хейґа стала серйознішою, вона очікувала відповіді посеред цієї важкої тиші, дивлячись то на Торджара, то на мене з Сеном

— Ми вряпарися у пробреми з Імперією, — випалив Торджар та тяжко видихнув.

— Йой, най вас боги бережуть! — нервово сплеснула вона долонями. — Як так старося?

— Тайрі викрали імперці, — відповів Сен та запхнув у рота бутерброд з рибою.

— Йой, сонечко, ти ціра? — перелякано вона подивилася на мене.

— Та все добре, пані! — відразу відповіла я.

— Яке добре? Подивися на свої долоні, — зауважив Сен.

— Найгірше вже точно позаду, — всміхнулася я.

— Святі пір’я, то треба Хедвіга спитати чи він може тебе прийняти сьогодні, бо це не діро, — покачала вона головою. — Шо ж ти мовчав?!  — штурхнула вона ліктем Торджара.

— Так я що хіба знав? Я тіко вчора взнав, як подзвонив тобі.

— Та я тебе знаю, ти мовчиш за ваші пригоди до останнього! 

— Доречі, батько в майстерні? — перевів тему Торджар.

— Звісно ж, у нього замоврень неміряно. Сказав, щоб ти ввечері зайшов обов’язково, бо стіки ж не бачирися ви нормарьно, — птаха тяжко зітхнула. — Тайрі, сонечко, ти як себе почуваєшся? — глянула вона на мене. — Імперський порон це завжди жахриво, тож я зрозумію, якщо ти не захочеш відповідати. 

— О повірте, пані, я ще легко обійшлася, хоч якийсь плюс від прихильності Інквізитора.

— Матінко… — вона прикрила дзьоб руками, а пір’я на її голові міцно притиснулися.

Тільки зараз, після засуджуючого погляду Торджара, я зрозуміла, що ляпнула зайвого. Сен, побачивши мою розгубленість, взяв мене за руку. Настала дуже незручна тиша, під час якої всі дивилися на мене. Я просто мовчала, застигши, бо не знала що і сказати.

— Те, що ти жива зараз перед нами це дійсно чудо, хай і надарі береже тебе Сира — сказала Хейґа пошепки, однак у цій тиші її чудово було чутно. 

Після обіду Сен вирішив, що зараз чудова нагода піти погуляти містом та навідати місцеву барахолку, однак для чого він так і не відповів. Торджар у цей час пішов до деякого Хедвіга, дізнаватися чи має він час для лікування моїх долоней та і просто побачитися з давнім другом.
Сен вивів мене якимись провулками до однієї з площ міста. Все було заповнене прилавками продавців, перетворюючи площу на один суцільний ринок. Тут були і антикварні вироби, і стара техніка, і рідкісна, і якісь дивовижні рослини та прянощі, що лоскотали носа своїми запахами. Але Сен шукав дещо інше. Він знайшов один-єдиний прилавок з металевими деталями від різних приладів. Не саме цілі прилади, а пластини зовнішніх панель тощо. Деякі з них доволі сильно вибивалися. Продавець сказав, що це цінні деталі, бо вони ще за часів Війн Клонів. Дивно, що я відчуваю якийсь зв’язок з цими деталями, хоча це все події давно минулих років.
Поки Сен торгувався, мене оточили місцеві діти, котрі почали сипати мене питаннями на ламаній спільній мові. Кожної хвилини сипалися з їх дзьобів:

— А хто ви? Чому ви обидва без пір’їв? Що ви шукаєте?

Діти завжди задають неочікувані, такі прості та водночас складні питання. От як мені пояснити, що я представниця іншої раси тому не маю пір’я та ще й так щоб вони зрозуміли? Пояснюєш щось одне - у них виникають одразу ще десять питань, від котрих голова пухне. Діти це точно не моє.
Сен все ж якимось чином виторгував те, що йому треба було та ми разом пішли подалі від цього галасу та метушні ринку. Ми пішли до фонтану, що був за пару кварталів звідси, там нас має зустріти Торджар та відвести мене до лікаря. 
Фонтан був химерним скупченням міфологічних істот, що сплелися воєдино. Виглядає для мене більш зловісно ніж гарно, однак місцевим це не заважає гуляти тут та назначати зустрічі. Це так нагадує про мій дім, про університет, як студенти кожен день збиралися біля фонтану.
Тут нас дійсно зустрів Торджар, він з легкістю вихопив нас з натовпу, що не дивно, бо ми обидва дуже виділяємося. Сен не пішов з нами, бо йому треба було піти пошукати нам житло. Ні, у Торджара точно є де ночувати, а от у нас це питання досі відкрите. Звісно ми могли б ночувати на кораблі, але Сену дуже хотілося б щоб ми провели час, поки ми тут, у максимальному комфорті, тож він пішов по справах, пообіцявши забрати мене після процедури у лікаря.
Торджар повів мене провулками, химерними заплутаними, аж поки ми не зупинилися біля одного з будинків. Він повів мене всередину. В самому будинку стоїть напівтемрява та тиша.

