Глава 1

—Тайрі! 

Покликав мене знайомий жіночий голос. Я обернулася. Це була Даяна, моя одногрупниця, вона підбігла до мене, на її обличчі читалася тривожність.

—Ти бачила останні новини?

—Ще ні, сталося щось важливе? — запитала я у відповідь, згорнувши конспект по економіці.

—На Алокар летить імперський крейсер.

— Сюди? — мало не пустила я свої конспекти від здивування. — Що вони тут забули?

— У всіх те ж саме питання, — важко зітхнула Даяна, збираючі речі для пар.

— Щось у мене є передчуття, що вони хочуть зазіхнути на наш нейтралітет.

— Знаєш, іноді я ненавиджу твоє передчуття, бо зазвичай все, що воно тобі каже збувається!

— Давай тоді сподіватися, що на цей раз воно помилилося, — похлопала я її по плечу.

Ми зібрали речі та пішли до кабінету, пішли через двір як зазвичай.

Такі ж учні як ми, йдуть згуртовано до своїх кабінетів, наче сніжний потік  з вкрапленнями синіх та зелених кольорів. Єдиний мінус це те, що наша біла шкіра та волосся відблискує у променях сонця, через що весь час доводиться жмуритися, якщо нема при собі сонцезахисних окулярів. Однак тут дуже багато рослин, що дають чудову тінь, тож очі не страждають так сильно як могли б. Взагалі по суті цей двір є невеличким ботанічним садом, що вирощений тут з неабиякою любов’ю до місцевих рослин. Над натовпом височіє фонтан, що є і пам’ятником засновникам цього університету. Тут завжди невеличкий натовп, бо це чудове місце для зустрічей.

Раптом задрижала сама земля. Птахи з околиць позлітали в небо. Сонце закрило щось величезне. Всі підняли голови. Імперський корабель йде на посадку. Настала мертва тиша. Моє серце стислося від поганого передчуття та страху. Ми з Даяною переглянулися. Це вперше, коли імперія вирішила навідатися на Алокар. Не подобається мені це все, ой як не подобається.
Як тільки гул від корабля стих, всі почали гомоніти, відчувалося загальне хвилювання.
Аж тут над фонтаном з’явилася голограма нашої директорки:

— Шановні студенти, з наявної інформації, імперці прибули сюди не для воєнних цілей, а для пошуку злочинця, котрий, на їхню думку, переховується на нашій планеті. Прошу всіх продовжити навчання.

Ці слова заспокоїли багатьох, навіть Даяну, що дивовижно насправді, знаючи її трохи панічний характер. Але мені чомусь легше не стало. Ніби це не зовсім те, заради чого вони сюди прилетіли. Хоча з іншого боку, це може бути дійсно правдою, бо до Алокару ще треба дістатися, ця система достатньо віддалена від всіх конфліктів решти галактики. Ідеальне місце для переховування. Може все ж це все так і є, а я просто себе накручую?
Всі подалися до будівлі університету, і ми вирішили теж не відставати.

— .. Зовнішня політика Алокару полягає у дотриманні абсолютного нейтралітету у всіх питаннях, — читала лекцію викладачка. — Однак це не ізоляціонізм, котрий би неминуче привів нас всіх до економічного та наукового занепаду.

— Тайрі, ти досі якась пригнічена, — легко штурхнула мене ліктем Даяна. — Продовжуєш себе накручувати? 

— Так, мені це все не дає спокою. 

— Щось ти сама на себе не схожа, зазвичай це я накручуюсь. Лякаєш ти мене сьогодні.

— Батькові теж це не довподоби доречі. Він мені був написав перед початком занять, щоб ми всі були обережними і оминали імперців, якщо їх побачимо.

— Мені здається що твій батько перебільшує, — я ображено зітхнула на це. — Слухай, вони шукають злочинця. Тож я впевнена, що сюди вони не заявляться.

Одразу ж після цих слів у двері в аудиторію хтось постукав. Всі завмерли. В аудиторію зайшли троє людей важкою ходою. Двоє солдат у білій броні та зі зброєю, однакового зросту, вони точно вищі на голову за середньостатистичного алокаріанця. Та один у чорній броні з шоломом, на якому зловісним червоним світлом світився візор, позаду був плащ. Мабуть це якась високопоставлена особа.

— Вибачте, але у нас заняття… — тремтячим голосом сказала викладачка, але її перебив імперець у чорній броні.