— Хедвіге, я привів Тайрі до тебе! — крикнув Торджар, здавалося його голос пронісся по всьому будинку.

— Так, я чув, друже, — почувся значно тихіший, ніби сиплий голос з темного коридору.

В коридорі стояв силует наче високої людини, але це явно не людина. Почувся цокіт кігтів по підлозі. На промені сонця з вікон вийшло з тіні створіння - гуманоїдна сипуха. Довгі вкриті гладкими пір’ями руки та ноги, така ж довга шия та своєрідної форми обличчя, що нагадує серце. Позаду великі крила та хвіст, що ледь торкаються підлоги.

— Вітаю, Тайрі, моє ім’я Хедвіг - я лікар-травматолог, — привітався він з цим своїм сиплим голосом.

— В-вітаю, — трохи розгубилася я.

Хедвіг оглядав мене з ніг до голови, повертаючи всю голову, а не рухаючи своїми чорними овальними очима. У цьому точно є щось лякаюче.

— Торджаре, ти будеш супроводжувати її і в кабінеті чи тобі показати одразу де смакорики? 

— Ти ж знаєш, що якщо я піду і буду дивитися на цю всю кров, то тобі доведеться приводити мене до тями, — посміявся Торджар.

А, то Торджар боїться крові, хто б міг подумати.

Торджар залишився у вітальні чекати на мене, а Хедвіг повів мене до кабінету через всю цю напівтемряву. 
В самому кабінеті було доволі просторо, не дивлячись на багацько столів з інструментами та матеріалами. Мабуть це відчуття є через великі вікна, крізь котрі сюди заходило багацько сонячного світла, аж незвично після всієї напівтемряви.
Хедвіг попросив мене сісти у крісло, поки він готується. Воно було доволі велике для мене,однак це не зменшувало його зручність.
Лікар одягнув рукавички та сів навпроти мене, та почав детально оглядати мої руки. Через хвилину активного розглядання рук, Хедвіг дав неприємний висновок: пластири ми перетримали, через що вони злиплися з засохлою кров’ю і не тільки, однак було б гірше якби ми їх зняли поза медичним наглядом.
Авіан обробив спреєм мої руки, це був анестетик. Руки почали злегка німіти, відчувалося воно так, наче це і не мої руки зовсім. Цього було достатньо щоби лікар міг зняти пластири з найменшим для мене дискомфортом.

— Я очікувала, що це буде так само боляче як на імперському кораблі, — сказала я, спостерігаючи, як Хедвіг обережно знімає пластири з моїх долоней.

— Справжня медицина не має бути борісною, — зауважив той, обробляючи рани.

— Імперці, виходить, не мають справжньої медицини?

— Мають, але без наміру рікувати, вони рише подовжують страждання. 

— Навіщо? Хіба не легше лікувати як треба? — обурено спитала я, лікар завмер, дивлячись мені прямо в очі.

— Важко сказати, таке відчуття ніби це частина їхньої фірософії, котру маро хто розуміє, і це стосується не тірьки медицини. Вони карічать фізично та морарьно ще бірьше не тірьки в’язнів, а і своїх же.

Згадалося знову все, що було в Цитаделі, це важке відчуття на душі від присутності Інквізитора неподалік.

— Вибачте, а звідки ви це все знаєте? Я була в полоні, спілкувалася з ними, але все одно практично нічого не дізналася, а ви так впевнено про це кажете.

Хедвіг клацнув дзьобом декілька разів.

— Я багато приймав таких же жертв порону, деяким пощастиро набагато менше ніж вам, від них і дізнався багато чого про так звану Імперію.

Так страшно усвідомлювати скільки держав, народів, особистостей постраждали від Імперії. Страшно розуміти, що це все дійшло і до мого дому. Стільки понівечених життів та заради чого? Я не розумію цього.

Хедвіг обробив мої руки та наклеїв якусь плівку, щоб туди не потрапила якась зараза. Та ще він застережив, щоб я робила якомога менше рухів руками, бо це погіршує їх стан. Найменше, що я б хотіла це отримати ще якусь проблему на свою дупу, головне не пропускати прийоми у Хедвіга.
У вітальні вже сидів не сам Торджар, а разом із Сеном, котрий з’їв майже всі смаколики, котрі були шматками сушеного м’яса.

— О вітаю, Сене, як тобі смакорики? — привітався Хедвіг.

— Привіт, — помахав рукою Сен, продовжуючи жувати смаколик, — дуже смачні, а що це за м’ясо доречі?

— Пацючине м’ясо, — спокійно відповів лікар.

Сен завмер, навіть жувати перестав. Авіани заклекотали від сміху. Після хвилини ступору, Сен потис плечима та продовжив їсти, бо смачно ж.
Торджар залишився балакати з Хедвігом, а Сен та я пішли до нашого місця ночівлі. Я очікувала, що ми знову підемо провулками вглиб міста, а ми навпаки пішли до центру. В якийсь момент ми зупинилися біля якогось шикарного готелю.

— Тіки не кажи, що ти зняв нам номери тут! — вскрикнула я.

— Гаразд, не буду казати, а покажу, — посміявся Сен, ведучи мене всередину.

— Ти, що, подурівший?! — шоковано говорила я розглядаючи багатий сучасний інтер’єр готелю. — Це ж стільки грошей!

— Так а що, гроші у мене є та і це ще не найдорожчий готель, — махнув він рукою, ніби це звична річ. Я засуджуючи дивилася на нього, він обережно взяв мене за руки. — Тайрі, ми стільки всякого лайна пережили за останній час та я дуже хотів би, щоб цей період, поки ти лікуєшся, ми пожили в максимально можливому комфорті.

— Розумію, — тяжко зітхнула я, відвівши погляд від нього на мить,  —  просто переймаюся, щоб у нас були ресурси, бо ніхто з нас і гадки не має що буде далі.

— Звісно, зіронько, але повір мені, ресурси у нас є та будуть.

Він дивився мені в очі, впевнено як ніколи. Це заспокоює, хоча і частинка хвилювання все ж залишається зі мною. Напевно, це якийсь підсвідомий страх, що може бути гірше. Все що завгодно може піти не так, як це вже сталося, коли я потрапила до Цитаделі.

Ми з Сеном пішли до номерів. Однак виявилося, що це один, але великий номер на двох. Щодо розмірів, то він дійсно великий. Дві окремі кімнати, великий балкон, ванна та навіть кухня є. Це точно номер в готелі, а не орендована квартира?
На кухні вже стояла підготовлена для нас вечеря. Так незвично, що можна не готувати нічого. Відчувається як щось неправильне. Напевно я занадто накручена зараз та тому заганяюся по будь-якому приводу.
Після вечері ми вирішили попити чаю на балконі, бо якщо вже балкон є треба його використовувати. Тут столик та два м’якеньких крісла, великуваті для мене, звісно, але у цьому є свої плюси. Наприклад, я можу не просто сісти в крісло, а лягти в нього, що я і зробила, накрившись зверху пледом зі своєї спальні.
Ми сиділи тут, дивилися як місто потихеньку накриває ніч, згасають вогники світла у вікнах та ліхтарі. На Аво це прийнято робити, щоб нічним авіанам було комфортно. Сиділи ми в тиші, аж поки Сен раптово не порушив її:

— Пробач мене.

— За що? —  здивовано спитала я, піднявши брови.

— За те, що не вберіг тебе, — він дивився у чашку з чаєм, ніби боячись дивитися на мене. — Моя самовпевненість та легковажність знову зіграли зі мною злий жарт.

— Сене, тут не тільки твоя провина, а і моя теж, я вмовила нас полетіти туди, — я посунула крісло ближче до нього та ніжно поклала руку на його плече. — Якщо тут і є провина, то у нашій спільній легковажності.

— Я виправлю це, обіцяю, — вимовив він, нарешті перевівши погляд на мене.

— Ми це виправимо, разом, — виправила його я, на що Сен легко всміхнувся.

—  Знаєш, я був такий здивований, коли ти вийшла на зв’язок, пілотуючи той імперський винищувач, —  майстерно перевів він тему. — Думаю, ти готова для тренувань з мечем та для того, щоб знайти кристал для свого світлового меча.

— Ти серйозно? — здивовано спитала я від неочікуваності.

Він встав та простягнув мені свою рукоять меча. Я застигла на мить. Невже дійсно я вже маю право на це? До цього Сен, можна сказати, боявся підпускати мене до меча, а тут він сам мені його дає.

Я встала та обережно взяла рукоятку. Вона відчувається важкішою ніж я очікувала.

— Натискай, — тихо сказав Сен, легко посміхаючись.

Палець натиснув на кнопку. З рукоятки вирвався синій промінь світла. По тілу наче пройшлися іскорки. Радісні посмішки з’явилися на наших обличчях. Відчуття такого захоплення та ейфорії, енергії з меча та довкола нього, котре я ще ніколи не відчувала. Я достойна бути джедаєм.
Вимкнула меч та віддала його Сенові, під час чого він сказав:

— Звісно, перше тренування буде після того, як стан твоїх рук стане кращим.

Сен виглядав таким же щасливим як і я. Світло місцевих зірок злегка освітлювало його волосся та обличчя. Аж раптом світло зірок стало яскравішим - зорепад.

— О так, точно, сезон зорепадів, — все ще радісно всміхався Сен. 

Ми стали поряд, Сен обійняв мене за плечі.

— У нас прийнято загадувати бажання, коли зірки падають, що ти загадаєш? — тихо запитав він.

Настала тиша на хвильку, але така комфортна, природна. Ніхто нікуди не квапиться, немає жодної небезпеки, час немов завмирає.

— Щоб все було добре, — так само тихо відповіла я. — А ти що загадаєш?

Сен м’яко посміхнувся:

— Щоб все було добре.