— Не переймайтеся, перевірка не займе багато часу.

Знову настала тиша. Імперець уважно вдивлявся в аудиторію. Таке відчуття ніби всі учні затамували подих. Я почала трохи тремтіти, Даяна взяла мене за руку, але відчувалося, що вона теж тремтить. Є щось у цьому імперцеві.. щось зловісне.

— Той, кого ми шукаємо тут. Вишикувати всіх надворі! — скомандував він двом солдатам та швидким важким кроком покинув приміщення.

Солдати вивели нас на двір під дулами бластерів та вишикували у шеренгу. Всі обмінювалися тривожними поглядами з німим питанням «хто саме?». 
Не вірю, що це хтось з нас. Я знаю всіх цих особистостей і кожен з них все своє життя провів тут, ніхто жодним чином не пов’язаний з Імперією. Може Імперія таким чином просто хоче викрасти якусь кількість алоків для своїх цілей? Чому ніхто з влади нічого не робить? Мій батько правий, ця політика нейтралітету щодо Імперії повна дурня.

Імперець у чорній броні дістав голографічний список. Нас перевишикували за списком по алфавітному порядку. Цей імперець підходив до кожного, мовчки вдивляючись ніби просто в обличчя, а ніби в самісінькі очі. Він затримувався біля кожного буквально на хвилину, але здавалося що проходила вічність.

— Тайрі, — раптом почула я чоловічий голос.

Не могла зрозуміти звідки він. Голос не дуже знайомий. Це якась нісенітниця.

— Тайрі, — роздався голос знову.

Він ніби йде нізвідки, а ніби і всюди.. він.. звучить у моїй голові? 

— Тайрі.

Голос схожий на голос того імперця у чорному, але звучить так ніби без шолома.

Я перелякано поглянула на того імперця, що повільно проходив перед шеренгою, уважно переглядаючи список. 

— О, так ти чуєш мене! — повернув він голову у мій бік.

Святі зірки, це правда був його голос у моїй голові! Я не розумію, що коїться.

— Ведіть її на корабель! — скомандував той солдатам.

Вони одягли на мене наручники та повели за імперцем невідомо куди.

— Вона невинна! — закричала Даяна у розпачі. — Я знаю її все своє життя, повірте мені! — вона хотіла побігти за мною вслід, але її схопили за руки наші одногрупники.

— Даяна! — крикнула я зі сльозами на очах. — Піди до мого батька, він обов’язково щось вдіє!

Останнє що я побачила та почула, перед тим як мене вивели з двору університету, це те, як Даяна ридма ридає та падає на коліна. Всі, хто був поряд, намагалися її втішати. Серце ніби розбивається на шматочки. Боже, дай мені шанс вижити та зустрітися знов і плакати не від горя, а від щастя.

Вони вели мене через місто, до посадкового місця. Всі жителі, хто вийшли на вулиці, плакали спостерігаючи за всім цим. Але ніхто не наважується зробити хоч щось відкрито, всі розуміють небезпечність конфлікту з Імперією. Деякі бігли до палацу, можливо спільними зусиллями мене врятують. 
Вулиці були сповнені скорботи, всі знали – взяли невинну. На підході до посадкового місця всі мої сородичі почали хором наспівувати пісню. Я впізнала її. Це пісня туги, пісня розпачу. Серце стиснулося ще сильніше, полилися сльози ще дужче ніж до того. Ця пісня ніби йшла відлунням до самого неба, пронизуючи все, кожну душу.

Але у імперців нема душі, вони вели мене далі і далі. Вже ступають мої ноги на трап, він піднімається.

Аж тут хтось вибігає з натовпу:

— Тайрі!!! 

— Батьку!

І трап піднявся. Корабель відлітає у невідомість. Мене проводять у камеру сірими, холодними коридорами і залишають там один на один із собою.

Сірі стіни, сірі двері. І все з металу. Такого холодного та чужого. Вдалині чувся шум двигунів. З інтер’єру тут тільки металічна чи то лава, чи то ліжко. Я присіла туди і розридалася від болю та розпачу. Що буде далі? Куди мене везуть? Чи буду я жити? Навіщо це все? Чому я чула голос зсередини себе? На все це лише одна відповідь – не знаю.Ця невідомість лякає. Розлука з близькими та рідними розриває серце. Та ще й невідомо, що з ними буде. Тут так холодно…

Раптом почулися кроки за дверима. Двері відкрилися з металічним мертвим лязкітом. У дверному отворі стояв він. Той самий Імперець у чорному. Він зробив важкий крок всередину моєї камери і двері за ним зачинилися. Цей імперець дивився на мене з висоти свого зросту, червоне сяйво візора на шоломі ніби проходило до кісток і лише дзижчання електричних ламп порушувало тишу.

— Подобається у нас? — неочікувано спитав він.

— У вас щось не дуже гостинно. Хто ви взагалі?

— А, точно, я забув представитися. Я – Інквізитор, Тринадцятий Брат, — говорив він повільно підходячи до мене. 

— Я так розумію, ця інформація про злочинця, котрого ви начебто шукали, це брехня? 

— Так, я шукав декого з особливими здібностями. І це я виявилася ти.

Він нахилився до мене, його шолом був майже впритул до мого обличчя, я притислася ближче до стіни.

— Ти так мило тремтиш через мене, — провів він рукою по моїй щоці. — Не бійся, я не такий як твої сородичі, що зрадили та продали тебе.

— Це неправда! —крикнула я, він трохи подався назад. — Мене здали Імперії під дулами бластерів і ніяк інакше!

— Дійсно так вважаєш? — посміявся він та вирівнявся. — Сподіваюся, що Лорд Вейдер дозволить мені особисто менторити тебе.

На цій фразі він вийшов з камери.

Я тут же почала струшувати з себе руками це відчуття неприємного дотику. 
Фу-фу-фу! Святі зірки, який же він до дідька лякаючий. Наступного разу треба буде тріснути його по шолому або плюнути в візор. Навіть якщо я помру після цього, то помру хоч трохи задоволеною собою. Хоча звісно краще щоб цього «наступного разу» взагалі не було.
А як я звідси втечу? Двері мені не відкрити. 
О, прямо наді мною є вентиляція. Якщо я зможу дострибнути до решітки і своєю вагою зламати її, то можна залізти туди і.. А далі що? Куди мені йти? Якщо мене зустрінуть солдати, то знову запхнути сюди. То що мені тоді чекати на якесь чудо?
Почулися якісь дивні звуки. Ніби щось стучить у вентиляції. Це хтось або щось там лізе по ній? Звуки ставали все гучніше та ближче. Аж раптом вони припинилися. Різко з’явився якийсь лазер синього кольору, котрий розрізав решітку вентиляції і з неї вистрибнув дехто.

— Вітаю, панянко!

Це був юнак. Розтріпане русяве, трошки руде місцями волосся, що закручується баранцями. Вдягнений у довгу кофтину, підперезану широким ременем, та темні штані і високі замурзані чоботи.

— В-вітаю.. а ти.. ви хто? — збентежено спитала я, вставши з лави.

— Я – Сен Міро, джедай, — легко вклонився він. 

— Тайрі Фрін, — вклонилася я у відповідь.

— Радий знайомству! Що ж, пропоную тікати поки штурмовики не встигли збагнути, що щось не так.

— Згодна звісно, але можна..?

— Вибачте, давайте всі питання після рятунку.

Він відчепив від поясу якийсь невеликий прилад і почав ковирятися у кнопці, що відкриває двері. Але ж вона з цього боку заблокована.. Хвилина ковирянь у дротах і сталося диво - двері відчинилися. Мабуть мій рятівник геній взлому. Ми швиденько вийшли з камери аж тут:

— Увага, несанкціоноване втручання у систему в тюремному блоці! — заявив електронний голос з динаміків.

Почала волати сигналізація. Було чутно як сюди біжать штурмовики.

— Руки вгору! — приказав штурмовик.

Джедай завів мене позаду себе:

— Гаразд, план пішов не по плану. 

Він швидко активував той самий синій лазер та одним рухом вбив штурмовика. Сен підняв його бластер та дав мені.

— Їх скоро точно стане більше, тож знадобиться, але зайвий раз не висовуйтеся з укриття, добре? — я згідно кивнула у відповідь.

І тут якраз добігла група штурмовиків і відкрили вогонь. Я притислася до стіни. Сен впевнено стояв у коридорі та почав відбивати постріли бластерів лазером. Відбиті постріли поверталися назад і влучали точнісінько в ворогів. Поляг ще один і ще один. І ось імперці здолані. Джедай взяв мене за руку та ми побігли по коридорам.
Аж тут знову нам трапилися солдати імперії. Я вистрілила з бластера на ходу та попала у одного з них. Сен зробив якось жест і імперців ніби відкинуло в стіну. Ми побігли далі до перехрестя.
У одному з коридорів прямо попереду нас стояв він. Ми зупинилися.

— Це Інквізитор, — налякано сказала я.

— Інкві.. хто? — здивувався джедай та став у бойову стійку, виставивши лазер попереду себе.

Інквізитор просто мовчки стояв, ніби непорушний монумент. Аж тут він дістав з ременя якусь рукоятку. Активувавши її з’явився такий ж лазер як у Сена тільки червоний. Потім з рукоятки розклалися два гострих леза, що разом за силуетом нагадували лезо звичайного меча.

— Світловий меч у нього явно крутіший за мій, — зазначив джедай і побіг тягнучи мене за руку.

Ми звернули у один з коридорів. Там був ангар з кораблями. Серед однакових кораблів імперців був один, що явно був не їхнім. 

— Торджар, запускай двигуни, — сказав Сен у передавач.

— Зрозумів, — відповіли йому по той бік зв’язку.

Інквізитор майже наступав нам на п’яти. Ось ось і він забіжить у ангар вслід за нами. Сен зламав мечем перемикач дверей і вони захлопнулися прямо перед Інквізитором.Ми зітхнули з полегшенням. 
Раптово червоний промінь з лезами показалися з дверей. Його світловий меч прорубив їх наскрізь! Розжаренні енергією  лазера леза почали прокручуватися, вирізачи дірку. Ми панічно побігли до корабля.Трап тут же почав підніматися. Корабель злітає. Двері прорізаються наскрізь. Інквізитор вибігає у ангар. Однак йому нас вже не спинити. Він дивиться своїм зловісним візором як корабель вилітає у космос.
Ми пройшли далі у корабель. Сен тут же сів на місце другого пілота. За кермом був гуманоїдний птах. Вкритий повністю білим пір’ям з багровими кінчиками. Вдягнений у замурзану броню бойового пілота. Я таку тільки у книжках бачила, але ніколи наживо.

— Вітаю! — привіталася я.

— Вітаю, пані! — повернувся він до мене та швидко оглянув своїми чотирма  синіми очима. — Та ви прямо біра як привид, ха-ха! Не страшно буро тікати таким чином?

— Всяко краще ніж залишитися там з тим Інквізитором, — посміхнулася я.

Аж тут весь корабель затрясся від вибухів.

— Оу, здається хтось засмучений, — прокоментував Сен, дивлячись на екрани приладів корабля.

— Добре, що по щитам приретіро, — підмітив пілот. — Всім пристебнутися!

Я сіла у пасажирське крісло та пристебнула ремені. Сен не став нехтувати проханням Торджара та зробив те ж саме. Пілот здав різко вліво. Зелені постріли з крейсера пролетіли повз. 

— У нас проблеми, — сказав джедай, звіряючись з приладами. — Вони запустили винищувачі.

— Треба робити гіперстрибок, — зробив висновок Торджар і виконав «бочку», оминувши ще постріли. — Знаєш якесь місце де нас заришать у спокої?

Сен замовк, але після моменту вагань сказав:

— Богано. Летимо туди.

— Нікори не чув про таку.

— Отожбо! Мало хто чув.

Джедай почав швидко вводити координати. На приладах було видно як до нас наближаються декілька винищувачів. Запускається гіпердрайв. По нам вже стріляють винищувачі Імперії. Аж тут зірки розплилися. Вони стали довгими лініями через таку швидкість. Ми у гіперпросторі. Всі дуже голосно зітхнули з полегшенням.

— Ого, нам до того Богано у гіперпросторі ретіти п’ятнадцять хвирин, — не на жарт здивувався Торджар. — Воно у таких єбе..

Його дзьоб закрив руками Сен:

— Циць! Не виражайся при леді!

— Йой, вибачте… — винувато він глянув на мене. — Так що то був за уберфрукт у чорній броні?

— Інквізитор, — пояснила я. — Тринадцятий з них, якщо вірити йому ж.

— Трясця його матері, тобто таких як він є ще, — додав Сен. — Розкажіть детальніше про нього і як ви взагалі у це все потрапили.

— Я не знаю, що він конкретно робить, але він дивний. Він мене кликав подумки, я почула це, тому мене забрали. І потім на кораблі він мені сказав, що вони шукали когось із особливими здібностями.

На цьому Сен змінився в обличчі. З веселого він різко став серйозним та задумливим:

— Значить вони шукали джедаїв, або тих, хто має чутливість до Сили. Він раптово не сказав навіщо?

— Ні. Лише згадав якогось Лорда Вейдера і що він сподівається навчати мене. Але чому конкретно не сказав.

— Дарт Вейдер?! — Торджар та Сен переглянулися.

— Тоді ми у грибокій дупі, мої друзі, — сказав пілот.

Джедай зрозумів по моєму розгубленому погляду, що я не зовсім все розумію.

— Дарт Вейдер це права рука Імператора Палпатіна. Тож у нас могутні вороги, якщо цей Інквізитор напряму звітує до нього, — вдумливо ходів він по кораблю.

Ніколи б не подумала, що взагалі буду мати такі величезні проблеми ще й з Імперією.

— Скоріш за все, під «навчанням» мається на увазі перетягнути вас на темну сторону Сили, оскільки у вас є здібності.

— Що за Сила взагалі така? Це щось по типу магії?

— Не зовсім. Сила це енергія, що пронизує все довкола. Вона дає життя і дає смерть. І деякі можуть нею керувати. Світла сторона робить це заради миру, захисту та життя загалом - у цьому сенс джедая. А темна це руйнування, боротьба заради влади, це смерть. Якщо вас забрали, значить у вас є потенціал опанувати Силу. Тайрі - ви майбутній джедай.

— Ні.. ні-ні-ні! — встала я з крісла. — Це все не має так бути! Я проста алокі, а не джедай!

— Згадайте, може у вас було якесь особливе передчуття? Може ви іноді знали, що все станеться саме так?

І тут я згадала все. Всі рази, коли я відчувала це і як кожен раз воно збувалося. Це мене лякає.

— Це одна з ознак джедая. Тайрі, ви повинні навчатися. Ми з вами остання надія ордену!

— Ні, це не може бути правдою! Все моє життя тоді зруйноване!

— Воно буде зруйноване, якщо все так і залишити! Тільки джедаї мають достатньо сили, щоб винищити сітхів та зруйнувати Імперію! Імперія це ракова пухлина…

— ..котру треба винищити, поки вона не винищила нас, — продовжила я слова Сена. — Так часто казав мій батько.

— Ким він був? 

— Він ремісником є і, сподіваюся, буде. А мати я не пам’ятаю, вона практично завжди була на Корусанті. Тато казав, що вона була послом. 

— Здається мені, що це не так. Вона померла, чи не так?

— Так, — трохи налякано поглянула я на нього. — Коли мені було приблизно дев’ять, це десь десять років тому.

— Саме тоді новоутворена з Республіки Імперія знищила майже всіх джедаїв, вижили одиниці, що не були тоді на Корусанті. 

У цей момент до мене прийшло розуміння. Ось чому я практично не бачила свою матір. Ось чому батько мені так і ніколи про це не казав. Ось чому вона так раптово померла. І ось чому до нас тоді навідувався хтось невідомий у плащі, котрий і приніс цю новину у наш дім.
Я сіла знову в крісло і заплакала. Це все так важко. Все моє життя до того просто перевернулося вверх дном.

— Я можу зрозуміти як все це важко, але це ваша доля, — обережно взяв Сен мене за руку. — Так само як і моя. І ми повинні врятувати всіх від Імперії, ми остання надія галактики.

Я не знаю що і сказати. Не можу це все прийняти, але в глибині душі я розумію, що це так і є. Страшно брати таку величезну відповідальність на себе за життя всієї галактики. І нема ніякого “іншого варіанту”, немає шляху назад, як завжди було вдома. Та й дому більше нема. Є тільки невідомість, незрозуміле майбутнє.

— Перекусіть, пані, це має допомогти не журитися так сирьно, — подав Торджар шоколадку.

— Дякую, це дуже мило з вашого боку, — відповіла я, витираючи сльози.

— А мені ти шоколадок не даєш! — обурився Сен.

— Ніби ти засружив, — посміявся пілот. — Виходимо з гіперпростору.

Простір довкола сповільнився. Перед нами предстає загадкова планета Богано.